Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 14. Недемократичні режими і перехід до демократії
14.2. Авторитарні режими

Суть та особливості авторитаризму

Підтипом недемократичних режимів є авторитарні системи (від лат. autoritas — влада). З тоталітаризмом авторитарні режими об’єднує диктаторський, необмежений законами характер влади. Водночас тоталітаризм і авторитаризм відрізняється різним ступенем придушення демократичних свобод і всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за політичним, соціально-економічним і духовним життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади (див. таблицю 14.3).

Таблиця 14.3.

ВІДМІННОСТІ ТОТАЛІТАРИЗМУ І АВТОРИТАРИЗМУ

Авторитарні риси режиму проявляються в тому, що влада зосереджується в руках однієї людини (монарха, диктатора, деспота), або вузької групи осіб (військової хунти, камарільї), а більшість громадян відчужена від процесу прийняття рішень. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням. Вона, переважно, неоднорідна і спирається на коаліцію різнорідних політичних сил, яких об’єднує прагнення до здійснення влади авторитарними методами. Режиму не властивий тотальний контроль над суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю поглинається державою. Формально можуть існувати представницькі інститути, проводитися вибори. Проте діяльність опозиції не може виходити за межі, що загрожують основам системи, реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається. Для авторитарних режимів характерна пасивна несвобода особи. Громадяни не мають права брати участь в опозиційних рухах, але й не повинні демонструвати підтримку режиму: достатньо, щоб вони проти нього не виступали відкрито. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології, не намагаються політизувати населення чи виправдати свої вчинки високими устремліннями. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.

Хоч влада спирається на силу, більшою мірою вона застосовує традиційні засоби управління, користуючись, здебільше, тактикою вибіркового, а не масового терору.

Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угруповання не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, котрі усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається.

Різновиди авторитарних режимів

Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:

Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. 3 приходом до влади військових політична діяльність партій, організацій, представницьких інституцій значно обмежується, або й взагалі забороняється. Так було в Греції під час правління «чорних полковників», в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Чілі та багатьох інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки.

Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно, слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора. Вони, як правило, займають вирішальні позиції в економіці та інших сферах суспільного життя. Персональна тиранія була характерна для режимів Барре в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа.

Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою як у виконавчій, так і в законодавчій та судовій сферах. Виборні представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом, виконує його волю і підзвітний тільки йому.

Неототалітарні режими, що формально функціонують при наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів. Влада зберігається в руках однієї партії завдяки різного роду маніпуляціям. Такі режими існують в Мексиці і Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна у Мексиці та БААС у Сирії).

Авторитаризм і посткомуністична трансформація

В окремих випадках, у таких, наприклад, країнах Південно-Східної Азії, як Сінгапур, Південна Корея, Таїланд, авторитарна влада показала відносно високу здатність сконцентрувати зусилля і ресурси для розв’язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечивши громадський порядок і не допускаючи деструктивного протистояння групових інтересів. Дехто з аналітиків робить з цього висновок про неминучість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління у посткомуністичних (особливо — пострадянських) країнах, які не розвивалися шляхом демократії до встановлення тоталітаризму. Адже тут, зазначають вони, поки що відсутні такі важливі передумови демократії, як розвинені елементи громадянського суспільства, ринкові відносини, сформований середній клас, повага до закону, недостатнім є рівень політичної культури тощо. Сильна авторитарна влада могла б, на їх думку, стати ефективним засобом остаточного зламу тоталітарних структур, проведення політичних і економічних реформ, поступового створення дієспроможних демократичних інститутів.

Все це може статися, проте, лише у разі, якщо авторитарна влада дивитиметься сама на себе як на перехідну структуру і буде зорієнтована на реформи та на встановлення демократії у пізніший час. Однак де гарантії, що подібна орієнтація, навіть якщо вона й буде задекларована в період утвердження авторитарної влади, збережеться й надалі? Особливо якщо режим зіштовхнеться з великими труднощами або зазнає невдач? Адже однією з переваг демократичного ладу, як зазначає Карл Поппер, є можливість міняти уряди і виправляти помилки без кровопролиття. А диктатори, як відомо, приходять добровільно, а відходять через великі потрясіння (один з останніх прикладів - правління і повалення влади Сухарто в Індонезії). Зрештою, комуністичний режим в СРСР останнього періоду скоріше був авторитарним, ніж тоталітарним чи демократичним, але зрушень у напрямі «перебудови і прискорення» так і не відбулося. Тож чи не правильнішим є висновок авторів редакційної статті журналу «Економіст» (Англія) про те, що авторитарні режими забезпечили успішний розвиток своїх суспільств лише у деяких країнах, причому таких, де велику роль відігравали й інші чинники (наприклад, властива народам цих країн культура праці), у той час як у багатьох інших випадках диктатори доводять свої народи до розорення і занепаду. Рівень корупції, наприклад, що є однією з найсерйозніших проблем для молодих демократій, не може йти навіть у порівняння з його рівнем у недемократичних суспільствах. «Якби диктатура прокладала шлях до економічного зростання, - робить висновок «Економіст», — то Африка давно мала б стати процвітаючим континентом».¹

Колишній диктатор Чілі А. Піночет.

Безумовно, перехід до демократії, будучи надскладним процесом трансформації суспільства, зміни корінних засад його розвитку вимагає від правлячої еліти здатності приймати важкі, часто непопулярні рішення, вміння сформувати компетентний і кваліфікований корпус урядовців, який був би спроможний вміло і послідовно реалізувати ці рішення. Для цього потрібна жорстка система організації державної влади, з чітким розподілом повноважень, субординацією урядових структур, їх відповідальністю за результати своєї діяльності. Але це не означає, що таких рис влада може набувати, лише стаючи авторитарною, відмовляючись від демократичних принципів організації і демократичних процедур функціонування. Сильна влада, зокрема й президентська, необов’язково повинна набирати авторитарних ознак. Залишаючись сильною, вона цілком може діяти в межах конституційно визначених демократичних процедур, системи стримувань і противаг.

Прихильники «твердої руки» не зовсім точні і у своїх твердженнях, що історія не знає прикладів безпосереднього переходу від тоталітаризму до демократії. Адже Чехія, Латвія, Литва, Естонія успішно здійснюють саме такий безпосередній перехід. Загалом надто великою є небезпека повернення до недемократичного режиму, щоб покладатися на трансформаційний потенціал авторитарного правління. Перехідний період — це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадянського суспільства зі складною структурою громадських об’єднань і асоціацій, це і процес формування демократичної політичної свідомості і демократичної політичної культури.

Тільки авторитарними методами, без широкого залучення демократичних політичних сил демократичне суспільство не побудувати. У авторитарного лідера завжди може з’явитися спокуса відкинути демократичні механізми здійснення влади і встановити диктаторський режим. Для такого повороту завжди можна знайти виправдання: від необхідності жорстких «непопулярних» кроків для подолання кризових явищ до звинувачення парламенту у неконструктивній діяльності, а політичних партій та преси — у перебільшеній та викривленій критиці дій влади (прикладами є Білорусія, Казахстан, Туркменистан). Так само, як не побувавши у воді, не можна навчитися плавати, так і не розбудовуючи демократію, не можна перейти до неї.

¹ Democracy and Growth. Why voting is good for you? // The Economist, 1994, August 27, p. 15 - 17.