Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 14. Недемократичні режими і перехід до демократії
14.1. Тоталітаризм як політичний феномен

Грандіозні обіцянки амбітних тоталітарних вождів мали своїм наслідком позбавлення людей не лише свободи, але й життя. Число жертв сталінського та гітлерівського режимів наближається до 100 мільйонів.

Розпочинаючи вивчення розділу, переконайтесь, чи знаєте Ви:

✵ про місце політичного режиму серед компонентів форми держав;

✵ про чинники, що впливають на форму держави;

✵ що таке політичний режим;

✵ про різновиди політичних режимів;

✵ про передумови та основні риси демократії як політичного режиму.

З цього розділу Ви дізнаєтесь:

✵ про ознаки недемократичних режимів та їх типологію;

✵ про теорію тоталітаризму та її застосування до фашистських і комуністичних режимів;

✵ про спільні та відмінні риси тоталітаризму і авторитаризму;

✵ про різновиди авторитарних режимів;

✵ про передумови і стадії деградації недемократичних режимів;

✵ про закономірності та специфіку трансформації тоталітарних і авторитарних режимів у різних країнах;

✵ про перехід як особливий тип трансформації недемократичного режиму в демократичний;

✵ про типи і стадії переходу;

✵ про особливості і труднощі переходу від тоталітаризму до демократії в Україні.

Демократія як політичний режим і форма правління уособлює важливу тенденцію політичного розвитку, однак по-справжньому демократичні держави, в яких гарантовано права і свободи людини, поки що не переважають. За даними міжнародної неурядової організації Freedom House, яка проводить щорічний моніторинг розвитку демократії в світі, у 2002 р. держав з ліберально-демократичними режимами (їх названо «вільними») було 85. Поряд з ними нараховувалось 59 «частково вільних» держав та 48 — «невільних». У цих останніх продовжують панувати традиційні автократії (на зразок абсолютних монархій) або ж утвердились сучасні форми недемократичних режимів, які, як показує табл. 12.1 (див. розділ 12), мають багато різновидів.

Недемократичні режими бувають: тоталітарні: фашистські та комуністичні; авторитарні: абсолютні монархії, теократичні держави, військові диктатури, особисті диктатури і родинно-кланові тиранії («султанізм»). Які ж їх особливості?

Виникнення і поширення двох різновидів тоталітаризму у ХХ ст.

Тоталітаризм — це деспотичний режим XX століття¹. Протягом 20-30-х, а потім другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні і наближені до них режими були встановлені у 17 країнах з 27.

Фашизм² як терористична диктатура ультраправих сил, що мала свої національні різновиди³, у період між двома світовими війнами у тій чи іншій формі утвердився в таких країнах, як Італія, Німеччина, Югославія, Болгарія, Румунія, Греція, Іспанія, Португалія, Японія, Сальвадор, Гватемала. Політичний лад у цих країнах спирався на ідею абсолютного підкорення особи державі, а також на войовничий антикомунізм, шовінізм, расизм, демагогічний псевдосоціалізм. Головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики були терор, насильство, війна. Саме через зовнішню агресивність фашизму, що привела до розв’язання ним другої світової війни, цей тоталітаризм (особливо в його цитаделях — Італії та Німеччині) проіснував порівняно недовго. Він був розгромлений силами СРСР та західних демократичних держав, які вжили правових та організаційних заходів проти його відновлення (Потсдамський договір, розчленування Німеччини, позбавлення Японії і Німеччини права мати значну власну армію, створення Ради Безпеки ООН та ін.). У деяких країнах — Іспанії, Португалії, Греції — фашистські режими у послабленій формі існували до середини 70-х років.

