Політологія: навчальний посібник Частина І - Висоцький О.Ю. 2012

Лекція 2. Історія зарубіжної політичної думки
Політичні доктрини Давньої Греції. Сократ, Платон, Аристотель

Проблеми державності в Стародавній Греції займають значне місце в ученнях філософів Геракліта (близько 541 - 470 рр. до н.е.), Демокріта із Абдер (близько 460 - 370 рр. до н.е.), Піфагора з острова Сомоса (близько 580500 рр. до н.е.) та ін. Розвиваючи теорію держави і права, Геракліт вважав розумним правлінням аристократію, Демокріт же розглядав політику як найважливіше мистецтво, завданням якого — забезпечити спільні стабільні інтереси вільних громадян поліса-держави. Недоліки демократії мають стільки ж переваг перед так званим благополуччям громадян при царях, наскільки свобода краще рабства. Одностайність і моральна солідарність вільних членів поліса-держави є найважливіша і необхідна риса упорядкованої держави. Поліс — це спільна справа всіх його вільних громадян. Державні справи є важливіші серед інших. Кожний повинен дбати про могутність і міцність держави, про порядок та законність. За Сократом, політична свобода громадян можлива тільки з пануванням розумних законів.

Погляди родової спадкової знаті на спосіб устаткування державного ладу відрізнялися від думки рабовласницької демократії. Це явище стало поштовхом до розвитку публічної політичної думки. Ідеологія стародавньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в ідеалістичній філософії Платона.

Родоначальник об'єктивного ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон (427 - 347 рр. до н.е.) в ученні про суспільство вперше сформував систему поглядів на види політичного устрою держави, причини появлення і зникнення, на правові та етичні основи і виклав концепцію ідеальної аристократичної держави. Основну причину загибелі держав Платон вбачає в порушенні принципів справедливості та поширенні майнового і соціального розшарування. Виникло дві держави вільних жебраків і можновладців, суспільні інтереси яких не збігаються. Це головна причина зміни політичного устрою держав. У своєму аналізі Платон виділяє декілька базових типів державного устрою.

Форми правління і державного устрою, по Платону, не досконалі, хоча серед них є правильні і неправильні. Правильними формами Платон вважає монархію і аристократію — владу обраних за свої якості людей, якщо вони законні і їх діяльність спрямована на досягнення блага і узгодженості. Неправильними формами політичного устрою є: тимократія — панування окремої частини родової, найчастіше військової, знаті, яка прагла до збагачення за допомогою поборів і здирництва; олігархія — панування купки багатіїв, які за допомогою неправедних законів та свого посадового впливу присвоюють державні та общинні фонди у свою власність; демократія — влада більшості, яка може бути законною або незаконною, якщо демос-народ захоплює насильно владу. Причиною її виникнення він бачив зловживання багатих і прагнення демагогів (від грецьк. — народний ватажок) до влади. Біднота гнобить кращих, нищить знатних і установлює рівність в громадянських правах і зайнятті державних постів. Продовженням демократи він бачить її протилежність — тиранію, яка зростає серед суспільної розрухи. Тиранія — влада однієї особи над усіма, що приходить на зміну вироджуваної демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популізм» тиранів: спочатку тиран всім усміхається, звільняє від боргів, роздає землі, а пізніше добравшись до влади, знищує непокірних і взагалі тих, хто виступає проти тирана-володаря.

Кожна з наведених форм державного ладу гине під впливом внутрішніх конфліктів. Головною причиною зміни всіх форм управління державою Платон вважав псування людських звичаїв, а вихід з порочного стану суспільства зв'язував з поверненням до правління мудрих — філософів.

Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх недосконалими і протиставляє їм модель політичного устрою — так звану ідеальну державу, яка нібито здатна реалізувати головний принцип життя — справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання і розвиток душі і тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами. За класовою структурою ідеальна держава складається з трьох станів: правителів — мудреців, стражів — воїнів і землеробів. За Платоном, умова міцності держави, — у спільному поселенні громадян кожного стану і повній забороні на переходи з одного стану до другого. Кожна окрема людина повинна займатися тією справою, до якої визначена природою. Правити народом повинно за допомогою знань, цензури і релігії. Дуже цікаво Платон вирішує протиріччя майнового характеру: перши два стани мають спільне володіння майном і знаходяться на державному кошті, трете — має приватну власність і оброблює своїх добродіїв. Ідеальна держава повинна ліквідувати виток соціальних напружень.

