Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 9. Політичні ідеології
9.2. Сучасні світові ідеології

Найпоширенішими в демократичному світі нині є ліберальна і консервативна ідеології. Це пов’язано з тим, що вони підтримують цінності і поняття, які створюють ґрунт для демократичної організації влади в суспільстві. Значного розповсюдження набули також соціалізм і комунізм, з якими пов’язують захист інтересів найменш забезпечених класів, і націоналізм — ідеологія націй, що борються за своє політичне самоствердження. Набирають сили фемінізм, який обґрунтовує рівність прав жінок із чоловіками та енвайронменталізм, що обґрунтовує пріоритетність захисту довкілля. Менш популярними є праворадикальні течії: національний екстремізм, фашизм, ісламізм (ісламський фундаменталізм).

9.2.1. Сутність та еволюція лібералізму

Лібералізм¹ — дуже широке поняття, зміст якого інтерпретували по-різному в різні історичні епохи. Щонайменше можна виділити три послідовні ступені в його розвитку: класичний лібералізм (XVIII — XIX ст.), модернізований або перехідний лібералізм кінця XIX — початку XX ст. (його ще називають неолібералізмом) та сучасний соціальний лібералізм.

Лібералізм: джерела й теоретичні засади

Ідеологія лібералізму ґрунтується на двох важливих світоглядних передумовах: уявленні про первинність і природність індивідуальних прав, потреб та інтересів і на визнанні необхідності нормативного їх регулювання. Головні ідеї класичного лібералізму були сформульовані у XVII — XIX ст. у творах Джона Лока, Адама Сміта, Ієремії Бентама, Джеймса Міля, Джона Стюарта Міля,² а також американських просвітників Бенджаміна Франкліна, Томаса Джефферсона, Джеймса Медісона, котрі відомі як автори «Федераліста» та «Декларації незалежності» і як батьки-засновники американської незалежної держави, активні учасники Конституційного конвенту (див. розділ 1.2.1).

Небезпідставним є твердження, що лібералізм — «це західне за своїм походженням світобачення» (Енциклопедія Британіка), або, ще точніше, що за своїми джерелами він є продуктом англійської економічної та політичної історії. Проте в соціальній філософії лібералізму чітко вирізняються дві етичні течії, одна з яких розвинулась із філософії І. Канта, а інша — з теорії Дж. С. Міля. Міль розвивав ідеї англійського утилітаризму, і, на його думку, свобода і справедливість мають цінність настільки, наскільки вони сприяють добробутові і щастю людини. Для Канта обидві цінності мають трансцендентний³ зміст.

У політиці ж лібералізм невіддільний від сучасних уявлень про демократичний устрій і правову державу. Від початку його існування лібералізмові притаманні універсальність, відкритість і гнучкість. Завдяки цим якостям він зміг суттєво змінити свій зміст протягом останніх двох століть. Його властивістю є також толерантність і повага до інших думок та позицій, завдяки чому його пов’язують із поміркованістю у політиці, захистом прав меншин, боротьбою проти смертної кари та іншими гуманними рухами і програмами.

І.Кант (1724 - 1804).

Лібералізм має також свої концепції міжнародних відносин: у XIX ст. це була досить наївна концепція манчестерської школи про те, що вільна торгівля між державами сама собою приведе до миру, а також більш обґрунтована концепція Канта про досягнення загального миру й відвернення воєн через встановлення республіканської форми правління. Ідеї Канта у XX ст. розвивав американський Президент Вудро Вільсон, і вони лягли в основу офіційно прийнятого у США уявлення про міжнародну місію цієї держави — захист миру через підтримання демократичних форм правління в інших країнах світу.

Лібералізм і деспотичні режими

Оскільки первісне значення терміну лібералізм — вільнодумство, у деспотичних країнах (чи то в царській Росії, чи в більшовицькому СРСР) не було ґрунту для повноцінного розвитку ліберально-демократичних ідей та інститутів. Ставлення до лібералізму було переважно негативне (Ленін називав його не інакше, як «гнилим лібералізмом»), та й сам лібералізм часто-густо набував гротескних форм як середовище пустопорожніх балачок і «прекраснодушного мечтания».

Уявлення про лібералізм у царській Росії.

Проте вже цар Олександр І, що вважав себе реформатором, побажав бачити перекладеними російською мовою твори І. Бентама, і вони були видані в 3-х томах під назвою: «Рассуждение о гражданском и уголовном законодательстве». Більшого розповсюдження ліберальні ідеї у Російській імперії набувають у другій половині XIX — на початку XX ст. Певний внесок у їх розвиток зробили П. І. Новгородцев, Б. Н. Чичерін, С. Й. Гессен. Вони обґрунтовували ліберальні ідеї про незаперечну й абсолютну цінність життя, свободу й незалежність людини в її взаємостосунках із державою і суспільством; підкреслювали важливість державного гарантування правової і соціально-політичної захищеності людини, її творчої свободи.

Український лібералізм

Багато теоретиків тогочасного лібералізму було українцями або походило з України. Це, зокрема, Л. Петражицький, М. Драгоманов, Б. Кістяківський. Український лібералізм акцентував увагу на питаннях гарантування природних людських і громадянських прав, поваги громадян до закону і їх взаємної поваги один до одного, окреслював сферу законодавчо регламентованої діяльності держави. «При безправності особи, — підкреслював Богдан Кістяківський (1868 - 1920), — можуть процвітати лише адміністративне свавілля і поліцейське насильство⁴. Невтручання влади у сферу громадянського суспільства, встановлення (через визнання невід’ємних прав особистості) певних меж діяльності владних структур учений розглядав як один із провідних принципів побудови правової держави, а саму правову державу вважав вищою формою державного буття, що його виробило людство. За виразом відомого історика й політолога І. Лисяка-Рудницького, він був із плеяди тих учених українського походження, що працювали в.російських університетах, видавали свої праці російською мовою, але підтримували контакт із національним рухом. Як філософ і правник Б. Кіетяківський плідно працював у галузі методологічних досліджень соціальних наук і теорії права.

Соціальне підгрунття лібералізму

На перший погляд може здатися, що ідеологія лібералізму, яка обґрунтовує пріоритетність індивідуальних прав та свобод особи, є ідеологією окремих індивідів, а не суспільних груп. При історичному підході, однак, виявляється, що, як і будь-яка інша ідеологія, лібералізм з’являється на світ лише тоді,- коли складається достатньо чисельна верства людей, спільним інтересом котрої' якраз і є особиста свобода (включно із свободою володіння і примноження приватної власності), правова рівність та захищеність індивіда від втручання з боку держави. Все інше — матеріальну захищеність, культурну ідентичність ці люди або вже мають, або в них є шанс досить легко здобути ці цінності, або вони відступають на деякий час у їхній свідомості перед економічними пріоритетами. Невипадково, ліберал у розумінні багатьох авторів — це передусім економічна людина.

Сказане можна проілюструвати не лише на історичних прикладах, пов’язаних із становленням капіталізму в Європі, а й на прикладі формування ліберальних рухів і партій у посткомуністичних країнах, їх утворюють і до них входять передусім’ власники значних капіталів, що зуміли тим .чи іншим способом їх створити в хаосі перехідних відносин і тепер мають на меті їх захист та примноження. Напевне можна стверджувати, що лібералізм — це ідеологія забезпечених і сильних, тих, хто не потребує захисту. Саме цим можна пояснити постійну схильність лібералів до підкреслення формальних принципів рівності та свободи на шкоду реальній оцінці становища тієї чи іншої групи, а отже — і індивідів, які Ті становлять, в умовах конкретного суспільства. Це стосується передусім класичного лібералізму, який має чималі заслуги в утвердженні в західних країнах ринкової економіки, ліберальних і ліберально-демократичних режимів та правової держави. Однак на його рахунку не лише здобутки, а й втрати. Зокрема, притаманний йому формальний підхід до прав і свобод людини,, абстрагування від її соціальних можливостей і потреб призвів до народження великої кількості розмаїтих течій соціалізму і комунізму у XIX ст., частина з яких так дорого коштувала людству, особливо на східноєвропейських та азійських теренах.

