Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 6. Групи інтересів і групи тиску: формування і взаємодія
6.4. Конфлікт і консолідація у політиці

Типи групових інтересів

Способи взаємодії організованих групових інтересів між собою та з владними структурами визначаються багатьма факторами, у тому числі й характером самих інтересів. З погляду їх сумісності існує три тини інтересів:

а) спільні, або такі, що об’єднують різні групи;

б) взаємо-заперечні, або такі, що протиставлять групи одна одній;

в) паралельні, або такі, що не впливають на взаємовідносини між групами.

Перший тип інтересів переважає там, де виникає спільна для усіх або багатьох груп потреба' в розв’язанні певної проблеми: у створенні системи комунікацій, у розвитку торгівлі, в дотриманні прав людини, загальнолюдських моральних норм тощо. Особливий випадок становить збіг інтересів у подоланні загрози існуванню суспільства, що спонукає до спільних дій населення під час війни, чужоземної інтервенції, природної катастрофи. Такі інтереси задовольняються об’єднаними зусиллями різних заінтересованих груп на підставі тимчасової або довготривалої згоди (консенсусу).

Другий тип інтересів — це ті, які взаємно заперечують один одного (наприклад, інтереси тих, хто хоче здобути владу, і тих, хто не хоче її віддавати). Сам зміст цих інтересів створює бар’єр на шляху їх взаємного задоволення. Такого роду зіткнення інтересів нав’язує його учасникам так звану «нульову гру», за якої виграш однієї сторони означає програш другої. У таких випадках зустрічаємося з різними формами силового протиборства.

Третій тип інтересів — такі, що існують паралельно, не перетинаючись, що й дає змогу задовольняти одні з них без особливих втрат для інших. Наприклад, країни і народи Центральної Америки можуть розв’язувати свої проблеми, практично не зачіпаючи суттєві інтереси країн Індокитаю і навпаки. Інтереси молоді, що перебуває у пошуках роботи відповідної кваліфікації, і інтереси пенсіонерів, які не працюють, також співіснують паралельно.

Форми взаємодії групових інтересів

Враховуючи цю класифікацію, логічно буде припустити, що можливі дві форми взаємодії групових інтересів — конфлікт і згода (консенсус), боротьба і співробітництво. Згідно із сучасними поглядами, обидві ці форми взаємодії є однаково нормальні і нерозривно пов’язані між собою. Адже в будь-якому з історично відомих суспільств існували й існують конфлікти: явні або приховані. Спроби довести можливість безконфліктного функціонування політичної системи, придушуючи або приховуючи конфлікти, як показав досвід Югославії та СРСР, тільки підвищує їх потенційну вибуховість та деструктивність наслідків.

Повсюдність конфліктів, небезпечність насильницьких форм їх розв'язання обумовили увагу дослідників до цього явища. Ще Френсіс Бекон, англійський філософ II пол. XVI - початку XVII ст., намагався проаналізувати (на тодішньому рівні суспільних знань) причини і типи політичних конфліктів, накреслити способи їх відвернення. Особливого значення цій проблемі надавали вчені-суспільствознавці XIX - початку XX ст.

Засновниками теорії політичного конфлікту вважають К. Маркса і А. Токвіля. Підходячи до суспільних процесів із різних методологічних позицій, обидва вчені підкреслювали неминучість консолідації у соціальних групах і конфліктів між ними. Однак, згідно з поглядами К. Маркса, такі групи — це класи, а згідно з поглядами А. де Токвіля — територіальні спільноти й добровільні асоціації — елементи громадянського суспільства. Відмінним було й те, що К. Маркс розглядав конфлікт і консенсус як альтернативні способи поведінки, абсолютизуючи роль політичних конфліктів у минулому та мріючи про безконфліктне майбутнє, а Токвіль стверджував, що демократія створює умови для досягнення балансу між силами конфлікту та консенсусу.

Значний внесок у теорію конфліктів зробили соціологи кінця XIX — поч. XX ст., що належали до напряму соціального дарвінізму (Г. Спенсер, У. Самнер, Л. Гумплович). Саме в цей період німецький філософ і соціолог Г. Зіммель увів у науковці! обіг термін «соціологія конфлікту». І, нарешті, починаючи з 50-х років XX ст., виникають сучасні теорії конфліктів: соціальних, політичних, а також конфліктів як усезагального феномену, що характеризує світ живої і неживої природи, індивідуального і суспільного життя людини.