Комунізм, що був диктатурою ультралівих сил, виник раніше і проіснував значно довше, ніж фашизм. До певної міри фашизм був реакцією саме на комуністичні претензії щодо всесвітнього панування (через здійснення світової соціалістичної революції), хоча мав, звичайно й інші серйозні причини для свого виникнення. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР, що з’явився на світ внаслідок Жовтневого перевороту в Росії 1917 р. Під гаслами диктатури пролетаріату тут була встановлена диктатура партії більшовиків, яка відразу після перевороту перейменувала себе з «соціал-демократичної» у «комуністичну», ввела режим так званого «воєнного комунізму» і оголосила війну усім «недостатньо комуністичним» чи некомуністичним урядам, які утворились того часу на теренах колишньої царської імперії (в Україні, Грузії та на інших національних окраїнах). Війна велась під гаслами звільнення трудящих мас від гнобителів та їх інтернаціонального єднання з метою побудови комуністичного (соціалістичного) ладу. Наслідком перемоги більшовицької Червоної Армії було відновлення імперії майже у тих самих кордонах, у яких вона існувала до 1917 - 18 р.р. (за винятком Польщі та Фінляндії) і встановлення репресивної диктатури комуністів, що спирались на відновлений ними (всупереч теорії) апарат таємної поліції (ЧК, ДПУ, НКВД, КДБ тощо).

Комунізм будував свою політику на теорії класової боротьби і спрямовував репресії переважно проти власного населення, не сильно зачіпаючи інтереси інших держав, принаймні до закінчення другої світової війни. Реалізувати експансіоністські наміри у цей період йому перешкоджали спочатку внутрішні економічні проблеми, а потім — війна, розв’язана фашизмом. Іншою причиною відносної стійкості комунізму було створення ним власної економічної бази — повністю одержавленої економіки, яка попри постійні збої у механізмах, що вимагали різного роду екстренних заходів і репресій, усе ж таки протягом певного часу задовольняла потребу у форсованій модернізації країни. Одержавлена (або командна, тобто керована адміністративними методами згори) економіка дозволяла концентрувати в «одному кулаці» порівняно невеликі (у розрахунку на душу населення) матеріальні ресурси і вирішувати такі завдання, як індустріалізація, мілітаризація, піднесення освітнього рівня населення, розвиток науки і тих видів мистецтва, які «прославляли» режим. Протягом певного часу це сприяло його зміцненню.

Країнам Центральної та Східної Європи тоталітаризм був накинений і утримувався силою. На фото: Радянська армія придушує повстання в Угорщині в 1956 р.

Після воєнної перемоги над фашизмом комунізм розширив свою географію і, внаслідок цього, здобув нове дихання. У другій половині 1940-х років у залежність від СРСР потрапили країни Центральної та Східної Європи: Болгарія, Польща, Угорщина, Чехословаччина, Німецька Демократична Республіка, які змушені були виконувати розпорядження з Москви під загрозою збройного вторгнення (принаймні двічі це було реалізовано: у 1956 р. стосовно Угорщини та в 1968 р. — Чехословаччини). Дещо дистанційовано, але тим самим шляхом розвивались Румунія та Югославія. В Азії тоталітарні режими комуністичного зразка встановились у Китаї, Північній Кореї, В’єтнамі, Камбоджі та Лаосі; у Латинській Америці — на Кубі. В окремих країнах вони збереглися ще й дотепер, хоч тоталітаризм у вигляді найвпливовіших режимів занепав, починаючи з кінця 80-х років.

Подібно до фашизму, крах комуністичного тоталітаризму як світового явища настав внаслідок поразки у війні, але не «гарячій», а «холодній». Суть ЇЇ полягала у жорсткому військовому (а, отже, — і науковому та економічному) протиборстві з розвиненими демократичними країнами. Комунізм не зміг виграти цю війну саме через нежиттєздатність своєї економіки, через відсутність внутрішніх пружин її розвитку, які забезпечили 6 належний (зіставлений з тим, що існував у західних державах) рівень добробуту людей, нехай і здобутий ціною позбавлення їх особистої свободи.

Тоталітаризм в обох його різновидах став причиною величезних людських страждань. Йому в жертву було принесено понад 100 млн. людських життів. І хоч між фашизмом та комунізмом є чималі відмінності (в ідеології, економічному устрої, методах зовнішньої політики тощо), як політичні системи ці два різновиди деспотичного володарювання мають багато спільного, що й дало змогу політологам підвести їх під одне визначення тоталітаризму.