Історичні різновиди лібералізму

Класичні ліберальні принципи необмеженого володіння приватною власністю, вільного підприємництва, рівності, первинності прав і свобод людини сформувалися у період становлення капіталізму і були впливові до останньої чверті XIX ст. У цей період лібералізм із пересторогою ставився до держави; він заперечував соціальні гасла і протистояв соціалізмові як ідеологія класів і груп, що покладаються лише на індивідуальні здібності і старання людини. Його гаслом був індивідуалізм. Однак уже наприкінці XIX — поч. XX ст. лібералізм входить у новий етап свого розвитку; виникає так званий «неолібералізм». Цей перехідний, модернізований лібералізм, що займає проміжне становище між класичним і сучасним соціальним лібералізмом, відроджує арістотелівський погляд на зв’язок етики й політики та на позитивні моральні функції держави. У XX ст. відбувається його поступова соціалізація, аж до теорії справедливості Джона Роулза, яка, не відкидаючи ідеалу особистої свободи, стверджує, що «справедливість є першим достоїнством соціальних інститутів, так само, як істина — системи думання». Недоторканість кожної особи грунтується на справедливості⁵.

Сутність ліберальної концепції справедливості Джона Роулза

✵ Змістом справедливості є відповідність соціальних інститутів таким принципам:

1) рівної націленості всіх людей базовими правами та обов'язками, головним серед яких є рівна свобода для усіх;

2) допустимості з погляду справедливості тільки таких форм соціальної нерівності, які приносять користь кожному, а особливо тим членам суспільства, котрі перебувають у найменш вигідному становищі⁶.

✵ «Усі цінності: свобода і (соціальні) можливості, доходи і багатство, а також підстави для самоповага повинні бути розподілені рівномірно, окрім тих випадків, коли нерівний розподіл котроїсь із цих цінностей або їх усіх приносить користь кожному». «Несправедливість, отже — це просто нерівність, яка не є вигідна для усіх»⁷.

У такому варіанті сучасний соціальний («ревізіоністський», на відміну від «класичного») лібералізм служить теоретичним обгрунтуванням політики держави загального добробуту. Серед найвизначніших теоретиків сучасного лібералізму слід назвати таких мислителів ХХ ст., як Карл Поппер, Джон Роулз, Джон Гелбрейт, Лестер Туров, Артур Шлезінгер, Ернест Геллнер та ін. Сучасна ж версія класичного лібералізму — лібертаризм (з його монетаристською складовою стосовно економіки), представниками якого є Ф. Гаіієк, М. Фрідмен, Р. Нозик, справедливіше буде кваліфікувати як різновид сучасного консерватизму.

К. Поппер (1902 1994) представник сучасного лібералізму.

Лібералізм завжди критикували ті ідеологи та політики, які вважали його половинчастим, непевним і недостатньо жорстким ученням. Його критиками справа були: консерватизм, який вважав, що лібералізм недооцінює мораль і значення колективної солідарності, не враховує того, що «індивід» є продуктом соціальних обставин; він також стверджував, що світ лібералізму бездушний; інстинктивізм та віталізм, які утверджували думку про пріоритетність життєвої енергії, дії, «чину» перед мораллю і законами, зображали лібералізм як занадто соціальне вчення, що висуває усілякі моральні обмеження і заважає індивідам жити у згоді зі своїми (глибоко інстинктивними) бажаннями, визначаючи відповідно до них свої власні цілі. Останні дві ідеологічні течії послужили філософсько-теоретичним підгрунтям для розмаїтих право- радикальних доктрин XX ст., а їх прихильники, як показала історія, попали на Нюрнберзький процес як підсудні.

Критиками лібералізму зліва були соціалісти різних напрямів і, зокрема, марксистський комунізм. Усі вони розглядали суспільство як силу, що незмінно домінує над індивідом і має необмежену владу над його поведінкою. Зупинимося на детальнішій характеристиці цих ідеологій, що сформувалися, з одного боку, у протиборстві, а з іншого — під впливом лібералізму.

¹ Від лат. liberalis — вільний.

² Фундамент лібералізму закладено в таких працях цих мислителів: Дж.Лок. «Другий трактат про державне правління»; А. Сміт. «Дослідження про природу і причини багатства народів»; І. Бейтам. «Вступ до принципів моралі й законодавства»; «Теорія законодавства»; Дж. С. Мілль. «Принципи політичної економії»; «Про свободу»; «Міркування про представницьке врядування».

³ Від лат: transcendens (transcendentis) — той, що виходить за межі; у даному разі — той, що перебуває поза межами свідомості й пізнання, непізнаванний.

⁴ Кистяковский Б.А. Государство правовое и социалистическое // Вопросы философии. — 1990, — N 6. — С. 145.

⁵ John Rawls. A Theory of Justice. Cambridge (Mass.): The Belknap Press of Harvard University Press, 21st printing, 1995. P. 3.

⁶ Там само. — P. 14 - 15.

⁷ Там само. P. 62.

9.2.2. Консерватизм як ідеологія та політична позиція

Термін «консерватизм» вперше ужив у післяреволюційній Франції, назвавши цим словом свій журнал, письменник і політичний діяч Ф. Шатобріан, прихильник консервативного романтизму, що оспівував давні часи й аристократичне суспільство. У політиці він був прихильником реставрації монархії (династії Бурбонів). Тому термін «консерватизм» означав спочатку «феодально-аристократичне реагування на Французьку революцію», критику ліберальних ідей: природних прав людини, суспільного договору, розподілу влади, республіканської форми правління, вільного підприємництва — з позицій аристократії, яка протиставляла їм силу релігійної традиції, божественне право монарха на владу, непохитність привілеїв вищих класів.

Виникнення та основні риси консерватизму

Ідеї консерватизму у політичній думці Франції розвивав Жозеф де Местр (1754 - 1821), у США — Дж. Гамільтон (1757 - 1804) та Дж. Адамс (1735 - 1826). Основоположником консерватизму в Англії вважають політичного мислителя і парламентського діяча Едмунда Берка (1729 - 1797). У своїй праці «Роздуми про революцію у Франції' Е. Берк засудив крайнощі Французької революції з позицій філософії традиціоналізму. її основні ідеї полягають у тому, що люди повинні узгоджувати свої дії з природним ходом історії, а не діяти всупереч їй. Суспільство належить сприймати як духовний феномен, як організм, що сформувався протягом віків, який не можна свавільно перекроювати на догоду політичним діячам. Треба шанувати традицію та засновану на ній конституцію, яка є гарантом свободи й закону.

Не визнаючи радикального заперечення ні цінностей, ні інститутів, Е. Берк застерігав, що не можна будувати без фундаменту, не можна перебудовувати, удаючись до руйнування, не можна ставитися до людини і до суспільства як до простих сутностей, що пояснюються при допомозі абстрактних схем. Він гостро критикував якобінців за їхні демагогічні міркування про народне щастя, які в «революційній практиці» узгоджувались із безмірною жорстокістю і безжальним винищенням «ворогів». Якобінці, нише Берк, люблять усе людство, але терпіти не можуть живих людських істот, вони засліплені своїми абстрактними, бездушними схемами і їхня свобода — невільна, їхня наука — пихате невігластво.

Чесний реформатор, на думку Берка, не може розглядати свою країну як чистий аркуш паперу. Він повинен знати, що вище розуму стоїть моральна традиція. «Схильність до збереження і здатність до поліпшення, злиті разом», повинні характеризувати справжнього державного діяча, який відчуває відповідальність перед народом.

Загалом в основі ідеології консерватизму на першому етані її розвитку були:

1. уявлення про суспільство як про соціальний організм, що гармонійно функціонує;

2. переконання, що справжній зміст людському існування надає не суспільно-політична активність, а християнська смиренність і покора;

3. ідея про те, що людина у своїх вчинках повинна керуватися не власними бажаннями та спонуками, а законами та звичаями, що існують у суспільстві.

