ВСТУП

Предмет і завдання соціолінгвістики

Соціолінгвістика - мовознавча наука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, взаємодію мови і суспільства.

Мова є продуктом суспільства, яке її створює, але й мова, зі свого боку, формує суспільство. Як найважливіший засіб спілкування вона обслуговує соціум в усіх сферах людської діяльності. Мову, яка перестає всебічно обслуговувати суспільство, чекає занепад і зникнення. Тому вона значно більшою мірою, ніж усі інші реалії, пов'язані взаємодією із суспільним життям, заслуговує на визначення її як суспільного або соціального явища.

Соціолінгвістичний напрям у мовознавстві з моменту його виникнення називали по-різному: соціологія мови, соціологічна лінгвістика, соціальна лінгвістика, лінгвістична соціологія і, нарешті, соціолінгвістика.

Вважають, що термін соціолінгвістика вперше вжив американський вчений X. Каррі у 1952 р. [Беликов, Крысин 2001: 14]. Сама назва цієї дисципліни свідчить про те, що вона синтезувала понятійний апарат і дослідницькі процедури двох наук - лінгвістики й соціології.

Витоки наукових досліджень, в яких мова вивчалась у її зв'язках із соціальними явищами, слід шукати в європейській традиції, передусім у Франції - батьківщині соціології. Наприкінці XIX ст. тут виникла школа соціальної лінгвістики, яка поєднувала методи дослідження трьох наук - мовознавства, соціології й психології. Засновником школи був Антуан Меє. Саме французька школа зробила внесок у виявлення ролі соціальних факторів у розвитку мови, виходячи з положення про те, що мова існує й розвивається під дією прийнятого способу життя людей. У працях А. Меє вперше було поставлено питання про співвідношення соціальної структури зі структурою мови, а також про зумовленість мовних змін соціальними причинами.

Вивчення мови як соціального феномена було пов'язане із розвитком у Франції діалектології й лінгвістичної географії. Разом із дослідженням діалектів французької мови тут було створено й програму вивчення соціальних різновидів мови, опису механізмів впливу соціуму на мову. На початку XX ст. у Франції з'явилось багато праць, що досліджували арго - мову соціальних груп, переважно декласованих, створену для відокремлення групи від інших та втаємничення її мовлення. У дослідженнях французьких учених було показано роль арготичної субмови, поряд із говірками провінції й професійними соціолектами, у формуванні розмовного мовлення Парижа, яке, своєю чергою, справило значний вплив на французьку літературну мову [Теоретические проблемы 1981: 57-62].

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років XX ст. соціальну лінгвістику збагатила теорія літературної мови Празької лінгвістичної школи, сформульована у працях Богуслава Гавранека, Вілема Матезіуса, Йозефа Вахека та ін., а також у низці програмних документів Празького лінгвістичного гуртка. Дослідження учених Празької лінгвістичної школи стимулювали практичні потреби кодифікації чеської мови, повернення їй повноти функцій після тривалого періоду германізації Чехії. Внеском учених цієї школи у розвиток мовознавства було принципово нове трактування літературної мови як особливої форми існування мови, виникнення якої на певному історичному етапі національного розвитку зумовлюють соціокультурні чинники.

Певну роль у становленні соціолінгвістики відіграла й німецька школа історичної лінгвістичної географії. Німецький учений Т. Фринґс довів необхідність включення соціального аспекту досліджень до діалектології [Тищенко 2007: 71].

У російському мовознавстві кінця XIX - початку XX ст. проблеми соціальної природи мовних явищ у різних їхніх аспектах опрацьовували І. О. Бодуен де Куртене, О. О. Шахматов, український учений О. О. Потебня, В. В. Жирмунський, А. П. Якубинський, Є. Д. Поліванов, Б. О. Ларін.