Сутність тоталітаризму

Що ж таке тоталітаризм?

Сам термін «тоталітаризм» походить від лат. totalis — весь, цілий, повний. Його було введено в політичний лексикон італійським філософом Д. Джентиле, який вважав, що держава, відіграючи першорядну роль в долі нації, повинна мати необмежену владу і встановити всеохопний, тотальний державний контроль над суспільством. Пізніше цей термін був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні для характеристики свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави (stato totalitario). Саме до фашистських режимів спочатку й застосовувався термін тоталітаризм. Проте з формуванням цілісної теоретичної концепції тоталітаризму це поняття було перенесене й на комуністичні режими.

Вождь (дуче) італійських фашистів, диктатор Б. Муссоліні, що правив країною з 1922 до 1943 р.

Розробка теорії тоталітаризму була започаткована працями Фрідріха Гаєка «Шлях до рабства» (1944 р.), Ганни Арендт «Витоки тоталітаризму» (1951 р.), Карла Фрідріха і Збігнєва Бжезінського «Тоталітарна диктатура і влада» (1956 р.). Саме в цих книгах уперше було проведено порівняльний аналіз тоталітарних режимів у Німеччині та СРСР. Пізніше до дослідження цієї проблеми зверталося ще багато відомих політологів і соціологів, праці яких дають можливість з’ясувати сутність, передумови виникнення і наслідки панування тоталітарних режимів.

Усі прихильники концепції тоталітаризму (X. Арендт, 3. Бжезінський, К. Фрідріх, Л. Шапіро, М. Кетріс) визначають дві головні особливості тоталітарного суспільства:

✵ по-перше, тоталітарні політичні режими відрізняються прагненням контролювати не лише дії, а навіть емоції і думки населення. їм властиве тотальне (тобто всеохопне) проникнення у всі сфери суспільного і навіть приватного життя людей;

✵ по-друге, тоталітарні режими спроможні створювати для себе атмосферу масової підтримки, мобілізуючи суспільство (або його значну частину) в ім’я єдиної, ідеологічно обґрунтованої мети, що має загальносуспільне значення; деякі автори визначають тоталітаризм як «учасницький (партисипаторний) деспотизм», деспотизм, що здійснюється від імені і з залученням широких верств населення (А. Г. Меєр).

Тоталітаризм — «учасницький деспотизм». Масові святкування ювілеїв і знаменних дат мали на меті залучення народу до дієвої демонстрації своєї відданості режиму.

Більшість дослідників вважає, що поняття тоталітаризму стосується не лише характеристики держави чи політичної влади, а й суспільно-політичного ладу загалом. Адже тоталітарна влада не обмежується політичною сферою, а проникає в усі сфери суспільного життя, змінюючи стан усієї соціальної системи. Вона активно втручається у відносини власності, виробництва і розподілу, громадянського суспільства і навіть в особисте життя громадян, намагаючись перебудувати їх відповідно до своєї доктрини.

Отже, тоталітаризм — це певний політичний режим і суспільна система, які характеризуються насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої еліти, організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат, очолюваний вождем (фюрером, дуче, каудільйо); тотальним контролем над суспільством і особистістю; нічим не обмеженим втручанням в усі сфери життя громадян.

Ознаки тоталітарного режиму:

✵ Основною ланкою в політичній структурі суспільства в умовах тоталітаризму виступає єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером (бажано — харизматичним, а якщо ні, то з нього штучно намагаються створити такого) — носієм тоталітарної ідеології. Відбувається зрощення партії з державою. Політизуючи всі органи державної влади (контроль за призначенням на посади), партія підпорядковує їх, перетворюється у «партію-державу» через злиття з державними інститутами, які переходять під повний партійний контроль. Політична опозиція знищується (навіть фізично) і надалі будь-який натяк на її можливе створення придушується дуже жорстоко. Отже, партія встановлює всеохопний контроль над усіма сферами суспільного і приватного життя громадян.

