Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 8. Політична свідомість і політична культура
8.3. Поняття і структура політичної культури

Політична свідомість є активним чинником формування певної політичної культури, в якій проявляється взаємодія знань, цінностей та зразків практичної поведінки людей. Від тину політичної культури великою мірою залежать характер і наслідки політичної діяльності як окремих осіб, так і організованих груп, які діють у суспільстві. Вона є одним із визначальних чинників утвердження тих чи інших політичних інститутів, їх стабільного функціонування. Вивчення проблем політичної культури допомагає зрозуміти, чому люди або й цілі народи, які діють в умовах ідентичних політичних систем, але виховані на різних цінностях і мають неоднаковий історичний досвід, по-різному сприймають політичні події, по-різному діють у подібних політичних ситуаціях, і чому одні й ті ж самі політичні інститути дають далеко не однакові результати в різних країнах.

«Політична культура» — порівняно нова категорія політичної науки, хоч зміст явища, яке вона позначає, був об’єктом аналізу видатних мислителів, починаючи з глибокої давнини. Його вивчали Платон, Арістотель, Цицерон, Монтеск’є, Маккіавеллі, Токвіль та багато інших філософів і політологів. Термін «політична культура» вперше вжив німецький філософ Й. Г. Гердер наприкінці XVIII ст.¹. В сучасній політології налічується понад 40 визначень політичної культури. Це жодною мірою не є ознакою інтелектуального хаосу в її розумінні, а виражає багатогранність явища, різноманітність його зв’язків із політичною дійсністю.

Виникнення поняття політичної культури

Активне застосування цього терміна як однієї з основних категорій політичної науки почалося лише з другої половини 50-х років — початку 60-х XX ст., коли американські вчені Г. Алмонд і С. Верба розробили сучасну концепцію політичної культури. Спочатку Габріел Алмонд охарактеризував політичну культуру як компонент політичної системи у праці «Порівняльні політичні системи» (1956). Пізніше разом із Сіднеєм Вербою він написав книжку «Громадянська культура» (1963), в якій дав порівняльний аналіз політичних культур п’яти країн (Великої Британії, США, Німеччини, Італії та Мексики), запропонувавши типологію політичних культур та виклавши свої міркування щодо впливу її різних типів на характер політичних режимів і, зокрема, на стабільність демократії². З того часу в західній політології «політична культура» розглядається не лише як явище суспільного життя, компонент політичної системи, а і як концепція та метод політологічного дослідження, що дає специфічний зріз порівняльного аналізу політичних систем — під кутом зору їх стабільності.

Повсякденні уявлення про політичну культуру

В уявленні пересічних громадян і трактуванні деяких політологів політична культура є такою ж самою цінністю, як, наприклад, освіченість, порядність, грамотність тощо. Вони говорять про рівень політичної культури діячів різного рівня, про її наявність або відсутність, ототожнюючи тим самим політичну культуру з «культурністю» політиків, з їх вихованістю, етикою поведінки. Проте політична культура як наукова категорія має ширший зміст.

Зміст поняття політичної культури

Для адекватного сприйняття цієї категорії доцільно відштовхнутись від загального поняття культури, яке охоплює все, що було створене людиною, суспільством — на додаток до створеного природою. У цьому значенні культура - це і традиції, звичаї та вірування; це і установи, ідеї, твори мистецтва; це всі матеріальні та духовні цінності, створені людством і сам процес їх творення. Відповідно поняття політичної культури характеризує використання людьми специфічних соціальних надбань культури (традицій, правових норм, цінностей, навичок політичної поведінки) як основи їх політичних орієнтацій, ставлення до політичної системи та політичної діяльності, вироблення форм політичної поведінки³. З допомогою поняття політичної культури вчені виокремлюють різні типи ставлення людей до політики (як мас, так і політичних еліт), стійкі зразки їх поведінки в політичній сфері. Отже, можемо дати таке означення:

Політична культура — це система стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, переконань, позицій, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу, які так чи інакше проявляються у діяльності суб’єктів політичного процесу.

Політична культура складається історично, є відносно стійкою, втілює у собі досвід попередніх поколінь. У ній закріплюється ставлення людей певної країни до політичної системи і до окремих її елементів, до політичного процесу, а також до самих себе й своєї ролі в цьому процесі. Людина може сприймати себе як пасивного «гвинтика», від якого нічого не залежить у політиці, а може вважати себе важливим компонентом політичної системи. Таким підходам сприяють політичні традиції та суспільні обставини, в яких формується культура. Народи різняться між собою формами чи типами політичної культури. Але немає такого народу, що не мав би політичної культури.

