Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 6. Групи інтересів і групи тиску: формування і взаємодія
6.3. Суспільні моделі взаємодії і захисту групових інтересів

Існує два основні підходи до вивчення (дві дослідницькі парадигми аналізу) впливу групових інтересів на політику. Марксистська теорія класів і класової боротьби, котра, як уже згадувалось, виходить з ідеї класового панування та дихотомічних уявлень про суспільне життя, і теорія плюралістичного суспільства, яка вважає нормою наявність багатоманітних групових інтересів, що борються за вплив на владні структури.

Теорія класової боротьби

Згідно з марксистським ученням про класи, процес соціальної диференціації діє тільки в напрямі поляризації суспільства на два основні класи: панівний (експлуататорський) і підлеглий (експлуатований); кожне класове суспільство має одну головну суперечність — суперечність із приводу володіння засобами виробництва (за капіталізму це є суперечність між буржуазією і пролетаріатом); усі інші суспільні групи розмиваються і зливаються з основними класами або стають на захист їх інтересів, і лише ці останні реально впливають на політику; політична влада завжди є явним або прихованим пануванням (диктатурою) одного класу над іншим. Марксисти вважають, що основна класова суперечність має непримиренний характер (є антагоністичною), і тому ніякі компроміси, домовленості між класами не приведуть до стабілізації системи. Ця суперечність може бути розв’язана тільки за допомогою революції, а тому революційність є ознакою зрілості політичного руху експлуатованого класу. До політичної поміркованості, пошуків шляхів до класового примирення ортодоксальні марксисти (не тільки в минулому, а й тепер) ставляться зневажливо як до угодовства, опортунізму, зради класових інтересів.

Концепція соціального плюралізму

Протилежним до охарактеризованого є ліберально-демократична теорія групових інтересів та їх ролі у політичному житті, що знайшла свій сучасний вираз у теорії «плюралістичного» суспільства. її положення чітко сформульовані Робертом Далом, книжка якого «Хто ж править?» вважається класичним дослідженням у цій галузі. Плюралісти погоджуються, що тенденція до дихотомізації суспільного поділу могла діяти в період раннього капіталізму, але заперечують її дію у сучасних розвинених суспільствах. Останні характеризуються складною соціальною структурою, наявністю різних групових інтересів (економічних, соціальних, культурних, конфесійних і т. д.), тобто соціальним плюралізмом. Групи перебувають у стані перманентного протиборства, яке не тільки не підриває стабільність соціальної (і політичної) системи, а й сприяє їй. Адже в такій ситуації представникам заінтересованих груп доводиться постійно шукати шляхів до примирення, вести переговори, укладати союзи, тобто відмовлятися від політики силового тиску й формувати політичну культуру компромісів.

Перевагою плюралістичного суспільства є те, що суспільні групи мають можливості захищати свої інтереси, виступаючи на політичній арені як організовані сили. Р. Дал зазначає, що категорією політології є не соціальний чи культурний плюралізм у розумінні «багатоманітність», а саме «організаційний плюралізм», здатний перетворити групи інтересів на суб’єктів політичного процесу. Організаційний плюралізм у сфері громадського життя веде до утворення партій, які є подальшою ланкою представництва й захисту специфічних групових інтересів політичними засобами.

«Організаційний плюралізм, — пише Дал, — звичайно супроводжує і як причина, і як наслідок, процес лібералізації і демократизації гегемоністських режимів»¹.

Першим теоретиком плюралістичного суспільства вважають Джеймса Медісона, одного з батьків-засновників США, який у знаменитій колективній збірці статей «Федераліст», що агітувала за ратифікацію Конституції штатами, стверджував: конфлікти інтересів є природним явищем для людини й суспільства і тому треба подолати упередженість до угруповань; у міру зростання різноманітності інтересів та політичних розмежувань, перетворення конфліктів на звичний і прийнятний аспект політичного життя зростає також значення особистих прав. Персональні права захищають індивіда від можливого свавілля властей, забезпечують кожному певний простір свободи, який не може бути легко порушений звичайними політичними рішеннями.

«Якби могло існувати суспільство, в якому б не було конфлікту інтересів, ніхто дуже не потребував би персональних прав: чого хотів би один громадянин, того хотіли б усі інші», — писав Медісон.

