Історія української культури - Бердій Т.С. 2011

Розвиток української культури періоду пізнього Середньовіччя, Нової та Новітньої доби
Українська культура ХХ століття

Лекція 1

План

1. Українське суспільне та культурне життя в першій половині ХХ ст. Діяльність Української Академії наук.

2. Література і театр у нових умовах мистецького життя.

3. Український мистецький авангард та його доля.

4. Українське «Розстріляне Відродження». Розвиток української культури в воєнний та повоєнний період.

5. Розвиток української культури в другій половині ХХ ст.

1. Українське суспільне та культурне життя в першій половині ХХ ст.

Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 р. у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам’янці-Подільському.

У період гетьманства заснована Українська академія наук, яку очолив видатний український вчений В.Вернадський; восени 1918 р. стала функціонувати Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування. Лише в 1917 р. почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і при приватних, кооперативних органах, при «Просвітах». Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. — 1084.

Революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвитку національної культури вбачали певну альтернативу нездійсненої незалежності. В умовах непу допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин. Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газет українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. — 89%. Вже у 1924 — 1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

Ліквідація неписьменності у 20-ті роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися стрункою державною системою освіти. У січні — квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 році організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У 1922 році в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей — піонерську.

На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину — українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90 — 100 відсотків українське.

Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було неможливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 року називалося товариством «Рідна школа». Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині).

Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 року перемагає чисто українська.

Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном (сецеоністи). Єдиним легальним вищим учбовим закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 році митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.

У 1921 ж році почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після Другої світової війни перейшов до Мюнхена). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.

Всеоб’єднуючим науковим осередком лишалася Українська академія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української академії наук. У лютому 1919 року відбулися Загальні збори вчених — засновників академії. Першим її президентом став академік В. Вернадський. Три відділи — історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук — об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі створено Інститут технічної механіки, який надалі став родоначальником ряду інших технічних інститутів.

З академією в перші роки її існування пов'язана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Багалій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін. Кількість штатних наукових працівників ВУАН з 1921 по 1924 р. (606 чоловік) зменшилася в десять раз. Та в комісіях академії працювали на громадських засадах чимало людей. Кількість їх доходила до 1000 осіб. Серед них були і старі професори університетів та духовної академії з відомими в науці іменами, й науковці-початківці, які засвоювали методи дослідження під керівництвом старих фахівців. Всіх їх об’єднувало прагнення працювати для своєї української культури.

Як приклад плідної роботи в ці скрутні часи можна назвати історико-філологічний відділ академії наук, де працювали не тільки такі метри науки, як академік Д. Багалій. До різних комісій входили молоді поети-неокласики і науковці М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Всі вони мали відношення до «Комісії для складання біографічного словника українських діячів». Нею керував з 1920 р. — від часу заснування — академік М. Василенко, пізніше академік С. Єфремов (згодом репресований).

З іменами цих та інших (О. Гермайзе, М. Кравчук) вчених пов’язана боротьба за українські університети. У 1920 році на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і передусім університети — в тому числі і старий Київський університет св. Володимира, який на цей час називався Вищим інститутом народної освіти ім. Михайла Драгоманова. І на найближче десятиліття історія університету — це історія запеклої боротьби двох академічних концепцій вузу — університетської й педагогічної. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам «єдиної трудової школи» з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип був прийнятий і в РСФРР, але там не зачіпали старі університети — і як вищі навчальні заклади, і як осередки науково-дослідної роботи.

Важливою проблемою було й введення до складу професури молодих українських науковців. Ускладнювалось тим, що багато претендентів були пов'язані з визвольним і національним рухом. Восени 1922 року надійшло розпорядження про усунення від професури всіх колишніх міністрів УНР. Так втратили професуру у вищій школі М. Василенко, С. Єфремов, В. Лехівський, С. Остапенко.

2. Література й театр на тлі нових національних та соціальних реалій.

