Історія української культури - Бердій Т.С. 2011

Розвиток української культури періоду пізнього Середньовіччя, Нової та Новітньої доби
Українська культура кінця ХVІІІ-ХІХ століття

Лекція 1

План

1. Процес формування української національної ідеї.

2. Формування української класичної літератури. Творчість І.Котляревського та Т. Шевченка.

3. Освіта та наука на Україні в ХІХ ст..

4. Розвиток українського театру, архітектури, живопису в ХІХ ст..

1. Процес формування української національної ідеї.

Для народів, які досить довгий період не мали власної державності головним пріоритетом залишалося збереження етнічних та культурних цінностей, які давали можливість зберегти певну народність як спільноту. Чеський історик і політолог М. Грох визначив, що бездержавні, або «малі» (за формулюванням М. Гроха) народи проходять три фази «національного відродження», які призводять до формування націоналістичного світогляду:

1) фаза «А» — період «наукового зацікавлення». На цьому етапі «національна» інтелігенція формує лінгвістичне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, що «відроджується»; на даному етапі відбувається формування національної ідеї: 2) фаза «В» — період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній «націоналізації». Це період формування «національної свідомості»; 3) фаза «С» — на цьому етапі внаслідок «патріотичної агітації» виникає масовий національний рух який, у свою чергу, має привести до незалежності нації.

Дана схема досить вдало відтворює формування української національної свідомості. Національне відродження, яке розпочалося в ХІХ столітті, що спочатку проявилося в інтересі до культури народних мас, поступово сформувало філософію націоналізму, яка отримала свою практичну реалізацію в націоналістичному русі на початку ХХ століття.

Причинами відродження українських земель в другій половині ХІХ століття слугують, з одного боку, специфічні політичні акти, що сприяють послабленню ідеологічної цензури, а з другого, розвиток науки і освіти.

Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, — Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії. Серед прогресивної громадськості пробудився романтизований інтерес до мови, фольклору та побуту населення України. Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. З цього інтересу народилися перші українознавчі лінгвістичні та фольклористичні праці (граматика української мови, О. Павловського (1818 p.), збірники українського пісенного фольклору Миколи Цертелєва (1819 р.), та Михайла Максимовича (1827 р.)).

Пробуджений романтиками інтерес до української народної культури переростає в ґрунтовні наукові дослідження, які ведуться в межах історії, археології, етнографії, психології, мовознавства і т.д. Основною метою було розроблення оригінальних ідей та теоретичних положень щодо історичної долі України.

Поступово формується українська суспільно-політична думка, представники якої розглядали суспільну проблематику, намагаючись виявити основні шляхи розвитку українства як відмінної від інших, історично сформованої та існуючої спільноти. Даний напрямок отримав назву «народницький», тобто тлумачення народу як об’єкта наукового інтересу. Поряд з науковцями В. Антоновичем, М. Драгомановим, О. Кістяківським, М. Грушевським постають літератори І. Франко, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький і т.д. Їх об’єднувала культурно-освітня діяльність, яка здійснювалася з метою ідентифікації української народності.

Активним поширювачем української культури був Микола Костомаров Він настільки досконало оволодів українською мовою, що писав нею художні твори. Зі сторінок харківського українського альманаху «Молодик» (1843 р.) Костомаров закликав сучасників на Україні писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки та мистецтва. В деяких своїх працях («Дві руські народності», «Книга буття українського народу») він обґрунтовує історичну відмінність від українським та російським народами.

Найбільше для утвердження національної самосвідомості зробив поет Тарас Шевченко. Видана в Петербурзі 1840 р. збірка поетичних творів Т. Шевченка «Кобзар» стала могутньою рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців.

На західноукраїнських землях окремі її представники молоді цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства (Михайло Левицький, Іван Могильницький)

У відстоюванні української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить «Руській трійці» (1833 р.) прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. «Трійчани» зацікавилися народною творчістю, «йшли в народ», записували перекази та пісні, вирази і слова, що вживалися простолюдом. Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості «Руської трійці» за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було видано літературний альманах «Русалка Дністрова» (Будапешт). Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного і літературного відродження західноукраїнських земель. «Русалка Дністрова» вміщувала народні думи і пісні, твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори, казки. На її сторінках вперше пролунала не церковно-слов’янська суміш, а народна мова.

«Русалку Дністрову» цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано.

