Розділ 4. МОВНА СИТУАЦІЯ УКРАЇНИ

4.4.Комунікативне середовище: вибір мови спілкування

Характер взаємин між різномовними громадами України висвітлюють результати аналізу розподілу відповідей на два запитання масового опитування, які стосувалися проблеми «перемикання коду». З'ясувати особливості мовної поведінки людей у типовій для більшості країни комунікативній ситуації, що вимагає від співрозмовника вибору спільної мови спілкування, були призначені запитання, якою мовою респондент говорить у присутності україномовних (і, відповідно, російськомовних) людей. Таке саме запитання ставили модератори у фокус-групових обговореннях, проведених у Львові, Луцьку, Києві, Одесі і Донецьку.

Перед аналізом розподілу відповідей на це запитання варто навести ще одні загальні дані щодо поширення в країні української і російської мов, ситуативної двомовності й мішаного мовлення. Проведене масове опитування передбачало додаткове до наведених вище показників демографічної потужності мов з'ясування їхньої поширеності за відповідями на запитання, якою мовою говорять у населеному пункті, де мешкає респондент. Загальний і регіональний розподіл відповідей на це запитання представлено в таблицях 3 і 4.

Таблиця 3. Загальний розподіл відповідей на запитання «В населеному пункті, де Ви мешкаєте, більшість населення говорить...» (%)

Українською	Російською	Як українською, так і російською	Суржиком	Інше
31,9	34,6	22,8	9,7	1,0

Таблиця 4. Розподіл відповідей на запитання «В населеному пункті, де Ви мешкаєте, більшість населення говорить...» за регіонами (%)

Мова спілкування	Захід	Центр	Північ	Схід	Південь
Українською	86,5	52,0	19,7	6,9	13,4
Російською	0	3,0	23,1	60,5	64,6
Як українською, так і російською	4,2	33,1	41,7	22,7	14,1
Суржиком	4,5	11,6	15,1	9,9	7,9
Інше	4,7	0,3	0,3	0,0	0,0

Для вивчення характеру поширення української і російської мов, а також двомовності й суржику важливим є також розподіл відповідей на те саме запитання у населених пунктах різної величини (рис. 5).

Рис. 5. Розподіл відповідей на запитання «В населеному пункті, де Ви мешкаєте, більшість населення говорить...» залежно від величини населеного пункту

Результати нашого опитування підтвердили дані анкетування, проведеного Інститутом соціології НАН України в межах проекту «Україна на порозі XXI сторіччя» впродовж 1994-2001 років, яке засвідчило значні розбіжності у використанні мов залежно від типу населеного пункту. Згідно з даними опитування, на січень 2001 р. 60,0 % респондентів назвали рідною українську мову, 38,1 % - російську, 1,8 % вважали рідними інші мови (Прибиткова 2001: 62).

Дослідження показало, що найбільшу прихильність до української мови виявляють сільські мешканці, вони ж найчастіше використовують її у сімейному спілкуванні. Щодо міського населення, то тут спостерігається така закономірність: чим більше місто, тим менше його мешканців визнає українську мову рідною і ще менше використовують її в сімейному спілкуванні. Згідно з даними зазначеного опитування, в якому поділ населених пунктів здійснювався, на відміну від нашого, за трьома групами (велике місто, невелике місто і село), в середньому по Україні 84,3 % мешканців сіл вважають рідною українську мову і 68,1 % спілкуються нею в сім'ї, у невеликому місті відповідне співвідношення становить 55,6 % і 30,6 %, у великому місті - 39,5 % і 14,9 %. Частка населення, що визначає себе як ситуативних двомовців, становить 18,9 % у селі, 30,1 % у невеликому місті і 24,4 % у великому місті (Прибиткова 2001: 65).