В Україні після 1917 року з’явилася велика кількість різних літературних та мистецьких напрямків. Поряд з старшим поколінням, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

Нова влада виявилась одразу неприхильною до плюралізму у ставленні до нових цінностей. Однак перше десятиліття післяреволюційної доби відкривало шлях новаціям суто мистецького призначення.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Виходили видання «Літературно-критичний альманах» (до 1918 р.) і журнал «Музагет» (єдиний номер його вийшов 1919 p.), які присвячувалися наймодернішим творам. Водночас існують видання, присвячені новій революційній літературі — журнали «Мистецтво» (1919 — 1920), «Шляхи мистецтва» (1921 — 1923), збірники та альманахи «Червоний вінок» (1919), «Гроно» (1920), «Жовтень» (1921), «Вир революції» (1921), «Буяння» (1921) тощо.

Різні мистецькі уподобання породжували велику кількість мистецьких спілок. Активними членами «Плугу» були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До організації робітничих письменників «Гарт» належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. У Донбасі об'єднання пролетарських письменників називалося «Забой».

Поступово на чільне місце в літературі виходили професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань — футуристи (які 1927 р. прибрали назву «Нова генерація»), неокласики, група «Ланка» (пізніше «Марс» — «Майстерня революційного слова»). Вихідці з окупованих Польщею земель (Д. Загул, А. Турчинська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу «Західна Україна» (1926). Письменники-конструктивісти - групу «Авангард». На руїнах «Гарту» виникають ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927) та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926). Молоді письменники-комсомольці об’єднуються в організацію «Молодняк» (1927)

Український символізм, виявлений у раннього П. Тичини, а також у Євгена Плужника та ін., сформувався протягом 1917 — 1919 pp., мав свою групу («Біла студія») і мистецькі трибуни (вже згадувані «Літературно-критичний альманах», журнал «Музагет»), чільних представників — Д. Загул, Я. Савченко, В. Ярошенко, О. Слісаренко, В. Кобилянський,

«Лівизна» чи навіть «ультра лівизна» футуристів йшла від захопленості урбанізованим світом — світом нової техніки, великих швидкостей, динамізму життя. Крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут-поеми «Тов. Сонце», «Весна», «Степ» (1919) М. Семенка. У різних модифікаціях футуризм проіснував понад десятиріччя.

Група неокласиків включала визначних майстрів слова — М. Зерова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова, хоча група не була організаційно оформленою, але стихійно їх єднала висока освіченість, повага до культурної спадщини, зокрема, античної. Вони свідомо відмітали від української культури інерцію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальність, розчуленість.

До великих шанувальників вибагливого поетичного слова і європейського коріння в українській культурі, треба віднести й визначного поета Євгена Маланюка, який був змушений (як старшина армії УНР) емігрувати. Збірки його тонких поезій («Стилет і стилос», «Гербарій», «Земна Мадонна») до 90-х років на Україні не друкувалися.

Революційно-романтичну тему знаходимо у поетів, яким імпонувала буремність доби можливості, які відкривала революція перед людиною (В. Сосюра - «Червона зима», «Навколо», «Удари молота і серця; П. Тичина — «В Космічному оркестрі»). До неоромантиків належали й Микола Бажан, й прозаїк Юрій Яновський.

У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич («Ріньє»), Святослав Гординський («Барви і лінії», «Буруни», переспів «Слова о полку Ігоревім»), Наталя Лівицька-Холодна («Вогонь і попіл»), О. Турянський (поема в прозі «Поза межами болю») та інші. Вони гуртувались навколо таких журналів і газет, як «Літературно-науковий вісник», «Дзвони», «Поступ», «Ми», «Наша культура», «Діло» (із літературним додатком «Назустріч»).

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий, неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло «Геть від Москви», маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на «психологічну Європу».

Кампанія гонінь була зініційована літературною дискусією (1925 — 1928), в якій літератори відстоювали своє художнє і мистецьке кредо. У 1926 році в резолюції пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації», а у 1927 р. — і Політбюро — «Політика партії в справі української художньої культури» — вже чітко окреслено межі: творення радянської літератури можливе лише на основі зв'язку її з соціалізмом.