Серед російського доробку слід вирізнити праці І. О. Бодуена де Куртене, що розглядав мову як явище психосоціальне. Він писав: «Мова може реалізуватися тільки в суспільстві, і оскільки психічний розвиток людини взагалі можливий тільки у спілкуванні з іншими людьми, то відтак ми можемо сказати, що мовознавство - це наука психо-соціологічна». Бодуену де Куртене належить ідея двопланового членування мови - горизонтального, під яким він мав на увазі територіальне членування мови, і вертикального, яким позначав соціальну дйференціацію мови. Він підкреслював важливість вивчення вертикального мовного шару, що становить «різноманітні видозміни того ж місцевого говору за суспільними класами, за заняттями і способом життя, за соціальними верствами тощо» [Бодузн де Куртенз 1963:91].

Починаючи з 60-х років минулого століття, коли можна говорити про становлення соціолінгвістики як окремого напряму мовознавства, вона активно розвивається у багатьох країнах. Особливою інтенсивністю відзначається її розвиток у США.

Розглядуваний напрям у США та західноєвропейських країнах виник як реакція на попереднє захоплення структуралізмом, як противага певним структуралістським догмам, що вилучали з лінгвістичного аналізу весь комплекс проблем, пов'язаних із темою «мова і суспільство». Представники соціолінгвістичного напряму критично переглянули низку теоретичних постулатів структурної лінгвістики, зокрема настанову на обмеження лінгвістичних досліджень лише внутрішньомовними відношеннями, трактування мови як замкненої в самій собі системи, поза її зв'язком і взаємодією із зовнішнім світом, поза сприйняттям мови як форми соціальної поведінки людини [Швейцер 2009:11].

Розвиток соціолінгвістики, яка залучала до лінгвістичного аналізу соціальний вимір, дав змогу глибше проникнути в природу мови, виявити умови її побутування й динаміку розвитку, по-новому представити онтологічну картину мови як суспільного явища.

Американська соціолінгвістика розвивається під впливом філософських принципів позитивізму, зокрема ідей семантичного позитивізму, які втілились у теорію так званої соціальної, або культурної антропології. Згідно з цією теорією, всі мовні форми залежать від загальнішої категорії - категорії форм культури. Мова розглядається як складовий елемент культури, що містить у собі й структуру соціальних взаємин. В основі культурної антропології лежить концепція етномовної відносності Гумбольдта - Сепіра - Ворфа, згідно з якою відношення людини до явищ дійсності значною мірою зумовлено мовою. «Кожна мова окреслює навколо народу, що нею говорить, коло, з якого можна вийти, лише увійшовши до іншого кола» (В. Гумбольдт) [Тищенко 2007: 44]. Отже, між мовними структурами і нормами культури та поведінки існують зв'язки. На цій основі в американській культурній антропології виникла теорія ізоморфізму (відповідності) елементів мови й культури, мови й соціальної структури. Теорія ізоморфізму мовних і соціальних структур втілена, зокрема, в концепції Б. Бернстайна про розгорнутий і обмежений код мовлення.

Американська соціолінгвістика висунула ідею поділу цієї галузі на макро- і мікросоціолінгвістику, запропонувала низку моделей мовленнєвої комунікації, розробила теорію диглосії, визначила напрями у вивченні мовних ситуацій і аспекти мовного планування, відшліфувала техніку польових досліджень.

Розрізнення мікро- і макролінгвістики пов'язане з розподілом У соціології. Мікросоціологією називають вивчення соціальних взаємодій, які відбуваються віч-на-віч. Макросоціологія вивчає більші групи, інституції та соціальні системи. Мікро- і макроаналіз насправді тісно пов'язані і доповнюють один одного.

Відповідно до мікросоціолінгвістики, як правило, відносять проблему вивчення мовної поведінки у межах малих груп (родини, трудового колективу, товариства друзів тощо), до макросоціолінгвістики - всі інші проблеми. Чіткої межі між мікро- і макролінгвістикою не існує. Не можна, приміром, вивчати загальну мовну ситуацію країни без вивчення мовної поведінки людини в різних комунікативних ситуаціях — у родині, на виробництві, в колі друзів тощо.

