Політологія: навчальний посібник Частина І - Висоцький О.Ю. 2012

Лекція 3. Політична думка в історії України
Українське просвітництво

Один з відомих тоді письменників, філософів Феофан Прокопович (16811736) пропагував перетворюючу діяльність Петра І, виступав прихильником прогресу та науки, учення Коперніка і Галілея. Значне місце в його творчості належить проблемам держави, захисту ідеї абсолютної монархії, співвідносин світської влади та церковної. В реформаційній діяльності Петра І він вбачає прогресивність. Суть розробленої теорії просвітницького абсолютизму полягала в обґрунтуванні пріоритету світської влади, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації, тобто перетворенню церковних і монастирських маєтностей у світські. Модифікуючи теорію природного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов України, Росії, Ф.Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси народу ігнорує. За теорією просвітницького абсолютизму монарх — це верховний носій державної влади, який ставиться над усіма громадянами, а всі його дії спрямовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорія просвітницького абсолютизму визнавала верховним носієм державної влади лише освіченого, мудрого властителя — філософа на троні. Освіта і розвиток наук розглядалися як основа історичного процесу, сили держави, добробуту народу.

В ХVIII ст. філософія просвітництва в Україні відображала зміни в суспільно-політичному і економічному житті в Росії. Проте внутрішні процеси стали джерелом, з якого виростало Просвітництво, формувались соціальна і політична думка, виростали антикріпосницькі, антисамодержавні ідеї, що становлять суть соціально-політичних концепцій. Просвітництво — суспільно-політична течія, представники якої прагнули усунути недоліки функціонуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут шляхом поширення ідеї добра, справедливості, наукових знань.

Філософія Григорія Сковороди. Серед просвітників чільне місце займає Григорій Савич Сковорода — гуманіст, поет, філософ.

Філософія Г.Сковороди зводилася до основної ідеї, що сутність людини — це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю. Тема природної людини у творчості Г.Сковороди, як і в західноєвропейських мислителів-просвітників — одна з провідних. У багатьох творах чітко окреслені три аспекти тлумачення теми природи людини: по-перше, пантеїстичний аспект — природність людини як злиття її з первинною природою, тобто натурою; по-друге, соціально-психологічний аспект — природність людини як спрямування життєвої діяльності з її природними нахилами, з внутрішнім законом буття особистості (життя за принципом «хто ти є»); по-третє, природність людини як цілеспрямованість особистості на гармонізацію відносин людина — природа і людина — людина (суспільство). Г.Сковорода палко відстоював рівність між людьми, право кожного незалежно від соціального становища на щастя і свободу, вважав свободу найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства, де всі рівні, вбачав у вихованні через самовиховання, на основі праці відповідно до життєвого покликання. В ліквідації ненависного світу зла, користолюбства, зажерливості, наживи бачив суть методів вирішення соціальних проблем. Його творчість створила міцні передумови для становлення нової української літератури. Між тим, Г.Сковорода бачив, що українському народу загрожувало перетворення в аморфну етнографічну масу, приречену на денаціоналізацію, але не зважав на це, рахуючи, що все саме собою вирішується.