З цих загальних уявлень виводилась низка вужчих і конкретніших постулатів:

✵ суспільство не утворене на основі договору, а дане від Бога;

✵ воно є первинним стосовно держави, і в його основі лежать морально-релігійні принципи;

✵ політика повинна підкорятися нормам моралі;

✵ окрім законів, суспільством керують звички, емоції;

✵ нації, як і люди, наділені незмінними «характерами»;

✵ людська природа переповнена лихими намірами;

✵ людський розум слабкий і немічний;

✵ права людини підпорядковані її обов’язкам;

✵ демократичне правління неможливе, бо маси ірраціональні і зобов’язані підкорятися еліті;

✵ еліта повинна правити на підставі традицій.

В якому напрямі еволюціонував консерватизм?

Усі ці ідеї практично однаковою мірою характеризують англійський, французький та німецький консерватизм XIX ст. У XX ст. його зміст, проте, кардинально міняється: консерватизм визнає не лише капіталістичне суспільство, а й притаманну йому ліберально-демократичну форму правління. Проте він виступає проти деяких його найновіших рис, особливо тих із них, котрі є втіленням поступок «масам», до яких консерватизм продовжує ставитися зневажливо, відстоюючи нерівність, ієрархію, винятковість прав еліти.

Змістом консерватизму залишається визнання природної нерівності людей та ієрархічності побудови суспільства. Не довіряючи людському розуму, консерватори засуджують спроби соціальної та політичної «інженерії», з обережністю ставляться до суспільних змін. Водночас вони захищають те, що колись критикували: вільний ринок, необмежене право володіння власністю, особисту свободу. Виступають проти державного регулювання економіки і перерозподілу національного доходу на користь незаможних верств суспільства. Англійський дослідник консерватизму О’Саллівен так резюмує їх позицію: «Головне завдання консерватизму сьогодні зводиться, говорячи кількома словами, до такого: захищати політичну свободу і конституційне правління через збереження вільної ринкової економіки». Як завжди, консервативними цінностями залишаються сім’я, релігія, мораль, традиція.

Чи доцільно вважати консерватизм ідеологією?

Через те, що ідейний зміст консерватизму від поч. XIX до кінця XX ст. значно змінився, деякі дослідники пропонують розглядати його не як ідеологію, а як особливий спосіб думання, ідеалом для якого є статус-кво або колишній образ суспільства. Проте такий підхід видається не зовсім виправданим з таких причин:

1) змістовні трансформації властиві і іншим ідеологіям (лібералізму, соціалізму, націоналізму), які не є «вічними» категоріями, а видозмінюються від епохи до епохи і від країни до країни. Ці видозміни набувають характеру доктринальних різновидностей тієї чи іншої ідеології:

2) кожна ідеологія, виконуючи функцію політичної доктрини, має З складові даного виду суспільної свідомості: а) засадничі цінності, що визначають її відмінність від інших ідеологій і не міняються узагалі або міняються дуже мало; б) конкретні суспільно-політичні уявлення про «правильний» суспільний лад, які залежать від епохи та країни; в) уявлення про політичні цілі та методи їх досягнення, які є різними у прихильників різних доктрин навіть у межах тієї самої ідеології і того самого історичного періоду.

Засади сучасного консерватизму

Американський історик і політолог Клінтон Роесітер підкреслює присутність низки постійних тем, які достатньо повно виражають суть консервативної свідомості XX ст. До стійких засад сучасного консерватизму К. Роесітер відносить визнання:

✵ існування універсального морального порядку, що його санкціонує та підтримує релігія;

✵ безнадійної недосконалості природи людини, її нерозумності та гріховності, що ховаються за фасадом цивілізованої поведінки;

✵ природної нерівності людей стосовно їх фізичного та інтелектуального розвитку;

✵ необхідності поділу на класи і суспільні групи та нерозумності спроб соціального зрівняння за допомогою законів;

✵ надзвичайно важливої ролі приватної власності в забезпеченні особистої свободи і громадського порядку;

✵ ненадійності прогресу, а також того, що традиційні норми є головним рушієм того прогресу, якого здатне досягнути суспільство;

✵ необхідності участі аристократії у державному управлінні;

✵ обмеженості сфери людського розуму і, як наслідок, важливості традицій, інститутів, ритуалів, символів і навіть забобонів;

✵ схильності правлячої більшості до помилкових рішень і потенційної тиранії і, як наслідок, бажаність розподілу, обмеження і збалансованості політичної влади.

До доктринальних різновидностей сучасного консерватизму належать неоконсерватизм, традиціоналізм і лібертаризм.

Неоконсерватизм як головна течія сучасного консерватизму

Неоконсерватизм є течією соціально-політичної думки США, що народилася з незгоди окремих американських лібералів із надмірною, на їх погляд, «соціалізацією» лібералізму. Вони виступили з позицій:

Виникнення й сутність соціалізму

✵ захисту вільного ринку й обмеження державного втручання в економіку;

✵ критики «великого уряду», що перетворюється на неконтрольовану та надто дорогу машину, яка загрожує правам особи;

✵ елітизму й антиегалітаризму, невтручання держави в перерозподіл національного доходу на користь незаможних верств; збереження нерівності і традиційної ролі еліт;

✵ протидії масовій, «ворожій» культурі, що перетворилася в антикультуру;

✵ захисту традиційних сімейних цінностей;

✵ зміцнення провідної ролі США у світі як головного захисника свободи й демократії.

Більшість його найвідоміших представників (у США — Д. Мойніхен, Д. Белл, І. Крістол; у Європі — Р. Дарендорф) — це колишні ліберали, що зневірились у можливостях соціальної політики урядів і перейшли на бік консерватизму, заявивши, що лібералізм себе вичерпав і настала ера постлібералізму.

Сутність традиціоналізму й лібертаризму

Традиціоналізм апелює до таких фундаментальних цінностей консерватизму, як повага до авторитетів, суспільної ієрархії, дисципліни, моралі, правил поведінки та обов’язків індивіда перед суспільством, що урівноважують його права. Він закликає повернутися до традиційних опор суспільності: сім’ї, релігії, громади.

Головне в лібертаризмі — вимога повернення до вільного ринку та необмеженої свободи розпоряджатися власністю, до радикального скорочення, а потім і повної ліквідації державного втручання в економіку. Це, так би мовити, «економічний консерватизм», що використовує економічні ідеї класичного лібералізму за умов, коли вони стали виконувати консервативну функцію.

Особливості християнсько-демократичної ідеології

Різновидом консерватизму є також християнсько-демократична ідеологія, розповсюджена в багатьох країнах Західної Європи та Латинської Америки, а також в інших частинах світу. її популярність зумовлена чутливістю громадян до індивідуально-етичних, ціннісно-культурних аргументів, які пов’язують демократичний розвиток із діяльністю вільних та рівноправних громадян, що керуються у своїй поведінці нормами релігійної моралі. Ідейну основу християнсько-демократичної ідеології становить синтез «світу любові» та «світу влади», визнання унікальності та цінності людського існування, необхідності солідарних форм суспільної організації та зміцнення держави як гаранта свободи всіх громадян. Провідним принципом християнсько-демократичної ідеології є визнання залежності благополуччя кожної людини від процвітання суспільства та держави і навпаки.

9.2.3. Соціалізм, комунізм, соціал-демократизм

Виникнення й сутність соціалізму

Соціалізм (одна з найпопулярніших ідейно-політичних течій XIX — XX ст., в якої було і є дуже багато гарячих прихильників і так само багато непримиренних противників) сформувався і поширився у XIX ст. як реагування на односторонність лібералізму. Захищаючи республіканську форму правління, конституційний лад і права людини, лібералізм, як уже було зазначено, підходив до трактування цих питань із формально-юридичного погляду, ігноруючи зростаючу соціальну нерівність та проблеми незаможних суспільних верств. Соціалісти, натомість, підкреслювали необхідність вирішення, як вони говорили, соціального питання: захисту соціальних прав трудового населення, поліпшення їх матеріального становища, без чого ці люди були неспроможні скористатися наданими їм політичними правами й свободами, тобто мова йшла про розширення сфери демократії, розповсюдження її принципів на все населення, разом із незаможною його частиною.