Оскільки соціолінгвістика - молода наука, а тема «мова і суспільство» містить багато аспектів, у зарубіжній науці досі тривають дискусії щодо визначення проблематики, яку має досліджувати соціолінгвістика.

Одні вчені відносять до цієї галузі широке коло питань, пов'язаних із суспільним характером виникнення, розвитку й функціонування мови, природою зв'язків мови із суспільством, її соціальної диференціації відповідно до поділу суспільства на класи, верстви і групи, тобто соціальними відмінностями у використанні мови. Сюди ж належить вивчення функціонального розмаїття мови у зв'язку з різноманітними сферами її застосування, дослідження білінгвізму, відносин мов у дво- і багатомовних суспільствах, вивчення мовних ситуацій, питання державної мовної політики, свідомого впливу на мови, нор- малізаторської і кодифікаторської діяльності учених тощо.

Інші дослідники, наприклад американський соцолінгвіст Вільям Лабов, трактують соціолінгвістику вужче - як галузь знань, що «вивчає структуру мови і мовні зміни на основі даних, які отримує, досліджуючи повсякденне вживання мови» [Вахтин, Головко 2004: 16]. Іноді предмет соціолінгвістичних досліджень обмежують вивченням вербальної поведінки партнерів по комунікації.

Чимало зарубіжних учених дотримуються концепції, згідно з якою слід розрізнити два самостійних напрями - соціолінгвістику і соціологію мови. За такого підходу до компетенції соціолінгвістики відносять аналіз відображення в мові соціальних явищ і процесів, а до соціології мови - дослідження її як одного з активних соціальних факторів, що впливають на суспільні процеси [Никольский 1974: 99-100].

Опоненти такого поділу обстоюють належність обох типів відносин між мовою і соціальним світом до об'єктів соціолінгвістики, трактуючи її як міждисциплінарний науковий напрям. На думку російського дослідника Олександра Швейцера, «сам смисл існування міждисциплінарних напрямів полягає в тому, що ці напрями дають змогу побачити те, що неприступно спостереженню з позицій лише однієї з двох дисциплін, що взаємодіють. Синтез двох підходів - лінгвістичного й соціологічного - дозволяє дати глибше висвітлення явищ, що перебувають у сфері перехрещення інтересів лінгвістики й соціології» [Швейцер 2009: 61-62].

Дещо іншого погляду дотримується американський соціолінгвіст Джошуа Фішман, який вважає, що соціолінгвістика входить до соціології мови як частина до цілого. Згідно з Д. Фішманом, соціолінгвістика розглядає лише «соціально модельовану варіативність у використанні мови», а соціологія мови орієнтована на ширші соціальні проблеми і має справу з «соціально модельованою поведінкою у зв'язку зі збереженням мови, переходом від однієї мови до іншої, мовним націоналізмом і мовним плануванням тощо» [Цит. за: Швейцер 2009: 62].

У своїй класичній статті «Соціологія мови» (1972) Д. Фішман висловив низку ідей, багато з яких стали основою для формування цілих напрямів соціолінгвістики. Згідно з Д. Фішманом, у соціології мови можна вирізнити три частини:

1) описову соціолінгвістику, яка вивчає прийняту в певній мовній спільноті форму соціальної організації використання мови, тобто вона відповідає на запитання: «Хто говорить, якою мовою, з ким, коли і з якою метою?»;

2) динамічну соціологію мови, яка відповідає на запитання: «Що викликає значущі зміни в соціальній організації мовного функціонування і мовної поведінки?»;

3) прикладну соціологію мови, пов'язану з мовним плануванням і мовними конфліктами [Вахтин, Головко 2004: 30].

Соціолінгвістика розвивається у тісному зв'язку з такими мовознавчими дисциплінами, як психолінгвістика і етнолінгвістика. Психолінгвістика має спільний із соціолінгвістикою об'єкт дослідження, а саме мовленнєву діяльність людини, що спілкується. Відмінність полягає в тому, що мовленнєву діяльність у психолінгвістиці розглядають з погляду процесів породження і сприйняття мови, а в соціолінгвістиці - з погляду її соціальної зумовленості.