Згідно з цим же дослідженням, значні відмінності від мешканців інших великих міст виявляють у національно-мовній ідентифікації кияни. Тут спостерігається значно вищий, ніж у середньому у великих містах, відсоток осіб, які визнають українську рідною мовою (62,2 %),

а за ознакою «мова спілкування у сім'ї» лише показник україномовного спілкування наближається до середньостатистичного по великих містах (15,6 %), водночас показник російськомовного спілкування в сім'ї значно нижчий від середньостатистичного (30,0 %), але вдвічі порівняно з середньостатистичним зростає група дво- мовців (54,4 %). Загалом у Києві білінгвізм у сімейному спілкуванні поширений найбільше: тут використовують обидві мови у 2,2 раза частіше, ніж у великих містах, і в 1,8 раза частіше, ніж у малих (Прибиткова 2001: 64).

Переважання україномовного спілкування в сільських місцевостях зумовлює побутування в певних колах соціуму стереотипного уявлення про українську мову як «сільську», що відображають такі погляди респондентів з фокус-груп:

Я думаю, що швидше вважають українську мову мовою села, тому що дійсно, якщо для Лівобережжя, Центру України, там українською говорять переважно в селах. І ще, можливо, радянський стереотип лишився. Тобто значення російської мови як общепонятного человєческого языка ("Михайло, 22 роки, учитель історії, Луцьк).

В Одессе всегда было так: розмовляєш українською мовою - «О, селюки приїхали» (Ігор, 42 роки, працівник на залізниці, Одеса).

Это, знаєте, бабушкин и дедушкин язык. То єсть, приезжаешь в село, и то в России даже, он все равно разговаривает на украинском... Украинский, я его не воспринимаю как язык... (Сергій, 25 років, бармен, Донецьк).

Для наступного аналізу, метою якого є характеристика мовних середовищ і вибору мови спілкування, важливим є розподіл відповідей на запитання, якою мовою говорить респондент у присутності україномовних/російськомовних людей.

Нижче наведено таблиці загального розподілу відповідей на ці запитання і таблиці розподілу за регіонами.

Таблиця 5. Загальний розподіл відповідей на запитання «Ви звичайно говорите у присутності україномовних людей...» (%)

Переважно українською	Українською і російською рівною мірою	Переважно російською	Суржиком	Важко визначити
48,8	19,1	27,9	3,4	0,8 1

Таблиця 6. Загальний розподіл відповідей на запитання «Ви звичайно говорите у присутності російськомовних людей...» (%)

Переважно українською	Українською і російською рівною мірою	Переважно російською	Суржиком	Важко визначити
23,6	19,0	53,8	2,0	1,5

Таблиця 7. Розподіл відповідей на запитання «Ви звичайно говорите у присутності україномовних людей...» по регіонах (%)

Мова спілкування	Захід	Схід	Північ	Схід	Південь
Переважно українською	95,0	72,1	39,4	24,4	33,4
Українською і російською рівною мірою	4,0	11,3	38,3	21,5	18,4
Переважно російською	0,5	10,6	16,3	47,7	47,9
Суржиком	0,3	5,3	4,6	5,2	0,3
Важко відповісти	0,3	0,7	1,4	1,2	0,0

Таблиця 8. Розподіл відповідей на запитання «Ви звичайно говорите у присутності російськомовних людей...» по регіонах (%)

Мова спілкування	Захід	Схід	Північ	Схід	Південь
Переважно українською	60,6	38,4	16,2	3,1	8,5
Українською і російською рівною мірою	23,8	15,9	33,6	12,1	14,8
Переважно російською	11,9	39,4	42,7	83,2	76,1
Суржиком	0,3	5,3	4,8	1,0	0,0
Важко відповісти	3,4	1,0	2,6	0,6	0,7

Як бачимо, загальні результати розподілу відповідей на зазначене запитання показують, що приблизно половина респондентів у різних ситуаціях позародинного спілкування говорить спільною із співрозмовником/співрозмовниками мовою, хоча російськомовна усна комунікація дещо переважає українську (53,8 % тих, хто говорить російською у присутності російськомовних, проти 48,8 % тих, хто говорить українською в присутності україномовних).

Ситуативні двомовці представляють кількісно однакову групу в обох ситуаціях спілкування (19,0 % і 19,1 %), невелику групу становлять респонденти, що визначають своє мовлення як мішане (2,0 % і 3,4 %).

Між тим «тверді» одномовці, тобто люди, які виявляють мовну стійкість і не переходять на іншу мову співрозмовника/співрозмовників, становлять 23,6 % серед україномовних осіб і 27,9 % серед російськомовних.

