Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 14. Недемократичні режими і перехід до демократії
14.3. Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів

Історична приреченість недемократичних режимів

Нежиттєздатність недемократичних режимів XX ст. зумовлена самою їх природою, яка не відповідає соціокультурним умовам сучасності. Доки панував традиційний спосіб легітимації влади, недемократичні режими не оцінювались раціонально і були стійкими, якщо тільки володарі не перевищували усталену міру поборів і марнотратства. Інакше вибухали повстання, які, проте, намагалися замінити лише осіб при владі і не мали на меті змінювати тип режиму. Там, де традиційний спосіб легітимації зберігається, автократична монархічна влада почувається впевнено й нині (наприклад, у багатьох арабських країнах). У Європі ж та Північній Америці з настанням нових часів, а в більшості інших конституційних держав — дещо пізніше почав переважати раціональний (легальний) спосіб легітимації із значним доповненням його способом харизматичним. Саме цей останній часто прокладає шлях до влади лідерам авторитарного типу, які спираються на насильство і терор. Проте рано чи пізно панівна еліта втрачає спроможність тримати суспільство у покорі за допомогою репресій, бо, як стверджує відомий афоризм, «багнети придатні для всяких цілей, але не для того, щоб на них сидіти».

В сучасну епоху недемократичні режими є нетривкими навіть у слаборозвинених країнах. На фото: колишній диктатор Гаїті генерал-лейтенант Зауль Седрас поспішає з сім’єю на літак, щоб покинути країну назавжди (1994 р.).

Делегітимація недемократичних режимів

В основі наростання кризи недемократичних режимів лежить втрата політичною елітою контролю над соціально-економічними процесами і одночасно втрата правочинності її панування в очах суспільства, тобто процес делегітимації влади. В колишньому СРСР він розпочався ще всередині 70-х років. Оскільки одним із головних засобів легітимації влади партійної верхівки в Радянському Союзі була ідеологія, то змістом делегітимації було, передусім, зростаюче усвідомлення невідповідності ідеологічних гасел і практичної діяльності правлячої верхівки, подвійність стандартів, які вона застосовувала до себе та свого оточення, з одного боку, і до решти громадян — з іншого. Ідея авангардної ролі робітничого класу та його партії явно суперечила закритості і привілеям партійної, державно-адміністративної та виробничої номенклатури. Ставала очевидною несумісність ідеологічного принципу колективізму та егоїстичних інтересів керівництва держави.

Проголошені гуманістичні ідеали не узгоджувалися з практикою боротьби з «інакомисленням», репресіями на ідеологічній основі. Непомірні претензії режиму на світову економічну першість виявилися мильною бульбашкою, так само як і проголошене за Хрущова гасло: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі».¹

Інші суперечності ідеології і суспільної практики стали очевидними з настанням «перебудови», яка спочатку на перший план ставила «прискорення» економічного розвитку і зміцнення в цей спосіб легітимності влади. Ідеї пролетарського інтернаціоналізму та дружби народів ніяк не узгоджувалися з кривавими міжетнічними конфліктами в Нагірному Карабаху, Фергані, Сумгаїті. Обіцяний ріст добробуту як результат реформ, спрямованих на «прискорення», обернувся для громадян павловською грошовою реформою, яка «з’їла» 40 % заощаджень, а потім повного втратою всіх заощаджень. Стало зрозумілим, що влада, утримуючи важелі контролю над життям і долями окремих людей (дисидентів «саджали» ще в 1986 - 87 р.р.), повністю втрачала контроль над соціально-економічними процесами.

Гучні слова і непривабна дійсність, розходження проголошуваних цілей і реального життя були основою делегітимації тоталітарного соціалізму в СРСР.

В основі кризи легітимності як тоталітаризму, так і авторитаризму лежить їх засаднича неефективність з погляду тривалого і стійкого поступу, яка стає зрозумілою людям, проте, не відразу. Нездатність адекватно реагувати на вимоги часу, забезпечувати динамічний економічний і соціальний розвиток, так само як і їх протилежність природі сучасної цивілізованої людини, нехтування її інтересами і прагненнями, стають очевидними лише на певному етапі їх історії і переважно внаслідок якихось надзвичайних подій, які передують зміні режиму. ЦІ події, однак, не спричиняють, а лише загострюють, виносять на поверхню глибинні суперечності цих режимів. Вони викликають або поглиблють кризу легітимності і виступають прискорювачами занепаду. Таку роль відіграла невдала спроба грецьких «чорних полковників» силою приєднати до Греції Кіпр, поразка аргентинських генералів у війні з Великобританією за Фолклендські острови, спроба заколоту під назвою ДКНС в СРСР. Безсилля режиму навіть у тих сферах, де він традиційно мав перевагу над демократичними системами — власне у застосуванні насилля, — робить для усіх очевидним, що він вичерпав себе і потребує заміни.

Демократизація як глобальний процес

Трансформації недемократичних суспільств і перехід до демократії і — це одна з найістотніших складових сучасного світового процесу. Її дослідженням у післявоєнний період займається окрема галузь порівняльної політології, що називається «теорією переходу» (theory of transition), або «теорією перехідних суспільств». Вважають, що її започаткував американський політолог Д. Растоу (David Rustow), який у праці «Переходи до демократії» (1970) проаналізував передумови та стадії демократизації у Швеції і Туреччині, особливо наголосивши на ролі суб’єктивних чинників такого переходу.

