1.2. Дослідження мовної ситуації України й українсько-російського білінгвізму

До перших монографічних досліджень мовної ситуації України належить дисертаційна праця Η. П. Шумарової «Мовна компетенція особистості в ситуації білінгвізму», захищена в 1997 р. і опублікована в 2000 р. [Шумарова 2000]. Працю написано на основі вже згадуваного анкетування, проведеного в 1980-х роках відділом культури російської мови Інституту мовознавства АН УРСР. Завданням праці Н. Шумарової було визначити комунікативну потужність української та російської мов, розподіл двох мов за сферами вживання і за соціальними параметрами, а також дослідити мовну компетенцію білінгвів на базі експерименту, що полягав у з'ясуванні рівня розуміння і здатності відтворення художніх і науково-популярних текстів, написаних українською і російською мовами. Група інформантів у цій частині дослідження була обмежена українцями з рідною українською і рідною російською мовами.

Головну увагу в дослідженні приділено з'ясуванню ролі двох найбільш значущих факторів у становленні мовної особистості - мови батьків і мови шкільного навчання. У зв'язку з висновком про домінування російської мови за параметром «мова батьків» Н. Шумарова підкреслила важливість українськомовної шкільної освіти, що «може невдовзі стати рушійною силою усталення нових стереотипів поведінки, формування відповідного рівня компетенції українців та зменшення диспропорцій у знаннях української в російськомовних групах» [Шумарова 2000: 154].

Аналізові мовної ситуації і мовної політики України кінця 1980-х-1990-х років присвятив кілька розвідок Олександр Тара- ненко. Мовознавець проаналізував суспільно-політичні й мовні процеси, пов'язані з утвердженням української мови в статусі державної, явище українсько-російської двомовності, функціональний і територіальний розподіл використання двох мов, мовну політику України часів незалежності. Дослідник охарактеризував українсько- російську двомовність кінця 1980-х років як диглосну, за якої вживання в соціумі двох мов «було виразно розмежованим у функціонально-аксіологічному плані» - із закріпленням їх за різними стилями, сферами вживання й суспільного життя та протиставленням на шкалі цінностей суспільства як вищого і нижчого функціональних типів мовних систем. Водночас, як зауважив мовознавець,, порівняно зі станом на 1917 р. диглосія не була абсолютною [Тараненко 2003: 37].

Щодо закону «Про мови в Українській РСР» 1989 р. О. Тараненко відзначав його «ліберальність і недостатню конкретність», а загальнодержавну мовну політику України після здобуття незалежності характеризував як «помірковано-обережну й недостатньо послідовну» [Тараненко 2003: 40].

Слід зауважити, що висновки О. Тараненка мають загальний характер і грунтуються на даних останніх всеукраїнських переписів, власних статистичних обстежень мовної ситуації дослідник не проводив.

За роки незалежності в Україні було проведено кілька масштабних соціолінгвістичних опитувань. Одне з них здійснював Київський міжнародний інститут соціології впродовж 1991-2003 рр. у різних регіонах України. Метою опитування було визначення регіональної специфіки вживання української і російської мов з особливою увагою до виявлення розбіжності між етнічною самоідентифікацією індивідів та їхньою мовною поведінкою.

За результатами дослідження, оприлюдненими керівником проекту Валерієм Хмельком [Хмелько 2004], складено низку таблиць, що ілюструють розподіл населення України в 2003 р. за етнічними, мовними та лінгво-етнічними групами у п'яти регіонах України - західному, західно-центральному, східно-центральному, південному й східному, виявлено динаміку змін у розподілі населення за мовою використання у двох періодах державної незалежності України.

