Політологія: навчальний посібник Частина І - Висоцький О.Ю. 2012

Лекція 4. Людина як об’єкт і суб’єкт політики
Людина і політика

Політика здійснюється як в інституціоналізованих формах — через державу, політичні партії, громадські організації, так і в персоналізованих — рядовими громадянами, політичними лідерами, політичною елітою. За всієї багатоманітності проявів політичного життя в кінцевому підсумку воно є діями конкретних осіб. Тому аналіз політики на рівні суспільства та його структурних елементів — соціальних спільностей, політичних інститутів — має поєднуватися з аналізом на рівні особи, її політичної поведінки. При цьому мова має йти про роль у політиці не лише видатних осіб — політичних лідерів, державних діячів тощо, а й рядових громадян, нічим особливо не видатних особистостей.

Вивчення участі особи в політиці, шляхів та засобів реалізації її громадянських і політичних прав є одним із найважливіших завдань політології.

В аналізі місця та ролі людини в системі політичних відносин ключовим є поняття «особа» («особистість»). Це поняття надає змогу розглядати людину як члена тих чи інших соціальних і політичних спільностей, суб’єкта політичних відносин, політики. Роль особи як суб’єкта політики визначається й виявляється на соціальному, інституціональному і персоніфікованому рівні. Кожна особа є передусім членом певних соціальних спільностей — класових, етнічних, демографічних, професійних тощо. Соціальна приналежність, навіть у тому разі, коли вона несповна або й зовсім не усвідомлюється особою, впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибинні мотиви політичної поведінки пов’язані з класовою і соціально-професійною приналежністю особи, яка визначається такими об’єктивними соціально-економічними чинниками, як відношення до власності на засоби виробництва, місце в системі суспільного поділу праці, спосіб одержання та розмір доходу. Ця об’єктивна соціальна приналежність детермінує умови індивідуального існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку. З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об’єднань — політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб’єктом політики також на інституціональному рівні. Крім того, кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконувати певні обов’язки, реалізувати свої громадянські права — брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. У цьому проявляється безпосередня, спільна для всіх осіб їхня політична роль.

Персоніфікований рівень політичної суб’єктності особи виявляється в тому, що, виступаючи як рядовий член або лідер тієї чи іншої політичної організації, виборець, демонстрант тощо, особа проявляє себе і як конкретний індивід, безпосередній суб’єкт політичної практики. Отже, якщо кінцевими суб’єктами політичних відносин, а значить, і політичної практики є соціальні спільності й передусім класи, то особа є безпосереднім суб’єктом політичної практики. Вона мислить, безпосередньо діє, мотивує свої дії, обґрунтовує їх, узгоджує і співпрацює з іншими особами. Суб’єкти політики — це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної й інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об’єктів політики. Суб’єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб’єкти політики є головним регулятором взаємодії з об’єктом, керування ним. У процесі діяльності суб’єкт взаємодіє з реальними суспільними відносинами і вибирає з них той шар, що має для нього певний інтерес.

Тому об’єктом політики стає той предмет, конкретна галузь реальності, що є значимою, цікавою або необхідною для суб’єкта. Об’єкти політики — це реальна політична дійсність із властивими їй суспільними відносинами. Це політична сфера суспільства в цілому, його політична система, її елементи, форми політичного життя, галузь політичних інтересів, політичний процес як у межах держави, так і в регіональному або світовому просторі. Об’єкт політики дає уявлення про те, на що суб’єкт політики спрямовує свою активність у вигляді перетворюючої або руйнівної політичної діяльності.

Політична активність людини, міра її участі в політичному житті, суспільна зрілість значною мірою залежать від якості політичної соціалізації. Засвоюючи знання про політику, набуваючи досвіду політичної діяльності, людина стає громадянином — свідомим учасником політичного процесу.

Термін «політична соціалізація» походить від поняття «соціалізація», яке було упроваджено в науковий обіг наприкінці ХІХ ст. американським соціологом Ф.Гіддінгсом, французьким соціопсихологом Г.Тардом. Вони розуміли під соціалізацією «процес розвитку соціальної природи людини», «формування особистості під впливом соціального середовища».

Нині під соціалізацією в цілому розуміється процес «входження» індивіда в соціум, залучення його до наявних соціальних норм, культурних цінностей і традицій, свідченням чого є формування у цього індивіда соціальних якостей та властивостей, тобто розвиток його як соціальної істоти, як особистості.

На межі 50-60-х рр. ХХ ст. за аналогією з поняттям «соціалізація» було сформульоване визначення «політичної соціалізації», що його ввели в політичну науку американські соціологи і політологи.