✵ Політичне, економічне, військове панування тоталітарної еліти (номенклатури, партократії) спирається на командну економіку із системою жорсткого централізованого контролю і управління всіма її галузями та на політизовану соціальну ієрархію, у якій кожна група має свій набір привілеїв залежно від її статусу. Противники режиму із соціальної структури виключаються, ізолюються, втрачають привілеї, або й засоби до життя. Піраміда тоталітарної влади складається з декількох вертикальних структур — політичної, господарської, військової, ідеологічної, наглядової, каральної. Всі вони замикаються на фігурі вождя, в руках якого зосереджена вся повнота влади.

✵ Однією з найважливіших ознак тоталітаризму є наявність партійно-державної, обов’язкової для всіх ідеології, відкрита незгода з якою карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія, що будується на соціальних міфах чи то про керівну роль робітничого класу, чи то про зверхність арійської раси, видається режимом за єдине вірне вчення, що накреслює єдину вартісну мету суспільного розвитку, до якої усім треба прагнути і за яку не шкода заплатити будь-яку ціну. Ця ідеологія, як і закладена в ній мета, служать засобом легітимації режиму. Саме за її допомогою він намагається виправдати репресії і обгрунтувати своє право на існування.

Тоталітарні ідеології, переважно, відкидають минуле і сучасне в ім’я «великого і світлого майбутнього», проголошують своєю метою створення «нового суспільства», «нової раси» і/або «нової людини».

Комуністична ідеологія бере свій початок від утопічних уявлень про гармонічний безкласовий устрій майбутнього, який люди створять на основі певної досконалої теорії.

Для маніпулювання масовою свідомістю встановлюється монополія на засоби масової інформації, створюються потужні системи ідеологічного оброблення населення. Масам пропонується лише дозована інформація про події і лише офіційна їх інтерпретація. Режим культивує крайню нетерпимість до будь-якого інакомислення, розглядаючи ідейних опонентів як політичних противників, які переслідуються і знищуються. При цьому насаджується думка, що переважна більшість населення одностайно прихильна до партійно-державної ідеології, що ті, хто її заперечують — це «вороги народу», збиті з пантелику західною «буржуазною» пропагандою «відщепенці» або психічно ненормальні люди. Так виникло поняття «дисидентів» (українською мовою — незгодних, тих, хто думав по-своєму, а не так, як наказувала влада), яких висилали з СРСР, позбавляючи громадянства, ув’язнювали в тюрмах і таборах, розстрілювали (в сталінські часи) або поміщали у психіатричні лікарні (в часи загниваючого брежнєвського режиму). Серед них були поети, правники, лікарі, вчені — усі, хто зберіг здатність мислити критично і не хотів цього приховувати.

✵ Формування «образу ворога» і на цій основі — агресивної політичної свідомості як соціально-психологічного фону для репресій також характерне і для фашизму, і для комунізму. Німецький нацизм оголосив ворогами усі «неарійські» меншини Німеччини (особливо затято винищуючи циган та євреїв), потім поширив цей ярлик на слов’ян і, зрештою, на усі нації, що відкидали претензії «арійської раси» на керівництво світом. Більшовизм оголосив ворогами всіх, хто не належав до «передового» робітничого класу, почавши їх нищення з дворянства та духовенства, потім перекинувся на «буржуазну» та «націоналістичну» інтелігенцію, потім на «куркулів», а як їх забракло — вигадав «підкуркульників» і зрештою виморив величезну частину селянства штучно створеним голодомором у 1932 - 33 роках та «знищив селянство як клас», натомість витворивши зовсім іншу соціальну спільноту: колгоспне селянство. Голод «став політичним скальпелем у руках Сталіна, за допомоги якого він і його численні поплічники препарували село, його зв’язки і свідомість».⁴ Найбільшою мірою голодомор стосувався зернових регіонів: України, Кубані, частково Поволжя, де було заможне селянство, яке, звісно ж, не раділо ні колгоспам, ні нагоді «здавати» безкоштовно зерно державі. За це Держава помстилася їм, відібравши не лише зерно, а й усе, що можна було їсти та прирікши мільйони людей на голодну смерть (в Україні, за різними даними, загинуло від голоду від б до 11 млн. душ). Застосовував комуністичний тоталітаризм і переслідування за національною ознакою, називаючи «зрадниками» та депортуючи з їхніх етнічних територій цілі народи: німців Поволжя, кримських татар, народи Північного Кавказу.⁵