Визвольні ідеї створення всеслов’янського федеративного союзу разом з ідеями соціального і національного розкріпачення українського народу, ліквідації самодержавного і встановлення демократичного ладу, піднесення масової національної самосвідомості в Україні шляхом розвитку системи шкільної освіти та широкої культурно-освітньої програми було покладено в основу діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (1846 — 1847 рр.) — нелегальної організації, яка діяла Києві, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак.

Наступний етап національно-культурного відродження в західноукраїнських землях пов'язаний з революцією 1848-1849 рр. в Австрії. 1848 р. приймається конституція Австрії, проголошується загальне рівноправ’я, скасовується панщина. 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду (ГРР), що складалася з 30 членів. У Львівському університеті було відкрито кафедру української мови і літератури, яку очолив Я. Головацький. Українською мовою почали виходити часописи, зокрема у Львові газета «Зоря Галицька» (1848 — 1852).

Поразка Росії у війні з Туреччиною (1853 — 1856 рр.) спричинила масові невдоволення, що викликало необхідність ліберальних реформ. Низка реформ була впроваджена в 1860-х рр., що породило позитивні настрої серед української інтелігенції. Проте вже в 1863 році Валуєвським циркуляром, а в 1876р. Емським указом було введено ідеологічну цензуру на українську мову. Дана ситуація стимулювала культурний діалог між українською інтелігенцією Російської та Австро-Угорської імперій в тому сенсі, що на території більш ліберальної Австро-Угорщини була можливість видавати твори та здійснювати освітню діяльність українською мовою. В 1837 р. утворюється Наукове товариство імені Т. Шевченка, яке в основу своєї діяльності поклало ідею українського культурного відродження та політичного воз’єднання, сприяло розвитку української науки і підвищенню української національної свідомості. Саме в 60-ті роки, коли на Лівобережній Україні посилились утиски царату щодо української культури, в західноукраїнських землях інтелігенція відчувала, хоч і обмежено, деякі політичні права та свободи, намагаючись втілити їх у справу національного відродження та визволення. Тому звідси й починається український П’ємонт (рух за об’єднання нації - політичне, духовне, державне).

В умовах тиску влади представники національної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу «Основа», який видавався у 1861 — 1862 рр. (протягом 22 місяців) не лише російською, а й українською мовами. На його сторінках друкувались етнографічні, фольклорні, літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича.

Молода генерація українських інтелектуалів — студенти Київського університету св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації «Київська Громада» (1859 — 1863 рр.). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва.

Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої «Громади», яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів «Громад» об’єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури.

Доробком «громадівців» було й створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника. Циркуляром 1863 р. діяльність «Громад» заборонялася, як заборонялося й користування українською мовою.

Ідеї, що зародилися серед молодших членів «Київської Громади», відбилися в працях М. Драгоманова («Про «Історію Русів»», «Діалоги про українську національну справу» тощо), який розглядав національно-визвольний рух як головний фактор відновлення української державності. Він проголошував права людини і громадянина як необхідну умову особистої єдності і розвитку; самоврядування — як основу руху до соціальної справедливості; політичну свободу — як засіб повернення української нації до родини націй культурних.

Справі культурно-національного відродження сприяло заснування 1868 р. у Львові громадського товариства «Просвіта» на чолі з А. Вахняниним. Дуже скоро в містах і містечках Галичини з'явились його філії, що об'єднували прогресивну інтелігенцію не тільки цього регіону, а й Буковини, а згодом і Східної України. У роботі «Просвіти» брали участь В. Барвінський, Ю. Федькович, І. Франко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Л. Українка та ін. Головним завданням «Просвіти» було поширення освіти серед народу, підвищення його загальнокультурного рівня та сприяння формуванню національної свідомості.

На сторінках наукових, публіцистичних видань широко популяризував свої дослідження Михайло Грушевський (1866 — 1934). В своїх працях («Історія України-Руси», «Ілюстрована історія України» і т.д.) він переконливо доводив, що український народ пройшов складний історичний шлях, має право на свою мову, національну культуру, власну державність, що його походження є від Галицько-Волинського князівства (тоді як походження Московського царства йде від Володимиро-Суздальського князівства). Таким чином була спростована точка зору російських істориків, зокрема М. Карамзіна, про походження «малоросійського народу» від «великоросійського».