На сьогодні існує вузьке та широке розуміння політичної соціалізації. У вузькому розумінні політична соціалізація — це впровадження у свідомість індивіда політичних поглядів, орієнтирів, норм, цінностей, переконань, стереотипів тощо. Дане завдання виконують в основному офіційні і напівофіційні заклади, інститути, організації. Вони мають за мету створення сприятливих умов для прийняття людьми пануючого соціально-політичного порядку.

В широкому значенні політична соціалізація — це пряме входження індивіда в політику, тобто пряме формування його політичних інтересів, потреб, переконань, ідеалів, політичної позиції, засвоєння певних політичних норм, орієнтирів, цінностей та зразків політичної поведінки, а також вираження всіх цих властивостей та показників у власній політичній діяльності.

Політична соціалізація є складовою частиною загального процесу соціалізації людини, розвитку її соціальної сутності, формування особистості під впливом соціального середовища. В процесі політичної соціалізації формуються індивідуальні політичні свідомість та культура, взаємовідносини особи і політики, механізм впливу індивіда на політичні події через певну політичну поведінку.

Можна говорити про три основні завдання, що має вирішувати політична соціалізація:

1) Прищеплення новим членам суспільства основних елементів політичної свідомості та культури;

2) Створення сприятливих умов для накопичення членами суспільства політичного досвіду, що його потребує політична діяльність і творчість усіх

бажаючих;

3) Якісного перетворення відповідних елементів політичної культури — необхідної умови суспільних змін.

В політичній соціалізації індивіда виділяються дві фази: 1) політична адаптація та 2) інтеріоризація.

Політична адаптація означає пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до політичної реальності, до ролевих функцій, політичних норм, що складаються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, до соціальних груп — суб'єктів політики, до соціальних інститутів. Тобто це пристосування до всього того, що створює політичне оточення людини, середовище, в якому вона живе.

Інтеріоризація — це засвоєння індивідом політичних цінностей і настанов, норм і зразків політичної поведінки, властивої тій чи іншій соціальній спільноті.

В західній політології політична соціалізація посідає значне місце. Вона розглядається як істотний фактор стабілізації політичної системи, як умова нормального функціонування політичного механізму, має значну практичну вагу. Вона може використовуватись як досить тонкий і надійний інструмент політичного контролю, насаджування особі і засвоєння нею потрібних певним політичним групам цілей і цінностей. Причому це насаджування може бути непомітним для самої людини і не викликати у неї почуття протесту чи відповідних дій.

Політична соціалізація передбачає формування певної політичної позиції індивіда, в яку включаються:

- емоційне ставлення до політичних явищ і процесів;

- переконання щодо політичних явищ, системи політичних цінностей, а також ідеали;

- схильність до політичної діяльності.

Соціалізація здійснюється двома основними способами:

1) стихійний, спонтанний;

2) цілеспрямований, свідомий. Може бути зовнішній вплив — виховання і внутрішній — самовиховання.

Процес політичної соціалізації відбувається під впливом як політичних, так і неполітичних чинників.

Політичні фактори: характер і тип державного устрою, пануючий політичний режим, політичні інститути, політичні партії, громадські організації та рухи, політична культура тощо.

Неполітичні фактори: сім’я, школа і освітні заклади, праця, групи ровесників, релігія та церква, загальна культура суспільства, засоби масової інформації, соціально-економічні відносини, спосіб життя, національні й етнічні традиції.

Політична соціалізація особи направлена на формування певної усталеної політичної поведінки, під якою розуміється участь індивіда у здійсненні влади або протидія цьому здійсненню. Тут людина виступає як суб’єкт політики, як актор з відведеною йому роллю. Політична поведінка — це взаємодія суб’єкта з політичною реальністю, яка охоплює його дії та орієнтації щодо політичної практики.

Якщо політична діяльність є суб’єкт-об’єктним відношенням, то політична поведінка — суб’єкт-суб’єктне відношення. Політична поведінка — такий тип активності, який, будучи обумовленим політичним середовищем, направлений на самого суб’єкта і виражає його стан в процесі дії.

Поняття політичної поведінки відноситься до яких завгодно політичних дій, характеризуючи стан суб’єкта під час діяльності.

Специфіка політичної поведінки проявляється в конкретних різновидах її суб’єктів — індивідів, соціальних груп, народних мас, натовпу. Відповідно відрізняються види поведінки: індивідуальна, групова, масова... Разом з тим поведінка може класифікуватися і по іншим критеріям:

По мотивам — усвідомлена і неусвідомлена, спонтанна, стихійна;

По ситуативним особливостям — нестабільна, стабільна, кризова, неочікувана тощо;

По способам прояву — бунт, протест, масове незадоволення;

По тривалості — короткотривала, довготривала;

По спрямованості — конструктивна і солідарна як прояв політичної участі, руйнівна, екстремістська;

По керованості та управлінню — свідомо контрольована і неконтрольована (імпульсно-аффектна, патологічна).