Плюралізм інтересів і громадянське суспільство

Суспільства, в яких визнання розмаїтості групових інтересів поєднується із захистом індивідуальних прав особистості, функціонують як громадянські суспільства. Їх особливістю є те, що в рамках таких суспільств люди об’єднуються в асоціації та виходять із них, конкурують з іншими спілками та групами інтересів, а також заявляють про свої вимоги державі як рівні й вільні індивіди, права яких захищені конституцією і законами.

Громадянське суспільство в політології звичайно розглядають як антиномію (соціальне утворення, що протистоїть) державі. Не відступаючи від цього правила, ми також залишимо основний блок питань, що стосуються проблем громадянського суспільства, для розгляду у другій книзі, у контексті його стосунків із державою. Однак поняття громадянського суспільства характеризує передовсім один із типів співіснування, організації і захисту групових інтересів різних рівнів та їх взаємин із державою, яке значно відрізняється від двох інших типів: клієнтелізму й корпоратизму. В чому ж полягають ці відмінності?

Досить популярним є визначення, що проголошує: громадянське суспільство — це плюралізм і організація інтересів незалежно від держави.

Структурними елементами громадянського суспільства є виробничі спілки, добровільні громадські організації і об’єднання, тобто всі охарактеризовані раніше відкриті організовані групи інтересів та групи тиску. Як інститути громадянського суспільства вони виконують такі групи функцій:

По-перше, ці спілки та об’єднання є засобом самовираження індивідів, їх самоорганізації і самостійної реалізації ними власних інтересів (як приклад можна навести діяльність українських кооперативів або Товариства «Просвіта» в Галичині в 20 - 30-ті роки нашого століття). У цій ролі вони полегшують виконання державою своїх функцій, зменшуючи «тягар проблем», які їй доводиться розв’язувати.

По-друге, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс «бути почутою нагорі» владної піраміди. Вони також зменшують деструктивну силу протистояння інтересів, абсорбуючи і впорядковуючи енергію людей, вводячи в організоване русло протести, вимоги, акції непокори і т. п. Тим самим вони оберігають суспільну систему від хаосу і створюють сприятливі умови для» функціонування демократичної влади.

По-третє, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм упевненість у своїх силах, служать опорою у їх можливому протистоянні з державою.

Чинники й сили громадянського суспільства

Життєдіяльність громадянського суспільства визначається розвиненістю вертикальних та горизонтальних зв’язків цієї системи, її здатністю реалізувати багатоманітні інтереси соціальних груп та індивідів. А це залежить як від кількісних показників включеності громадян у діяльність інститутів громадянського суспільства, так і від якісних вимірів цієї діяльності: громадянської культури, активності, відповідальності. Найважливішими рисами громадянської політичної культури є: потенційна політична активність громадян, їх віра у свої можливості, готовність, коли треба, брати участь у політиці заради захисту своїх інтересів; поміркованість і здатність іти на компроміси, поєднання конкурентності з відносинами взаємної довіри та співробітництва.

Не останню роль серед чинників, що обумовлюють силу або, навпаки, кволість громадянського суспільства, відіграє держава, оскільки саме вона створює відповідне правове ноле для діяльності організованих груп інтересів та захисту індивідуальних прав людини. «Захищеність конституційних прав є фундаментальною умовою автономності громадянського суспільства і заборолом проти беззаконного правління»².

Коли ж громадянська культура відсутня, а високий ступінь соціальної нерівності та пов’язаної з нею несвободи нижчих суспільних верств поєднуються з незахищеністю громадянських прав і свобод, тоді домінуючою формою стосунків з приводу захисту індивідуальних та групових інтересів стає клієнтелізм (див. таблицю 6.2).

Таблиця 6.2.

ДВІ МОДЕЛІ СПІВІСНУВАННЯ І ЗАХИСТУ ІНТЕРЕСІВ: ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І КЛІЄНТЕЛІЗМ

Особа покладається не на свої права і не на вплив організованих для захисту інтересів асоціацій, а на патрона, який стоїть вище на соціальній і владній драбині і погоджується захищати безумовно йому відданих і готових завжди відплатитися «клієнтів» із нижчих соціальних верств.