Роздуми над долею українського народу перейшли на якісно новий рівень — наукового обґрунтування історичності української нації. Поява науково-критичної настанови спричинила осмислення української культури як цілісної системи, сприяло розгляду українського питання в науковій площині. Хоча основними питаннями залишалися питання культурного та соціального характеру, вже було закладено підвалини проблеми української нації та української державності, які набули своєї розв’язки в ХХ столітті. Отже, даний період українського відродження відповідає фазі «А» згідно з класифікацією М. Гроха — фазі «наукового зацікавлення», осмислення історичної долі українства та формування національної ідеї.

В процесі розвитку української нації здійснюється якісний стрибок від «культурного відродження» до «відродження національного», що відповідає фазі «В» Грохівської класифікації — періоду патріотичної агітації та формування національної самосвідомості. Період кінця ХІХ століття — період утворення політичних об’єднань таких, як «Молода Україна», «Братство Тарасівців», «Українська загальна організація», «Рух українських поступовців» і т.д., які в тому чи іншому контексті вирішували питання української нації.

2. Формування української класичної літератури. Творчість І. Котляревського та Т. Шевченка

У ситуації, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Можна виділити такі етапи розвитку української літератури в XIX ст.:

рубіж ХVIII — ХІХ ст. і початок XIX ст. — поява перших творів рідною мовою (перш за все «Енеїда»);

40 — 50-ті роки XIX ст. — творчість Т. Шевченка й оформлення української літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання народного життя;

друга половина XIX ст. - широка палітра літературних жанрів, поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І. Франка, Л. Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І.Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Перелицьована «Енеїда» була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Крім формального боку — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі дорогоцінний зміст. У жартівливій формі талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядалися інші образи й спомини (українські козаки). З-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставали образи «вічної пам'яті Гетьманщини», народне життя, змальоване з великою любов’ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем. «Енеїда» започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений гуртком, центром якого був Харківський університет. Його ректор П. Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є. Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту.

До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ’яненко основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні - написані з гумором, другі - сентиментальні, треті - дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ’яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. Геніальний поет, Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою "загальноросійської" літератури або літературою "для хатнього вжитку".

На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов’ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка «Кобзар» (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах.

Шевченків «Кобзар» поклав початок новому етапу в історії українського письменства. Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства червоною ниткою пронизують більшість творів Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо «доброго царя», гнівно картав Петра І, Катерину II і свого сучасника Миколу І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» та інші твори.

Висота його творчості змогла запліднити українську культуру передовими ідеями, які були підхоплені генерацією молодих українських інтелектуалів. Це були загальнолюдські норми життя, національна, державницька ідеї. Проте національно-державницька ідея є панівною в його творчості. Українську ідею Т. Шевченко бачив як «активну, дієву волю до національної свободи, як самоусвідомлення і самоствердження народу — будівничого, як спільноту пролеглу крізь віки — через «живих, і мертвих, і ненарожденних». Ця ідея знаходить напрочуд просту і водночас геніальну формулу. «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Т. Шевченко був відданий національно-державницькій ідеї і сам робив усе можливе для її утвердження, спонукав до цього інших як словом, так і власним прикладом. Українська ідея ширилася та міцніла, давала натхнення мужнім. Є. Маланюк слушно відзначив: дух козацької доби, дух «козацької шаблі», дух нескореної Нації вперше був підхоплений Шевченком у його творчості і переданий не лише поколінню «живих», а й поколінню «ненарожденних».

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П. Куліша. Прихильник культурно-національного відродження, Куліш шукав шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства — до літературної діяльності у петербурзькій «Основі», від союзу з галицькою громадськістю — до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки «Записки о Южной Руси», історичного роману «Чорна рада», тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б. Хмельницького «История отпадения Малороссии от Польши».

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М. Віленська). Її збірка «Народні оповідання», повісті "Інститутка", «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей.

І. Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник багато років працював учителем практично по всій Україні, чудово знав шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу («Кайдашева сім'я» «Микола Джеря»).

На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П. Я. Рудченко), автор соціально-психологічних романів і повістей про народне життя. Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (спільно з І. Біликом), повісті «Лихі люди», «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерівна» та інші його твори - художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст. Новим для української літератури було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

У 70-ті рр. приходить до літератури І. Франко, який проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах «Друг» у Львові), і в політичній боротьбі (був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної партії), але найбільше - в літературній творчості: ліричні збірки «З вершин і низин», «Зів’яле листя» історична повість «Захар Беркут», гостросоціальний «Борислав сміється», поема «Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя». І. Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами.

Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л. Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. Від лірики письменниця йде до поем («Давня казка», «Самсон», «Роберт Брюс»), і вінчають її творчість драматичні поеми («У катакомбах», «Касандра») та поетичні драми («Лісова пісня»).

