Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 8. Політична свідомість і політична культура
8.4. Типологія політичних культур

Одним із засобів всебічного пізнання політичних культур різних часів і народів є їх типологізація. Різноманітність політичних культур, які виникли за декілька тисячоліть існування політичних відносин, багатоаспектність змісту цих культур, різні методологічні підходи до їх аналізу — все це зумовлює виділення типів політичної культури за багатьма критеріями (див. таблицю 8.1).

Критерії класифікації і типи політичних культур

У масштабах сучасного світу розрізняють політичні культури залежно від їх особливостей. Цілком обгрунтовано ми виділяємо американську, французьку, українську та багато інших національних політичних культур. Вони виникли під впливом історичного шляху народів, специфіки національного характеру, особливостей розвитку національної державності, взаємовідносин з іншими народами. Національні політичні культури неоднорідні, що виявляється в наявності в їхніх межах певних субкультур. Так в Україні до наших днів збереглися особливості політичної культури Галичини, багатонаціонального індустріального Півдня, Криму, центральних регіонів. Ці відмінності пов’язані з перебуванням у минулому цих регіонів у складі різних держав, з особливостями історико-географічних умов їх формування.

Сучасні дослідники політичної культури дедалі ширше використовують спеціалізовані типології цього феномена. Під спеціалізованими розуміють такі типи, які виділяються на основі якої-небуть однієї ознаки, що властива багатьом політичним культурам. Так можна побудувати спектр типів політичної культури, узявши за основу рівень консенсусу між членами суспільства стосовно базових політичних цінностей і правил політичної поведінки, рівень відкритості-закритості, спосіб поведінки на міжнародній арені, ставлення до суспільного прогресу тощо.

Загальна типологія політичних культур Г. Амонда і С. Верби

Існують також загальні типології, які ґрунтуються на порівняльному аналізі різних політичних культур, що існують в окремих країнах. У цьому випадку йдеться про класифікацію, в основі якої лежать не окремі ознаки політичних культур, а їх якісні характеристики системного плану. Прикладом загальної типології є типологія Г. Алмонда і С. Верби. Порівнюючи політичну культуру США, Англії, Італії, Німеччини та Мексики, вони виділяють три основні «чисті типи» політичних культур і через них потім виходять на змішані типи.

До чистих типів, за визначенням цих дослідників, належать:

1. Патріархальна політична культура (властива, наприклад африканським племенам). Вона відзначається повною відсутністю у населення країни інтересу до політичної системи.

2. Підданська політична культура, за якої члени суспільства зацікавлені результатами діяльності політичної системи, але їх мало цікавить, як ці результати досягаються. Носії такої культури не беруть активної участі в політичному житті

3. Активістська політична культура (культура участі) — громадяни зацікавлені не тільки в тому, що їм дає політична система, як вона функціонує, айв активній участі в політичній діяльності.

Таблиця 8.1.

ТИПОЛОГІЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ КУЛЬТУР ЗА РІЗНИМИ КРИТЕРІЯМИ

Таблиця 8.2.

ОЗНАКИ «ЧИСТИХ» ТИПІВ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ (ЗА С. ВЕРБОЮ І Г. АЛМОНДОМ)

Громадянська культура

Прикладом змішаного типу політичної культури, що формується на основі трьох чистих типів, є так звана громадянська (цивільна) культура. Вона виникла на Заході в умовах довготривалого і порівняно безкризового, спокійного і ненасильницького розвитку політичної системи. Поступовість цього процесу зумовила те, що нові орієнтації не заміняли собою старі, а зливалися з ними, унаслідок чого формувалася політична культура поміркованості.