Г. Зіммель (1858 - 1918)

Л. Козер розробив концепцію «позитивного функціонального конфлікту», згідно з якою «чим більше є незалежних один від одного конфліктів, тим краще для єдності суспільства». Р. Дарендоф вказав, що не конфлікт, а його відсутність треба розглядати як суспільну аномалію. К. Боулдінг опрацював «загальну теорію конфлікту», формалізувавши це поняття, побудувавши моделі розвитку конфліктів на основі врахування спільності їх елементів у будь-якій сфері¹.

Що ж таке соціальний конфлікт і його різновид — конфлікт політичний? Conflictus по-латинськи означає зіткнення.

Поняття і функції політичних конфліктів

Соціальний конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, цінностей, прагнень, що веде до протиборства груп, які їх захищають. Соціальний конфлікт стає політичним, якщо він зачіпає владні інституції або такі проблеми перерозподілу ресурсів, які не можуть бути вирішені без залучення фактора влади.

Політичне зіткнення (протиборство) може бути горизонтальним (структурним) — між окремими групами інтересів, або вертикальним — між групами інтересів і владою. Останнє стає системним, якщо проблема конфліктів у соціологічній та політичній думці переходить у боротьбу проти пануючої еліти, загрожує існуванню даної політичної системи.

Згідно із сучасними поглядами, конфлікти виконують такі функції.

1. Сигнальна функція: характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства. Там, де виникає конфлікт, у суспільних відносинах щось розладналося і потребує серйозних змін. Тим самим конфлікт сприяє встановленню соціально необхідного стану рівноваги. Однак стан рівноваги — завжди відносний і тимчасовий, оскільки в ньому визрівають і чекають свого вирішення нові конфлікти. В політичному житті, зокрема, важко знайти такий стан рівноваги, за якого був би зовсім відсутній конфлікт між опозицією (або опозиційною партією) і урядом (або урядовою партією)

2. Інформаційна функція: розгортання, перебіг, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, що її породили та про співвідношення сил у суспільстві. Вивчення цієї інформації — важливий засіб пізнання суспільних проблем і процесів.

3. Диференціювальна функція: процес соціальної диференціації, що відбувається під впливом конфлікт)', часто руйнує старі соціальні структури, змінює співвідношення їх елементів, визначає нові форми взаємозв’язку.

4. Інтегрувальна функція тісно пов’язана з нею, адже у протистоянні з іншими групами зростає консолідація усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації її членів.

5. Динамічна функція: конфлікт відкриває дорогу змінам, примушує рухатися вперед, розвивати політичну систему.

Типи політичних конфліктів

Джерела політичних конфліктів, їх цілі та наслідки легше пояснити, якщо маги на увазі класифікацію політичних конфліктів на три основні типи: конфлікт інтересів, конфлікт цінностей, конфлікт ідентифікації.

✵ Конфлікт інтересів переважає в економічно розвинених країнах, стабільних державах, де нормою політичного життя є боротьба групових інтересів навколо розподілу економічного «пирога» (стосовно податків, обсягу соціального забезпечення тощо). Даний тип політичного конфлікту найлегше піддається урегулюванню, тому що в цих питаннях завжди можна знайти компромісне рішення («одним — це, другим — інше»; «трохи тим, трохи іншим»).

✵ Ціннісні конфлікти — це боротьба навколо уявлень про те, що є правильним або важливим, до яких цілей треба прагнути. Такі конфлікти найбільш характерні для країн, що розвиваються, для держав із нестабільним суспільним і політичним ладом, для перехідних суспільств, до яких тепер належать посткомуністичні країни. Ціннісні конфлікти потребують великих зусиль для їх урегулювання, оскільки вони не піддаються компромісам (діє правило «або — або»).

✵ Конфлікти ідентифікації² характерні для суспільств, у яких індивіди ототожнюють (ідентифікують) себе лише з окремою групою (етнічною, релігійною або мовною), а не із суспільством загалом. Конфлікти ідентифікації виникають в умовах протилежності рас (ПАР), етнічної протилежності (колишній СРСР), мовних (Бельгія) або релігійних (Північна Ірландія) протилежностей.

