Політологія: навчальний посібник Частина І - Висоцький О.Ю. 2012

Лекція 2. Історія зарубіжної політичної думки
Епоха Відродження і розвиток політичної думки. Макіавеллі і «макіавеллізм»

В соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з ХІV ст. в Італії, і з ХV ст. в інших країнах, стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Занепад феодалізму , поява капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі нових політичних сил, розвиток яких потребував розвитку політичної думки. Гуманізми Відродження відкидав релігійну природу світу, звав вперед, піднімав цілі пласти забутої філософської і політичної думки Античності. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення причин існування держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких лежать положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Відбувається поворот до людини і її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсно Сонячної системи, відкрито і закони існування держав. Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природнє утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології.

Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж в Стародавньому світі і в середні віки. В соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. І не випадково, тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздробленість, а також відстояти національний суверенітет в боротьбі проти католицького універсалізму.

Синтезом спадщини двох джерел — античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, соціально-політична думка епохи Відродження (Ренесансу). В культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї і концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноту чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Ще в ХІІІ ст. в Італії виникає, а потім поширюється в Західній Європі гуманізм — підхід до суспільства, що затверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми.

Прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і політичні ідеї, відновлювали концепції суспільного договору, що пояснювали причини виникнення держави, законність державної влади. Для концепцій епохи Відродження характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження появляються і утопічні соціалістичні вчення, в яких на основі «священного Письма» висувалась вимога усуспільнення власності, робляться перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер.

В кінці ХV — перший половині ХVІ ст. важливим поштовхом в розвитку соціально-політичної думки стали ідеї протестантизму: лютеранства, кальвінізму — ідеї епохи Реформації — періоду широко антифеодального і антикатолицького руху в Європі. Реформація — перша, ще незріла буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною дворянства виступила проти панівної католицької церкви. Реформація почалася в Німеччині, охопила ряд європейських країн. Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам соціально-політичного устрою держави. Мартін Лютер і його сучасники не знали поняття держави в розумінні республіка, і користувалися поняттям влада. Основу доктрин М.Лютера становило вчення про два світи — духовний і земний, де водночас живе і від влади яких залежить людина. Заперечувалась роль церкви і духовенства як посередників між людиною і Богом. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих справ — таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має метою не допустити творення гріхів, протидіяти з допомогою насилля злим задумам. В протилежність поміркованому реформаторству Томас Мюнцер рішуче виступав не тільки проти католицизму, але й проти всього християнства і феодалізму. Основне завдання Реформації Т.Мюнцер бачив не стільки в оновленні церкви і її вчення, скільки в удосконаленні соціально-економічного перевороту силами селян і міської бідноти, встановлення такого соціального порядку, за якого жоден християнин не мав би приватної власності, відсутнє насилля тощо. Всі люди рівні перед Богом, і всі мають бути рівними між собою на Землі.

Політичні вчення в XVI — ХVІІІ ст. Епоха Ренессансу стала перехідним періодом до епохи Нового часу. Політичні вчення ХVІ ст. характеризуються глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження. Мрії гуманістів про швидке пришестя «золотого віку» зімкнулися з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземних нашесть. В той же час процес розпаду феодалізму не припинився. Одним з видатних представників політичної думки виступає в цей час виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (14691527 рр.), який народився в бідній аристократичній сім'ї у Флоренції. Він постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, по твердженню сучасників, став блискуче освіченою людиною. Він був не тільки теоретиком, але й займався практичною політикою — на протязі 14 років він займав пост секретаря Ради десяти Флорентійської республіки. Основні праці Макіавеллі «Цар» («Володар»), «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» та інші. Він є проповідником ідеї сильної централізованої держави на чолі з монархом, який править за допомогою магістратури, або одноосібно. Витоком влади може бути або народ, або особисті якості володаря. Теологічній теорії держави він протиставляє концепцію світської держави, обґрунтовуючи закони держави Розумом і досвідом, а не теологією. Він вперше розглядає державу як організацію, яка існує самостійно від громади по своїм законам. Таким чином, він розводить державу, громадянське суспільство і індивіда. Це головна відмінність сучасної трактовки держави на відмінність від древньогрецького поліса.

На відміну від інших мислителів він не шукає ідеала в політиці. Політика для нього — це самостійна сфера прикладної людської діяльності, вона є втіленням вільної людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог і мораль, а сама практика, — природні закони життя і людська психологія. Макіавеллі приходить до розуміння того, що в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення. Головним в політичних поглядах Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в політиці справжніх умов дійсності, а не того, що мало би відповідати апріорним схемам або передписанням релігійної моралі. Одним з перших Макіавеллі став розглядати політику як автономну сферу людської діяльності, в якій існують природні причини і корисні правила, що дозволяють ураховувати свої можливості, щоб передбачити заздалегідь хід подій і вжити необхідні заходи. Ціллю політика є установлення стабільності у суспільстві, через аналіз співвідношення різних політичних сил та задоволення їх інтересів.

В основі розвитку історії лежить «матеріальний інтерес і сила». Головним стимулом поведінки людини є інтерес, зв'язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що забезпечує прагнення до збільшення, прирощення власності. Невикорінний егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає створення держави — вищої сили, здатної поставити людину в певні межі. Тут випливає передусім потреба диктатури суспільного договору.

Макіавеллі зробив спробу звільнити політику від догматів релігійної моралі. Суспільна мораль повинна засновуватися на гуманістичних ідеалах і релігія є важливим важелем панування над простим народом. Політик, який повинен передбачати і конструювати реальну дійсність, має керуватися іншим видом моралі, бо у політики свої закони. В політичному змаганні Макіавеллі вважав допустимим в ім'я великої мети і результату нехтувати нормами звичайної моралі і використовувати будь-які засоби в ім'я їх досягнення. В політиці немає поганих або добрих політичних засобів — все залежить від конкретної ситуації. Він виправдовував брехню, навіть жорстокість і віроломство правителів в їх суперництві за владу. Звідси і сутність макіавеллізму — спосіб політичної діяльності, що користується будь-якими засобами заради досягнення поставленої мети. Але ця політика виправдана тільки при єдиній умові — мета повинна носити не особистий характер, а суспільноцінносний. Політика та її засоби не можуть бути «брудними», бо все залежить від мети діяльності.

Історична заслуга Нікколо Макіавеллі, по-перше, погляд на державу як природне утворення, що досягається на основі домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни, по-друге, створення політики як самостійної науки. Закони політики породжені Розумом і досвідом історії, а не йдуть від Бога.