Важливі дані для дослідження національно-мовної самоідентифікації населення України містить ще одне всеукраїнське соціологічне опитування, здійснене Інститутом соціології НАН України у межах проекту «Україна на порозі XXI століття» впродовж 19942001 років (керівник проекту - М. В. Ворона, відповідальні виконавці й автори програми - Є. І. Головаха та Н. В. Паніна). Опитування проводилось методом роздаткового анкетування (самозаповнення) з використанням республіканської опитувальної мережі Інституту соціології НАН України і фірми «СОЦИС». Його результати опубліковано в статті Ірини Прибиткової [Прибиткова 2001]. Зазначене опитування містило й низку запитань, метою яких було виявлення мовно-національної самоідентифікації населення України, зокрема запитання про рідну мову, мову спілкування в сім'ї, залежність національно-мовної самоідентифікації від рівня освіти респондентів, а також їхнє ставлення до необхідності надання російській мові статусу офіційної. В опитуванні враховувались регіональні особливості, а також залежність розподілу відповідей від величини населеного пункту. Дослідження виявило рівень поширеності української і російської мов, а також білінгвізму як у всеукраїнському масштабі, так і в регіональних вимірах станом на 2001 рік, а також, у ряді випадків, засвідчило динаміку розвитку мовної ситуації.

Соціолінгвістичне дослідження всієї території України було проведено в 2006-2008 роках у рамках міжнародного проекту «Мовна політика в Україні: антропологічні, лінгвістичні аспекти та подальші перспективи», виконання якого фінансувала європейська програма INTAS. У проекті, яким керувала австрійський славіст Юліане Бестерс-Дільґер, взяли участь учені з Австрії, Англії й України. Дослідження· базувалось на результатах масового всеукраїнського опитування і фокус-групових дискусій, проведених у п'ятьох містах: Києві, Донецьку, Луцьку, Львові та Одесі. На його основі в 2008 р. було опубліковано книжку «Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації» (українською та англійською мовами) [Мовна політика 2008].

Метою дослідження був детальний опис мовної ситуації України, виявлення громадської думки щодо мовної політики держави, експертна оцінка її успішності чи неуспішності в подоланні постко- лоніальних деформацій у мовно-культурному розвиткові країни із спробою створення оптимальної моделі мовної політики, якої вона потребує.

До завдань праці належало визначення кількісних, якісних та оцінних характеристик двох поширених на території України мов та регіональної специфіки білінгвальної ситуації, визначення співвідношення функцій і сфер вживання кожної з двох мов, відповідності чи невідповідності характеру застосування української мови її статусові державної, виявлення ступеня взаємної толерантності або ж конфліктності у відносинах двох різномовних громад країни. Особливу увагу приділено в дослідженні функціонуванню української та російської мов у системі освіти, судочинстві, інформаційно- культурному просторі. Один з розділів було присвячено висвітленню досвіду мовних політик європейських країн у зв'язку з доцільністю його використання у державному мовному плануванні України. Праця містить також сюжет про мовну ситуацію Одеси й етюд, присвячений суржикові.

Проведене масове та фокус-групове опитування громадян дало можливість виявити показники демографічної і комунікативної потужності української та російської мов, вживаних в Україні, специфіку українсько-російського білінгвізму та функціонування мішаних форм мовлення, а також визначити регіональні особливості у вживанні двох мов та їхніх оцінних характеристиках. На основі проведеного дослідження було випрацьовано низку рекомендацій для державної мовної політики [Мовна політика 2008: 332-339].

До здобутків української соціолінгвістики останніх років належить регіональне дослідження мовної ситуації півдня Правобережної України Володимира Демченка. Його дисертаційна праця «Мовне середовище: екстралінгвістичний нарис про південь України» опублікована в 2001 р. Основну увагу в ній приділено вивченню українсько-російського білінгвізму в діахронічному і синхронічному аспектах. Для вивчення сучасного стану мовної ситуації південного регіону дослідник провів анкетування в Херсонській області, обстеживши різні типи населених пунктів за такими ознаками: село з більшим ступенем функціонування української мови, село з порівняно більшим ступенем функціонування російської мови, райцентр сільського типу, райцентр міського типу, приміське село, місто. Додаткову диференціацію райцентрів дослідник увів, ґрунтуючись на соціальних тенденціях і традиціях, у тім числі національно-мовних, відповідних населених пунктів, оскільки офіційне віднесення всіх райцентрів до селищ міського типу, а працівників радгоспів - до робітників, не має, на його думку, підстав. Мовознавець провів анкетування в 90 населених пунктах, зокрема в кожному райцентрі Херсонської області [Демченко 2001: 210].