Урегулювання політичних конфліктів

Найбільшу увагу в політології приділяють проблемі врегулювання політичних конфліктів. Існує декілька варіантів підходу до цієї проблеми. В недемократичних системах конфлікти майже ніколи не визнаються правомірними і ігноруються владою до того часу, доки вони не набудуть крайніх, насильницьких форм. Протилежні вимоги груп, втягнутих у конфлікт, довгий час не знаходять зовнішнього вияву. Це, однак, не призводить до їх зникнення або нівелювання. Навпаки, у довгостроковій перспективі гострота протистояння зростає і при першій-ліпшій нагоді може статися соціальний чи політичний вибух. Приклад: Карабах і інші конфлікти періоду «перебудови» на теренах колишнього СРСР.

Інша ситуація складається, коли кожен учасник конфлікту має достатньо сил, щоб блокувати дії іншого, але не в змозі змінити його поведінку. Результатом такого стану в політиці буває відсутність змін, застій. Прикладом може служити протистояння у Верховній Раді України «Народної Ради» і «групи 239» у 1991 - 93 рр.: невирішені питання — прийняття Конституції, створення Конституційного суду та ін. — так і залишалися невирішеними. Історія повторилась у 1998 р. з обранням Голови Верховної Ради.

Примус використовується, щоб послабити або звести нанівець здатність однієї або декількох груп створити конфліктну ситуацію і використати її у своїх інтересах. Примусовий підхід найчастіше застосовує держава, яка використовує поліцію, армію, бюрократичний апарат, намагаючись з їх допомогою уникнути громадської непокори або навіть повстання з боку незадоволених груп. Громадянські війни та революції також пов’язані з примусом.

У демократичних державах найчастіше застосовують інституціалізовані методи мирного врегулювання конфлікту. Для того існують спеціальні механізми, за допомогою яких проводяться консультації, переговори, вивчення можливих альтернатив, пошуки взаємоприйнятих рішень. Розвиток законодавства, парламентаризму, системи політичних партій створює умови мирного врегулювання конфліктів між різними груповими інтересами за допомогою складної системи процедур, традицій, ритуалів, а також тиску заінтересованих груп, урахування думки експертів і депутатів.

Труднощі у врегулюванні конфліктів та шляхи їх подолання

Урегулювання конфліктів — дуже нелегка річ, оскільки спілкування між учасниками конфлікту порушене, вони не «чують» і не сприймають одне одного. Тому, щоб досягнути компромісного, прийнятного для обох сторін рішення, часто звертаються за допомогою до посередника. Саме завдяки посередницькій діяльності відновлюється цілісність суспільства та задовольняються у тій чи іншій мірі інтереси кожного учасника конфліктної ситуації.

Існує два типи посередників: «третейський суддя», що діє передусім на підставі законів, правил та інструкцій. Під час переговорів він, як звичайно, бере на себе роль ведучого, дозволяючи собі обмежувати промовців як з одного, так і з другого боку; «граючий тренер», який своє основне завдання бачить у тому, щоб створити умови для успішних переговорів і в межах цих умов активізувати процеси обговорення та узгодження інтересів сторін, що конфліктують.

Технологія розв’язання конфліктної ситуації передбачає три стадії.

1. Підготовчий етап, у ході якого необхідно «поставити діагноз», _; визначити тип конфлікту, оцінити ступінь його загострення, дослідити наміри, цілі та орієнтації учасників конфлікту, ресурси, якими вони володіють і можливі дії, що їх вони готові здійснити.

2. Етап вирішення конфлікту — власне переговори. Цей етан іноді буває дуже тривалий і складний, бо передбачає безпосередній контакт учасників конфліктної ситуації та довірених осіб.

3. На третьому етані необхідно здійснити вихід учасників переговорів із конфліктної ситуації, визначити об’єктивні критерії контролю за реалізацією прийнятих рішень.