Під кінець двадцятих років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка — «Звенигород», «Арсенал», «Земля».

Лесь Курбас, реформатор театру, створивши мистецьке об’єднання «Березіль», розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початок XX століття, спрямував свої зусилля у бік «естетичного театру». «Молодий театр» (1916) виголосив у своєму «маніфесті» про «поворот до Європи», характерний на той час для всієї української духовної орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджає шаблон; в новому акторі інтелект має сполучатися з високою акторською технікою й фізичним тренажем. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шукати у символізмі й класицизмі, а також у філософському інтуїтивізмі.

Першою програмною роботою Л. Курбаса стала вистава «Цар Едіп». Головним на сцені було відчуття хаосу і темряви, що насуваються, пошук сил у собі, щоб їм протистояти. Курбас повернув хорові справді давньогрецьку роль: хор ніби акцентував ті чи інші порухи душі Едіпа, був відлунням переживань персонажів, експресивність пластики хору створювали могутню трагедійну напругу, відбивали сучасний неспокійний світ.

Іншою експериментальною виставою того ж 1918 р. був «Вертеп» — самобутня з національного боку вистава. В постановці «Гайдамаків» за Т. Шевченком особливої уваги тут заслуговує знову хор, який був голосом народу, гомоном юрби, авторським голосом.

Український реформатор театру мріяв про організацію єдиної всеукраїнської театральної академії та відкриття в ній різних студій: танцю, пантоміми, фізичної культури, декламації, музеїв — театральних, музичних інструментів, давньої української книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту української режисури, бібліотеки світової драматургії. Режисер продовжує пошуки асоціативності сценічних дій (як у виставі «Газ», де вибух газу передано миттєвою композицією з людських тіл, що нагадувала піраміду, поруч з якою розкидані окремі людські фігури).

Новий репертуар в театрі «Березіль» пов’язаний з драматургією Миколи Куліша. Переломною стала вистава «Народний Малахій». Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, холодний бюрократизм державних урядовців, монотонність стандартизації життя.

Наступною п'єсою Куліша стала комедія «Мина Мазайло» — про захист українським міщанином свого зрусифікованого обличчя. Розголос мала прем’єра п’єси І. Микитенка «Диктатура» (1930). Але почалися атаки на «Березіль», які завершилися вимогами від Курбаса засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмовився та закінчив своє життя у таборі на Соловках.

3. Український мистецький авангард та його доля

Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то авангард є прямим породженням нових ритмів життя, прискорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних перевантажень — і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори.

Авангардизм у живописі — це різні напрями, які виступали щоразу з позицій відкриття нових ідей. Однак у всіх авангардних течій є спільне:

По-перше, це принципова установка на новаторство, яке не просто заперечує попередні стилі — воно їх повністю ігнорує.

По-друге, художники-авангардисти свідомо відмовляються від буквалізму — від зображення предметного світу таким, яким його бачить око художника. І кожна нова авангардна течія відкриває свій спосіб проникнення у сутність речей та явищ. Тому важливою рисою авангарду є його аналітичність.

Авангардне мистецтво — і це теж його особливість — несе в собі специфіку світовідчуття людини XX століття. Художники увібрали в себе відчуття історичного зсуву, всесвітності змін, які відбуваються зрушенням всіх традиційних координат життя. Одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 10 — 20-х років стала «Композиція», де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плавають чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому середовищі. Ці картини відбивають все сум’яття і невпорядкованість свого часу.

Історію авангардного живопису в Україні (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907 — 1914 роки. Другий період починається з 1920 року, коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живописі, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках в тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом, розрахованим на інтелектуальне сприймання, що активізує прагнення істини, формує критичність.

Термін «кубофутуризм» виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які в принципі непоєднувані. Кубізм, хоча й розкладав предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Однак саме українські авангардні живописці, при тяжінні до кубізму, об'єдналися під назвою кубофутуризму.