На основі проведеного анкетування В. Демченко визначив функціональну значущість української і російської мов у населених пунктах Херсонської області різного типу, розподіл мов за сферами застосування, а саме в дошкільному вихованні, спілкуванні на роботі, в магазині, в транспорті. Згідно з результатами дослідження, російська мова домінує у всіх сферах, крім дошкільної, в Херсоні [Демченко 2001: 162]. Проте міська ситуація не адекватна не тільки сільській, де україномовне спілкування переважає в усіх сферах, а й загально- обласній. Як зазначив дослідник щодо вживання української мови, її ієрархія по місту така: «У школі - навчання - робота - магазин - транспорт (від 54,5 % до 18,9 % з амплітудою 35,6). А по області спостерігаємо домінування української мови в усіх сферах: у школі - навчання - робота - магазин - транспорт (від 81,7 % до 56,5 % з амплітудою 25,2)» [Демченко 2001: 210].

У праці В. Демченка визначено й показники ціннісного ставлення населення до української та російської мов, зокрема, 84,5 % анкетованих вибирають українську мову освіти, 94,4 % ставляться до цієї ж мови як державної, 41,9 % прогнозують близьке майбутнє на користь української мови (34,3 % - за потенційну двомовність).

Водночас у населених пунктах усіх типів спостерігається цілковите переважання російської мови в сфері засобів масової інформації, особливо на телебаченні.

У 2000 р. Центр соціологічних досліджень «Громадська думка» Науково-дослідного інституту соціально-економічних проблем Києва провів соціолінгвістичне дослідження мовної ситуації Києва. Головним об'єктом дослідження було ставлення киян до української мови як державної в умовах її конкуренції з російською та виявлення змін у масовій свідомості мешканців столиці щодо перспектив розширення сфер вживання української мови. Аналіз було здійснено на основі масового опитування киян та експертного опитування [Залізняк, Масенко 2001].

Як показало дослідження, мовну ситуацію української столиці характеризує українсько-російська двомовність з елементами диглосії. Двомовність Києва є нерівноважною, оскільки кількісно група носіїв російської мови переважає групу носіїв української: переважно російською мовою спілкувалось у повсякденному житті в 2000 р. 52,5 % киян, рівною мірою українською і російською мовами - 32,0 % і переважно українською - лише 14,8 % мешканців столиці [Залізняк, Масенко 2001: 8].

Українська мова в Києві поступається російській за показником не тільки демографічної, а й комунікативної потужності.

Внаслідок обмеження функцій української мови офіційними сферами спостерігається тенденція до формування диглосної ситуації, визначальною рисою якої є закріплення кожної з двох мов за різними соціальними сферами.

Водночас надання українській мові статусу державної не могло не позначитися на ставленні киян до неї. Специфіка нинішньої мовної ситуації міста полягає в тому, що нижча, порівняно з російською, комунікативна потужність української мови входить у суперечність з достатньо високим рівнем її престижності. Абсолютна більшість мешканців столиці позитивно ставиться до факту надання українській мові статусу державної. Прихильники утвердження російської як другої державної мови не становили більшості навіть У групі російськомовних киян. Показово, що в цій самій групі добре володіння українською мовою вважали обов'язковим 70 % респондентів, тоді як за необхідність доброго володіння російською висловились лише 44 % [Залізняк, Масенко 2001: 57]. Ці та інші дані опитування свідчили про психологічну готовність населення до де- русифікації мовно-культурного життя міста.

До окремих об'єктів зацікавлень українських соціолінгвістів належить білінгвізм і мішані форми українсько-російського мовлення. Соціо- й психолінгвістичним аспектам українсько-російської двомовності присвячено дисертаційне дослідження Тетяни Бурди «Мовна поведінка особистості в умовах українсько-російського білінгвізму (молодіжне середовище м. Києва)», захищене в 2002 р. Ключовою проблемою, що її досліджувала Т. Бурда в своїй праці, було з'ясування соціальних причин і психологічних мотивацій вибору мови спілкування в ситуації білінгвізму.