Структура політичної культури

Формування і розвиток політичної культури невід’ємні від політичної поведінки, участі, діяльності. А тому її функціонування передбачає взаємодію суб’єкта і об’єкта. Суб’єктами політичної культури виступають індивіди з їх ціннісними орієнтаціями, громадські організації, рухи та партії, малі і великі соціальні групи суспільства загалом, регіональні та етнічні спільноти, класи, нації, держави. Об’єктами політичної культури можуть бути політична система та окремі її компоненти: політичні інститути, партії, режим і т.д. Залежно від того, на якому соціальному рівні виявляється політична культура, можна виділити політичну культуру суспільства, політичну культуру соціальної груш чи спільноти й політичну культуру особистості. У кожному випадку політична культура має складну багаторівневу структуру, до основних компонентів якої належать:

✵ знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них;

✵ оцінки політичних явищ, нормативні судження про те, якою повинна бути влада;

✵ емоційна сторона політичних позицій, як, наприклад, любов до батьківщини, ненависть до ворогів;

✵ прийняті в даному суспільстві зразки політичної поведінки, котрі визначають, як можна і як треба діяти в політичному житті.

Важливе місце в характеристиці політичної культури займають такі категорії, як «політичні знання», «політичні орієнтації», «історичний досвід управління державою», «культурна спадщина», «культурні цінності». Функціонуючи в конкретний історичний період, політична культура може мати елементи політичної культури минулого, а також того суспільно-політичного укладу, який змінить існуючий. Як суспільне явище вона є водночас і процесом, і його результатом.

Г. Алмонд та С. Верба у своїй книжці відзначають, що вони вживають поняття «культура» тільки в одному з його різних значень, і під політичною культурою розуміють те, «як політична система інтеріоризувалась у знаннях, почуваннях та оцінках населення». За їх словами, політичну культуру нації творять «специфічно розподілені зразки орієнтацій членів даної нації стосовно політичних об’єктів». Виділяють такі види орієнтацій:

— Світоглядні орієнтації є відображенням у свідомості суб’єкта стійких етнічних, соціальних, релігійних та інших архетипів, які властиві спільноті, до якої належить людина. В них відображаються традиційні для спільноти життєві стереотипи, символи, асоціації, спосіб мислення і ставлення до дійсності (менталітет), соціальний і національний темперамент. Політичні явища сприймаються разом з економічною, правовою та іншими реальностями, а суто політичні погляди формуються за законом трансцензуса, тобто переносу з однієї сфери життя на інші.

— Громадянські орієнтації — це передусім ставлення до влади як до зовнішнього щодо людини об’єкта, який примушує її усвідомлювати самостійність свого соціального існування та відірваність від центру прийняття рішень і соціального панування. Оцінюючи роль влади в управлінні суспільством, людина глибше і всебічніше розуміє свої права й обов’язки в державі. Вона формує свої громадянські уявлення і цінності, усвідомлює власні права та обов’язки, бере участь у політичному житті. Політична участь у даному аспекті виступає одним із способів захисту та реалізації прав і свобод людини. Громадянські орієнтації формуються на основі синтезу правових, моральних, естетичних та інших поглядів на суть і природу влади.

— Власне політичні орієнтації охоплюють ті оцінки і погляди суб’єкта, які стосуються окремих інститутів влади, урядових структур, інших політичних систем, фактів і подій політичного життя, своєї власної політичної ролі. Політичні орієнтації відіграють основну роль у формуванні політичної культури особи, групи чи спільноти.

Зміст власне політичних орієнтацій

✵ Орієнтації щодо урядових структур включають оцінку індивідом основних урядових інститутів, офіційних осіб, вимога щодо політичних рішень, які вони приймають.

✵ Орієнтації щодо інших політичних одиниць охоплюють^:

а) політичні ідентифікації, що визначають зв’язок індивідів з етносом, нацією,- державою, до яких вони мають почуття прихильності, лояльності, обов’язку;

б) політичне довір’я до всіх соціальних та політичних «акторів», з якими індивіду доводиться взаємодіяти в політичному житті;

в) уявлення індивіда про права, яких. він повинен дотримуватись у громадянському житті (вони не обов’язково мають дорівнювати законам).

✵ Орієнтації щодо власної політичної діяльності розкривають участь індивіда у громадянському й політичному житті і стосуються:

а) використання засобів, доступних індивідові і здатних забезпечити таку участь («політична компетентність»), а також;

б) відчуття можливості впливати на політичних процес («політична ефективність»).

Функції, рівні і види політичної культури

Вивчення сутності і структури політичної культури пов’язане з визначенням її функцій у політичному і суспільному житті.

До функцій політичної культури належать.

✵ пізнання індивідом політичних явищ;

✵ інтеграція політичної діяльності індивіда і групи;

✵ інтеграція або дезінтеграція соціальних і політичних груп у політичному процесі;

✵ політизація мас, спільнот, політична соціалізація особи;

✵ консолідація нації, створення духовних основ державності, політичного прогресу народів;

✵ формування ціннісних та інтелектуальних засад політичної діяльності, участі у прийнятті політичних рішень, функціонування політичних інститутів;

✵ передання політичного досвіду, політичних традицій від одного покоління до іншого.

У процесі виконання своїх функцій політична культура збагачується новим політичним досвідом, новими рисами. Розвиток політичної культури невіддільний від її формування в умовах конкретних національних держав.

Залежно від того, яких сфер, інститутів, етапів політичного процесу стосуються ціннісні орієнтації суб’єктів політики, виділяють різні види політичної культури. До них належать: правова культура, культура політичного мислення, культура політичної організації, управління і самоуправління, культура політичної діяльності й активності, культура поліпшить критики і самокритики, культура політичного лідерства тощо.