У 90-х роках починається творчість М. Коцю6инського. Він розвинув жанр психологічної новели («Intermezzo»), і продовжив традицію соціальної повісті («Тіні забутих предків»)

Значний внесок в розвиток української літератури здійснила буковинська письменниця О. Кобилянська, пропагуючи в своїх творах («Людина», «Царівна», «Земля» і т.д.) ідеї українського патріотизму та прав жінки.

В кінці ХІХ — на початку ХХ ст. Василь Стефаникзапочаткував новий в українській літературі жанр малої новели («Новина», «Камінний хрест», «Дорога», «Марія») вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом.

3. Освіта на Україні. Роль Харківського та Київського університетів.

У Наддніпрянській Україні ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад — самодержавство, а власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури.

Утвердженню самодержавної влади мала слугувати «теорія офіційної народності», сформульована на початку 1830-х років реакційним міністром освіти Росії С. Уваровим, основними засадами якої стали православ’я — самодержавство — народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Каразіна, громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. Максимович. Навчальні заклади створювалися з метою поширення «общерусской» культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини XIX ст. підготував три тисячі спеціалістів.

Відсутність національної школи в українських землях у середині XIX ст. призводила до того, що переважна частина українських дітей могла отримувати освіту лише чужою мовою. Винятком було функціонування «недільних» шкіл, що проіснували з 1859 р. до 1862 р. за підтримки прогресивної частини української інтелігенції, яка зробила спробу впровадити українську мову як навчальну. Для цієї справи Т. Шевченко підготував та видав «Буквар южнорусскій», П. Куліш — «Граматику», О. Кониський та Ю. Степовик - арифметичні збірки «Шотниця». У 1862 р. М. Костомаров широко поставив справу видання українських шкільних підручників, але урядові заборони поклали край його починанню.

Зважаючи на суспільні потреби, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти, згідно з якою початкова освіта ставала доступною для дітей усіх станів. Усі типи початкових шкіл були перетворені на народні училища. Працювали вони за єдиними програмами: вчили закону Божому, читанню, письму та чотирьом арифметичним діям. У двокласних початкових училищах з п’ятирічним терміном навчання передбачалося вивчення історії, географії та малювання.

З 1872 р. початкові повітові училища були переведені на шестирічний термін навчання, розширювалося і коло предметів: геометрія, креслення та природничі дисципліни. У Лівобережній Україні в 1897 р. функціонувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх типів, що охоплювали навчанням лише третину дітей. Писемність населення становила в середньому 24%.

Середню освіту, як і раніше, давали гімназії — повні (семикласні) та прогімназії — неповні (чотирикласні). Гімназії поділялися на класичні та реальні. Класичні давали гуманітарну підготовку і пільги для вступу до університетів без іспитів. Програма реальних гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук для вступу до вищих технічних закладів.

У західноукраїнських землях церковні та початкові школи також були реорганізовані в народні училища і передані до відомства цивільних органів. Їх кількість була невеликою, тому в окремих районах до 76 % населення було неписьменним. До того ж, у цьому регіоні не було жодного реального училища, середнього або вищого професійного навчального закладу. В 1787 р. у відкритому Львівському університеті був «studium ruthenum», де навчання велося для українців та українською мовою, проте він проіснував лише до 1809 р. Взагалі Львівський університет давав освіту польською мовою, Чернівецький — німецькою. У закарпатських школах проводилася політика мадяризації.

Відбулися суттєві позитивні зрушення і в галузі вищої освіти. У 1865 р. в Одесі було відкрито Новоросійський університет. Якщо на цей рік в університетах Харкова, Києва та Одеси навчалося близько 1200 студентів, то в середині 90-хроків - вже понад 4 тис., які здобували освіту на історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному та медичному факультетах. За університетським статутом 1863 р. цим закладам надавалася автономія: розширювалися права університетських рад, професорських колегій, але в 1884 р. всі привілеї було скасовано.

Протягом 1873 — 1908 рр. відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: ветеринарний (1873) та технологічний (1885) інститути в Харкові, політехнічний (1898) та комерційний (1908) інститути в Києві і вище гірниче училище (1899) у Катеринославі. Отримували освіту у Наддніпрянщині й жінки: середню — в гімназіях та прогімназіях, а також у єпархіальних училищах. Гімназії мали сім класів, восьмий клас був педагогічним і готував учительок та гувернанток; професійну освіту жінкам давали тільки вчительські семінарії. Існували і привілейовані жіночі навчальні заклади — інститути шляхетних дівчат. Фахівців вищої ланки готували вищі жіночі курси: в Києві (1878 — 1889 рр., відновлені у 1905 р.), Одесі (1906) та Харкові (1913). У 1907 р. у Києві було відкрито медичний інститут для жінок.