Інший дослідник переходів, С. Хантінгтон, характеризує світову тенденцію демократизації як циклічний процес, якому властиве чергування «припливів» та «відпливів».

Три хвилі демократизації за Хантінгтоном

І тривала хвиля демократизаціїі

1828 - 1926

США, Франція, Італія, Німеччина, Аргентина, Британські домініони

І хвиля зворотного руху (відпливу)

1922 - 1942

Італія, Німеччина, Аргентина

II короткочасна хвиля демократизації

1943 - 1962

Австрія, ФРН, Італія, Японія, Ізраїль, Аргентина, Перу, Індія, Південна Корея

II хвиля зворотного руху (відпливу)

1958 - 1975

Бразилія, Аргентина, Чілі

III хвиля демократизації

триває з 1974 року

Португалія, Іспанія, Греція;

низка країн Латинської Америки, Азії та Африки;

країни Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР.

Від початку XIX ст. відбулося два такі повні цикли і нині людство переживає третю хвилю демократизації. Очевидно, що, як і в попередніх циклах, не всі спроби переходу на демократичний шлях розвитку будуть закріплені, але значне нарощування демократичного потенціалу, безсумнівно, відбудеться.

Отже, третя хвиля демократизації, яку сьогодні переживає людство, почалася в середині 70-х років у країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-х роках збанкрутували диктаторські режими в Чілі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї, на Філіппінах тощо. Особливе значення мав 1989 рік — рік оксамитових і не тільки оксамитових (Румунія) революційних переходів у країнах Центральної та Східної Європи. Нарешті, на початку 90-х років з тоталітарними режимами покінчили країни СРСР. З комуністичним тоталітаризмом порвали 38 держав, що входили до складу СРСР і так званого соціалістичного табору. Більшість із них обрали шлях демократії.

Вивчення загальних і специфічних рис переходу до демократії в цих країнах здійснюється на підставі двох теоретичних підходів: інституційного і генетичного (або генетично-функціонального). Перший допомагає одержати відповіді на запитання, які інститути найбільше сприятимуть стабілізації демократії в тій чи іншій країні, а отже, дає змогу окреслити прийнятний для неї інституційний дизайн. Другий аналізує молоду демократію, що формується в перехідних суспільствах, з погляду її зародження і розвитку, намагається передбачити можливі стадії переходу, а також можливі (сприятливі або несприятливі) способи поведінки суб’єктів перехідного процесу заданих визначених обставин.

У межах теорії переходу аналізуються спільні та відмінні риси процесів демократизації в різних країнах, стадії та фази трансформації, специфіка сприйняття і розуміння демократії в цей період в різних країнах тощо. Враховується значення політичної і правової традиції, навичок громадянського життя для утвердження демократичних інститутів; роль економічних та соціокультурних факторів у стабілізації демократії; вплив рівня національної консолідації, міжетнічних суперечностей і конфліктів, ідеологічних орієнтацій та зовнішньополітичних умов розвитку держави. Пропонуються найбільш прийнятні форми демократичного правління та робляться прогнози щодо майбутнього. Вчені прагнуть, передусім, пояснити, чому перехід до демократії, що починається одночасно і при зовні однакових чи дуже подібних умовах, в одних країнах відбувається успішно, а в інших — ні; від чого залежить тривалість і специфіка руху до демократії; в чому полягає та від чого залежить її остаточний успіх.

Піонери цього напрямку, наприклад, Д. Растоу, найбільшого значення надають вивченню способів ефективного управління розгортанням перехідного процесу, характеру взаємодії старих і нових політичних еліт, особливостей їх стратегії і тактики, поведінки політичних лідерів.

«Перехід» як тип суспільної трансформації

Хоч процес трансформації недемократичних режимів у демократичні у різних країнах проходить по-різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та перешкодами, йому притаманні і певні спільні риси, що дозволяють визначити його сутність та виділити стадії та типи переходів у різних країнах.

Переходом називають такий спосіб заміни політичного режиму, який характеризується зламом інститутів попереднього режиму при збереженні правової неперервності. Інакше кажучи, перехід — це нереволюційний спосіб інституційної трансформації.

Його можна проілюструвати за допомогою таблиці 14.4.

Таблиця 14.4.

ПЕРЕХІД ЯК ТИП СУСПІЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Спільними є також основні стадії розгортання перехідних процесів, хоч їхня тривалість, інтенсивність, конкретні події, що призводять до набуття системою нових якостей, у різних країнах є неоднаковими.

Ліберелізація

Процесові переходу, здебільшого, передує лібералізація старого режиму.

Механізм лібералізації може бути описаний приблизно так:

✵ Делегітимація влади, втрата нею авторитету і впливу веде до наростання суперечностей і конфліктів у стані старої правлячої еліти.

✵ В еліті відбувається розкол на прихильників «твердої лінії», що виступають за збереження режиму і виведення його з кризи через жорстке регулювання суспільних відносин аж до застосування насильства, та прихильників «м’якої лінії», які розуміють, що реформування суспільства неминуче і що його слід починати з реформування самої політичної системи.