В 10-ті роки ХХ ст. творча молодь гуртувалася навколо художника Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер — апостолів українського кубофутуризму. Художник О. Богомазов — поет за світовідчуттям і аналітик за складом мислення пише трактат «Живопис і елементи» — блискучу теоретичну розвідку про те, як темп і ритм зовнішнього життя перекладається художньою особистістю на мову живопису.

Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддає перевагу урбаністичним сюжетам («Потяг», «Базар», «Київ. Гончарка»), але від інших, хто трактував тему міста як місця, де руйнується і гине особистість, перенапружений урбанізм французьких кубістів та італійських футуристів у Богомазова пом’якшувався.

Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості — кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таємничих стихій життя. Тут немає стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, які звучать дзвінко, локально, наділені силою, але зберігають при цьому вишукану палітру — синьо-фіолетові гами, джерело яких — вплив фіолетових уподобань М. Врубеля та О. Мурашка та колорит стародавніх київських мозаїк.

Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму (стиль, що виражався в комбінаціях різнокольорових площин простих геометричних фігур). Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв'язків з нею. Бажаючи виразити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних «орієнтирів» і подивитись на речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича («Чорний квадрат», «Червоний квадрат», «Чорне коло») зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» — всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння.

Наприкінці 20-х років ХХ століття він знайшов притулок у Київському художньому інституті і почав тут малювати синяву неба, лани, як смугасте рядно, селян і селянок, що увібрали в себе риси й енергію всепотужної природи. Застиглі, напружені — вони не мають індивідуальних рис, як і природа. Можливо, художник передчував трагедію 1933-го року, бо найчастіше вживані ним атрибути цього часу — труна, хрест, сніп.

Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О. Хвостенко-Хвостов («Crescendo» з рухливих кольорових конструкцій), В. Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова до революційних свят, плакати, інтер’єри). Новітнє мистецтво творили В. Пальмов («Рибалка», «Дачники»); Н. Редько («Світло і тінь симетрії», цикл «Електроорганізми»). Кубофутуристами тією чи іншою мірою були Г. Собачко-Шостак («Рух кольору», «Тривога»), М. Лисицький («Композиція»), Д. Бурлюк («Козак Мамай», «Жнива»), В. Меллер («Ассірійські пісні»), А. Петрицький («Ексцентричний танок», «Композиція»). «Футуристичний портрет» написав і один із творців стилю «модерн» Г. Нарбут.

Багато хто з тогочасних художників працював у театрально-декораційному живопису (сценографії). Вони то писали сцени життя як театралізовані вистави, то тлумачили дійсність як суцільний театр, де панує не повсякденність, а реальність вищого гатунку. Блискуче виявила себе у сценографії О. Екстер. У «Сценічних конструкціях до трагедії» підкреслюється протистояння: горизонтальна система червона, вертикальні арки чорні, із золотим контуром. Ніяких відтінків, переходів — ніяких компромісів, що означає найвищу напругу людських сил, трагізм життя.

Яскраво виразили себе у сценографії й О.Хвостенко-Хвостов (ескіз декорацій до спектаклю «Містерія-буф», до вагнерівських «Валькірій», ескізи костюмів до харківської постановки опери С. Прокоф'єва «Любов до трьох апельсинів»), В. Меллер (ескізи костюмів до п’єси «Карнавал» у київському театрі «Мистецтво дії»).

Мав пряме відношення до сценографії і художник Анатоль Петрицький. Уславився Петрицький і картинами («Натурщиця», «Інваліди»), а головне — портретами діячів української культури. Ціле десятиріччя (від 1922 р.) він портретував письменників, композиторів, режисерів, політичних діячів. Портретна галерея української інтелігенції позначена динамічною напруженістю героїв, гострою забарвленістю образу, яка часом нагадує шаржування. У всіх портретах — метафорично-асоціативний ключ до образу. Доля портретної галереї (понад 60 творів), була трагічною: коли репресували героїв, спалювалися їхні портретні зображення. Тільки частина їх збереглася у музейних фондах чи збірках приватних осіб, деякі — у фотовідбитках.

Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візантійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих віків. В основі естетики тогочасного монументального живопису — уникнення зайвих деталей, випадкових ракурсів; схематизація, простота, зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови. Обдарованими «бойчукістами» виявили себе В. Седлер, І. Падалка, М. Рокицький, М. Юнак, О. Павленко.

Твори «бойчукістів» 20 — 30-х років: розписи Червоноармійських луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру до І Всеукраїнського з'їзду Рад, Харківського Червонозаводського театру і т.д. — перші радянські значні монументальні ансамблі. У розписах багато плакатності, сильні впливи традицій ікони, лубка, народних картин, графіки й романтичних надій часу.

Український живописний авангард має наднаціональний характер. Однак колористичне багатство (чого немає ні у французькому кубізмі, ні в німецькому експресіонізмі, де колір використовували для підкреслення фактури, матеріальності предмета, стану людини), присутність у фарбах, у формах елементів середньовічної ікони (чергування кутів і овалів, які мали священне символічне значення), а також колориту київських мозаїк (з рубіновими, смарагдовими, золотистими гамами, що перериваються темними згустками фарб) і, нарешті, декоративність (запозичена з українського селянського побуту, взята від хати-мазанки) — надають національної специфіки.

Гордістю українського авангардного мистецтва є скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко. З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул «генія скульптури». Кубофутуризм Архипенка — динаміка кутів, кіл, конусів, ромбів у нескінченному колообігу. Він покрив веселковими кольорами грані й площини скульптур — зробив їх форми рухливими. Образ паризького циркача «Медрано» сконструйовано з металу, дерева, скла. Це перший у XX ст. «мобіль» — машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень, їх названо «архипентурою»: цей спосіб справляє враження руху.

У мистецтві, вважав Архипенко, слід уникати конкретності, щоб упоратися з такими абстрактними елементами, як символ, асоціація і відносність, тому уникав етнографізму. Лише окремі деталі одягу персонажів чи характер орнаменту мають національну забарвленість у скульптурах «Жозефіна Бонапарт», «Стародавня єгиптянка», «Арабка». Ритми різних часів і народів, але й українські: магія трипільської культури (фігурки з птахоподібними головами), мотив мозаїк Київської Русі («Рожевий торс на мозаїчному тлі»), впливи українського бароко.

4. Українське «Розстріляне Відродження». Розвиток української культури в воєнний та повоєнний період

У 1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з’явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним стилем літератури і мистецтва, що звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися лінією розвитку мистецтва, диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму. Найвідомішою будівлею є споруда Верховної Ради у Києві.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника - старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 р. напередодні арешту Скрипник застрелився.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село — носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

У 1937 — 1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М.Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня. 3 листопада 1937 року до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції в урочищі Сандармох у Карелії розстріляні Валерьян Підмогильний, Микола Зеров, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників.

На межі 20 - 30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, створена на хвилі національного піднесення. Після Другої світової війни ліквідовано греко-католицьку церкву. Усього в 1917-1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церков - більше половини всіх храмів.

Але навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров’я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози.

Важким випробуванням для українського народу була Велика Вітчизняна війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. У літературі головною стала тема Батьківщини. Патріотичні вірші, статті українських літераторів з’явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського.

Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співробітничали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці («За Радянську Україну!», «За честь Батьківщини!»). З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т. Шевченка (Я. Галан, К. Гордієнко, В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.

Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Було випущено декілька книг: «Україна у вогні», «Україна звільняється». Великими тиражами вийшли твори українських класиків.

У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна в вогні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!».

Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово»і «Литаври», а їх організатори, члени ОУН, О. Теліга та І. Ірлявський страчені гестапо.