Українські вчені внесли вагомий внесок у розвиток науки. Цьому сприяли численні наукові товариства, які виникли протягом 70-90-х років: дослідників природи (Харків, Київ, Одеса), математичне (Харків), фізико-математичне (Київ), історико-філологічні при Харківському, Київському та Одеському університетах, історичне товариство Нестора Літописця у Києві, Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові та ін.

Розвиток науки в Україні був пов’язаний переважно з університетами, а також з іншими вищими навчальними закладами. Саме тут з'явилися перші українські наукові школи. У Харківському університеті кафедру механіки очолював О. Ляпунов, який створив загальну теорію сталості руху. Київський математик М. Ващенко-Захарченко уклав низку підручників, за якими навчалося багато поколінь студентів, а кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус — засновник однієї з перших у Росії наукових шкіл молекулярної фізики. Розвиток хімічної науки пов’язаний з ім’ям М. Бекетова, який у 1855 — 1887 рр., очолював кафедру Харківського університету, заклав основи нової наукової галузі — металометрії та підвалини нового напряму — фізичної хімії..

Плідну діяльність у галузі біологічної науки в Новоросійському університеті розгорнув видатний учений І. Мечников, який разом з іншим науковцем, М. Гамалією, відкрив в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У цьому ж університеті в 1871 — 1876 рр. очолював фізіологічну лабораторію засновник російської фізіологічної школи І. Сеченов.

Видатним західноукраїнським вченим-експериментатором був Іван Полюй, який зробив ряд винаходів та відкриттів у галузі фізики та електроніки, серед яких найвизначнішим стало відкриття в 1883 р. радіаційного випромінювання.

Ідейна боротьба супроводила розвиток гуманітарних наук. Ідеї щодо розвитку економіки, науки, освіти, морального вдосконалення суспільства обстоювали В. Каразин, І. Франко, П. Грабовський. Історична наука збагатилася творами М. Костомарова, присвяченими українським гетьманам періоду Руїни; свої дослідження історії Лівобережної України видав О. Лазаревський. Численні праці з історії, археології, етнографії написав В. Антонович, зокрема «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700 — 1768 рр.», «Археологічні знахідки та розкопки в Києві та Київській губернії». Історико-етнографічні дослідження проводив Ф. Вовк, сенсаційні археологічні розкопки в Трипіллі та Зарубинцях здійснив В. Хвойко.

Неоціненний внесок в історичну науку зробив М. Грушевський, чия наукова спадщина вражає не лише глибиною висвітлення історичного процесу, а й надзвичайною актуальністю та повчальністю для сьогодення. Його основна наукова праця — багатотомна «Історія України-Руси» у 1998 р. була визнана ЮНЕСКО найґрунтовнішим авторським фундаментальним дослідженням у галузі історії.

4. Розвиток українського театру, живопису, архітектури, скульптури, музики в ХІХ ст.

Формуванню національної свідомості українців сприяла діяльність акторів українського театру. У першій половині XIX ст. центром театрального життя України стають міста: Харків (1789), Київ та Одеса (1803), Полтава. І. Котляревський в 1819 р. в Полтаві поставив п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». Першим виконавцем ролей Виборного в «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалі-чарівнику» був актор української та російської сцени Михайло Щепкін, викуплений за сприяння І. Котляревсьго з кріпацтва. Його наслідував Карпо Соленик.

У першій третині XIX ст. в Галичині діяли лише німецький та польський театри. Перші аматорські українські трупи в Галичині з’явилися напередодні 1848 р. Ці трупи формували свій репертуар із п’єс східноукраїнських письменників, а також місцевих авторів - М. Устияновича, С. Петрушевича, О. Духновича. Іван Озаркевич в Коломиї створив аматорську трупу, і в 1848 р. за «Наталкою Полтавкою» поставив спектакль під назвою «Дівка на відданню або на милування нема силування». В виставах піднімалися питання соціальної нерівності в суспільстві, засуджувалися здирництво і насильство збоку влади, висміювалися ті, хто цурався мови, традицій і звичаїв свого народу.

Українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості. Серед них Іван Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Михайло Старицький («За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок», «Різдв'яна ніч»), Іван Карпенко-Карий («Наймичка», «Безталанна», «Сто тисяч», «Мартин Боруля»). Значним був драматургійний доробок П. Мирного («Лимерівна», «Повія»), І. Франка («Украдене щастя», «Учитель», «Кам'яна душа»), Б. Грінченка («Степовий гість», «Ясні зорі»), Л. Українки («Лісова пісня», «Бояриня»).

Українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими — майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу; порушення соціальних питань; пошук нових шляхів сценічного мистецтва.

У1864 р. у Львові було засновано український театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. Репертуар складався з творів українських письменників та європейської драматургії. У театрі виросли талановиті актори І. Гриневицький, М. Романович та ін. Театр був єдиним українським професійним колективом у західноукраїнських землях протягом 50 років.

Залишаючись побутово-етнографічним за змістом, романтично-сентиментальним та водевільно-розважальним за формами, український театр на початку XX ст. переживав стагнацію. Модерні течії у мистецтві відбивали російські театри (театр М. Соловцова, організований для стаціонарних вистав у Києві в 1891 р.) Тому для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори В. Винниченка («Дисгармонія», «Закон», «Великий молох» та ін.) з їх актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відбиття внутрішніх переживань героїв.

З драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов'язували надію на вихід українського театру на європейську сцену. Проте його твори, як і драматургійні етюди О. Олеся були не під силу для виконання українським побутовим акторам. Професійні актори віддавали перевагу творам української класики (трупа М. Старицького, театр М. Садовського). Молоді театральні сили, що об'єдналися в «Молодому театрі» (пізніше «Березіль») навколо Леся Курбаса та Миколи Куліша (1892 —1937), стали відігравати помітну роль у театральному мистецтві в роки Української революції та доби українського національного відродження.

Свій внесок у національно-культурне відродження України зробили представники архітектури, образотворчого мистецтва та музики. Так, зокрема, художник Карл Брюллов виховав багато українських майстрів, серед яких були Іван Сошенко, Аполлон Мокрицький, Тарас Шевченко та ін.

Першим серед художників, хто відкрив українську природу й українського селянина, був німець за походженням Василь Штернберґ Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він зацікавився мальовничістю українського побуту, щорічно їздив до України, писав етюди. У 1838 р. В. Штернберґ познайомився і подружився з Т. Шевченком, а 1840 р. до Шевченкового «Кобзаря» він зробив гравюру «Кобзар з поводирем».

Яскравою постаттю українського образотворчого мистецтва 1840 —1860 рр. був Т. Шевченко. Особливе визнання мали його офорти («Судна Рада», «Дари в Чигирині», «Старости», «У Києві», «Видубицький монастир»). За них 2 вересня 1860 р. рішенням ради Академії його було обрано академіком з гравірування на міді.

Т. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до теми українського народу. У Петербурзькій Академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі «Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою» (1840), «Циганки» (1841). Водночас він є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису «Катерина» (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України. Сцена з життя українського селянина - в картині «Селянська родина» (1843).

Малярство в західноукраїнських землях у першій половині XIX ст. було представлене такими українськими майстрами, як Остап Білявський, Василь Береза і Лука Долинський. Твори мали переважно релігійний зміст, написані у стилі класицизму з оригінальними українськими стилістичними ознаками. Низка художників українського походження служила інтересам польської або німецької культур (Юлій Коссак, Теодор Яхимович, Рафаїл Гадзевич)

У 60-х рр. XIX ст. значна частина української молоді, що навчалася в Петербурзькій художній академії, виступила проти академізму в мистецтві. У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставили організацію передвижницьких виставок. Його очолили І. Крамськой, Г. Мясоєдов, творчість яких була тісно пов'язана з Україною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: І. Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султанові»), М. Ярошенко («В'язень», «Курсистка»), А. Куїнджі («Пейзаж»), К. Трутовський («Бандурист», «Український ярмарок») та ін., виставляючи свої полотна у містах України, вони виховували естетичні смаки українців. Художники в стилі реалізм зображували красу рідної землі та тяжке становище людини на ній. Головною тематикою були ліричний портрет, побутові сцени, історичні та міфологічні сюжети. Основним жанром став пейзаж. У 1905 р. було організовано першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка продемонструвала єдність західноукраїнських та наддніпрянських митців.