✵ Протягом певного часу між ними ведеться боротьба (відкрита і прихована) за вирішальні позиції у владних структурах.

✵ Після здобуття переваги над своїми суперниками прихильники «м’якої лінії» розпочинають лібералізацію режиму, яка передбачає:

а) послаблення контролю над засобами масової інформації,

б) допущення діяльності неконтрольованих державою організацій,

в) примирливе ставлення до страйків, мітингів та інших акцій масового протесту,

г) запровадження альтернативних виборів, якщо таких не було раніше тощо.

Спочатку прихильники «м’якої лінії» пропонують контрольовану лібералізацію, при якій допускаються лише деякі демократичні форми суспільного життя (наприклад, «гласність», яка ще не була свободою слова, так званий «соціалістичний плюралізм», який не поширювався на несоціалістичні ідеї та організації тощо). Принципово в політичній системі ще нічого не міняється, процес прийняття рішень залишається авторитарним. Але з часом реформаторські настрої в середовищі прихильників «м’якої лінії» міцнішають, уявлення про зміст реформ поглиблюється.

Тим часом внутрішня боротьба в середовищі правлячої еліти ще більше понижує її здатність приймати і реалізовувати ефективні політичні рішення і послаблює її позиції. Натомість усе більше зміцнює свої позиції контреліта, яка вже «сміє» виступати в ролі опозиції до режиму, який раніше не допускав опозиційної діяльності.

Отже, уже на стадії лібералізації недемократичного режиму відбувається консолідація нової політичної еліти, пожвавлюється функціонування інститутів громадянського суспільства, розвивається правозахисний рух, з’являється незалежна преса, формується відкрита політична опозиція.

Перед владною елітою постають три можливі способи поведінки:

✵ Придушення опозиції силою. У такому разі, однак, усі проблеми, що призвели до кризи системи, залишаються, і одночасно зростає загроза міжнародної ізоляції. Цілком реально може постати і небезпека повної втрати влади. Згадаймо поразку серпневого путчу в Москві 1991 р., ініціатори якого хотіли придушити всі відцентрові рухи силою.

✵ Ігнорування вимог опозиції. Така поведінка неминуче призводить до радикалізації політичної контреліти, а також до наростання загроз державних переворотів з боку прихильників «твердої лінії», тобто до подальшої дестабілізації і послаблення режиму.

✵ Співробітництво з опозицією на підставі поступок і компромісів. Така позиція стає можливою, коли гору в старій еліті беруть реформаторські елементи.

Стадія переговорів і укладання угод між старою і новою елітою

Отже, правляча еліта при поступовому наростанні кризових явищ і поглибленні процесу делегітимації її влади йде шляхом поступок опозиції, внаслідок чого створюються умови для досягнення компромісу між владою та все ще не узаконеною опозицією і для реформування всієї політичної системи. Процес демократизації, який спочатку означав просто послаблення, лібералізацію старого режиму, поступово переростає у власне перехід до нових відносин. Якщо лібералізація була першою стадією трансформаційних процесів, підготовчим періодом для переходу до демократії, то стадія переговорів і укладання угод між елітою і контрелітою, що настає після неї, є першим етапом власне переходу або другим етапом трансформації загалом.

На цій стадії провідну роль все ще відіграє стара еліта, але під тиском демократичної опозиції вона змушена йти на все нові і нові поступки реформаторським силам. Вона допускає конкуренцію в боротьбі за владу, погоджується на проведення демократичних виборів на основі нових виборчих законів, допускає формування багатопартійної системи.

Стадія прийняття рішень і творення демократичних інститутів

Нарешті, в результаті виборів або певних спеціальних пактів до влади приходить політична опозиція, яка перебирає на себе ініціативу у здійсненні переходу до демократії. Тоді настає вирішальна стадія прийняття рішень. Демократична опозиція, що прийшла до влади через вільні і конкурентні вибори, приступає до здійснення важливих перетворень у політичній і економічній сферах: розбудови усіх компонентів демократичної політичної системи (структур державної влади, багатопартійної системи, правових норм, політичної свідомості і культури), проведення приватизації і створення ринкових відносин в економіці, розвитку громадянського суспільства тощо.

Важливим елементом цієї стадії є закріплення демократії через прийняття нових конституцій, які легітимізують демократичні перетворення, роблять їх більш усвідомленими і послідовними.

Завдяки прийняттю демократичних конституцій встановлюється нова політична система, здійснюється вибір ефективної форми державного правління, забезпечується збалансованість владних повноважень законодавчої і виконавчої влади та незалежного суду, створюються демократичні інститути і процедури, гарантуються права і свободи людини та громадянина, вирішуються питання державно-територіального устрою.

Перехід завершується стадією консолідації демократії, на якій відбувається звикання, адаптація суспільства до нових політичних механізмів і легітимація нового демократичного режиму.

Завданнями цієї стадії є:

✵ забезпечення лояльності тієї частини старої еліти, яка здатна послідовно перейти на сторону демократії, залучення її до демократичних процесів;

✵ поступове реформування державного апарату, армії, органів безпеки, внутрішніх справ з обов’язковим використанням кваліфікованих спеціалістів, їх досвіду;

✵ забезпечення лояльності і цілісності політичної опозиції (як правої, так і лівої);

✵ легітимація демократичного режиму на рівні всього суспільства через реалізацію інтересів соціальних груп (обмеженість ресурсів вимагає обов’язкової черговості дій у цьому напрямку).