Як бачимо, чверть респондентів не виявляє мовної толерантності у міжособистісному спілкуванні, причому група стійких російськомовних осіб за цим показником на 4,3 % перевищує групу стійких україномовних.

Як і попередні соціолінгвістичні характеристики, рівень стійкості або ж, навпаки, лабільності мовної поведінки українських громадян має суттєві регіональні розбіжності.

Найбільшу групу осіб, що не перемикають мовний код, тобто не пристосовують своє мовлення до іншої мови співрозмовника/спів- розмовників, становлять україномовні на Заході й російськомовні на Сході й Півдні. На Заході 60,6 % респондентів говорять українською у присутності російськомовних людей, а на Сході й Півдні майже половина - відповідно 46,7 % і 47,9 % говорять російською у присутності україномовних.

Цікаво, що більшість, які в таких випадках обирають мову спілкування залежно від ситуації - то українську, то російську, утворюють найбільші групи в північному регіоні - 38,3 % і 33,6 %. Цей регіон вирізняється й однаковими за кількісними показниками групами, які мовно протистоять одна одній, - тут 16,2 % відсотки респондентів говорить переважно українською в присутності російськомовних людей і стільки ж - 16,3 % говорить російською у присутності україномовних.

Крім західного регіону, вищий рівень стійкості україномовних осіб порівняно з російськомовними характерний для Центру. Тут 38,4 % осіб говорить переважно українською у присутності російськомовних людей і лише 10,6 % говорить переважно російською у присутності україномовних.

Фактори, що впливають на вибір мови в різних ситуаціях спілкування, засвідчують фокус-групові дослідження.

Передусім вони підтверджують залежність збільшення груп «твердих» одномовців від мовної ситуації, властивої місту.

У Львові й Луцьку частина респондентів з фокус-групи стверджують, що майже ніколи не переходять на російську мову спілкування, а в Донецьку і Одесі маємо дзеркальне відображення ситуації - частина опитаних ніколи не змінює мови спілкування з російської на українську:

Ні за яких обставин (не перейде на російську мову,). Лише можлива така обставина, дуже рідко, якщо ця людина є корінним росіянином і вона справді ніколи не чула української (Ірина, 22 роки, медик, Луцьк).

Ні, я не переходжу. Тому що я ще не зустрічалась з такими випадками, коли мене не розуміли українською (Наталя, 18 років, учениця 11 класу, Луцьк).

В общем-то я даже не знаю, у меня даже ситуации никогда не было, чтоб я переходила (Людмила, вікова група 56 плюс, вища освіта, Донецьк).

Я даже неумею говорить на украинском, ты теряешься (Віталій, вікова группа 47-55 років, завгосп у фірмі, Одеса).

Однак, як показують ті ж фокус-групи, попри переважання україномовного спілкування у західних містах та російськомовного в східних і південних, мовну ситуацію в них характеризують складніші процеси. У Львові й Луцьку, з одного боку, і в Одесі й Донецьку,

з іншого, є люди, які не переходять на мову оточення, послуговуються у всіх комунікативних ситуаціях рідною мовою:

Так всюди намагаюсь (говорити) українською мовою. І показую, яка вона гарна (Лідія, вікова група 56 плюс, педагог, Донецьк).

Я не знаю языка, я честно говорю, что я чисто не знаю, я все прекрасно понимаю, я могу сказать несколько фраз, но так, чтоб общаться с человеком на украинском языке, я, конечно, не могу... Я всю жизнь работала с украинцами, со мной говорили по-русски, потому что были очень культурньїе люди. Я заканчивала в России институт, у меня не было школи... и здесь не было нужди в этом, потому что все было на русском, все документи на русском, у нас все связи были с Россией, все были с Москвой... В командировки ездили только в Россию, и все держались на этом, все ж заводы, а сейчас они стоят, все развалены (пенсіонерка, вікова група 56 плюс, Львів).

