Розділ 4. МОВНА СИТУАЦІЯ УКРАЇНИ

4.3.Мови національних меншин

Наслідки попередніх асиміляційних процесів виявляються нині в тому, що мови етнічних меншин, крім російської, займають малий простір на мовній карті України.

Згідно з масовим опитуванням 2006 р., група громадян, що визнають рідними іншу, не українську і не російську, мову становить усього 1,4 % від загальної чисельності населення України. Ще нижчим є показник повсякденного спілкування іншою мовою - 0,9 % [Мовна політика 2008: 105].

Малочисельність рідномовців, належних до національних меншин, спричинена, як і зросійщення частини українців, русифікацією радянського періоду, коли російська мова, поряд з єдиною комуністичною ідеологією, була важливим засобом інтеграційних етно-лінгвістичних процесів. Унаслідок цього чимало представників етнічних груп втратили свою мовно-культурну ідентичність і асимілювались свого часу в «нову історичну спільноту - радянський народ».

Результати перепису 2001 р. показали, що у функції мови міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українська, що було б закономірним для державної мови, а все ще російська. Згідно з переписом, 62,5 % білорусів, 83 % євреїв, 88,5 % греків, 64,7 % німців, 58,7 % татар, 54,4 % грузинів, 30,3 % болгар, що мешкають в Україні, назвали рідною російську мову [Державний комітет].

З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенденцію до асиміляції з українцями: 71 % поляків, що мешкають в Україні, назвали рідною українські мову і тільки 15,6 % - російську.

Слід сказати, що поширене не тільки в публіцистиці, а й у науковій літературі твердження про те, що в Україні проживає 132 етноси, є хибним.

Як довів харківський етнолог Володимир Скляр, міф про 130 етносів України виник тому, що всеукраїнський перепис 2001 р. було проведено за стандартом загальнорадянського перепису 1989 р., згідно з яким в Україні нарахували 128 етнічних груп. Методику проведення перепису населення тоді забезпечувало Центральне статистичне управління СРСР за єдиними стандартами. Центральне статистичне управління УРСР не було самостійним органом, а підпорядковувалось Москві [Скляр 20076]. Отже, до УРСР застосовували загальний перелік етносів, що проживали на всій території Радянського Союзу, і саме цей перелік нараховував 130 етносів. Відповідно в УРСР фіксували, наприклад, 10 нівхів, 19 орочів, 35 чу- ванців, 204 ненці, 113 абазинів, 25 алеутів і багато інших представників етнічних груп Радянського Союзу, кількість яких в Україні часто не перевищувала навіть 100 осіб.

У всеукраїнському переписі 2001 р. зберегли загальнорадянський перелік етносів 1989 р., лише замість поділу на групи, як це було в радянський період, їх розмістили в алфавітному порядку після українців. До 128 етнічних назв у цьому переписі було додано ще чотири: шведи, турки-месхетинці, канадці та чилійці, отже, загалом було зафіксовано 132 етнічні назви [Скляр 20076].

До найважливіших критеріїв визначення статусу етнічної меншини, згідно з відомими зарубіжними теоріями, належать насамперед чисельність етносу, що впливає на можливість його етнічного самовідтворення, час перебування на території країни, тобто рівень укоріненості, а також тип розселення: дисперсний чи компактний. Представники окремих етносів, недавні мігранти та біженці до етнічних меншин не належать.

Згідно з цими критеріями, як довів В. Скляр, лише 17 етносів, що проживають в Україні, можуть мати статус етнічних меншин, оскільки чисельність кожного з них перевищувала в 2001 р. 30 тисяч осіб. Це росіяни, білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці та гагаузи [Скляр 20076].

Решта 114 груп не можуть мати статусу етнічних меншин. Це представники окремих етносів, переважна частина яких є мігрантами радянської доби та їхніми нащадками. «Частка всіх 114 етносів серед загальної чисельності населення України 2001 року складала лише 0,37 %, - зазначає В. Скляр. - Тому міф “про 130 етносів” не відповідає реаліям етнічних процесів в Україні» [Скляр 20076].

Таким чином, розтиражована нині теза про багатокультурність України не відповідає дійсності. Насправді мовно-культурну ситуацію нашої країни визначає дуалізм, на її території конкурують дві мови - українська як мова етносу, що йому належить ключова роль в утворенні Української держави, і російська як мова етнічного ядра Російської імперії.