Особливість цього етапу і навіть його певна небезпечність, полягає у масовому наростанні очікувань. Тому уряд має за будь-яку ціну довести свою ефективність, не чекаючи, поки настане розчарування мас в новому режимі (збройні сутички з владою в Албанії 1997 р. є пересторогою щодо такого розвитку подій). Легітимація має здійснюватись послідовно, на грунті реалістичної політики, що дає довготривалий ефект.

Зріла демократія встановлюється не відразу, а через одне-два покоління. Проте на етапі демократичної консолідації долається іиституціональна криза, легітимується влада, відновлюється ефективність політичної системи, зростає політична стабільність. Через те цей етап вважають завершальною стадією переходу.

Отже, за загальним правилом трансформація недемократичного режиму в демократичний проходить чотири послідовні стадії:

I. лібералізації недемократичного режиму;

II. переговорів і укладання угод;

III. прийняття рішень;

IV. консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів.

Перша з них є підготовкою до переходу, а три наступні своїм змістом мають власне перехід, тобто вони характеризуються домінуванням демократичних процедур та інститутів, які, проте, ще не є стійкими. З набуттям ними стійкості перехідний період закінчується і держава стає демократичною.

Послідовність стадій посттоталітарної трансформації є приблизно однаковою в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежать від типу переходу, а тип, своєю чергою, залежить від способу і швидкості заміни еліт. Дослідники розрізняють два основні типи переходу.

Типи переходу до демократії

І. Розрив з минулим, коли відбувається заміна політичних еліт контрелітами.

II. Перехід за допомогою компромісів і взаємних поступок, коли досягається порозуміння між елітою і контрелітою.

Той чи інший тип переходу не є довільним вибором суб’єктів політичного процесу. Він детермінований глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем втрати старою політичною елітою своєї легітимності, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.

Насильницький переворот і абдикація як способи розриву з минулим

І. Перший тип переходу притаманний країнам, в яких стара еліта повністю втратила легітимність, значні верстви суспільства в той чи інший спосіб висловлюють свою незгоду визнавати її права на здійснення владних повноважень у майбутньому. Такій виразній делегітимації влади часто сприяють якісь екстраординарні події, як-от: поразка у війні, нездатність подолати глибоку економічну кризу, невміння справитись з кризою в етнонаціональних стосунках — усе, що тягне за собою очевидну дискредитацію панівної верхівки. За таких умов події розвиваються двома шляхами:

✵ або стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передачу опозиції, і тоді перехід відбувається шляхом абдикації (відречення);

✵ або вона вперто намагається зберегти свої позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни — маси «змітають» стару еліту революційним способом.

Увага! Перехід і революція як два види трансформації:

✵ Революція виходить за рамки переходу, уособлюючи інший спосіб суспільно-політичної трансформації. Він пов’язаний із зламом не лише інститутів, але й правових та політичних (партійних) норм.

✵ Наприкінці XX століття цей спосіб розриву з минулим перестав бути популярним у країнах, де так або інакше, але завдання суспільної модернізації загалом виконані. На досвіді попередніх століть людство переконалось у безперспективності сподівань на утвердження демократії насильницькими, революційними методами.

✵ Бурхлива історія Франції XVIII — XIX ст. свідчить, що революції невіддільні від термідоріанських переворотів і складного, зигзагоподібного просування до демократії.

✵ Криваві революції XX ст. — в Росії 1917 року, в Китаї 1949 року, в Ірані 1979 року — виявилися ще наочнішими. Вони привели зовсім не до демократії, а до ще більш жорстоких режимів. Тому, на думку сучасних аналітиків, успіх трансформації може бути гарантований лише у разі послідовного і глибокого реформування усіх аспектів суспільного життя. Темп та способи реформ можуть бути різними, проте, за інших рівних обставин, перехід полегшується, якщо реформування відбувається швидше.

З посткомуністичних країн до насильницького усунення старої еліти від влади звернулися лише румуни. Але рішучість перевороту автоматично не забезпечила глибокого й швидкого реформування системи, оскільки «революцією» скористались ті, хто перебував на верхівці політичної піраміди, тобто інша частина комуністичної номенклатури. Затримавшись при владі, вона затримала і процес переходу. І лише після мирної перемоги демократичних сил на виборах 1996 р. Румунія отримала шанс наздогнати прогаяне. Аналітики ж сперечаються про те, як назвати події в Румунії 1989 року: революцією, «палацовим переворотом» чи ще якось інакше.

Значно більше є прикладів абдикації. До таких належать трансформаційні процеси у Греції та Аргентині після невдалих воєнних авантюр їхніх правлячих еліт (у 1974 і 1983 роках відповідно); падіння комуністичних режимів у НДР і ЧССР, тоталітарні лідери яких змушені були відмовитися від влади у 1989 р. — після об’єднання Німеччини і «оксамитової» революції в ЧССР. Вимушено «відрікся» від влади і М. Горбачов після провалу економічних планів «прискорення» та продемонстрованої старою номенклатурою нездатності враховувати інтереси суверенних республік, розв’язувати національні проблеми в межах конфедеративного союзу, до якого тоді ще прагнуло багато республіканських лідерів.