Патроно-клієнтельські стосунки грунтуються на обміні благами між суб’єктами з неоднаковими суспільним статусом і силою впливу: сильний, або патрон, пропонує захист (протекцію) і доступ до дефіцитних ресурсів (земля, робочі місця, житло в колишньому СРСР тощо) клієнтові; клієнт, своєю чергою, надає підтримку чи послуги патронові (робота, виборчі голоси). Такі стосунки стійко тримаються в організаціях типу мафії і вперше описані дослідниками середземноморських країн, де мафії — вкорінене явище. Дослідник клієнтельських стосунків в Італії К. Россетті підкреслює, що головною причиною того, що клієнтелізм, який був домінуючою формою традиційних стосунків на півдні країни, згодом поширився на політичну систему всієї Італії, було утвердження «напівконституційного режиму», за якого суди, у тому числі й конституційний, залежать від політиків (законодавчої і виконавчої гілок влади). Клієнтельські стосунки, зазначає Россетті, процвітають тоді, коли «конституційні гарантії прав і обов’язків урізані, усунені або паралізовані». Вони властиві багатьом суспільним системам но всій планеті: від країн третього світу, де партійними босами часто є лендлорди або вожді племен, що отримують голоси підлеглого селянства в обмін на певні блага від центрального уряду, до місцевих «партійних машин» деяких американських міст.

Передумови і риси клієнтелізму

Попри значні відмінності у формах клієнтелізму всі патроно-клієнтельські системи мають одні й ті ж самі підстави виникнення. Вони виростають не там, де соціальна нерівність і експлуатація є незначні, а навпаки — там, де вони дуже глибоко закорінені й непорушні; тому для нижчих верств видається раціональнішим діяти в їх рамках, ніж боротися проти них. Клієнтелізм виникає в ієрархічних суспільствах, де конкуренція індивідів існує тільки в межах певного рівня ієрархії і не поширюється на відносини між цими рівнями. Етнічна солідарність з її мереженодібною структурою стосунків також вважається добрим ґрунтом для клієнтелізму, оскільки підсилює міжкласові і міжгрупові контакти як основу для політичних дій (інакше кажучи, сприяє співробітництву між нерівними).

Риси, що виражають сутність клієнтелізму:

✵ нерівність суб’єктів, що вступають у зв’язок задля захисту своїх інтересів та задоволення потреб;

✵ надання двостороннім стосункам форми фаворитизму, патронажу, що зовні може виглядати як форма захисту простої людини;

✵ зв’язок між патроном і клієнтом на підставі особистих зобов’язань і або общинної солідарності (патрон, наприклад, може бути хресним батьком і клієнта або належати до тієї самої етнокультурної громади, що й клієнт);

✵ боротьба за контроль над політичними й економічними ресурсами як справжня мета патрона;

✵ використання ним незаконних форм контролю за рухом ресурсів;

✵ партикуляризм інтересів;

✵ недотримання громадянських прав і активна або пасивна протидія їх застосуванню;

✵ особлива форма політичної культури залежності — інструментальна мовчазна культура загалу, яка все це покриває.

Прояви та джерела клієнтелізму в комуністичних країнах

Патроно-клієнтельські відносини легко проникають в усі бюрократизовані структури. Зокрема, вони пронизували стосунки в самій КПРС, а також між правлячою комуністичною елітою і народом. До проявів клієнтелізму в колишньому СРСР слід віднести:

✵ спосіб добору партійних і державних кадрів: керівництво КПРС намагалося посадити на ключові пости саме тих людей, котрі були йому віддані особисто, а інтелектуальні та ділові якості претендентів відігравали далеко не вирішальну роль;

✵ спосіб організації стосунків усередині партії: взаємодія і конкуренція існувала лише в межах «поверхів» партійної ієрархії;

✵ спосіб організації стосунків КПРС із народом: на засадах партерналістської опіки, з одного боку, і незаперечної відданості, з іншого;

✵ радянські уявлення про роль депутата, взаємини між ним і виборцями: депутат зобов’язувався вирішувати не загальносуспільні проблеми, а «допомогати» виборцям у розв’язанні особистих, часто побутових проблем. У зв’язку з цим набула розповсюдження практика прийому виборців в окрузі з особистих питань³;

✵ патерналістські відносини між керівниками виробничих підприємств, у тому числі й колгоспів, зі своїми «підлеглими».