П.-Ж. Прудом (1809 - 1865). один із найвпливовіших французьких соціалістів XIX ст.

Соціалізм поділявся на безліч відгалужень, значна частина яких давно зійшла з політичної сцени і сьогодні становить тільки історичний інтерес. Судити ж про соціалізм як «живу» ідеологію, що має значний вплив у сучасному світі, загалом можна маючи на увазі два найвідоміші його доктринальні різновиди: революційний марксизм (чи марксизм-ленінізм) і соціал-демократизм.

Революційний марксистський комунізм

Марксизм був однією з найрадикальніших течій європейського соціалізму, яка злилася з комунізмом — маловпливовою, здебільшого змовницькою гілкою тодішнього робітничого руху, увібравши його в себе і доповнивши соціальні гасла боротьби за права людей праці, притаманні всім течіям соціалізму, утопією безкласового комуністичного майбутнього та революційним фанатизмом. Особливість марксизму полягає у класовому підході до питання про суспільний, у тому числі й політичний устрій, у розгляді класової боротьби як рушійної сили історії, а держави — лише як органу класового панування, у недооцінці, з цієї причини, напрацьованих попередніми поколіннями ідей, що торкалися механізмів організації демократичної влади, створення запобіжних заходів проти зловживання нею і перетворення законного правління у тиранію.

Усупереч цій європейській інтелектуальній традиції політична ідеологія марксизму спиралася на концепцію «диктатури пролетаріату», що була сформульована теоретиками цього нібито єдиного наукового й водночас революційного соціалістичного вчення К. Марксом і Ф. Енгельсом. Марксисти розглядали пролетаріат як незаперечно прогресивний клас, здатний покласти край усім формам експлуатації і насильства, і тому вбачали свою теоретичну і політичну мету в тому, щоб сприяти приходу цього класу до влади — під керівництвом Комуністичної партії, «озброєної передовою суспільною теорією» — марксизмом.

Багато опонентів марксизму вже тоді вказувало на небезпеку узурпації влади саме цією партією, на можливе увічнення «диктатури», але не пролетаріату, а нової партійної бюрократії, що претендуватиме на знання «абсолютної істини» і вже тому здійснюватиме владу в деспотичній формі. Дуже влучними щодо того були зауваження і прогнози сучасника К. Маркса й одного з лідерів І Інтернаціоналу російського анархіста Михайла Бакуніна.

К. Маркс (1818 - 1883).

Політичні аспекти вчення марксизму (його сподівання на насильницьке, через диктатуру пролетаріату, утвердження нового ладу, переоцінка ролі суспільної теорії у цих перетвореннях, вивищення робітничого класу над селянством та ін.) були неприйнятними і для наших видатних співвітчизників — Михайла Драгоманова та Івана Франка. Але революційні марксисти до критики не прислухались, наполягаючи на своєму, з їх погляду «єдино правильному» розумінні суті й перспектив розвитку державності, що й призвело, у підсумку, до утвердження антидемократичних, тоталітарних режимів у всіх країнах, де взяли гору рухи, що керувалися теорією диктатури пролетаріату (Росія, Китай, Куба та ін.).

Ленінізм (більшовизм) як ліво-радикальна течія у марксизмі

Наприкінці XIX — на початку XX ст. радикальний марксизм здобув найбільшого прихильника в Росії в особі В. Ульянова, що увійшов в історію як Ленін, котрий вважав себе ортодоксальним, тобто правовірним марксистом. Завдяки політичній діяльності цієї людини «ідеї Маркса — Енгельса» були втілені (адекватно чи ні — це вже інше питання) у суспільну практику саме в той час, коли популярність революційного комунізму на Заході різко пішла на спад. Це, звичайно, не дивно, адже Росія тільки розпочинала процес економічної модернізації і стояла на порозі політичної модернізації, на цілу епоху відстаючи від найрозвиненіших країн Європи. Ґрунт для революційних ідей і рухів на її теренах ще залишався благодатним.

В. Ленін (1870 — 1924)

У практичній політичній боротьбі Ленін був гнучким тактиком, бо мав добре відчуття політичного моменту, швидко вловлював зміни в суспільних настроях і орієнтаціях. Крім того, у багатьох моментах (особливо напередодні і після захоплення влади більшовиками в жовтні 1917 р.) він показав себе не пов’язаним узятими раніше зобов’язаннями як щодо програми власних дій, так і щодо тих людей та партій (наприклад, Партії соціалістів-революціонерів), котрі допомагали цю програму здійснювати. Фактично Ленін спирався на гасло «мета виправдовує засоби». У сукупності це й забезпечило йому успіх у здобутті влади.

Водночас у галузі політичної теорії Ленін парадоксальним чином найбільше цінував ті ідеї марксизму, які, на думку багатьох західних дослідників, були найменш вартісні: непримиренність класової боротьби, диктатуру пролетаріату і т.п. Тому, наприклад, він наголошував на правомірності (а можливо, й бажаності) громадянської війни, на недопустимості її морального осуду з погляду марксизму¹; з усією нещадністю «розвінчував» тих соціалістів, які були, на його думку, недостатньо революційними або недостатньо «пролетарськими»; з нетерпимістю ставився до інших, ніж його власна, інтерпретацій суспільно- політичного розвитку.

Утопічні аспекти ленінізму

Загалом як ідеолог-марксист Ленін сповідував утопічні ліворадикальні погляди. Про це свідчать його наміри (обґрунтовані у праці «Держава і революція», 1917 р. та ін.) будувати робітничо-селянську державу у величезній, строкатій, напівпатріархальній, з низькою політичною культурою і деспотичними традиціями Росії на грунті досвіду Паризької Комуни 1871 р. Цей, за оцінкою Маркса, прообраз пролетарської держави проіснував 72 дні, причому в межах лише одного міста, і не якого-небудь, а столиці однієї з найрозвиненіших у політичному розумінні країн Європи, центру всіх революційних рухів і подій того часу. Не дивно, що від намірів Леніна створити перехідну державу диктатури пролетаріату «без армії, без поліції.., без поставленого над народом чиновництва»² не залишилось і сліду після здобуття влади. Була створена жорстока репресивна держава, від якої не було ніяких шляхів до здійснення теоретичного постулату більшовиків про відмирання держави³.

Передреволюційні розмірковування Леніна про майбутнє держави, які інший лідер російської соціал-демократії В. Г. Плеханов назвав «маячнею», «сумішшю анархізму з бланкізмом», насправді не враховували ні особливостей соціальної структури і політичної культури Росії, ні тенденцій політичного розвитку інших країн (звідси надії на розгортання російської революції у світову), ні тих ідей світової політичної думки: про природу і форми влади, про зміну еліт, — які на той час уже стали надбанням політичної думки цивілізованих країн. Загалом можна сказати, що ленінізм як ідеологія і більшовизм як практичне застосування цієї ідеології були ліворадикальною течією у марксизмі з елементами авантюризму. Вони могли здобути перемогу (хай і з застосуванням насильства) тільки у відсталій країні з неписьменною більшістю населення, політичним безправ’ям, патріархальною політичною культурою. Певна річ, що добре закінчитися така авантюра не могла.

Г. Плеханов (1856 — 1918) російський поміркований соціал-демократ, меншовик

Сталінізм як нова імперська ідеологія Росії

Тоталітарна ідеологія сталінського репресивно-командного соціалізму в суміші з великодержавним шовінізмом та мілітаризмом уже взагалі нічим не нагадувала соціальні ідеали європейських мислителів і навряд чи була «лівою» ідеологією. Американські дослідники К. Давіша і Б. Перротт трактують більшовицький соціалізм, особливо у сталінську епоху, як відбиток російських імперських амбіцій і стереотипів.

«Незважаючи на своє грузинське походження, — пишуть автори, — Сталін зробив шовіністичне крило російського націоналізму головною опорою тоталітарної системи». «Не інакше, як іронією історії можна вважати те, що більшовики, які проголосили себе противниками будь-якого націоналізму і пророчили його швидке зникнення, у кінцевому підсумку самі стали носіями нової форми підтримуваного державою російського націоналізму»⁴.