Шлях до «світлого майбутнього» радянський тоталітаризм від самого початку прокладав за допомогою репресій, голодоморів, придушення будь-якої ініціативи. Жертва голоду в Україні у 20-х роках XX ст.

✵ Визначальною ознакою тоталітаризму є застосування особливої системи насильництва і терору як специфічного засобу контролю над суспільством. Діяльність величезного наглядового і карного апарату заснована на сваволі, беззаконні та псевдосудочинстві. Відбувається зрощення партійно-державного апарату з репресивною системою. Тоталітарний режим встановлює контроль за зброєю, монополію на засоби збройної боротьби, мілітаризуючи всі сфери суспільного життя. Мілітаризм є рисою як фашизму, так і комунізму.

✵ Спільною рисою тоталітарних режимів є так звана активна несвобода особи. Людям не просто забороняють мати відмінні від офіційних погляди та брати участь в опозиційних чи не схвалених владою організаціях. їх постійно примушують демонструвати лояльність до режиму, надавати йому активну підтримку своєю участю у фіктивних, «всенародних» виборах, в одержавлених громадських організаціях, у різного роду мобілізаційних кампаніях, урочистих зборах, демонстраціях, мітингах. Несанкціоновані форми суспільної активності забороняються. Інститути громадянського суспільства руйнуються. «Маленька» і безправна людська істота опиняється сам-на-сам з величезною і бездушною партійно-державною машиною і поступово перетворюється на бездумного ентузіаста або на безпринципного пристосуванця.

Проілюструвати функціонування комуністичного тоталітаризму можна за допомогою запропонованої нижче замальовки економічного життя (таких прикладів можна було б навести безліч), а також двох промовистих схем, на яких український дослідник С. Горошко стисло зобразив економічні та психологічні чинники і наслідки голодомору, його використання сталінським режимом як «інструмента» для досягнення своїх цілей.

Із вступного коментаря журналу «Комуніст» (1990, № 11, с. 101) до листів Й. Сталіна Голові Ради Народних Комісарів В. Молотову, опублікованих у цьому номері журналу:

«У 1933 р. становище економіки країни було вкрай важким. Промисловість з труднощами виходила з кризи, породженої великим стрибком. Однією з найгостріших була проблема якості, продукції. Нерідко за зовні благополучними цифрами валового росту приховувалось виробництво абсолютно непридатної продукції. На вітер летіли величезні матеріальні ресурси, праця тисяч людей обезцінювалась. Як тоді повелось, для вирішення проблеми були запропоновані адміністративно-репресивні заходи, у тому числі кримінальна відповідальність керівників підприємств за випуск відбракованої і некомплектної продукції.

Складовою частиною цієї кампанії стала організація і широке висвітлення показових судових процесів.

Із листа Й. Сталіна В. Молотову від 13 вересня 1933 р. (Там само, с. 104):

Треба б усі показання шкідників по м'ясу, рибі, консервах і овочах опублікувати негайно. Для чого їх «квасимо», до чого «секрети»? Треба б їх опублікувати з повідомленням, що ЦВК або РНК⁶ передали цю справу на розгляд колегії ОДПУ⁷ (вона в нас є чимось на зразок трибуналу), а через тиждень дати повідомлення від ОДПУ, що всі ці мерзотники розстріляні. їх усіх треба розстріляти...»