Функції посередника при вирішенні конфлікту

На кожному з етапів переважає та чи інша функція посередника. Усього їх нараховують три: комунікативна, дослідницька, організаційна. Реалізуючи першу функцію, посередник підтримує зв’язок між учасниками конфлікту, спонукає їх до комунікації. Дослідницька функція висувається на перший план на стадії попереднього вивчення конфлікту, оскільки тут формується новий погляд на конфлікт. Реалізуючи цю функцію, посередник проводить соціологічні, психологічні та інші необхідні дослідження, проектує альтернативні моделі розв’язання конфлікту, прогнозує можливі наслідки різних рішень, планує процес переговорів. Реалізація організаційної функції передбачає проведення зборів, обговорень за участю зацікавлених сторін та експертів, використання раніше набутого досвіду врегулювання подібних конфліктів.

Другою формою взаємодії заінтересованих груп у політиці можна вважати консолідацію на основі консенсусу.

Консолідація суспільств на основі консенсусу

Консолідація — це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих груп для досягнення спільних цілей. Консолідація може набувати форми виборчого блоку, об’єднання фракцій у парламенті на підтримку того чи іншого питання порядку денного, узгоджених масових дій заради здійснення тиску на уряд чи парламент тощо.

Політична консолідація як форма взаємодії виникає на основі консенсусу. Цей термін застосовується у політології не лише для означення одного з принципів прийняття політичних рішень, а й для характеристики загального стану взаємовідносин у суспільстві. Досягнення консенсусу в цьому розумінні означає громадянську злагоду, згоду всіх або більшості заінтересованих груп щодо суті політико-правового ладу, напряму розвитку країни, стратегічних і тактичних завдань державної політики. Консенсус характеризується підтримкою політичного курсу держави, або, принаймні, відсутністю його активного несприйняття. Зрозуміло, що останнє може бути ознакою консенсусу лише в демократичній державі, де створені умови для вільного вияву опозиційних поглядів.

Консенсус є важливою умовою політичної стабільності. Він дозволяє управляти суспільством ненасильницькими методами і дає підстави говорити про політичну консолідацію (єдність) суспільства. Проте загальна згода, що є передумовою і серцевиною консенсусного стану суспільства, не піддається точному визначенню і кількісному виміру. Зафіксувати консенсус можна тільки на підставі його наслідків, головними з яких є: стабільне функціонування системи, відсутність системних конфліктів.

Як досягнути консенсусу?

Досягнення консенсусу можливе, як уже відзначено, лише в умовах реального плюралізму, який не тільки не заперечує, а й передбачає підтримку спільно вироблених цінностей і цілей прихильниками різних політичних і філософських течій, групами з різними соціально-економічними інтересами. Спрямованість на реалізацію цих цінностей (які, своєю чергою, не поглинають усіх існуючих відмінностей, а лише «надбудовуються» над ними) є ефективним чинником консолідації суспільства. Історія свідчить, що такими об’єднуючими цінностями (базовими підставами консенсусу) можуть бути права і свободи людини, національні, релігійні та інші цінності. Для розвинених демократичних суспільств найголовнішими є саме права і свободи особи, що є наслідком їх тривалого життя в умовах ліберальної демократії, високого рівня масової політичної культури.

Національні та релігійні цінності теж можуть бути «залучені» I для досягнення консенсусу, особливо при переході від тоталітарних режимів до демократичних, але вони мають меншу консолідуючу силу, бо вилучають із сфери консенсусу деяку частину населення, відображаючи, таким чином, лише початковий рівень розвитку демократії з його принципом підкорення меншості більшості.

Найсприятливіші умови для досягнення політичного консенсусу виникають при пануванні норм терпимості, компромісу, громадянськості, прихильності до понять загального добробуту, визнання чужих інтересів як гарантії для здійснення інтересів власних, котрі набувають розповсюдження в умовах громадянського суспільства і є його ознаками. Важливу роль у досягненні консенсусу відіграють і політичні інститути — законодавчі органи, суди, коаліційні партійні системи, що об’єднують плюралістичне суспільство.

¹ Запрудский Ю. Социальный конфликт: политологический анализ. Ростов-на-Дону, 1992. — С. 33 - 35.

² Ідентифікація — термін, який означає усвідомлення індивідом своєї включеності в певну соціальну, національну, політичну групу.