Розділ 1. ІСТОРІЯ СОЦІОЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В УКРАЇНІ

1.1.Становлення української соціолінгвістики

Становлення української соціолінгвістики як окремої галузі мовознавства пов'язано із суспільними змінами кінця минулого століття - розпадом СРСР, постанням України як незалежної держави, утвердженням української мови в статусі державної в Законі УРСР «Про мови в Українській РСР», прийнятому Верховною Радою УРСР 28 жовтня 1989 р., і в 10-й статті Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 р.

Віднесення початків української соціолінгвістики до 60-х років XX ст., як це зроблено у статті Соціолінгвістика в енциклопедії «Українська мова» [Брицин 2007: 654] є хибною проекцією історії відповідної галузі російського мовознавства на українську ситуацію.

У російському мовознавстві в 1960-х роках справді відновились соціолінгвістичні студії після 30-літньої перерви, викликаної забороною соціологічних досліджень у 1930-х роках. У цей час активізувалось вивчення соціально зумовлених змін у російській мові, що відбулись після Жовтневого перевороту, дослідження некодифікованих форм мовлення - жаргонів, арго, розмовного мовлення [Михальченко, Крючкова 2000: 121]. Аналізові російської мови в соціолінгвістичному аспекті було присвячено чотиритомну працю «Русский язык и советское общество» (М., 1968).

Однак активізація соціолінгвістичних досліджень у Москві переслідувала й іншу мету, а саме - прискорення процесів мовно-культурної асиміляції в союзних республіках, розширення соціальних функцій російської мови і розвиток асиметричної двомовності в середовищі неросійських народів СРСР. У 1962 р. в АН СРСР було створено наукову раду «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй», програма якої свідчила, Що головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Передусім це стосувалось Білорусі й України, мовна спорідненість яких полегшувала завдання. Наукова рада рекомендувала провести в республіках анкетування, метою якого мало бути виявлення рівня володіння населенням

російською мовою. Виразну настанову на завершення «злиття» української й білоруської мов із російською містив один з пунктів анкети, яку пропонувалось поширити «серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції», - «Якими є перспективи і можливості об'єднання близькоспоріднених літературних мов?». До завдань анкетування належало вивчення «процесів розвитку живої розмовної російської мови... в старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, в містах України і Білорусії)». Ставилось завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, а лінгвістичні дослідження місцевих мов мали виявляти «шляхи розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й регіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаності різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку» («Вопросьі языкознания», 1962, № 1, с. 3-7).

Програму вивчення російської мови в УРСР і можливостей її «об'єднання» з близькоспорідненою літературною мовою, тобто з українською, розроблену московськими академічними інституціями, в Україні виконував відділ культури російської мови, що був утворений у 1971 р. в Інституті мовознавства АН УРСР, а також кафедри російської мови республіканських вишів.

Соціолінгвістичне вивчення білінгвізму у зв'язку з партійними настановами на подальше розширення вживання російської мови і підвищення рівня володіння нею в українському соціумі активізувалось наприкінці 1970-х років, після того, як 13 жовтня 1978 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», а Рада Міністрів УРСР, у відповідь на постанову ЦК, ухвалила 2 листопада 1978 р. постанову «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в загальноосвітній школі УРСР» [Лизанчук 1995: 270-272; Кубайчук 2004: 103].

10 червня 1983 р. було прийнято Постанову ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР «Про організацію виконання в республіці постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. № 473 (Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік)» [Лизанчук 1995: 294; Кубайчук 2004: 110]. Згідно з цією постановою в українських школах було запроваджено поділ класів на дві групи на уроках російської мови і підвищено заробітну плату вчителям російської мови на 15 %.

У зв'язку із зазначеними постановами у відділі культури російської мови Інституту мовознавства АН УРСР на початку 1980-х років було розширено опрацювання теми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування», для виконання якої було проведено соціолінгвістичне опитування різних областей України за спеціально складеною анкетою.

Зазначене вивчення мовної ситуації УРСР не було об'єктивним науковим дослідженням, а виконувалось у відповідь на політичне завдання русифікації. Це засвідчує, зокрема, колективна праця відділу культури російської мови «Украинско-русское двуязычие» (К., 1988), опублікована за підсумками опитування в 1988 р. Характер анкетування підтверджував його залежність від партійної вказівки «посилити роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування». Показово, що об'єктом дослідження було обрано лише усне мовлення тих етнічних українців, які назвали рідною російську мову. Анкетування обмежувалось завданням виявити сфери вживання російської мови і рівень її знань як за самооцінкою респондентів, так і за даними виявлення реального володіння російською мовою, що вивчалось за спеціально складеним лінгвістичним питальником. Одним із завдань праці було вивчення інтерференційних явищ у російському мовленні українців, що виникають під впливом рідної мови. Але над дослідженням навіть цієї суто лінгвістичної проблеми виразно тяжіли ідеологічні догми, що виявлялось у критиці теорії про існування національних варіантів російської мови як ненаукової, хоча критика не підтверджувалась фактичним матеріалом. Що ж до цілком очевидної нерівномірності у функціональному розподілі української і російської мов, яку, до речі, засвідчували й результати опитування, то одна її констатація вкотре трактувалась як «вороже твердження зарубіжних буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів мовної дійсності в Радянському Союзі» [Украинско-русское двуязычие 1988: 11].