Соціал-демократична ідеологія

Ідеї диктатури пролетаріату не визнавала жодна з немарксистських доктрин соціалізму. А пізніше і в середовищі марксистів зародився так званий «ревізіонізм», або соціал-реформізм, який відрікся від цієї ідеї і поклав початок сучасним соціал-демократичним течіям у соціалізмі. Серед найвизначніших теоретиків соціал- реформізму у XIX ст. слід назвати Едуарда Бернштейна, засновника ревізіоністсько-демократичної течії у німецькому соціалізмі, що відмовилася від ідей класової боротьби і диктатури пролетаріату.

Е. Бернштейн (1850 -1932).

Хоч соціал-демократична ідеологія довгий час формувалася паралельно, часто переплітаючись концептуально і навіть організаційно з марксистським комунізмом, у кінці XIX ст. їх шляхи остаточно розійшлися. Соціал-демократи, яких ортодоксальні марксисти називали не інакше, як «опортуністами», прислужниками буржуазії тощо, визнали безперспективність сподівань на пролетарську революцію, відмовилися від тези про класову боротьбу як рушійну силу історії і стали покладатися на етичний соціалізм і поступовий еволюційний рух у напрямі соціальної справедливості та рівності громадян незалежно від їх суспільного стану — при забезпеченні соціального та міждержавного миру. У політичному розумінні вони стали на позиції лібералізму, доповнивши його ґрунтовною програмою соціальних реформ. В основі теоретичної платформи цієї ідеології лежать категорії:

✵ свобода як можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям і не заборонено законом;

✵ справедливість як рівність життєвих можливостей для усіх громадян і піклування суспільства про найменш забезпечених та непрацездатних;

✵ солідарність як можливість для людини, котру внаслідок життєвих обставин спіткала невдача, розраховувати на допомогу суспільства й держави.

Завдяки концепції «соціального партнерства», яка замінила в ідеології демократичного соціалізму марксистську концепцію класової боротьби, соціал-демократія продемонструвала свої переваги перед комунізмом. Суспільства, в яких вона перебувала довгий час при владі (Австрія, Бельгія, Данія, Норвегія, Швеція та ін.), мають високий рівень і економічного розвитку, і захищеності всіх соціальних верств. Крах комуністичних режимів наприкінці 1980-х років дещо послабив авторитет соціал-демократичної ідеології, що сприймалася громадською думкою як споріднена з комунізмом, однак у більшості країн вона скоро відновила свій потенціал. Сучасний соціал-демократизм — це, у своїй суті, ліберальний соціалізм, який дуже близько стоїть до сучасного соціального лібералізму.

¹ Ленин В И. Полн.собр.соч. — Т. 14. — С. 8.

² Ленин В.И. Полн. собр .соч. — Т. 31. — С. 138.

³ Див. його працю «Держава і революція», що написана якраз напередодні більшовицького перевороту.

⁴ Karen Dawisha & Bruce Parrott. Russia and the New States of Eurasia. The Politics of Upheaval. - Cambridge, New York and Melborne: Cambridge University Press, 1994. — P. 8.

9.2.4. Націоналізм та його форми

Ідеологія націоналізму

У складних відносинах із лібералізмом перебуває націоналізм.

Ідеологія націоналізму обгрунтовує пріоритетність національних інтересів, формулює цілі й цінності нації як суб’єкта політичного процесу, дійової особи історії.

Вона виникла в епоху становлення ліберальних національних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, перенесенням його ідеалів на сферу національного життя. В одному з американських шкільних підручників зазначено:

«Якщо ліберальні ідеї особистих прав застосувати до етнічних або расових груп, то тоді люди, що належать до цих груп, матимуть право вирішувати, якими мають бути кордони їхніх держав та хто повинен ними правити».

А прагнення людей, що мають спільну мову, звичаї та інтереси, бути незалежними й вести свої справи як окрема нація, становлять те, що називається націоналізмом¹. Інакше кажучи, націоналізм є не що інше, як прагнення людей, що належать до однієї нації, захистити свої інтереси та «досягти умов, що дали б їм змогу прожити своє життя у згоді з власними бажаннями»².

Протистояння націоналізму, лібералізму й марксистсько- ленінського інтернаціоналізму

З іншого боку, ліберали часто атакують націоналізм як партикулярну ідеологію, як бунт проти розуму й відкритого суспільства, що апелює до минулого, до закладених у людині племінних інстинктів, до пристрастей і до забобонів, до ностальгійного бажання позбутися пов’язаного з лібералізмом тягаря індивідуальної відповідальності, яку націоналізм намагається замінити колективною або груповою відповідальністю (К. Поппер)³. Націоналізм, особливо сучасний, звинувачують у нетерпимості, ксенофобії, пропагуванні національної винятковості окремих народів, що врешті-решт призводить до міжнаціональних конфліктів і воєн.

Негативне ставлення до націоналізму завжди було притаманне марксистам. Навіть саме почуття належності до нації вони розглядали як різновид фальшивої свідомості. Націоналізм тлумачився як ідеологія, створена буржуазією разом із залишками давньої аристократії для утримання і зміцнення своєї влади. Метою національної політики комуністичних партій проголошувалось подолання залишків «буржуазного націоналізму» у свідомості людей, зближення і злиття націй. Проте практика втілення таких поглядів виявилась парадоксальною. Професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк, маючи на увазі колишній СРСР, зазначає, що, ставши при владі, марксисти перетворили свою ідеологію на програму модернізації відсталого суспільства за допомогою сильної держави. Можна сказати, що більшовики використали «відредагований» марксизм для теоретичного обґрунтування захисту національних інтересів Росії, перетворили марксизм-ленінізм на варіант націоналізму.

Тут виникає інше важливе питання, питання ідеологічних коренів і причин міжнаціональної толерантності та нетолерантності. З одного боку, нетолерантне ставлення до людей іншої раси, культури, етнічної приналежності часто буває пов’язане з ідеологічною заанґажованістю, яка може перерости у фанатичний націоналізм. Саме з ідеологічних непорозумінь і претензій «зустрічних» націоналізмів часто починаються конфлікти між націями. Але буває й інакше: спроби політичного самоствердження націй наштовхується на стіну упередженого ставлення саме через страх перед «націоналізмом», який зусиллями переважно імперських народів перетворився на жупел, що його використовують для придушення національно-визвольних рухів.

Комуністична система, з якої виходять народи Центральної, Південної та Східної Європи, культивувала ідеологічний монізм («загнали коней всіх до стайні і стали коні одностайні») і возвеличувала нетерпимість — до «класових ворогів» і «буржуазних націоналістів». Непримиренність, войовничість тлумачили як найвище достоїнство людини. У міжнаціональних стосунках насаджувався казенний інтернаціоналізм, який нерідко пропагували люди, що боялися зізнатися у своїй національній приналежності, не кажучи вже про національний патріотизм, без якого не може бути поваги й до інших національностей.

В. Стус (1938 - 1985), талановитий український поет, загинув в ув’язненні як жертва гонінь комуністичного режиму на «українських буржуазних націоналістів».

На противагу монізму плюралізм (соціальний, культурний, політичний, ідейний) є першою, хоч і недостатньою умовою толерантності. Другою умовою, через яку в будь-якій країні лежить шлях до міжетнічного порозуміння і злагоди, є громадянська взаємодія представників усіх етносів і культур, їх співпраця задля розвитку суспільства й держави, досягнення кращого життя для усіх її громадян.

Мета націоналізму та амбівалентність його доктрин

Це не означає, що страх перед «націоналізмом» завжди безпідставний. Усе залежить від того, в яку суспільно-політичну доктрину його обертають. Але з самого слова «націоналізм» треба зняти негативну забарвленість, як її знято із «соціалізму», «фемінізму» та деяких інших ідеологій, спрямованих загалом на досягнення тієї ж самої мети: самовизволення пригноблених, ущемлених або залежних спільнот та облаштування ними власного життя відповідно до своїх інтересів і прагнень.