Українсько-російський білінгвізм на матеріалі опитування, проведеного в Запорізькій області, вивчав Ю. Саплін [Саплін 1988, 2002].

Низка публікацій з соціолінгвістики належить київському дослідникові Валерію Чемесу. Мовознавець провів серію анкетувань у різних соціальних групах, метою яких є виявлення оцінних характеристик української мови, мотивації мовної поведінки в умовах білінгвізму, самооцінки рівня володіння українською мовою, співвіднесені з виявленням реального ступеня компетентності анкетованих щодо показових сфер ненормативності сучасного українського мовлення [Чемес 2000, 2001а, 20016].

Історичним, лінгвістичним та соціокультурним аспектам українсько-російського білінгвізму присвячено збірник «Українсько-російська двомовність. Лінгвосоціокультурні аспекти» (К., 2007), підготовлений науковцями Інституту української мови НАН України за загальною редакцією Л. О. Ставицької.

Стан української мови, якості мовлення в ЗМІ та інших сферах суспільної діяльності, зокрема перекладацької, аналіз документів, що стосуються державної мовної політики та окреслення її завдань, висвітлено в численних публікаціях мовознавця Віталія Радчука [Див.: Радчук 2000, 2002, 2006а, 20066 та ін.].

В українській соціолінгвістиці започатковано й дослідження проблем полілінгвізму. Показово, що перша дисертаційна праця з цієї проблематики - «Переключення мовного коду в ситуації полілінгвізму (на матеріалі ідіолекту Ольги Кобилянської)» Олесі Палійської пов'язана з вивченням мовної ситуації буковинського регіону кінця XIX - початку XX ст., де поліетнічний характер складу населення в умовах Австро-Угорської імперії зумовив поширення тут полілінгвізму. Об'єктом дослідження О. Палійська обрала епістолярну і щоденникову спадщину Ольги Кобилянської 18831902 рр., яка містить багатий матеріал для вивчення соціо- і психолінгвістичних механізмів кодових перемикань, що їх здійснював мовець, використовуючи в досліджуваних текстах три мови - українську, німецьку і польську.

Низку цікавих міркувань з теорії білінгвізму й полілінгвізму, мовних контактів, взаємодії національних мов і культур у контексті сучасних процесів глобалізації містить книга відомого мовознавця й перекладача Олександра Чередниченка «Про мову і переклад» (К., 2007).

Соціолінгвістичні аспекти побутування української мови в діаспорі (в місцях поселення на території Канади і США), зокрема наслідки впливу на українську мову мігрантів контактної англійської, дослідив Богдан Ажнюк у монографії «Мовна єдність нації: діаспора й Україна» (К., 1999).

Тендерні аспекти української соціолінгвістики започаткувала Леся Ставицька, яка вважає, слідом за В. Бєліковим і А. Крисіним, тендерну лінгвістику окремою соціолінгвістичною дисципліною [Ставицька 2003, 2004]. До її завдань дослідниця відносить: відображення статі у мові, тендерні ознаки мовної картини світу, визначені статтю особливості мовної діяльності і мовної поведінки тощо.

Нинішній етап становлення української соціолінгвістики передбачає потребу ознайомлення з теорією і практикою лінгвістичних досліджень білінгвізму інших країн, оволодіння створеними й апробованими в зарубіжній науці методиками соціолінгвістичних та психолінгвістичних опитувань.

Закономірною в цьому зв'язку є поява монографії львівської дослідниці Галини Мацюк «До витоків соціолінгвістики: Соціологічний напрям у мовознавстві», яка вийшла у Видавничому центрі Львівського національного університету імені Івана Франка в 2008 р. Праця містить історичний екскурс, присвячений аналізові поглядів українських вчених і громадських діячів (О. Потебні, М. Драгомано- ва, І. Франка) на проблеми зв'язку мови й суспільства. В книжці також детально розглянуто історію становлення соціологічного напряму дослідження мови в працях представників женевської та французької шкіл, Празького лінгвістичного гуртка, в німецькій лінгвістиці і в американському мовознавстві. Окремий розділ монографії присвячено лінгвосоціологічним поглядам російських дослідників 20-30-х років XX ст.