Г. Алмонд і С. Верба підкреслюють, що зміст, який вони вкладають у поняття громадської культури, зовсім не тотожний нормам громадянської поведінки, яка наголошує передусім на політичній активності громадян. Особливістю громадянської культури є те, що норми раціонально- активістської поведінки добре уживаються у ній з елементами патріархальної та підданської культур. Ці останні забезпечують поміркованість, довіру і кооперацію громадян. Вони пом’якшують політичні пристрасті, підтримують баланс між політичною активністю, залученістю, раціональністю, з одного боку, та політичною пасивністю, традиційністю та відданістю патріархальним цінностям, з іншого. Завдяки такому поєднанню елементів різних «чистих типів» культур громадянська культура є культурою довіри, участі й підтримки, з прихильним ставленням громадян до політичної системи. Політична культура тут збігається (є конгруентна) з політичною структурою, і тому вона є фактором політичної стабільності.

Таблиця 8.3.

ЧИСТІ ТИПИ ПОЛІТИЧНИХ КУЛЬТУР І ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРА

Найближчими до цього типу є культури Великої Британії та Сполучених Штатів Америки. Громадяни цих країн достатньо добре поінформовані, вони беруть участь у політиці задля здійснення виливу на політичні еліти, але водночас достатньо пасивні, щоб дати елітам змогу реалізувати свої управлінські плани і наміри, відгукнутися на заявлені вимоги громадян. «Порівняно нечаста участь у політиці, її порівняно невелике значення для окремого індивіда, об’єктивна слабкість пересічної людини дають змогу правлячим елітам діяти». При цьому громадяни зберігають «у резерві» потенційну можливість впливати на поведінку еліт, і еліти також вірять у потенційну силу громадян.

Отже, необхідний для стабільного розвитку демократії баланс між активністю і пасивністю тримається на певній невідповідності панівних у суспільстві норм і поглядів, з одного боку, та поведінки громадян, з іншого; невідповідності, що «діє як приховане або потенційне джерело політичного впливу й активності»¹.

Основні риси громадянської політичної культури (за Г.Алмондом і С. Вербою):

✵ переконаність громадян у. тому, що вони повинні брати участь у політиці та їх віра у свою, здатність вплітати на уряд;

✵ потенційна політична активність громадян, готовність, коли треба узяти участь у політиці при. відносній політичній пасивності громадян, непріоритетності політичної сфери в їхньому житті;

✵ віра політичних еліт, котрі приймають політичні рішення, у силу та впливовість громадської думки і громадянської-участі;

✵ прихильне ставлення громадян до існуючої політичної системи (культура підтримки); збіг політичної культури і політичної! структури;

✵ панування відносин взаємної довіри та співробітництва між громадянами, поміркованості і здатності погоджуватися на компроміси.

Для країн із перехідними політичними системами важливим є таке зауваження авторів: «Баланс між активністю і пасивністю може підтримуватись тільки за умов, коли політичні проблеми є доволі «м’якими». Якщо ж через нерозв’язаність гострих суспільних проблем чи через невирішеність питання про форму правління тощо наростає політична напруженість, то тоді виникає необхідність активного втручання громадян у політику. У такому разі може виникнути суперечність: великий обсяг контролю мас над елітою, що об’єктивно зумовлений такими обставинами і такими потребами, може спричинитися до урядової неефективності й нестабільності. Водночас висока активність загалу є необхідністю, бо немає іншого способу змінити розвиток політичних подій, спрямувати рішення в інше русло.

Молодим державам бракує часу для того, щоб політичні структури виростали паралельно із розвитком політичної культури. Але в них у резерві є доволі високий рівень освіченості народу, засоби масової інформації, здатні розширювати сферу політичної обізнаності й узагальнений політологами досвід передових країн.

Демократична і тоталітарна культури

Громадянська культура є різновидом демократичної політичної культури, причому таким, який є найсприятливішим для стабільного функціонування демократичних інститутів. Демократична культура може виступати у двох ідеологічних різновидностях: консервативно-ліберальної і ліберально-демократичної. Суть відмінностей між ними в тому, що ліберальна культура передбачає проведення реформ, які б поглиблювали і розширювали гарантії демократичних цінностей з урахуванням умов конкретної політичної та історичної ситуації, а консерватори допускають тільки ті реформи, які стабілізують традиційні політичні інститути. Водночас Обидва підвиди демократичної культури докорінно відрізняються від тоталітарної політичної культури, є протилежними їй. Тому становлення демократичної культури в посткомуністичних суспільствах, особливо тих, де встановленню комуністичних режимів не передував демократичний устрій — дуже складне і тривале завдання.