Абдикація прискорює і полегшує перехід до демократії, робить його більш організованим і послідовним, оскільки з часу відречення перехід здійснюється під керівництвом нової політичної еліти. В країнах, де відбувається абдикація, зростають можливості для поширення впливу демократичних сил і для утвердження демократичних інститутів, особливо якщо до встановлення тоталітарного чи авторитарного режиму в суспільстві існували розвинені форми громадянського життя (Греція, Чехія, Естонія).

Проте абдикація також не є надто розповсюдженим способом переходу. Досвід трансформації показує, що правляча еліта, навіть в умовах кризи влади, намагається будь-що зберегти своє панівне становище і пристосуватися до нових обставин. Якщо ж говорити про країни, що утворилися після розвалу СРСР, то кожна з колишніх союзних республік мала свою окрему політичну систему, яка була копією центральної влади в часи комуністичного правління, але пізніше розвивалася своїм шляхом — залежно від специфічного переплетення внутрішніх та зовнішніх чинників.

У Чехословаччині, де наслідком «оксамитової революції» 1989 р. була абдикація комуністичного режиму, першим президентом демократичної держави став колишній лідер дисидентського руху Вацлав Гавел.

Горбачовська абдикація і перехідний процес в Україні

Виразною відмінністю України на початкових етапах її трансформації було, наприклад, те, що наявна в країні опозиція (дисидентський рух був досить розвиненим в Україні з початку 60-х років) наштовхувалась на сильний опір «неполоханих», за висловом одного журналіста, комуністів. Зважаючи на стратегічну роль України в збереженні Союзу і комуністичної системи, «реформатор» Горбачов намагався утримувати тут стару брежнєвську генерацію комуністичної номенклатури якомога довше. До 1990 р. компартією України, а заодно і всім політичним життям республіки правив В. Щербицький, що був, по-суті, українським Брежнєвим. Через те процеси демократизації тут запізнилися щонайменше на два роки. А перший український реформатор Леонід Кравчук змушений був виконувати ролі, які в Росії випали на долю лідерів двох поколінь політичної еліти перехідного періоду — Горбачова і Єльцина.

Горбачовська абдикація 1991 року істотно не зачепила внутрішніх процесів політичної трансформації в Україні і не стала прискорювачем переходу, як це було в Росії. Розриву з минулим не сталося не стільки через суперечливу особистість Кравчука (а вона була такою не лише суб’єктивно, а й об’єктивно, внаслідок означеного вище суміщення ним функцій двох етапів переходу), скільки через периферійне становище України, уже затриманий зусиллями центру процес трансформації в ній і через необхідність розв’язувати, паралельно з завданнями політичної і загальносуспільної трансформації, не менш складні завдання утвердження державної незалежності. З цієї причини політичні лідери, що представляли реформаторські сили в Україні, весь час мусили проявляти певну обережність, стежити за тим, щоб одні перетворення не зашкодили іншим.

Два шляхи «компромісного» переходу

II. Другий тип переходу більш поширений і відбувається також двома шляхами:

✵ або через перемогу на виборах нових еліт і їх наступні переговори зі старою елітою, яка ще зберігає значні позиції,

✵ або через «вростання» старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування «нових» еліт зі значною домішкою старих кадрів.

Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, справляє гальмівний вплив на процес трансформації. І все ж, розглядаючи особливості переходу під цим кутом зору, слід мати на увазі, що виникнення та перемога нових еліт пов’язані передовсім з формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі і зовсім необов’язково супроводжуються заміною особового складу еліти. Іншими словами, ситуація перебування «тих самих людей при владі» в одних випадках означає тривалий процес стагнації і гальмування реформ (як в Україні), а в інших випадках може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як в Естонії чи Латвії). Все залежить від заангажованості старих еліт, від ступеня їх відданості комуністичному режиму та тоталітарним методам керівництва.

Особливості трансформації у посткомуністичних суспільствах

Політологічна теорія переходу розроблена, головним чином, на досвіді латиноамериканських та інших країн третьої хвилі демократизації, де перехід відбувся до 90-х років XX ст. Головним завданням трансформаційних процесів в цих країнах було зруйнування авторитарних політичних систем і розбудова демократії. Пізніше, після подій 1989 року основні положення теорії переходу були підтверджені і розвинуті на досвіді посткомуністичних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи у працях таких учених, як І. Банах, І. Бальцерович, Дж. Делленбрант, С. Фіш, А. Пшеворскі,Д. Потгер, Д. Гоулдблатт та інші. Це країни, куди комуністичні режими були принесені ззовні і не пустили тут надто глибокого коріння. В останній період свого існування вони тут мали більше спільного з авторитаризмом, ніж з тоталітаризмом.

Окремий випадок — пострадянські суспільства. Хоч перехідні процеси в них мають багато спільного з вищезазначеними групами країн, вони тут є значно складніші і йдуть з більшими труднощами. Адже комунізм у цих державах протримався понад 70 років, а інститути громадянського суспільства або не існували ніколи, або були викорінені не лише з практики, але й з свідомості людей репресіями та голодоморами. Цим суспільствам належить реформувати не лише політичну систему, але й увесь суспільний устрій, економічну систему, політичну свідомість і політичну культуру. Дослідження цих глибоких змін, на думку ряду київських політологів, що співпрацюють з журналом «Політична думка», можуть утворити самостійну галузь — політологію посткомунізму²»

Лібералізація комуністичного режиму в Радянському Союзі почалась з «перебудови» — політичних та економічних реформ, запроваджених верхівкою КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим, На фото: лідер «перебудови» на Красній площі у Москві в 1990 р.