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-ті роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як «Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы» в «Очерке истории украинской литературы», про журнали «Вiтчизна» і «Перець». У 1947р. на пленумі Спілки письменників України кон'юнктурній критиці були піддані романи Ю. Яновського «Жива вода», І. Сенченка «Його покоління», повість П. Панча «Блакитні ешелони». У 1951 р. була розгорнута бучна кампанія проти вірша В. Сосюри «Любіть Україну», в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих же позицій творчість М. Рильського, а С. Голованівського звинувачували в «безрідному буржуазному космополітизмі». Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.

5. Українська культура другої половини XX століття

60 — 80-ті роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І. Еренбурга, яка точно передала зміст епохи. Це — десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи.

У кінці 50-х рр. на державному рівні було усвідомлене і визнане відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної революції. Почали приділяти особливу уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань, у великих економічних центрах - Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959 р. обо’язковою стала 8-річна освіта, в 1977 р. — середня.

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім. Є. Б. Патона, який перетворився на науково-виробниче об’єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. При створенні англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавки сталі. Однак збереження чисто адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки по кількості виробленої продукції — «валу» приводили до економічної незацікавленості підприємств у технічних новинках. Тому часто виходило, що винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування.

В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації.

Науково-технічне відставання України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х р. перетворилося на стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера, для визначення якої використовують різні терміни — постіндустріальна, інформаційна, комп’ютерна.

Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери почуттів, співвідношення морального і духовного. Це може стосуватися творчості О. Гончара («Собор», «Прапороносці», «Людина і зброя»), П. Загребельного («Диво», «Роксолана», «Євпраксія»), Ю. Збанацького. 60 — 70-ті роки були періодом плідним, хоч і суперечливим, утвердженням нових форм, стилів, засобів. Заявили про себе І. Драч, Л. Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський., В. Коротич. Склалася школа українського літературного перекладу.

Творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку в офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України. І. Багряний до війни зазнавав репресій, у Німеччині в 1948 р. організував Українську революційно-демократичну партію, яка боролася за національне звільнення України. Романи І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над проваллям», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача.

Саме в колах інтеліґенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська група (засновник Л. Лук’яненко). Активна громадянська позиція привела письменника В. Стуса у ряди «дисидентів» Києва. У 1972 р. він був арештований «за антирадянську агітацію» (протест проти політичних репресій) і «наклепницькі мотиви в творчості», відсидів 5 років і в 1980 р. отримав другий строк — 15 років. Він трагічно загинув у таборі для політв’язнів на Уралі в 1985 р. У 1990 р. посмертно В. Стус був реабілітований, йому була присуджена Державна премія ім. Т. Г. Шевченка.

Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль XIX ст., догматичність, переважала зображувальність над виразністю. Відповідно до гасла про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам трудящих», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. У той же час продовжували свою творчість такі видатні художники, як О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касьян.

Значними є досягнення української музики - нові опери, балети, симфонії (Г. Майборода, К. Данькевич, Б. Лятошинський, інші). Яскраві імена української оперної сцени - А. Солов’яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Значної популярності набув народний хор імені Г. Верьовки. Українська естрада була представлена такими виконавцями, як Володимир Івасюк, Софія Ротару, Н. Матвієнко та ін.

Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини - фільми С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Ю. Ільєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон ХХ». Але на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав’язувалася тематика.

Протягом останніх 50-х років швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за невеликими винятками, переважало панування типової забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан архітектури.

Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х рр. в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною системна криза.

Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації (з приходом до влади президента М. Горбачова) в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії українські літератори активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Проходять дискусії про І. Мазепу, діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939 р., публікуються матеріали про голод 1932 — 1933 рр. Друкуються заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою.

Питання для самостійного опрацювання:

Дисидентський рух та його внесок у розвиток української нації та державності.

Вплив радянського тоталітаризму на українську культуру.

Література:

Основна: 4, 5, 10, 12, 14, 15, 18, 20, 22, 24.

Додаткова: 28, 33, 34, 36, 40, 52, 53, 60, 69.