Пов'язана соціолінгвістика і з етнолінгвістикою - наукою, що за допомогою лінгвістичних методів вивчає культуру і національну психологію етносу. Етнолінгвістичні дослідження наближаються до соціолінгвістичних у дослідженні мови як виразника колективної ідентичності, засобу вираження мовної картини світу певного етносу. їх об'єднує також низка проблем, які досліджують обидва наукові напрями, як-от: визначення типів мовних ситуацій, питання мовної політики і мовного планування, вивчення сфер свідомого впливу суспільства на функціонування мови тощо [Герд 2005: 6].

Виходячи з того, що кожен етнічний процес або етнічне явище мають свій соціальний бік, а на більшості соціальних явищ і процесів лежить відбиток етнічності, російський мовознавець М. Толстой вважав, що етно- і соціолінгвістику можна розглядати як два розділи

однієї широкої дисципліни з тією лише різницею, що перша вивчає передусім давні національні, народні, племенні особливості етносу, тоді як друга - особливості соціальної структури етносу (соціуму) на пізній стадії його розвитку [Толстой 1997: 306-307]. Російський соціолінгвіст Л. Б. Нікольський пропонував навіть назвати таку єдину науку терміном етносоціолінгвістика, або лінгвоетносоціологія, але цей термін не закріпився, як не відбулось і пропоноване об'єднання двох дисциплін [Герд 2005: 7].

Оскільки в Україні соціолінгвістика перебуває ще в стадії становлення, питання про поділ її на два напрями не стало предметом наукової дискусії. Поки що ця наукова царина об'єднує широкий спектр досліджень теми «мова і суспільство».

Формування української соціолінгвістики в окрему наукову галузь засвідчує достатньо розвинена на сьогодні в українській науковій мові соціолінгвістична терміносистема. До ядерної групи її базових термінів, що відображають актуальні напрями практичних і теоретичних досліджень, належать: соціолінгвістика, мовна ситуація, мовна політика, мовна спільнота, соціолект, мовний код, мовні контакти [Верста 2007: 19]. Базові терміни мають розвинені мікросис- теми. Наприклад, мовний код, що позначає мовне утворення, за допомогою якого спілкуються члени мовної спільноти, утворює таку мікросистему термінів: національна мова, літературна мова, кодифікована мова, некодифікована мова, діалект, соціолект, жаргон, арго, сленг, койне, піджин, креольська мова, природна мова, штучна мова, мова міжнародного спілкування, регіональна мова, мова більшості, мова меншості [Верста 2007: 20].

Разом з тим, як зазначає австрійський славіст Герман Бідер, передісторія української соціолінгвістичної термінології, як і міжнародної загалом, сягає минулих епох. Основи її було закладено ще в XIX ст., причому не в наукових, а в публіцистичних працях. Особливо почесне місце в її формуванні належить І. Нечуєві-Левицькому та І. Франкові [Бідер 2009: 27].

Значна частина термінів, створених українською елітою в мовно-політичній боротьбі за права українського народу в XIX - на початку XX ст. як у підавстрійській, так і в підросійській Україні, ввійшла, з незначними змінами, до сучасного терміновжитку, як наприклад: літературний язик, усна мова, писана мова, мова книжна, чуття мови, язикове почуття, народний язик, просторіччя, діалект, жаргон, зілляння мов (у Франка) або зливання мов (у Нечуя-Левицького), язиковий макаронізм і гибридізм (у Франка), язичіє, русизм, русифікаційні змагання, полонізаційні заходи тощо [Бідер 2009: 27].

Напрям соціолінгвістичних досліджень у кожній країні визначає, як правило, специфіка її мовної ситуації. Тож головне завдання сучасної української соціолінгвістики полягає в науковому аналізі деформацій, яких зазнало мовне середовище країни в попередній колоніальний період.