Об’єктивне, зважене ставлення до націоналізму як однієї з багатьох ідеологій повинно ґрунтуватися на визнанні його амбівалентності⁴ та на розрізненні його численних доктрин. Дослідниця з Ізраїлю Яель Тамір стверджує, що «ми повинні робити різницю між теорією націоналізму і конкретною націоналістичною політикою так само, як ми робимо різницю між комунізмом і лібералізмом як політичними теоріями і специфічною політикою окремих комуністичних або ліберальних партій»⁵. Вона ставить лід сумнів правильність протиставлення націоналізму як нібито егоцентричної, партикуляристської ідейно- політичної течії лібералізмові як течії універсальній і гуманістичній, стверджуючи, що націоналізму притаманне органічне поєднання партикулярного й універсального підходів. Він завжди ставить національну історію у міжнародний контекст, співвідносить її з історіями інших націй, закликає дати можливість кожній нації жити під власним політичним дахом і створювати власний культурний простір. Теорія націоналізму розвиває аргументи, що мають загальне значення і за означенням є поліцентричною ідеологією⁶.

Отже, дуже важливим є питання про доктринальні різновиди націоналізму. Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї — ідеї про утворення націями своїх національних держав. А відмінності у трактуванні її змісту та співвідношення з іншими ідеями й іншими завданнями обумовлюють розмежування націоналізму на три найбільш виразні доктринальні різновиди: демократичний націоналізм, національний екстремізм та шовінізм.

Ліберально-демократичний націоналізм

Демократичний, а точніше, ліберально-демократичний націоналізм — це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності і культурного розвитку. Він розглядає націю та її нолітико-державне самовизначення не як самодостатність, а в контексті демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних ідеалів. Він робить світ людини духовно багатшим. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, а не до інтуїції, до загальнолюдської моралі, а не до інстинктів. Стверджуючи необхідність (а в певні періоди — пріоритетність) вирішення національного питання для даної нації (у тих аспектах, в яких воно існує), демократичний націоналізм не нехтує розв’язанням інших невідкладних завдань політичного, соціального й економічного розвитку. Націоналізм у цьому випадку обумовлений історичним етаном, стадією розвитку тієї нації, яку представляють національні демократи, а їхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю у загально- цивілізаційний процес, прилучити її до ринку, демократії та інших надбань сучасної цивілізації.

Засновником українського демократичного націоналізму вважають Михайла Грушевського. Домагаючись повноти національного життя для українського народу, М. Грушевський підкреслював, що Україна не повинна зачиняти дверей перед іншими народностями, обмежувати їх змагання за вільний розвиток своєї культурної самобутності. Прояви шовінізму, винятковості, нетолетарантності щодо інших народностей він вважав недостойними і небажаними, а за складних політичних умов — навіть злочинними. Його теоретичні настанови цілком відповідали практичним крокам Центральної Ради та уряду УНР у галузі національної політики.

Ця національно-демократична традиція отримала подальший розвиток серед частини української діаспори, а також у самій Україні, особливо в період після Другої світової війни, коли зазнав краху інтегральний націоналізм. Демократичним був націоналізм шестидесятників. Національно-демократичні сили були основною рушійною силою під час боротьби за суверенітет і незалежність у 1989 - 1991 роках. З націонал-демократичних позицій виступає більшість політичних сил посттоталітарної України, визнаючи необхідність правової держави, гаранти рівних прав та громадянства етнічним меншинам в Україні, їх залучення до державотворчих процесів.

Демократичний націоналізм притаманний усім державним націям із ліберальним конституційним ладом, але має певні відмінності у двох тинах країн: там, де національна державність існує тривалий час і їй уже ніщо не загрожує, і там, де така державність щойно утверджується і до певної міри ще перебуває під загрозою. У другому випадку демократичний націоналізм, сповідуючи ті ж самі принципи, що й у першому, за формою менш толерантний; він більше наголошує на правах нації (особливо в царині мовно-культурного розвитку), на проблемах її безпеки, частіше апелює до емоцій.

ІО. Бадзьо, один з ідеологів демократичного націоналізму в сучасній Україні, автор Маніфесту ДемПУ.

На те є вагомі причини:

1) продовжується опір середовища — претензії імперського центра, недостатнє визнання у світі, проблеми внутрішньої легітимації нової влади, у т. ч. її визнання з боку компрадорських кіл, котрі більш ніж непогано почувалися у давні імперські часи;

2) виникає проблема виправлення наслідків «історичної несправедливості» стосовно корінної нації, пов’язаних із фактами дискримінації у минулому. її розв’язання потребує певних «компенсацій», які іноді не повністю узгоджуються з ліберальним принципом формальної рівності. Загалом ця проблема може бути розв’язана лише на основі взаємної толерантності та доброї волі людей, що здійснюють політику.

Право-радикальний націоналізм

Зовсім іншим за настроями і наслідками є право-радикальний націоналізм. В усіх його модифікаціях (тоталітарний, інтегральний, екстремістськи-терористичний, шовіністичний, неофашистський) він не бачить і не знає нічого, окрім проблеми самоствердження своєї нації. Йому властиві гіперболізація національних завдань, схильність до насильницьких методів боротьби, пошуки ворогів, непримиренність. Право- радикальний націоналізм сповідує цінності сили, енергії, елітарності і готовий до використання збройної боротьби, докладаючись на гасло «мета виправдовує засоби». Його соціально-філософське підґрунтя становить не лібералізм, а віталізм та інтуїтивітизм, про які йшлося раніше.

Національний екстремізм і шовінізм — це два протилежні за завданнями, але однакові за методами боротьби різновиди право-радикального націоналізму. Перший із них притаманний націям, що самостверджуються, другий — панівним націям або таким, що прагнуть домогтися панування над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологічного обґрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм (див. таблицю 9.2).

Таблиця 9.2.

НАЦІОНАЛІЗМ ТА НОГО КРАЙНІ ФОРМИ

Різновидом право-радикальної ідеології, що з’явилася ще наприкінці минулого століття, був інтегральний націоналізм. Згідно з характеристикою Дж. Армстронга, йому були притаманні такі риси: 1) віра в націю як найвищу цінність, якій повинні підпорядковуватись усі інші цінності; 2) містична ідея солідарності всіх індивідуумів, що становлять націю (вона ґрунтується на припущенні, що біологічні риси і незворотні наслідки історичного розвитку згуртували індивідів в одне органічне ціле); 3) підпорядкування раціональної аналітичної думки, «інтуїтивно правильним» емоціям; 4) вираження «національної волі» через сильного лідера і групу націоналістичних ентузіастів, зоорганізованих в одну партію; 5) прославляння дії (чину), війни, насильства як вищих проявів біологічної життєздатності нації.

Р. Коваль — ідеолог праворади кального націоналізму в сучасній Україні, лідер партії «Державна самостійність України».

Соціальна й політична обумовленість національних доктрин

Усі течії право-радикального націоналізму є різновидом політичного екстремізму, що використовує національні, імперські (або расові) гасла для досягнення своїх політичних цілей. Часто його корені — загальносоціальні або загальнополітичні. Тому й пояснення причин домінування цього націоналізму треба шукати не у природі національних рухів як таких, а в тих суспільних умовах, за яких вони розгортаються. Чим складнішими є ці умови, тим більшими, за загальним правилом, будуть можливості для розповсюдження крайніх форм націоналізму. І навпаки. За сприятливих умов розвитку нації її націоналізм майже непомітний, він набуває форми поміркованого, державницько-реформаторського націоналізму, що наголошує на необхідності поєднання національної ідеї і загальноцивілізаційних надбань людства.

Отже, існує націоналізм як прагнення нації до збереження своєї I ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення власної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються усі інші ідеї і прагнення. Праворадикальний націоналізм, попри всю його суперпатріотичну риторику, є сьогодні анахронізмом в Україні (відголоском інтегрального націоналізму), і може призвести тільки до деструктивних наслідків.

Які критерії класифікації націоналізму є найбільш істотними?