Такими методами робилися «славні п’ятирічки» в промисловості. Механізми упокорення селян та їх наслідки показані у таблицях 14.1. та 14.2.

Таблиця 14.1.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЧИННИКИ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ (1931 - 1933)

Таблиця 14.2

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ (1931 - 1933)

Степан Горошко підсумовує: «Бажаного результату, хоча й дорогою ціною добилися. «Жити стало краще, жити стало веселіше», як сказав товариш Сталін. Так до сьогодні живе село за його заповітами. Живе, пристосувалося й боїться, аби не порушили той вистражданий убого-полохливий спосіб життя, аби не було колективізації навиворіт, аби знову не було голодомору».⁸

Таким був комуністичний тоталітаризм в часи його «розквіту». Що ж до режиму, який існував у СРСР після смерті Сталіна, так само, як і в інших «країнах соціалізму» у післявоєнний період, то на нього існує два погляди. Одні автори дотримуються думки, що це вже був не тоталітаризм, а авторитаризм — м’якша форма недемократичного правління. Інші ж стверджують, що це був той самий тоталітаризм (адже за основними параметрами він відповідає поданій вище характеристиці), але у стадії, коли, з одного боку, він домігся упокорення народу, сформувавши пасивно- слухняну масу, і тому вже не мав потреби звертатися до жорстоких репресій так часто, як раніше. З іншого боку, чим далі, тим більше він вичерпував ресурси своєї легітимації, занепадав, розкладався, і тому просто не міг бути настільки агресивним, як раніше. Не останню роль відігравав і людський фактор: сама еліта втомилася від крові і репресій і шукала тихіших та людяніших «вождів».

Комуністичний тоталітаризм був спробою модернізувати державу, що виникла на руїнах царської імперії.

Тоталітаризм у контексті глобального розвитку

«Модернізація»⁹ — це широка соціологічна категорія, що використовується для означення процесу набуття суспільствами — спочатку передовими, що й шли попереду інших країн в технологічному, економічному і соціально-політичному розвитку, а потім і більшістю інших — тих рис, які прийнято вважати ознаками сучасної цивілізації.

До рис модернізованого суспільства належить індустріалізація, розвиток науки і технологій, високий (або, принаймні, зростаючий) рівень освіченості, бюрократизація управління державою і економікою та ін.

Такою була «соціалістична рівність» епохи занепаду тоталітарного режиму в СРСР.

Магістральний шлях модернізації — західний (започаткований і доведений до найвищого ступеня країнами Західної Європи та Північної Америки) — характеризується високим рівнем раціоналізації суспільного життя, наявністю ринкової економіки, диференційованої соціальної структури в умовах правової рівності людей, пануванням ліберально- демократичних політичних систем. Тому модернізацію часто трактують як надання суспільствам, що відстали у своєму розвитку, тих рис, які притаманні західним капіталістичним суспільствам. Однак багато дослідників не згодні з такою інтерпретацією. Вони підкреслюють різноманітність сучасних форм суспільного життя і вважають сумнівним, щоб народи, які живуть в умовах різних культур, досягли успіху, імітуючи західну цивілізацію. Як би там не було, але й сам тоталітаризм, і авторитаризм, про який мова піде нижче, належать до сучасних режимів і є породженням спроб модернізуватися в інший, незахідний спосіб. Інша річ, чи досягнули вони своєї мети?

Комуністичні держави, як тепер уже очевидно, створили нежиттєздатні економічні системи. Отже, жертви, принесені заради майбутнього процвітання, були марними. Єдине, що варто було б не втрачати з досягнень тієї епохи, — це освіта й наука. Але вони розвинулись на фундаменті, що зігнив, а отже, потребують докорінної реорганізації. Найтяжчим «спадком» репресивного режиму є втрата людьми трудової етики, віри у свої сили й відповідальності, занедбання цінностей загальнолюдської моралі.