Визначення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих за походженням. Більшість людей не здатні тримати свої пристрасті, бажання і прагнення при собі і тому не можуть самовдосконалюватися. Тому вони не мають права наближатися до державного правління.

Проте жодна з існуючих форм державного управління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян. Ідеальним державним устроєм Платон вважав правління, де поєднані начала демократії і монархії.

В трактаті «Закони» Платон ближче підходить до інтерпретації політичного життя, малює реалістичну картину соціальної і політичної еволюції людства. В «Діалогах» Платон визначає політику як «мистецтво управляти людьми», твердить, що коли за природою індивіди не рівні і мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди мають можливість і право «задовольняти свої бажання» за рахунок слабких. Платон конструював саме сильну ідеальну державу. Справедлива людина і справедлива держава схожі. Ідея ідеальної держави знаходить своє продовження в працях: утопістів-соціалістів(Т. Мор, Кампанелла, Мабли), гуманістів-лібералів ( Спіноза, Гоббс, Вольтер, Кант), прихильників комуністичної ідеології та сучасних правих.

У формуванні теорії політики і держави важливу роль відігравав наставник А. Македонського великий філософ Аристотель (384 - 322 рр. до н.е.), який народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах в школі Платона. Він піддав критиці платонівську теорію безтілесних форм (ідей), ідеальної держави, розподілу людей за народженням, проте повністю подолати платонівський ідеалізм не міг. У Аристотеля знаходимо ґрунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших мислителів Сходу, переважно в Індії, Китаї.

В ученні про суспільство Аристотель доводив, нібито відносини рабовласництва укоріненні в самій природі суспільства. Найвищими формами державної влади Аристотель вважав форми, за яких виключена можливість своє корисності використання влади і за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів Аристотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема від Платона, полягає в тому, що Аристотель вперше в історії суспільної думки в праці «Політика» аналізує виникнення та функції держави, вказує, що функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв'язках між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального об'єднання. На їх основі і базується будова спільності (або родини). Над родиною стоїть община, а над общиною стоїть уже держава — третя, вища форма суспільства. Таким чином, держава є сполука різних елементів.

Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Аристотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є держава, а державним благом — справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Аристотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею. Звичайно, держава зобов'язана своїм існування суб'єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому що за природою людина — істота суспільна. Звідси, Аристотель твердить, що суспільство передує особі.

Головне завдання політичної теорії Аристотель бачив в тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Ідеальною формою держави Аристотель вважав монархію, бо вона поєднує закон, благо і насилля. Класифікація форм управління державою в «Політиці» Аристотеля здійснюється по двох критеріях: за кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою він вважав: монархію, аристократію, політію. А неправильними — тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії Аристотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до основних — аристократії, олігархії і демократії. Їх породженням або змішуванням виступають всі інші різновиди влади. Аристократія — влада кращих за походженням або статках, при олігархії влада належить багатим, а в демократії — незаможним, неімущим. Олігархія посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію і олігархію Аристотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що визначають розвиток рабовласницької держави. На відміну від Платона він не висовує ідеї ідеального державного устрою, Його не може існувати у природі, бо люба держава проходить у розвитку різні стадії. Все залежить від рівня культури і якостей народу. Та симпатії Аристотеля все ж на боці політії — змішаної форми правління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії та демократії. Економічну основу політії становить лад, де переважає власність середніх верств населення, соціальну основу — власники землі. Політичний устрій держави, це демократична монархія або аристократична демократична республіка, де кожен стан має представників у виборному органі, щось на зразок сучасного двопалатного парламенту. Аристотель вважав, що змінити існуючий державний лад легше, ніж на його місці будувати щось ідеальне.

Філософ є прихильником приватної власності, бо тільки вона дає людині справжню свободу. Держава повинна контролювати межи власності та шляхи її придбання. Він стверджував, що політія можлива тільки при наявності великого прошарку власників. Дуже велику увагу він приділяв закону і етичним принципам існування. Правління на основі закону не може бути справедливим для усіх, але воно несе менше зла, ніж коли закони установлює одна людина і вершить їх сама. Також не всякий закон прийнятий більшістю може бути справедливим Насильницькі прийняті закони ведуть до деспотії хоч меншості, хоч більшості. Аристотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну (усім порівну) і розподільну (усім по ділу). Аристотелева концепція влади закладена у сучасний фундамент європейського конституційного устрою.