Більшість типологій націоналізму в західній літературі нині будується за зразком бінарного протиставлення ліберального (громадянського) націоналізму країн Заходу й етнічного націоналізму країн Центральної та Східної Європи, що було запропоноване Г. Коном ще в 60-ті роки. В основу такого протиставлення кладеться класифікація націоналізмів за країнами (польський, український, німецький тощо) та за історичними епохами. В теоретичному розумінні такий підхід не є правомірний, бо ототожнює окремі тенденції у націоналізмі з його географічно-державними формами. Націоналізм різних народів справді неоднаковий. І географічна його класифікація дає нам зручності конкретного вивчення і фактологічного описання різних історичних форм націоналізму. Проте вона має сумнівну цінність з погляду її аналітичних можливостей щодо вивчення природи і суспільної ролі націоналізму, з’ясування причин переважання у ньому тих чи інших тенденцій. Як зазначає А. І. Міллер, усі тенденції фактично присутні в кожному націоналістичному дискурсі, і «питання полягає у тому, які обставини роблять ту або іншу тенденцію домінуючою»⁷.

Істотними є відмінності націоналізму моноетнічних і поліетнічних націй; спільнот, які сконцентровані на своїй історичній території, і тих, що переважно проживають у діаспорі; націоналізм домінуючої групи в багатонаціональних державах-імперіях і націоналізм меншин тощо. В сучасній Україні головними є відмінності праворадикального, екстремістського націоналізму з його ексклюзивним підходом до розуміння національної ідеї, і поміркованого, державницько-реформаторського націоналізму, що наголошує на необхідності поєднання національної ідеї і загальноцивілізаційних надбань людства. Практично відсутній (або мало відомий) український шовінізм, що обгрунтовував би зверхність української нації над іншими народами.

¹ James, Leonard F. Western Man and the Modern World. 2. Rivalry, Reason and Revolution. — New York etc.: Pergamon Press Inc., 1977. — P. 116.

² Богачевська-Хом’як M. Про вжиток методологій студій жіноцтва в дефініції націоналізму//Політологічні читання. — 1993, — № 4. — С. 116.

³ Tamir Y. Liberal Nationalism. — Princeton (New Jersey), 1993. — P. 80.

⁴ Від лат. аmbо обидва і valentia — сила; суперечливість, двоїстість явища та ставлення до нього.

⁵ Таmir Y. Liberal Nationalism. — Р. 80 - 81.

⁶ Там само. — Р. 80 - 83.

⁷ Миллер. А. И. Национализм как теоретическая проблема: ориентация к новой исследовательской парадигме // ПОЛИС. — 1995. — № 6. — С. 56.

9.2.5. Ідейно-політичні доктрини фашизму та неофашизму

Найменш популярною та найбільш небезпечною серед ідеологічних течій у сучасній політиці є фашизм — украй антидемократична, радикально-екстремістська течія. Його часто трактують як вияв і наслідок націоналізму, однак у своїй суті він має глибші корені й ширший зміст. Правильніше його трактувати як «прояв кризи моралі й культури, наслідок краху традиційних релігійних і гуманістичних цінностей. Фашизм розвинувся з безумства, породженого Першою світовою війною, з невпевненості й політичної незрілості, з бунту проти розуму і з реагування на розпад суспільних зв’язків»¹.

Значну роль у його популярності після Першої світової війни зіграв страх перед «більшовицькою загрозою». Сприяла також готовність суспільства, якої не було до війни, примиритися з насильством.

Проблема «ідеологічності» фашизму

На відміну від ліворадикальних ідейно- політичних течій, фашизм не мав якоїсь однієї системно викладеної ідеологічної теорії, бо заперечував раціоналізм як такий. Ідеологи фашистських партій були незначними особистостями, а лідери — фюрер і дуче — хоч і були одноосібними натхненниками руху, особливих ідеологічних претензій не заявляли. Вони вважали себе людьми дії. І все ж фашизм сформувався на сукупності вірувань, цінностей та ідей — расової винятковості, антисемітизму, антидемократизму, антибільшовизму, ідеалах територіальної експансії та вождизму, масових етатистських настроях, — що дає підстави трактувати його як ідеологію. Фашизм ґрунтувався переважно на міфологічних та ірраціональних аргументах, які передбачали афектні, популістські форми політичної пропаганди і, на думку фахівців, він ніколи не переміг би в державі без ліберальних свобод і, зокрема, без свободи агітації.

Серед різновидів історичного фашизму (того, що вже відійшов у чистій формі в минуле) — італійський етатистський² фашизм з його культом держави, та німецький гітлерівський націонал-соціалізм (нацизм), що возвеличував німецьку націю, спираючись на аргументи расистського характеру.

Чому фашизм здобув популярність?

Питання про причини перемоги цих течій все ще дискутуються істориками і політологами, але чи не найголовнішою підставою було те, що у важкі часи економічної кризи й політичного безладу, які переживали суспільства Італії і Німеччини після Першої світової війни, ці рухи виступили не з вузько-групових, а з загальнонаціональних позицій, заявили про прагнення до солідарності й порядку. Їх непослідовні, псевдонаукові ідеологчні концепції обіцяли порятунок від хаосу і національне піднесення, в які було багато охочих вірити.

А. Гїтлер (1889 - 1945), лідер нацистської партії, рейхсканцлер — диктатор Німеччини у 1932 - 1945 рр.

Спільні риси італійського фашизму та німецького нацизму

Чи були ці дві течії — італійський фашизм та німецький нацизм — втіленням однієї ідеологічної доктрини, чи різних? Є автори, що схиляються до другої позиції³. І справді, філософське обґрунтування італійського фашизму відрізнялося від того, на що посилалися нацисти: Муссоліні заперечував расизм, апелюючи до нації у політичному сенсі і до держави; Гітлер експлуатував ідеї народу, раси й німецької громади. Проте відмінності не були суттєві для практики, і того, що їх об’єднувало, було більше, ніж відмінностей. Можна назвати низку спільних ідей, які дають підстави до їх об’єднання в одну ідеологію під загальною назвою фашизму (принаймні ретроспективно):

✵ сильна державна влада на противагу слабосилому лібералізму:

✵ ідея вищості державних інтересів порівняно з інтересами особи;

✵ вождизм — нове явище для правих рухів;

✵ велич нації, народу, держави як найвища цінність і мета, що протиставлялась «фальшивим», з їхнього погляду, ідеалам рівності й гуманізму;

✵ нетерпимість до інакодумців;

✵ відверта ставка на силові методи досягнення цілей;

✵ агресивні форми поведінки;

✵ провокування суспільної напруженості та здійснення підривних акцій.

Умберто Еко навіть перелічує низку ознак того, що він називає Ур- Фашизмом — фашизмом як вічним і універсальним явищем⁴. Тому недивно, що сучасні праворадикальні течії з цими ознаками також прийнято називати фашистськими або неофашистськими. їх спільними рисами, за словами У. Лакера, є «шалений націоналізм, віра в могутність держави і чистоту нації, ненависть до парламентсько-ліберального устрою суспільства, опозиція до комунізму, з одного боку, і до капіталізму з іншого».

До сучасних різновидів фашизму можна віднести: неонацизм, який ґрунтується на традиційних ідеях гітлерівського націонал-соціалізму; націонал-лібералізм, що терпиміше ставиться до індивідуалізму та автономії особи; неофашизм, де переважають ідеї «патріотизму» і «народного ґрунту», «природної держави» з «безпощадним» урядом; комунофашизм, що висуває ідеї досягнення рівності та справедливості через насильницьке знищення демократії на підставі авторитету «провідних» класів або націй.

Неонацизм у США: про себе заявляє Націонал-соціалістинна партія, основне гасло якої «Влада білих».

У наш час радикалістські, конфронтаційні та догматичні ідеології популярні лише серед вузького кола людей у країнах, що мають давні демократичні традиції. Водночас у перехідних суспільних системах, а також у країнах із поляризованою соціальною і політичною структурами ідеологічні суперечки відіграють провідну роль в еволюції політичних режимів. Значне місце тут займають радикалістські течії (комунізм, неотроцкізм, різні напрями фашистської ідеології, ідейні модифікації «нових лівих» та «нових правих», теократичні різновиди реакційних фундаменталістських учень та ін.), які пропонують «хірургічні» методи для вирішення суспільних та політичних суперечностей.