Одним із рівнів політичної культури є культура масової свідомості. Їй властива внутрішня суперечливість і неузгодженість. масових установок і переконань стосовно питань внутрішньої і зовнішньої політики, оцінки діяльності держави, політичних партій, політичної системи загалом. Характер ставлення до політичних інститутів може бути різний: від критично-відчуженого до ототожнення себе з тим чи іншим інститутом. На рівні масової свідомості часто можуть не помічати відмінностей між існуючими політичними партіями, визнавати законною діяльність одних партій і бути нетерпимими до інших, керуватися щодо них конформістською, революційною чи контрреволюційною установкою. Однак, критичне ставлення до окремих політичних інститутів не відкидає гордості за політичні символи держави, які забезпечують її стабільність, гарантують свободу, рівність, добробут. Особливістю масової свідомості є зміна — підвищення або зниження — рівнів її ідеологізованості та когерентності залежно від конкретної політичної ситуації. А в період активізації політичного життя у країні, піднесення масових демократичних рухів рівні ідеологізованості і когерентності масової свідомості можуть зростати.

Органічним елементом політичної культури є культура політичної самосвідомості. В кожному суспільстві існують зразки політичної само- ідентифікації його членів, тобто здатність співвідносити себе з, існуючими в суспільстві інститутами і ролями, політико-ідеологічними течіями, і потреба в такому співвіднесенні. Залежно від країни люди визнають свою політичну ідентичність — більшою або меншою мірою — на основі таких зіставлень: «ліберал —консерватор», «консерватор —центрист — ліберал», «централіст—федераліст», «комуніст —антикомуніст», «націоналіст—інтернаціоналіст» і т. д.

Ставлення до зовнішнього світу також залежить від політичної культури. Одні групи та індивіди мають зовнішні орієнтації у дусі політичної терпимості, взаєморозуміння, поваги, іншими ж світ сприймається у так званому манихейському (чорно-білому) дусі, як такий, що складається із «хороших своїх» і «поганих чужих».

Культура виборчих кампаній

У кожній державі склалась і функціонує певна культура проведення виборів (електорального процесу), що охоплює як поведінку виборців, тих, хто обирає, так і поведінку кандидатів, тобто тих, кого обирають. Залежно від країни або ситуації виборці можуть розглядати вибори як акт підтвердження своєї відданості політичній системі, національним цінностям або як формальний процес утвердження політичних діячів. Мотиви голосування можуть бути різноманітні: від особистих симпатій, партійної підтримки і до політичної платформи кандидата; більшим або меншим може бути абсентеїзм, тобто процент неучасті у виборах громадян, що мають право голосу.

Існують певні загальні риси поведінки тих, кого обирають під час виборчої кампанії. В умовах демократичної політичної культури кандидати на посади намагаються займати центристську позицію, яка б задовольнила прихильників різних політичних ідеологій: лібералів і консерваторів, лівих і правих. Вони уникають однозначної прихильності до однієї якоїсь ідеології, створюють позитивний образ політика, якому властиві всі людські пристрасті і достоїнства.

Культура проведення виборів. З’ясування переваг кандидатів на практиці часом мало відрізняється від способу дебатів, зображеного на карикатурі. Виборці розгублені: «Як ви голосуватимете, коли вам здається, що обидва вони мають рацію?»

Культура прийняття рішень

Одним із найскладніших елементів політичного життя є прийняття політичних рішень. Культура прийняття політичних рішень визначає найважливіші виміри цього процесу: хто, які індивіди, групи, офіційні чи неофіційні особи беруть участь у прийнятті рішень; якими мотивами вони керуються; якою є процедура прийняття рішень і т. д. Політичні рішення можуть прийматись на демократичному, авторитарному чи елітарному рівнях, причому рівень прийняття рішень визначають як характер проблем, по яких приймають політичне рішення, так і політична культура політичних суб’єктів.

Політична діяльність характеризується зіткненням суперечливих інтересів, уявлень, політичних позицій, установок щодо прийняття рішень, які можуть привести до конфлікту. Характер сприймання політичного конфлікту — прагнення попередити його чи навпаки — дати йому дозріти, пріоритетні способи його розв’язання — усе де невід’ємні риси політичної культури. Досвід показує, що для демократичного суспільства властиве сприймання конфлікту як норми, як природного стану суспільства. Конфлікти допускаються і їх можуть навіть заохочувати, але до певної межі. У кожній політичній культурі складаються певні підходи, шляхи і способи врегулювання конфліктів, але загалом сьогодні все більше утверджується орієнтація на використання ненасильницьких методів урегулювання конфліктів.

¹ Гердер Й.Г. Идеи в философии истории человечества. М., 1977. — С. 333, 367, 368.

² Gabriel Almond & Sidney Verba. The Civic Culture. Princeton: Princeton University Press, 1963.

³ Лісовий В. Поняття політичної культури і сучасний стан політичної культури в Україні // Розбудова держави. — 1993. — № 3. — С. 52.