Для тоталітарної політичної культури властива сильна влада на основі культу лідера і активного залучення громадян до участі в політичному житті відповідно до принципів, встановлених лідером. Цей тип політичної культури склався в умовах фашистської системи в Німеччині, сталінської диктатури в колишньому СРСР та в інших режимах. Інший вид недемократичної культури — авторитарна. Вона не передбачає активної участі мас у політичному процесі, а вимагає лиш беззастережного послуху владі. На відміну від тоталітарної, вона не грунтується на єдиній ідеології.

Тоталітарна культура. Тотальне засекречування та виховання пильності щодо «всюдисущих ворогів».

Таблиця 8.4.

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТОТАЛІТАРНОЇ І ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПОЛІТИЧНИХ КУЛЬТУР

Етатиська і ринкова політична культура

Поділ культур на демократичну і тоталітарну корелює з їх поділом на ринкову й етатистську. Вільний ринок, як джерело формування певних політичних ставлень та зразків; поведінки породжує ринкову політичну культуру, в основі якої — уявлення про обмеженість повноважень владних структур, самостійність та автономність особи, орієнтація на вибір і самовизначення' індивіда чи групи. Розглядаючи політичні відносини через призму вільного обміну товарами, між виробниками, ринкова політична культура дивиться на політику як , на різновидність бізнесу, а на політиків — як на різновидність бізнесменів. Вона передбачає здійснення політичних функцій на основі стихійності, спонтанності і безпосередності, а тому є антибюрократичною культурою.

Держава формує етатистську культуру, яка в суті своїй є бюрократичною культурою. Вона орієнтована на інтереси держави, які для неї є вищою цінністю, ніж інтереси і свобода особи. Етатистська політична культура розглядає державне регулювання, основним засобом розв’язання політичних проблем і контролю над політичними процесами. Досвід найбільш розвинених, держав із ринковою економікою показує, що ринкова й етатистська культура в їх чистому вигляді насправді не існують, а їх ознаки у певному співвідношенні виступають характеристиками-тієї чи іншої національної культури.

Рівень гомогенності та інтегрованості політичних культур

Політична культура певного конкретного суспільства є звичайно неоднорідною, бо формується на основі взаємодії регіональних, етнічних, конфесійних, класових субкультур. У сучасній політології значного поширення набула типологія політичної культури залежно від рівня спільності, збігання ціннісних політичних орієнтацій громадян, запропонована англійським теоретиком Д. Каванахом. Він подає спектр культур, полюси якого становлять «фрагментарна» і «гомогенна» політичні культури. Згідно з його класифікацією гомогенна культура-відзначається наявністю єдиних ціннісних орієнтацій громадян, їх взаємною терпимістю, диференційованістю політичних ролей. Для фрагментарної політичної культури властива взаємна опозиційність різних субкультур. Важливими рисами фрагментарної політичної культури є відсутність згоди між регіонами, соціальними групами щодо політичного ладу держави, національно-державної символіки, переважання місцевої політичної лояльності над загальнонаціональною, відсутність загальноприйнятих процедур розв’язання конфліктів, відсутність довіри між окремими групами суспільства, нестабільність уряду.

Інтегрована політична культура позбавлена суперечностей між регіональними субкультурами. Для, неї властива ієрархічність політичних ідентифікацій, відсутність або низький рівень політичного насильства, довіра між соціальними верствами, лояльність до. існуючого політичного режиму. Основою вирішення конфліктів є громадянські, конституційні, правові механізми та процедури. Американська політична культура належать до найбільш інтегрованих.