Фази посткомуністичних перетворень

Як показали дослідження зарубіжних і українських політологів, процес переходу посткомуністичних країн до демократії має декілька фаз, які відрізняються певними змінами у політичному устрої і в економіці та стосунках із розвиненими демократіями. З. Бжезінський запропонував періодизацію посткомуністичної трансформації, в якій зазначає також, яких форм має набирати сприяння Заходу на кожному етапі посткомуністичних перетворень.

Перша фаза перетворень: від чого залежить їх темп і глибина?

3 таблиці 14. 5. бачимо, що на першій фазі, яка є переламною, започатковуються фундаментальні зміни в існуючих політичній та економічній системах, здійснюється політична трансформація вищих органів влади, відбувається встановлення демократії «зверху». Ліквідується монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої позиції вільна преса, формуються перші демократичні об’єднання і громадсько-політичні рухи. На цій фазі суспільних змін важливо усвідомити необхідність радикальної політичної реформи як основи ефективності економічних перетворень та досягти в суспільстві демократичного консенсусу і спільної згоди з тим, щоб дістати підтримку народу у проведенні реформ, подоланні труднощів та соціальних негараздів, які неминучі на цій стадії. В економічній галузі здійснюється лібералізація цін, зовнішньої торгівлі, стабілізація грошової одиниці, розпочинається приватизація (поки що безсистемна) одержавленої власності.

Швидка і всебічна трансформація економіки суспільства, так звана «шокова терапія», яка, на думку багатьох економістів, є бажаною, можлива лише за наявності певних об’єктивних і суб’єктивних передумов. Інакше вона може спричинити економічне безладдя та політичну конфронтацію.

У Польщі швидкі перетворення з використанням методів шокової терапії уможливила наявність сформованої в масштабі країни і зорієнтованої на рішучі реформи контреліти в особі об’єднання «Солідарність». Ця нова еліта спиралася на моральний авторитет католицької церкви, яка була здатна надихнути людей на самопожертву. Окрім того, у країні існувала достатньо розвинена ринкова структура в економічній сфері (некоопероване селянство і велика «підпільна» економіка), що дало змогу підготувати суспільство до таких швидких змін: зокрема до відпущення цін та припинення дотацій. Приватновласницька психологія, підприємливість, бажання включитись у бізнес, ризикувати, міняти рід занять тощо були тут на значно вищому рівні, ніж, скажімо, у пострадянських країнах.

Зміст і наслідки другої і третьої фаз трансформації

На другій фазі відбувається закріплення демократичних інститутів на основі прийняття нових конституцій та нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція — нова політична еліта. Створюється законодавча база відносин власності і підприємництва, банківська система. Здійснюється мала і середня приватизація, демонополізація виробництва. Відбуваються істотні зміни в соціальній структурі суспільства на підставі появи нового класу власників і підприємців.

Таблиця 14.5.

ФАЗИ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ (ЗА З. БЖЕЗІНСЬКИМ)³

Розв’язання завдань другої фази дає можливість перейти до третьої, завершальної фази, якій притаманні політична стабілізація демократії і економічне піднесення. Демократичні процеси набирають незворотного характеру, утворюється стабільна демократична партійна система. Формується демократична політична культура і підприємницька традиція. Відбувається становлення системи незалежних судових органів та демократичної правової культури. Здійснюється велика приватизація. На основі значних іноземних інвестицій здійснюється реструктуризація виробництва.

Чинники, що впливають на перебіг та успіх трансформації

Відмінності у темпах перетворень, а отже, і в тривалості основних фаз посткомуністичної трансформації в окремих країнах зумовлені ступенем підготовленості суспільства до політичних, економічних та ідеологічних змін, а саме:

✵ тривалістю комуністичного режиму і ступенем знищення усіх проявів приватної власності та громадянського суспільства;

✵ рівнем політичного та економічного лібералізму, що дозволявся комуністичною владою ряду країн в останні роки свого існування (режими Кадара в Угорщині, Терека і Ярузельського в Польщі);

✵ рівнем догматизму комуністичної еліти та її відданості старому режиму;

✵ чисельністю нової еліти й наявністю у неї політичної волі до здійснення рішучого переходу до демократії;

✵ ступенем консолідації суспільства навколо ідеї трансформації, розвиненістю інститутів громадянського суспільства.

✵ фінансово-економічним становищем країни, доступністю ресурсів;

✵ характером стосунків з міжнародним співтовариством;

✵ гостротою і складністю додаткових проблем, які доводиться розв’язувати в період трансформації, окрім власне переходу: наявністю чи тільки становленням власної держави (і національної еліти); повноцінністю структури економічного комплексу; наявністю чи відсутністю інших гострих проблем, що потребують значних коштів і зусиль для їх вирішення (як, наприклад, Чорнобильська проблема в Україні).