Те, що далеко не всі у Львові виявляють мовну лабільність, про яку згадує жінка старшого віку у наведеній вище розповіді, засвідчує факт протистояння з сусідами на мовному ґрунті, який наводить львів'янка з молодшої фокус-групи:

Я, наприклад, до сусідів принципово не переходжу на російську мову... Ми живемо тринадцять років квартира в квартиру. Вони просто принципово не переходять і я теж. їм шістдесят, мені тридцять (Олена, 31 рік, домогосподарка, Львів).

Дехто з львів'ян виявляє таку ж принциповість у мовній поведінці, перебуваючи в інших містах, в тім числі східних і південних:

Принципово (не переходжу на російську). Виїжджаю в інші міста, особливо на Схід, в Київ, Крим... Цікаво подивитись на реакцію (Надія, 34 роки, менеджер, Львів).

Я не буду говорити російською мовою, якщо бачу, навіть на Сході, навіть на тому самому півдні, на тому самому Криму, якщо люди будуть негативно настроєні проти української мови, і якщо я бачу, що вони розуміють українську мову і змушують мене повторювати те саме російською (Марічка, 21 рік, студентка, Львів).

Водночас львівські респонденти наводять приклади й неконфронтаційного спілкування двома різними мовами:

У мене приятелька росіянка. Я розмовляю українською, вона російською, ми не відчуваємо різниці, знаходимо спільну мову. Якщо незнайома людина до мене звертається, то я переходжу на російську (львів'янка, 55 років).

Ще частіше у фокус-групових опитуваннях львівські респонденти говорять про своє пристосування до мови співрозмовника/співрозмовників:

В залежності від обстановки, якщо то, дійсно, людина з Росії чи Польщі, я по-польськи розмовляю непогано, я говорю на тій мові, на якій мене запитали (Орест, вікова група 56 плюс, конструктор, Львів).

На роботі, то виключно українською мовою. А так, якщо я бачу, що людина не радикально налаштована російською мовою розмовляти, то можу і російською мовою вільно спілкуватись (Андрій, 27 років, менеджер, Львів).

Якщо захочу, можу говорити по-русски, хочу, то по-українськи. Для мене мовне питання не існує взагалі (Роман, 43 роки, Львів).

Я спілкуюся тільки тою мовою, на якій звертається до мене людина, якщо я її знаю, принаймні це ввічливо до людини (Олександр, 50 років, працівник комп'ютерної фірми, Львів).

Якщо це приватна бесіда в компанії, значить, компанія переважає українських, значить ми розмовляємо українською. Якщо в компанії переважають російськомовні люди, ми переходимо на російську. Якщо в компанії є пару друзів-поляків, ми стараємося перейти на польську. Не знаю, наскільки це добре виходить, але їм приємно (Христина, вікова група 18-30 років, дизайнер, Львів).

В одеських і донецьких фокус-групах також трапляються респонденти, впевнені у своєму вільному володінні обома мовами, вмінні легко переходити у спілкуванні з однієї мови на іншу:

Все дело в том, что я просто автоматически разговариваю на том языке, на котором обращается ко мне человек (Тетяна, 47 років, медпрацівник, Донецьк).

У меня под настроение. То есть, я могу и на украинском, когда мне хочется, когда я послушал украинской музыки, я могу поговорить с человеком, которьй действительно красиво (говорит) (Денис, 18 років, студент, Одеса).

Слід підкреслити, що всі учасники молодіжних фокус-груп з Донецька, на відміну від частини респондентів середнього і старшого віку, визнали, що немає таких причин і обставин, за яких вони не перейшли б на спільну мову з україномовними співрозмовниками. Це засвідчує той факт, що принаймні пасивно молоді донеччани володіють державною мовою.

Фокус-групові обговорення, проведені в Донецьку й Одесі, виявляють і ті психологічні бар'єри, які створює відсутність україномовних комунікативних середовищ для людей, що могли б перейти від пасивного володіння до активного вживання української мови:

Я би на украинском говорила и даже бы обрадовалась, если бы со мной кто-то на украинском заговорил (Таня, 18 років, учениця 11 класу, Донецьк).

Если бы мне часто приходилось общаться на украинском языке, я бы, наверное, перешла би (Діна, 30 років, медсестра, Донецьк).