Систематично змішана політична культура складається з різних систем ціннісних орієнтацій громадян, дещо віддалених від офіційних норм панівного режиму. В деяких суспільствах штучно підтримують гомогенну різновидність політичної культури, при якій реальна політична апатія громадян поєднується із штучно підтримуваним авторитетом влади.

Політична культура і стабільність політичних систем

Тривале збереження «систематично змішаної культури», в якій «прості і складні політичні орієнтації представлені у значних пропорціях», а не домінує якийсь один тип, як у громадянській культурі, є,, на думку Алмонда і Верби, джерелом нестабільності. Як приклад країн, де переважають такі культури, вони називають Францію, Німеччину та Італію у XIX і XX століттях, через що там постійно зберігалася тенденція до політичної нестабільності і зміни режимів.

Значне місце в характеристиці політичних культур як фактора стабільності займає поняття їх конгруентності, чи неконгруентності.— збігання або незбігання — із структурами політичної системи: Вони впливають на сприйняття населенням політичних структур і тому їх можна розглядати як важливі показники стабільності/нестабільності політичної системи. Збігання породжує позитивне реагування на систему на рівні знань, почуттів, ставлень, формує культуру підтримки. Воно зміцнює систему, робить її стабільною. Незбігання навпаки — підриває стабільність системи. Воно породжує, апатію, якщо на рівні емоцій та оцінок зберігається «нейтральне» ставлення до системи, або веде до відчуження, якщо ці ставлення стають негативними.

Таблиця 8.5.

НАСЛІДКИ ЗБІГАННЯ/НЕЗБІГАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ І СТРУКТУРИ

Політична культура, політична мова, політична символіка

Типові характеристики різних політичних культур проявляються через національну політичну мову, «мову політики». Під нею розуміють не спеціалізовану, а-певним чином організовану загальну мову, яку найактивніше використовують у політичних текстах. Мова політики відображає певну політичну ідеологію і певну політичну культуру. Наприклад, політична мова, в якій багато висловів, окремих слів, запозичених віз військової сфери, — «боротьба з», «штурм», «вахта», «вживати превентивні заходи», «похід проти», «наступ на» і т. д., вказує на мілітаризований «тип» політичного мислення, тоталітарну політичну культуру. Натомість перевага в політичній мові таких слів, як «взаємовигідні інтереси», «взаємоповага», «співробітництво», «політична стабільність», «чесні відносини» та інші вказують на демократичну політичну культуру.

Поряд із політичною мовою специфіка національної політичної культури відображається у політичній символіці. Під політичними символами розуміють чуттєво-наочні або абстрактні засоби, які уособлюють націю, політичну систему, конкретні політичні режими и інститути, певні переконання і позиції.

За формою виразу політичні символи можуть бути предметними (прапор, герб, архітектурні споруди на честь певних політичних подій); словесними (конституція, гімн, патріотичні пісні, документи історико-правового характеру); поведінковими (паради, демонстрації, святкові церемонії). Політичні символи впливають на зміцнення почуття приналежності до певної держави, нації, різних політичних інститутів, позицій. Якщо політична мова формується стихійно, то системи політичних символів утверджуються на основі цілеспрямованої свідомої діяльності, часом унаслідок, гострої політичної боротьби, зіткнень представників різних політичних ідеологій.

Воєнізація мови і культури за тоталітарного режиму.

Становлення правової демократичної держави України охоплює процес складання системи загальнонаціональних державних символів, які б відображали глибокі історичні традиції та демократичний характер політичної культури України. До символів, які репрезентують державність, націю, політичну систему незалежної України, належать Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, різні національні свята з політичним забарвленням, наприклад, День незалежності 24 серпня, гімн «Ще не вмерла України...», герб Тризуб, пам’ятники національним героям — борцям за національну незалежність протягом усієї історії України, багато патріотичних пісень та ін.

¹ Almond G. & S. Verba. Op. cit. — P. 483.