Отже, вивчення мовної політики, яку провадив радянський режим e Україні, дослідження наслідків цієї політики - витіснення української мови російською з багатьох сфер суспільного життя, формування масового асиметричного білінгвізму, однобічний інтерференційний вплив російської мови на українську, що призвело до появи гібридних форм українсько-російського мовлення, та низки інших проблем, пов'язаних із темою «мова і суспільство», протягом усього радянського періоду перебували під забороною.

Характерно, що навіть наприкінці 1980-х років у виданій у Києві російською мовою праці «Методологические проблеми языкознания» (К.: Наукова думка, 1988) було піддано різкій критиці «немарксистські методологічні основи» зарубіжної соціолінгвістики, заявлено про хибність використання соціолінгвістичних методик у радянському мовознавстві й заперечено саму можливість вирізнення соціолінгвістики як окремої галузі. «С точки зрения марксистского языкознания, - зазначалось у праці, - последовательно рассматривающего язык во всех его свойствах и проявленнях как вид общественной деятельности, выделение “социолингвистики” в качестве особой лингвистической дисциплины представляется лишенным серьезного смысла» [Методологические проблеми 1988: 178].

Наукову цінність становили лише ті праці, видані в УРСР, в яких соціолінгвістичні проблеми, зокрема білінгвізм, розглядались на мовному матеріалі зарубіжних країн. Це передусім праці Юрія Жлуктенка, професора Київського університету ім. Тараса Шевченка, «Українсько-англійські міжмовні відносини. Українська мова у США і Канаді» (1964), «Мовні контакти» (1966), в яких автор аналізував білінгвізм українців у англомовному світі, інтерференційні впливи англійської мови на українську на різних структурних рівнях мови. Зазначені дослідження учений продовжував і пізніше, у 1980-х роках. Остання його монографія «Українська мова на лінгвістичній карті Канади» вийшла в 1990 р., уже після смерті автора.

Окремі аспекти соціолінгвістичної проблематики розглядав у своїх дослідженнях українсько-румунських мовних контактів професор Київського університету ім. Тараса Шевченка Станіслав Семчинський. Його підручник «Загальне мовознавство», який вийшов уже в 1988 р., містив окремий розділ «Соціолінгвістика», що давав загальні відомості про предмет, завдання й методи дослідження цієї наукової дисципліни.

Соціолінгвістичні дослідження, які стосувались стану й функціонування української мови, почались перед розпадом СРСР, у період горбачовської перебудови. В цей час публічне обговорення проблем функціонування і стану української мови в УРСР набуло надзвичайної гостроти. У 1987 р. Спілка письменників України звернулася до Президії Верховної Ради Української РСР з пропозицією впровадити навчання української мови у всіх школах на території республіки та надати їй статус державної [Грицак 1996: 298]. Показово, що першою потужною всеукраїнською громадською організацією, яка очолила рух до національного звільнення, було Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), установчі збори якого відбулися 11-12 лютого 1989 р. у Києві [Грицак 1996: 302].

Московське керівництво, стурбоване активністю республіканських рухів за національні мовно-культурні права, що загрожували перерости в політичні вимоги національного унезалежнення, ініціювало нове спрямування аналізу мовної ситуації СРСР. Перед мовознавцями було поставлено завдання нейтралізувати конфлікт, що виник між центром і республіками на ґрунті національно-мовних відносин, знайти нові підходи для врегулювання мовних проблем, вивчивши зарубіжний досвід мовного планування в поліетнічних країнах. В Академії наук СРСР у той час було заплановано реалізацію

низки програм з вивчення мовних проблем у союзних республіках. Зокрема, науково-дослідна секція Радянської соціологічної асоціації протягом 1989-1995 рр. мала виконати програму «Актуальні проблеми мовного життя народів СРСР: міжнаціональні відносини». У виконанні теми, що передбачала соціолінгвістичне вивчення білінгвізму, мали брати участь й українські мовознавці [Матвєєв 1989: 11].

Однією з перших соціолінгвістичних розвідок, опублікованих в офіційному органі Інституту мовознавства АН УРСР - журналі «Мовознавство» в 1989 р., була стаття директора Інституту В. М. Русанівського «Прогностичні функції соціолінгвістики». Автор ставив перед українською соціолінгвістикою низку завдань, наголошуючи на потребі «розширити діапазон дослідження мов народів СРСР». «Ми знаємо сьогодні з радянської соціолінгвістичної літератури, - писав В. М. Русанівський, - якою мовою відповість канадський француз, якщо до нього звернуться англійською мовою, але ніде нам не вдасться прочитати, якою мовою відповість пересічний українець- киянин, коли до нього у Києві ж звернуться по-українському» [Русанівський 1989: 9].