Класифікація країн за темпами ринкових і демократичних перетворень

Отже, залежно від наявності об’єктивних і суб’єктивних факторів для переходу до суспільства з вільною ринковою економікою і плюралістичною політичною системою кожна з посткомуністичних країн перебуває на різних фазах перетворень, здійснює їх різними темпами з різною послідовністю. Неоднаковим є і ступінь незворотності трансформаційних процесів. За цими ознаками дослідники виділяють чотири групи країн:

І. До першої групи належать Чехія, Польща, Угорщина, які уже пройшли першу та другу фази перетворень і вступили у третю. Близькими до них є Естонія і Словенія, що перебувають на завершальному етапі другої або на початку третьої фази. Ці країни чітко визначили свої перспективи і послідовно будують життєздатні демократичні суспільства.

II. Словаччина, Хорватія, Латвія, Литва, Румунія, Болгарія, Киргизстан становлять другу групу країн. Перебуваючи у другій фазі перетворень, вони мають добрі шанси у найближчі 10 років зробити істотні кроки в напрямі стабілізації демократії. Хоча не виключено, що вони можуть зустрітися з кризовими явищами як політичного, так і економічного характеру.

III. До третьої групи належать Росія, Україна, Грузія, Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан, Албанія. Вони вступили в другу фазу трансформації, не виконавши низки завдань першої. Тому їх політичні і економічні характеристики протягом найближчих 10 років залишаться, скоріш за все, невизначеними. Процес демократизації і економічні реформи тут відбуваються, але їм бракує послідовності н глибини. Половинчастість реформ, впливовість старої еліти породжують небезпеку суспільної стагнації з усіма можливими політичними наслідками.

IV. Сербія, Боснія, Македонія, Молдова, Таджикистан входять до останньої, четвертої групи. Кожна з цих посткомуністичних країн не просунулась достатньо успішно в першій фазі, а деякі з них, імовірно, навіть не вступили в неї. Більшістю цих держав керує стара комуністична еліта, а тому демократичні зрушення найближчим часом тут є малоймовірними.

Президент Литви Валдас Адамкус та президент Польщі Александр Квасневський мали підстави бути задоволеними рухом своїх країн до ринку її демократії.

Звичайно, запропонований поділ перехідних посткомуністичних суспільств є досить умовним. Країни розвиваються нерівномірно і одні з них можуть вириватися вперед, а інші — відставати. Деяких з них взагалі важко з певністю віднести до тієї чи іншої групи, передусім, через несинхронність змін в економічній і політичній сферах. Наприклад, Туркменистан і Білорусія, що не є останніми з економічного погляду, навряд чи можуть похвалитися успіхами у становленні демократії. Однак загалом наведений аналіз показує, що посткомуністичні перетворення в різних державах відрізняються як за змістом, так і за темпами. Якщо деякі країни остаточно стали на шлях демократичного розвитку, або, принаймні, принципово визначилися і щодо перспектив переходу до демократії, то частині з них ще належить це зробити.

Особливості і труднощі посткомуністичної трансформації Україні

Щоб зрозуміти особливості переходу до демократії в Україні, необхідно з’ясувати, за яких внутрішніх і зовнішніх умов відбувається трансформація, яким є навколишнє суспільне середовище, формування нової політичної системи. Серед головних чинників, що зумовлюють складність та специфіку ситуації, в якій перебуває Україна, необхідно назвати такі:

1) Перехід до демократії здійснюється не від авторитарного, а від тоталітарного суспільства і тому охоплює надзвичайно глибокі перетворення суспільного ладу, а не лише політичної системи. Це об’єктивно є надскладним завданням, особливо в умовах глибокої системної кризи, яка багато в чому успадкована від колишнього СРСР.

2) Україна є однією з пострадянських республік, де, на відміну від деяких центральноєвропейських країн, були повністю знищені приватна власність і приватна ініціатива. Внаслідок цього економічні успіхи майже повністю залежать від уряду і даються йому найтяжче не лише з суб’єктивних, але й об’єктивних причин. А саме ці успіхи є одним з найістотніших чинників легітимації нових правлячих еліт. Отже, економічний чинник дуже ускладнює процес демократичної стабілізації.

3) Через стратегічну роль України у збереженні СРСР імперський центр, як уже зазначалося, доклав максимум зусиль, щоб загальмувати її рух до демократії і незалежності. З цієї, а також з низки внутрішніх причин Україна запізнилися з реформами на старті і опинилася через те в невигідному становищі з погляду конкуренції з іншими посткомуністичними державами.

4) Пізніше колишня метрополія пильно стежила за всіма помилками і невдачами українського керівництва та намагалась використати їх (спираючись на проросійські сили в Україні) для того, щоб зробити Україну більш поступливою щодо претензій Росії на роль «консолідуючої сили» на так званому євразійському просторі, ослабити легітимність теперішньої влади в Україні, і, врешті-решт, схилити українське суспільство до об’єднання з Росією у межах нового «слов’янського» чи якогось іншого союзу. Це означає, що значна частина енергії молода держава мала витрачати на самозбереження, а її політичні діячі мусили проявляти обережність, щоб не провокувати антидержавницькі сили.