Останніми роками спостерігається зростання інтересу зарубіжних мовознавців до мовних проблем України. Зокрема, результати кількарічного вивчення української мовної ситуації та мовної політики американської дослідниці Лади Біланюк (Laada Bilaniuk) оприлюднено в монографії «Contested Tongues: Language Politics and Cultural Correction inUkraine» (2005). За жанром праця А. Біланюк належить до школи американської культурної антропології. Питання українсько-російського білінгвізму, конкуренції або ж протистояння двох мов на території України висвітлено у зв'язку з культурною ситуацією та проблемами індивідуальної та колективної ідентичності.

Дослідження Л. Біланюк ґрунтується на польових дослідженнях, записах, інтерв'ю, спостереженнях за рекламою, вивісками, дорожчими знаками, особливостями вживання двох мов в інформаційно- культурному просторі тощо. Солідна теоретична база, використання сучасних західних методик соціолінгвістичних досліджень дали змогу авторці окреслити картину сучасного мовного життя України, показати зміни в мовній поведінці людей у зв'язку з новим статусом української мови, висвітлити ставлення різних груп населення до української і російської мов, дати їхні оцінні характеристики.

Праця А. Біланюк містить і екскурс в історію побутування мов в Україні, а також історичний аналіз мовної політики, що проводилась на її території. Багато уваги приділено в монографії й проблемі змішування мов, аналізові суржику - утворення, яке виникає внаслідок процесів міжмовної міксації, здійснено спробу класифікації суржику.

Ще одне англомовне монографічне дослідження «Support, Resistance and Pragmatism: An examination of motivation in language policy in Kharkiv, Ukraine» (Stokholm 2007), опубліковане на Заході, ^β належить Маргарет Совік (Margreth В. Sovik). Як бачимо з назви, праця має вужчу тематику, обмежену соціолінгвістичним дослідженням одного міста - Харкова. Завдяки ретельності опрацювання й застосування різноманітних методик, у монографії визначено кількісні, якісні та оцінні характеристики української та російської мов у досліджуваному місті, описано функції і сфери використання обох мов, висвітлено побутування різних стереотипів у їхньому сприйнятті, з'ясовано мотивацію використання тієї чи тієї мови. Праця М. Совік лишається першим і на сьогодні найгрунтовнішим дослідженням мовної ситуації Харкова.

Слід зазначити, що широка проблематика, яку можна окреслити загальним визначенням «мова і суспільство», не замикається в межах суто лінгвістичних, у тім числі соціолінгвістичних наукових досліджень. Чимало цінних фактів і спостережень, що стосуються зазначеної проблематики, містить сучасна українська есеїстика різних гуманітарних напрямів - філософська, літературознавча, політологічна. Соціолінгвіст не може обійти увагою есеїстику й публіцистику таких відомих літераторів, журналістів, політологів, як Юрій Андрухович, Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Оксана Забужко, Василь Лісовий, Тарас Марусик, Джеймс Мейс, Павло Мовчан, Володимир Панченко, Оксана Пахльовська, Анатолій Погрібний, Олекса Різниченко, Микола Рябчук, Євген Сверстюк та інших.

Починаючи з 1990-х років відбувається й інтенсивний розвиток української соціальної діалектології, що пов'язано передусім з ім'ям Лесі Ставицької, яка опублікувала низку теоретичних праць з жаргонології, а також уклала «Короткий словник жаргонної лексики

української мови» (К., 2003), «Український жарґон» (К., 2005) і словник нецензурної лексики «Українська мова без табу» (К., 2008). Праці А. Ставицької та інших дослідників соціолектів, суржику та інших форм побутування української мови буде розглянуто у відповідних розділах цієї книжки.

За умови широкого розуміння тематики соціолінгвістичних студій до них відносять і проблеми мовної кодифікації, зокрема актуальні для України завдання перегляду правописних, термінологічних і лексикографічних практик попередньої доби. Ці питання, однак, потребують окремого висвітлення.