Директор Інституту мовознавства АН УРСР прогнозував активізацію соціолінгвістичних досліджень в УРСР, розгортання праці з обстеження мовної ситуації в різних областях республіки, що, за його словами, вже проводиться впродовж кількох років, зокрема в Інституті розроблено й розіслано детальну анкету, яка «має відповісти на питання про ступінь володіння опитуваних українською і російською мовами, з'ясувати можливості задоволення їхніх життєвих потреб обома мовами». «Отже, - писав В. М. Русанівський, - слід сподіватися, що ближчим часом у розпорядженні соціолінгвістів буде своєрідна мовно-культурна карта республіки, що дасть змогу ідеологічній службі предметніше розв'язувати мовні проблеми на місцях» [Русанівський 1989: 9].

Точку зору тогочасного офіційного мовознавства відображала і стаття керівника новоствореної в Інституті мовознавства АН УРСР групи соціолінгвістики В. М. Брицина «Мовна ситуація в УРСР і актуальні питання розвитку соціолінгвістичних досліджень». Дослідження В. М. Брицина відзначалось суперечливістю і непослідовністю. З одного боку, в новій суспільній атмосфері лінгвіст не міг не визнати деформованості російсько-українських мовних відносин, з іншого, - намагався виправдати і зберегти головні принципи радянської мовної політики, які й спричинили викривлений мовний розвиток республіки. Зокрема, В. М. Брицин повторював уже застарілі на той час догми про «збагачення функціональних потенцій української мови», про «стильове й структурне збагачення української мови», «зрослу культуру українського народу» як результат

«реалізації ленінських принципів національних відносин» [Бріцин 1991: 9]. Натомість у загальному висновку розвідки, в якій було використано результати згадуваного вище анкетування, проведеного в 1980-х роках у відділі культури російської мови Інституту мовознавства АН УРСР, автор стверджував, що в усіх 15 областях республіки спостерігалась тенденція до «закріплення у мовних навичках не двомовності, а швидше диглосії» [Бріцин 1991: 15].

Виправлення деформацій у мовному розвиткові республіки В. М. Брицин вбачав в «усуненні елементів диглосії і запровадженні реального паралелізму у функціонуванні мов» [Бріцин 1991: 16]. Для правового врегулювання російсько-українських міжмовних відносин мовознавець пропонував застосувати принцип «телескопії» у визначенні статусу мов. Згідно з цим принципом, мовою міжнаціонального спілкування в республіці мала бути визнана українська, в межах СРСР вона мала передати цей статус російській мові, а на територіях компактного проживання інших народів УРСР засобом міжнаціонального спілкування відповідно повинні були виступати мови цих народів.

Схема В. М. Брицина була далекою від можливостей реального застосування, тим паче, що жодних практичних заходів для її втілення мовознавець не запропонував. Понад те, він заперечував один з найдієвіших засобів дерусифікаціії освіти, запропонований Товариством української мови ім. Т. Шевченка, що полягав у вимогах відкриття шкіл відповідно до національного складу населення [Брицин 1991: 20].

Запропоновану модель розв'язання мовних проблем невдовзі спростував розвиток суспільно-політичних подій. Ще до появи друком збірника «Функціонування і розвиток сучасних слов'янських мов», який містив зазначену статтю В. М. Брицина, 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», що надав українській мові статус державної. Оскільки В. М. Брицин не схвалював утвердження за українською мовою статусу державної чи офіційної, йому довелося дописати до своєї статті роз'яснення, де він зазначав, що «прискорення соціальних процесів, що відбуваються у країні, зумовило певне “відставання” змісту даного розділу від нових законодавчих актів, спрямованих на регулювання мовної ситуації» [Бріцин 1991: 23].

Варто підкреслити і той факт, що активність соціолінгвістичних досліджень, які В. Русанівський і В. Брицин прогнозували для УРСР, була виразно загальмована після здобуття Україною незалежності. У кожному разі в Інституті мовознавства НАН України не відбулося ані обіцяне В. Русанівським розгортання соціолінгвістичних обстежень із створенням «своєрідної мовно-культурної карти республіки», ані обіцяне В. Брициним «створення машинного банку соціолінгвістичної інформації».

Після прийняття Закону «Про мови в Українській РСР» з'явились окремі спроби вивчення функціонального розподілу української та російської мов з метою практичної його реалізації, зокрема в освітній сфері.

У1990 р. Навчально-методичний кабінет вищої освіти Міносвіти України провів дослідження мовної ситуації у вищих навчальних закладах східного, південного та центрального регіонів республіки. Дослідження було проведено шляхом анкетування 600 студентів і 500 викладачів. Його результати було опубліковано у статті І. М. Крилової «Мовна ситуація у вищих навчальних закладах України (соціолінгвістичний аналіз)». Як засвідчило опитування, попри те, що показники вживання української мови у ВНЗ зазначених регіонів чисельно значно поступалися показникам вживання російської мови, майже дві третини опитаних викладачів і студентів були готові в разі створення сприятливих умов перейти до вивчення/викладання навчальних дисциплін українською мовою [Крилова 1992: 44-45].