Тоталітаризм і майбутнє

Тоталітарний шлях модернізації завів у нікуди, і суспільствам, які йшли по ньому, треба повертатись до вихідних позицій і починати модернізацію заново: чи то повторюючи шлях розвинених країн Заходу, чи то шукаючи якогось іншого «третього» шляху. Якщо пошуки увінчаються успіхом і «третій шлях» виявиться можливим, то він, може проявитись скоріше у деталях, ніж у принципах. Значна ж частка імітації суспільно-політичного устрою розвинених країн неминуча. З іншого боку, не можна захоплюватись «конструюванням» цілих систем за певним заданим зразком. Ралф Дарендорф застерігає: політичний курс змінити легше ніж систему. Тому важливо зрозуміти, що перехід від тоталітаризму до свободи і демократії не повинен означати заміни однієї системи іншою, соціалізму капіталізмом. «Дорога до свободи, — зазначає вчений — є переходом від закритого суспільства до відкритого. А відкрите суспільство — не система, а лише механізм для вивчення альтернатив. Економічні структури і політика в ньому не є наперед заданими, тут дозволяється робити спроби і виправляти помилки. Тому застерігаю вас: не намагайтеся міняти систему». Визначивши орієнтири, слід зосередити увагу на певних стратегічних напрямах перетворень, не намагаючись вибудовувати всі елементи суспільної системи:»... потрібна саме стратегічна реформа, а не заміна системи і не косметичні перебудови», — вважає Дарендорф.¹⁰

Те, що на нинішньому етапі тоталітаризм в обох його різновидах зазнав поразки, не означає, що він не може відновитися у майбутньому. Після низки невдач на шляху демократизації посттоталітарних суспільств може настати фаза згортання демократії. Окрім того, не зникла загроза встановлення тоталітарних режимів і в західних країнах. Для цього, як вважає Вацлав Гавел, існують соціальні та психологічні передумови, які є невід’ємними характеристиками сучасної цивілізації. Серед них: бюрократизація і некерованість сучасних суспільств; технологічний імператив; можливості сучасних засобів маніпуляції і переконання; споживацька зорієнтованісгь суспільств (конс’юмеризм); пристосуванство (конформізм) як поширена риса індивідуальної поведінки та інше.

¹ Деякі автори, щоправда, вказують на наявність подібних режимів або їх елементів і в раніші часи. «Диктатура пуритан у Массачузетсі, правління Калвіна в Женеві, всспроникний терор Святої Інквізиції за Георга V, — вважає А. Г. Меєр, — є очевидними прикладами; до них можна додати й інші. В межах ліберально-конституційних систем також є острівки тоталітаризму...» Це такі інституції, як тюрми, лікарні для розумово неповноцінних, деякі підрозділи збройних сил, а також деякі сім’ї, в яких високим є ступінь насильства, клани і мафії. Див. The Oxford Companion to Politics of the World /Ed. by Joel Krieger. — New York; Oxford: Oxford University Press, 1993. — P. 917.

² Від італ.: fascio, — жмут, в’язка, у даному випадку — об’єднання.

³ Як власне і комунізм, що був диктатурою ультралівих сил. Щоправда, комуністичні режими значною мірою творились за єдиним зразком, адже їх основою був марксизм-ленінізм, у той час як фашизм єдиної для всіх країн ідеології не мав і тому мав більше відмінностей у кожній країні.

⁴ Степан Горошко. Документи звинувачують // Політологічні читання. — 1994. — № 4. — С. 133 - 134.

⁵ За деякими даними, у 1944 такий намір був і щодо українців, які перебували на окупованій території, тобто щодо всього народу. Перешкодила велика чисельність українців.

⁶ ЦВК або РНК — Центральна Виконавча Комісія або Рада Народних Комісарів.

⁷ ОДПУ — Особливе державне політичне управління

⁸ Степан Горошко. Документи звинувачують // Політологічні читання. — 1994. — № 4. — С. 144.

⁹ У перекладі означає «осучаснення».

¹⁰ Р.Дарендорф. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе // Вопросы философии, 1990, № 9. — С. 70 - 72.