Ісламський фундаменталізм

Особливе місце серед праворадикальних ідеологій сучасності займає релігійний фундаменталізм. Він ґрунтується на вірі в буквальний зміст священних текстів (Біблії, Корану, Талмуду тощо) та в необхідність їх суворого дотримання і впровадження у життя. Після Іранської революції 1979 р. особливо впливовим і відомим у світі став ісламський фундаменталізм (або просто ісламізм). Він виходить із того, що іслам — це не тільки релігія, а й соціально-політична система; відзначається войовничістю, фанатизмом, намаганням силою нав’язати свої вірування іншим. Частина авторів вважає його різновидом сучасного фашизму. Це обгрунтовується наявністю таких спільних цінностей і рис цих доктрин, як:

✵ поєднання релігійного фудаменталізму з націоналізмом;

✵ антикомунізм і антикапіталізм водночас;

✵ нетерпимість і політичний тероризм;

✵ утвердження переваги колективного над індивідуальним;

✵ заперечення свободи людини й інших ліберальних цінностей,

✵ особлива влада еліти і диктаторські методи правління;

✵ фанатизм і агресивність та ін.

Ісламізм. «Ідеологічне око» вождя ісламістської революції Хомейні над Президентом Ірану М. Хатамі.

Зростання фундаменталізму веде до міжрелігійних конфліктів і насильства. Прикладом може бути ворожнеча і тероризм у відносинах між мусульманами, індусами й сікхами в Індії, що переносяться також на міждержавні відносини Індії та Пакистану і вже призвели до ядерного озброєння цих південноазійських держав.

¹ Уолтер Лакер. Сущность фашизма // Проблемы Восточной Европы, — № 47 - 48. — С. 18.

² Від франц. etat — держава.

³ Бондаренко К. Фашизм в Україні. До історії проблеми // Українські варіанти. 1997. — № 2. — С. 74 - 82.

⁴ Еко У. Ур-Фашизм // Сучасність. — 1996.— № 5. — С. 13 - 51.

9.2.6. Фемінізм та енвайронменталізм у сучасному світі

Фемінізм — ідеологія, першоджерела якої теж у лібералізмі і котра захищає права жіноцтва. Він має давню історію — принаймні з другої половини XIX ст. Саме в той час було визнано існування «жіночого питання» і в Україні. Жінки-феміністки взялися за просвітницьку роботу, соціальну діяльність, почали ставити питання про рівність прав жінок із чоловіками. Теперішня стадія фемінізму починається з 1960-х - 1970-х років нашого століття.

Фемінізм — ідеологія жіночих рухів

Феміністичний рух набуває різного спрямування залежно від епохи і проблем, які залишаються нерозв’язаними в суспільстві без жіночої участі. Боротьба за надання жінкам виборчих прав та права рівного доступу до освіти — це проблеми перших десятиліть нашого століття. У працях Н. Кобринської, X. Алчевської, О. Кобилянської були сформульовані погляди на становище та роль української жінки в суспільстві, яку пізніші дослідники назвали концепцією прагматичного фемінізму. Коли ж у 1887 р. зусиллями Наталі Кобринської та Олени Пчілки було видано жіночий альманах «Перший вінок», то мета руху була сформульована як національне відродження.

Дослідниця жіночого руху в Україні, професор із США Марта Богачевська-Хом’як вважає, що поняття фемінізму часто хибно трактують як у країнах Східної Європи, так і в США. У першому випадку на нього дивляться як на рух «розжирілих» жінок середнього класу, які здобули вищу освіту, ніде не працюють і тому мають забагато вільного часу; у другому — як на рух «революціонерок», що відкидають усталені норми та звичаї щодо сім’ї і ролі в ній жінки й прагнуть невідомо чого.

Насправді ж фемінізм — це рух жінок за людські права. Його основна ідея полягає у тому, щоб створити можливість для жінок прожити життя у згоді зі своїми бажаннями, домогтися, щоб їх трактували як рівноправних членів суспільства на роботі, удома її у політиці, а не поводилися, як із власністю, вирішуючи все за них.

Здобутки фемінізму

У деяких країнах наслідки впливу феміністичних ідей і рухів досить значні, навіть у сфері політики. Перед у цьому питанні ведуть скандинавські країни. Так, у шведському парламенті жінки становлять 40,4% депутатського корпусу і 50% членів уряду (з 22 міністрів 11 — це жінки). У Норвегії серед парламентаріїв жінки становлять 39,4%, у Фінляндії — 33%. Нині жінки цієї країни висунули гасло: «Сто жінок до Едускунти!», що дорівнює 50% від усіх депутатів парламенту Фінляндії. У Франції жінки становлять третину теперішнього соціалістичного уряду Л. Жоспена. Більшість європейських демократій з пропорційною та змішаною системою виборів, де голосування здійснюється за партійними списками, пішли шляхом квотування відсотка жінок у виборчих списках та в керівних органах партій: не менше ніж 1/3 керівних посад віддають жінкам партія ХДС — ХСС у Німеччині, більшість партій Норвегії тощо.

Колишня перша леді, a нині сенатор США Г. Клінтон активно підтримує жіночі рухи у світі.

У Верховній Раді України четвертого скликання — 23 жінки або 5,1% її складу (у попередній було близько 8%). А чи потрібно більше? І чи бажають того самі українські жінки?

Хибне уявлення про те, що проблеми рівноправності жінки і захисту «жіночих прав» у нас не існує, пов’язане з таким чинниками:

✵ утомленістю українських жінок від тієї «пролетарської рівності», яку гарантувала їм колишня радянська система і від котрої вони хотіли б сховатись у тихий куточок «буржуазної нерівності», щоб відпочити;

✵ нинішньою незабезпеченістю існування і щоденними турботами про кусень хліба для себе й для сім’ї (феміністичний рух виникав у середовищі заможних і освічених жінок, близьких до вищого або добре забезпеченого середнього класу);

✵ початковою стадією розвитку плюралізму й демократії, які ще не увійшли в політичну культуру народу, а отже, н не підказують йому, що нормальним станом є не «розподіл» праці за ознакою статі, а рівномірна представленість усіх повноцінних громадян в органах влади.

Така представленість необхідна принаймні з двох причин: по-перше, жінки внаслідок специфіки свого менталітету надають більшої ваги тим проблемам, від нерозв’язаності яких суспільство терпить нині і може ще більше деградувати в майбутньому. Це сім’я, працевлаштування молоді, освіта, культура та інші. А по-друге, непредставленість жінок у вищих сферах урядування зменшує політичний потенціал нації рівно удвоє, що за наявності такої проблеми, як несформованість еліти і брак кадрів — неприпустима розкіш. Третьою причиною, звичайно, є головна ідея фемінізму — право жінки на самоствердження в усіх сферах суспільного життя, без винятку.

Ідеологія пріоритетності охорони довкілля

Енвайронменталізм — це нова ідеологія і новий рух, що зародилися у другій пол. XX ст., коли сформувалося розуміння, що бездумно «брати від природи» людина не може безконечно. Протягом 60-х років по всьому світу виникли партії і рухи «зелених», які висунули як пріоритетне завдання збереження і поліпшення природного довкілля. Це вимога поміркованих, так званих «світло-зелених». Радикальніше налаштовані «темно-зелені» вимагають кардинально змінити спрямування сучасної цивілізації, відмовитися від споживацтва й економічного зростання як головної мети урядів, змінити спосіб життя.

Україна має глибоке коріння зацікавленості цими проблемами, що сягає теоретичних здобутків у галузі осмислення нових відносин людини і природи нашого видатного земляка, академіка М. Вернадського. Його теорія ноосфери може бути міцним теоретичним підґрунтям ідеології енвайронменталізму. Діють в Україні й відповідні громадські рухи та організації, а в парламенті Партія «зелених» мала окрему фракцію. На жаль, вона була представлена переважно прагматиками-бізнесменами, котрі використали партію як трамплін для здобуття влади. Тому виборці не обрали її представників до влади у 2002 р.