Наприкінці XIX ст. передвижництво вичерпало себе. Молоді художники більше цікавилися мистецтвом, бажали вразити створеними полотнами широкі верстви української громади. На межі століть проявляють свій талант Ф. Красицький («Гість із Запоріжжя», «Свято»), О. Сластіон («Проводи на Січ», «Запорожець»), С. Васильківський («Воли біля броду», «Козаки в степу»), М. Пимоненко («Сільська родина», «Суперниці», «Святочне ворожіння»). Їх творчість просякнута народною тематикою, хоч і несе риси академічності.

З'являються й нові засоби втілення дійсності в українському живописі - імпресіонізм та символізм. Їхні представники - О. Мурашко («Благая вість», «У кав'ярні»), О. Новаківський («Коляда», натюрморти), Ф. Кричевський («Наречена»), А. Самокиш («Трійка"), І. Труш («Гуцулка з дівчинкою», «Кипариси», К. Костанді («Бузок», «В люди»), та ін.

На українському підгрунті розкрився талант таких художників, як М. Врубель (розписи та ікони Кирилівської церкви в Києві), С. Світославський («Околиця Києва»), В. Васнецов (оздоблення інтр'єрів Володимирського собору в Києві), С. Костенко («Вечір над Дніпром»), П. Левченко («Біла хата»)

Паростки національно-культурного відродження з'явилися в архітектурі. Навіть за умов, коли синод російської православної церкви заборонив будівництво церков українського типу (1801), думка українських архітекторів не вгасала. На початку XIX ст. в Україні з'являється стиль ампір, який мав на меті увічнити непорушність імперії. Ампір виражався в монументальних формах римського зразка, широких гладких стінах, округлих колонах, так званого дорійського ордера тощо. Проте цей стиль багато в чому поступався українським будівничим традиціям, що виявлялися в маленьких провінційних палатах та будиночках, ґанки, галерейки й мансарди яких мали своєрідні українські риси.

Серед українських архітекторів цього часу вчені виділяють Петра Ярославського (споруджував будинки на Харківщині й Сумщині) і Андрія Меленського (був міським архітектором Києва у 1799 — 1829 рр. Він працював над планом розбудови Києва, здійснив забудову Подолу, будівлі якого згоріли в 1811 р. За його проектами збудовано ансамбль будинків нової адміністрації на Печерській площі, Братський і Флорівський монастирі.

У першій половині XIX ст. активно розгортається міське будівництво. В містах постає ціла низка ратуш (Харків, Київ, Полтава), а з введенням нового адміністративного поділу України - державних будинків у Полтаві, Чернігові, Києві, Одесі та Херсоні. У 1837 — 1842 рр. у класичному стилі збудовано головний корпус Київського університету св. Володимира, проект якого підготував професор архітектури В. Беретті. Церковні споруди на Полтавщині та Харківщині будувалися в стилі ампір, а собори в Одесі, Херсоні та Кременчуці - у стилі академічного класицизму.

Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв'язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою — поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному об’єкті (ансамблі). Серед її напрямів особливо поширюється віденський ренесанс (оперні театри Одеси, Львова та Києва).

Різновидом еклектики стає насильно впроваджуваний псевдовізантійський (псевдоруський) стиль. Гаслом його була формула «самодержавство-народність-соборність». Розпочалися урядові реставраційні роботи пам’яток будівництва княжої доби, (Херсонес ІV-Х ст. в Севастополі, Десятинна церкви у Києві (X ст.), кафедра собору у Володимирі-Волинському, Василівська церкву в Овручі (XII ст.). До збудованих пам'яток цього напряму належать Володимирський собор (первісний проект - арх. І. Штром, пізніше роботу над будівництвом собору продовжили архітектори П. Спарро, О. Беретті за участю Р. Бернгардта, К. Маєвського та В. Ніколаєва), пам’ятник князю Володимиру (арх. О. Тон, скульптори В. Демут-Малиновський та П. Клодт) у Києві, Олександрійська церква в Кам’янці. Для підкреслення значення «возз'єднання» України з Росією царський уряд виділив кошти на виготовлення пам'ятника Б. Хмельницькому (скульптор М. Микешин — 1888 р.)

На межі XIX і XX ст. еклектика в будівництві еволюціонує до стилю модерн, відомого в західноукраїнських землях як віденська сецесія. Для цього стилю характерна асиметричність планування, використання нових будівельних матеріалів (бетону, скла, литого заліза) для оздоблення будинків, естетика ламаних та гнучких ліній. У цьому стилі збудовано залізничні вокзали у Львові та Жмеринці, торговельно-промислова палата і готель «Жорж" (арх. І. Левинський) у Львові, будівля київського цирку Крутікова на Печерську, будинок архітектора В. Городецького (будинок «з химерами»), Бесарабський критий ринок (арх. Г. Гай), станція вокзалу «Київ-товарний», будинок І. Мороза в Києві тощо.