Одним з головних об'єктів соціолінгвістичних досліджень в Україні має стати українсько-російський білінгвізм, формування й розвиток якого відбувалися під тиском асиміляційної політики Російської імперії в обох її іпостасях - самодержавній і комуністичній. Конфлікт, що характеризує сучасну мовну ситуацію України, поширення на її території двох мов, незсинхронізованість мовного розвитку Заходу і Сходу є наслідком радянської практики русифікації, лінгво-етнічної міксації, реалізацію якої в Україні й Білорусі полегшувала належність їхніх мов до групи слов'янських. Нинішній стан масової двомовності України, що має асиметричний характер, сформувався як перехідний етап в асиміляційному процесі, спрямованому на витіснення української мови російською.

Оскільки національна мова, культура й ідентичність становлять нерозривну цілісність, успіх будівництва самостійної держави залежатиме від того, чи вдасться керівній еліті надати мовному розвиткові країни зворотного напряму, тобто переорієнтувати нинішню російсько-українську двомовність на поступове зростання груп ситуативних двомовців за рахунок російських одномовців із подальшим формуванням і розширенням україномовних середовищ.

Потреба принципової зміни вектора розвитку білінгвальної ситуації вимагає активізації соціо-, психо- та етнолінгвістичних досліджень. Для практичних завдань державного мовного планування необхідно провести соціолінгвістичне обстеження різних територій і на його базі визначити показники демографічної і комунікативної потужності української і російської мов у різних областях, а також виявити їхні оцінні характеристики, враховуючи соціальну стратифікацію суспільства.

Очевидно, що різні регіони країни потребують різних стратегій і тактик впровадження оптимальної мовно-культурної політики. Слід врахувати при цьому й проблеми побутування інших мов на території України, проте, зважаючи на порівняно невелику їхню питому вагу в мовному житті країни, а також деформації міжмовних відносин, успадковані від радянського періоду, коли функцію мови міжнаціонального спілкування в УРСР виконувала не мова титульної нації, а мова загальноімперської інтеграції, ключовими у вивченні мовної ситуації України лишаються проблеми українсько-російської двомовності й диглосії.

Вимагають усебічного аналізу не тільки соціальні аспекти побутування української і російської мов, а й комплекс психологічних проблем, пов'язаних із мовною компетенцією і мовною поведінкою особистості, дослідженням факторів, що впливають на вибір мови в білінгвальній ситуації, проблем мовної стійкості на індивідуальному й колективному рівнях, мовної свідомості тощо.

На окрему увагу заслуговує феномен мішаного українсько-російського мовлення, відомого під назвою суржик, що утворився під тиском російськомовного домінування в міській комунікації. Лінгвістичний аспект його дослідження вимагає розв'язання проблеми кваліфікації суржику, визначення його місця в системі усно-розмовних форм побутування мови, виявлення співвідношення елементів кожної з мов, що бере участь у його творенні, а також характеру їхньої сполучуваності. Соціальна складова у дослідженні суржику полягає у виявленні його соціальної бази і соціофункціонального статусу.

Слід зазначити, що за радянської доби спонтанна гібридизація української та російської мов підтримувалась і репресивною мовною політикою, яка перетворила лексикографічну й редакторську практики на засіб нівеляції самобутніх рис української мови з метою штучного стимулювання процесів зближення її з російською мовою. Впровадження офіційної практики внутрішньої русифікації української й білоруської мов вносить додатковий аспект у спільну для всіх країн пострадянського простору лінгвістичну тематику, пов'язану з дослідженням так званої новомови - мови тоталітарного суспільства.

Соціолінгвістичні дослідження мовної ситуації України, спрямовані на вирішення практичних завдань розширення соціальної бази української мови і повернення їй функціональної повноти, сприятимуть накопиченню важливого матеріалу для майбутніх теоретичних узагальнень, зокрема з проблем білінгвізму, диглосії, змішування мов.