Если бы длительное время, то я бы общался с людьми, которые разговаривают на украинском, я бы и перешел (Олексій, 29 років, працівник шахтоуправління, Донецьк).

Со мной общаются на украинском один раз в полгода, где-то, и, как бы, мне трудно в первый день понимать этих людей, да, на второй, третий день я уже нормально, а в первый день я сначала начинаю переводить эти слова, потому что здесь я ни с кем не общаюсь на украинском языке и, естественно, я его начинаю забывать (Олег, 21 рік, працівник банку, Одеса).

Розмаїття типів ситуативної двомовності і психологічних причин перемикання мовних кодів демонструють кияни.

У фокус-групових опитуваннях, проведених у столиці, зафіксовано один приклад, коли україномовний респондент піддається тискові російськомовного оточення, вважаючи, що до його мови ставляться як до меншовартісної:

Якщо я попав в російськомовне середовище, я можу поговорити українською мовою. Але потім, коли я побачу, що всі говорять російською мовою і якось на тебе дивляться, як на якусь меншовартісну людину, звичайно, треба переходити (Олександр Іванович, пенсіонер, Київ).

Одна респондента визнає, що переходить на українську мову вимушено, під тиском службових обов'язків:

Иногда перехожу. Скажем так, если это госструктура... Да, на работе необходимость. И все. Вынужденная необходимость (Тетяна, 27 років, юрист, Київ).

Проте серед киян в усіх вікових фокус-групах виявилось більше координативних білінгвів, для яких перехід від однієї мови спілкування до іншої не становить жодних проблем:

Все зависит от собеседника и от ситуации. Если надо, я с легкостью перейду на украинский язык (Наталя, 36 років, промоутер, Київ).

Я на роботі завжди спілкуюся українською мовою. Іноді, буває, переходжу на російську, польську, англійську (Сергій, 36 років, викладач, Київ).

Если я чувствую, что человеку, который разговаривает на украинском, неприятно говорить на русском, неприятно сльшать русский, я сразу перехожу на украинский, потому что иначе я этого человека потеряю (Антон, 27 років, музикант, Київ).

Двоє киян демонструють психологічну потребу певної часової адаптації до україномовного співрозмовника чи середовища:

Я вообще перехожу (на украинский язык), если это долгий разговор. Если это так, предположение, два... и человек меня понимает, я отвечаю на русском. А если это как быдолгая беседа, там гости приезжают ко мне, родственники из Львовской области, то естественно, я перехожу на украинский и мы общаемся... (Лілія, 28 років, Дизайнер, Київ).

Скажем так, если разговор короткий и если я на своей территории, условно говоря в Києве, то я не перехожу на українську мову... По если я выезжаю в Тернополь или приезжаю до Львова, то язык меняется вплоть до интонации... (Анатолій, 32 роки, менеджер, Київ).

Чимало серед київських респондентів, в основному чоловіків, тих, для кого перехід на українську мову пов'язаний з принциповою позицією утвердження своєї національної ідентичності, іноді - на противагу виявам нетолерантності з боку російських націоналістів:

Я нормально общаюсь на русском и на украинском, но вот есть принципиальные вопросы, там и профессиональные, то есть, если я веду эскурсию для граждан Украины, я веду ее на украинском языке, потому что считаю, что они должны его знать (Олексій, 47 років, екскурсовод, Київ).

Если б поехал в Донецк, только на украинском разговаривал бы, это из принципи (Валерій, вікова група 44-55 років, скульптор, Київ).

Я с россиянами буду общаться на русском языке, потому что мы так лучше поймем друг друга. А однозначно я не перешел бы при общении с ними на русский язик, к примеру, на митинге где-то в Криму, когда они провозглашают свои идеи, я бы не перешел. Я бы разговаривал по-украински (Анатолій Іванович, пенсіонер, Київ).

От, наприклад, якщо до мене звертається росіянин, особливо якщо це москвичі, вони приїжджають і кажуть: «Вот вы, хохлы, такие тут отсталые, отстойные». То я, зокрема, починаю говорити українською мовою. Да, мені теж хочеться його якось підсадити (Олег, 47 років, педагог, Київ).