З початком XX ст. в рамках модерну розпочинається відродження українського архітектурного стилю, який мав два напрями: 1) використання мотивів українського бароко (житлові будинки архітекторів Д. Фетисова у Запоріжжі та П. Альошина у Києві); 2) використання мотивів народного дерев’яного зодчества (будинок земства в Полтаві, — арх. В. Кричевський, інтер'єри С. Васильківського). Поєднання цих двох напрямів перетворилося на справжній архітектурний бум особливо у будівництві міських житлових споруд, ряду приміських вілл, а також приміщень громадського призначення.

Українська скульптура XIX ст.. несе на собі відбиток класицизму, бо переважна більшість українських скульпторів отримувала освіту в академічних установах Росії та Європи, кращих українських скульпторів забрали до Росії. (Іван Мартос, Костянтин Климченко). Найкращими роботами І. Мартоса є монументальні пам’ятники Мініну і Пожарському в Москві, Ломоносову - в Архангельську, Рішельє - в Одесі, Потьомкіну - в Херсоні.

На національному грунті скульпторам вдалося наблизитися до реалістичних принципів відображення дійсності, але здебільшого це були салонні бюсти та мініатюри. Серед монументальних пам'яток - роботи П. Забіли (погруддя Т. Шевченка та М. Гоголя для пам'ятників у Ніжині), Л. Позена (пам'ятник І. Котляревському в Полтаві), Ф. Каменського (один з перших бюстів Т. Шевченка, 1862), Ф. Балавенського (погруддя М. Кропивницького в Харкові), Г. Кузневича (скульптура «Гончар» у Львівському промисловому музеї), І. Кавалерідзе (пам’ятники княгині Ользі в Києві, Г.Сковороді у Лохвиці), скульптурні портрети М. Паращука.

В західноукраїнських землях на народно-пісенному фольклорі розвивається музичне мистецтво. В 1829 р. єпископ Іван Снігурський у Перемишлі заснував церковний хор, основним репертуаром якого були твори Д. Бортнянського. Цей хор став підґрунтям для створення Перемишльської школи композиторів, з якої вийшли Михайло Вербицький та Іван Лаврівський. М. Вербицький написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Митець заклав підвалини української національної композиторської школи. І. Лаврівський написав велику хорову композицію «Осінь», кілька церковних псалмів та композицій для чоловічих хорів.

В Україні засновуються музично-драматичні установи (М. Лисенко, М. Садовський) та оперні театри - у Києві, Львові, Одесі. Проте опери українських композиторів не були популярні (популярність мали твори П. Чайковького, О. Римського-Корсакова, Р. Вагнера та ін.). Це була доля всієї спадщини С.Гулака-Артемовського, Миколи Лисенка, Петра Сокальського, Миколи Аркаса та ін. Лише з 1907 р., коли М. Садовський заснував перший стаціонарний музично-драматичний театр у Києві в Троїцькому будинку (нині - Національна опера), широка українська публіка почула «Запорожця за Дунаєм», «Різдв'яну ніч», «Енеїду», «Наталку Полтавку», «Катерину» та інші українські опери.

Українські виконавці вокального мистецтва - С. Крушельницька А. Нежданова, О. Мишуга, аби мати можливість розвинути свій талант, ішли прославляти сцени кращих театрів Росії (Санкт-Петербург, Москва), Італії (Мілан), Франції (Париж) та інших країн. При цьому вони ніколи не припиняли зв’язків з Україною. На початку XX ст. з успіхом виступала в країнах Західної Європи та Америки Українська хорова капела під керівництвом музиканта і диригента Олександра Кошиця.

Отже, на межі XIX і XX ст. інтенсивно відбувається об’єднання зусиль національної еліти східно-і західноукраїнських земель, зростання національної та політичної свідомості українського народу. Українська культура стає народною за змістом та класичною за формою.

Запитання для самостійного опрацювання:

1. Вплив світової філософської думки на формування української культури у ХІХ ст.

2. Українська національна культура в імперському вимірі.

Література:

Основна: 2, 4, 5, 6, 9, 14, 15, 17, 19, 21, 26.

Додаткова: 28, 33, 50, 59, 76, 71, 79.