5) На політичному, економічному і соціокультурному житті українського суспільства значною мірою відбивається колишній напівколоніальний статус України, тривала підлеглість її територій різним державам протягом століть. Процес національної консолідації ще не завершений, а національна єдність, хоч і була підтверджена референдумом 1991 р., в екстремальних умовах кризи є під знаком запитання. Частині українців притаманне почуття меншовартості, у той час як почуття національної гідності, впевненості у своїх силах розвинені значно менше. Все ще спостерігається вплив тоталітарної політичної культури на значну частину населення; панування в політичній свідомості принципів егалітаризму і етатизму.

6) 3 означених вище причин розмежування політичних сил у державі є багатовимірним: країна поділена не лише за соціально- економічними, ідеологічними, але й за етнічними, регіонально-культурними, мовними ознаками; істотними є відмінності у зовнішньополітичних орієнтаціях різних політичних сил і регіонів. Наслідком є слабка і нестабільна партійна система, що не сприяє підвищенню авторитетності демократичного врядування.

7) Сила та підготовленість до керівництва перехідним процесом нової політичної еліти в особі національно-патріотичних сил виявились недостатніми, що сприяло збереженню влади, особливо в регіонах, старою партійно-державною номенклатурою, котра перехопила державницькі та демократичні гасла і використала їх для зміцнення своїх позицій. Вона не зацікавлена у радикальних змінах і тому суспільна трансформація в Україні має суперечливий, непослідовний характер, і поки що, на жаль, зберігається можливість зворотного руху. У політичному спектрі це знаходить відображення у порівняно великому вплив так званих «лівих сил», які виступають проти ринкових і демократичних реформ, мріючи про відновлення своєї влади над суспільством.

8) Процес демократичної трансформації в Україні, як і в більшості посткомуністичних країн, в суб’єктивному плані утруднений перебільшеними сподіваннями щодо допомоги Заходу, недооцінюванням складності необхідних змін у системі як політичних, так і економічних відносин та сили спротиву старої номенклатури, нерозумінням того, наскільки тривалим буде сам процес трансформації.

9) Повільні темпи економічних перетворень і погіршення рівня життя переважної більшості пересічних громадян, що є наслідком охарактеризованих вище чинників, чим далі, тим більше породжує відчуженість громадян від влади, спонукає їх ставити запитання: «Чи такої незалежної держави ми хотіли?» і проявляти нехіть до демократії і ринкових реформ у тому вигляді, в якому вони здійснюються.

Сукупність розглянутих тут об’єктивних і суб’єктивних чинників ускладнює перехід України до демократії, перешкоджає створенню на теренах нашої держави політично спроможного і економічно розвиненого суспільства. Перехідній політичній системі України притаманні, поряд з демократичними ознаками, риси, що властиві олігархічним і охлократичним режимамуЦе — вплив номенклатури, що нерідко об’єднується в клани, є схильна до корупції і байдужа до суспільних інтересів; збереження командно-адміністративних методів управління; рекрутування частини правлячої еліти з маргінальних прошарків суспільства, які прагнуть швидкого підвищення свого соціального статусу і матеріального благополуччя. З цим пов’язана некомпетентність владних структур, неповага до закону, намагання неадекватними простими засобами негайно розв’язати проблеми, використати настрої натовпу для реалізації вузькокорисливих інтересів. Нерозвиненими залишаються механізми стримувань і противаг у політичній системі; не до кінця вирішене питання з формуванням правлячої більшості, що знижує відповідальність уряду за свої дії, а також з політичною опозицією, що мала б стати інструментом контролю за прийняттям державних рішень та діяльністю владних інститутів.

Проте, незважаючи на труднощі, непослідовність і повільність реформ, Україна не тільки задекларувала свій намір побудувати демократичне суспільство. Вона приступила до практичного втілення цього наміру в життя, подолавши декілька гострих політичних криз на основі компромісів і взаємної поступливості супротивних сторін; прийнявши нову демократичну конституцію; вдосконаливши виборче законодавство. На демократичних засадах сформовано вищі органи державної влади, здійснюється розмежування повноважень законодавчої, виконавчої і судової влади, виробляються і законодавчо закріплюються механізми їх взаємного контролю, стримувань і противаг. Формується правова база розбудови багатопартійної системи тощо. Тобто в галузі політичного реформування Україна загалом виконала завдання першої фази посткомуністичної трансформації і розпочала реалізацію програми другої фази демократичних перетворень, висловившись тим самим у політичній сфері на користь демократії.

Проте наша держава істотно відстає не тільки від Польщі, Угорщини, Чехії, але й від Латвії, Румунії і навіть Росії в розвитку ринкових відносин в економічній сфері. Все ще чекають на своє розв'язання такі завдання, як усунення невиправданого державного контролю за діяльністю суб’єктів економічного життя, залишається неусталеною правова база відносин власності і підприємництва, повільно, з періодичними зупинками, йде приватизація і аграрна реформа. Цей перелік незробленого у сфері економіки можна було б продовжувати. І саме у цій сфері заховані потенційні загрози українській демократії.

¹ Детальніше див.: Зубок В. М. Источники делегитимизации советского режима //ПОЛИС. — 1994. — № 2. — С. 88 - 97.

² Політологія посткомунізму. — К., Політична думка, 1995. 364 с.

³ Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. К., Політична думка. — С. 106.