Посткомуністична свідомість і клієнтелізм в Україні

Клієнтелізм в умовах незалежної України є продовженням тоталітарної традиції і, як стійка система людських зв’язків і обміну, становить загрозу утвердженню громадянської культури та демократії. В наших умовах найбільш розповсюдженими є такі прояви клієнтельських уявлень про зв’язки еліти з народом, як: намагання обрати «багатого» бізнесмена, який хоч і не має чіткої політичної позиції, зате може «допомогти людям»; проведення виборів у сільській місцевості «за порадою» або «на вимогу» місцевих начальників; організація партій за типом замкнутих елітарних груп, які не шукають поповнення своїх рядів за рахунок народу, а лише пропонують народу під час виборів свій «патронаж».

Будь-які політичні та владні групи, що створені й діють за принципом клієнтелізму, в, тому числі й клієнтелістські партії зі своїми «опікунами» (босами), протидіють незалежності виборців і спробам незалежного функціонування громадянського суспільства. Такі партії можуть бути провідником партикулярних патронажно-клієнтельських інтересів, відірваними від суспільних потреб. Отже, наявність багатопартійності сама по собі ще не говорить, чи є суспільство громадянським, чи клієнтельським. Якщо партії «пов’язані» тіньовими грішми і зобов’язаннями, то вони протистоять громадянському суспільству як корумпована чи «клієнтельська еліта», що не здатна перейматися суспільними проблемами і керується лише партикулярними інтересами своїх «клієнтів».

Шкода, якої завдає клієнтелізм

На перший погляд, патроно-клієнтельські зв’язки вигідні обом нерівним суспільним партнерам: вони є знаряддям здобуття впливу для патронів і формою захисту простої людини — для його клієнтели. Проте клієнтелізм має дуже значні вади, що стоять на перешкоді прогресу того суспільства, де він панує, а саме:

✵ Клієнтелізм вливає на фундаментальні правила структуризації суспільних відносин, сприяє створенню паралельних тіньових структур влади.

✵ Через клієнтельні канали обмінюються не лише суспільні гроші, прибутки і переваги, а й найвища демократична цінність: необумовленість політичного вибору.

✵ Клієнтелізм зосереджується на розподілі, а не на виробництві й часто має паразитичну природу.

✵ Оскільки він є знаряддям для досягнення партикулярних, а не універсальних цілей, йому внутрішньо притаманна соціальна (у тому числі й політична) неефективність.

✵ Клієнтелізм ігнорує будь-які апеляції до громадських цінностей і часто призводить до поширення цинізму в суспільстві, що роз’їдає громадську мораль.

✵ Політична стабільність, яку він забезпечує, ґрунтується не на створенні підстав для легітимності політичних структур та їх діяльності, а на купленій підтримці ключових прихованих інтересів.

✵ Контролюючи способи і межі впливу (включно із законодавчими рішеннями), клієнтелізм, як зазначає Россетті, служить «бар’єром проти потенційних контреліт, відданих безкомпромісним і універсалістським нормам етики».

✵ Він неминуче веде до обмеження вільного обміну ідеями та до ізоляції груп та індивідів, котрі прихильні до альтернативних моделей суспільного устрою; він примушує «оракулів конституції» мовчати та йти у «внутрішнє вигнання» і тим самим забезпечує собі тривале існування.

«У кінцевому підсумку, — зазначено в одній з політологічних енциклопедій Великобританії, — його слід розглядати як перешкоду для політичного розвитку, хоч його корисність (для обох сторін. — А. К.) забезпечує збереження елементів клієнтелізму навіть у найрозвиненіших політичних системах»⁴.

Корпоратизм та його різновиди

Якщо громадянське суспільство і клієнтелізм можна розглядати як дві протилежні моделі захисту інтересів і задоволення потреб, то корпоратизм може виникати як специфічна надбудова і над тим, і над іншим, набуваючи при тому різного змісту. Встановлення фашизму в Італії 1922 р. було нічим іншим, як переростанням клієнтелізму у фашистську форму корпоратизму. Тип політичного режиму змінився, але не змінилася модель взаємодії інтересів та розподілу ресурсів. Клієнтелістські зв’язки й асоціації, щоправда, набули іншої форми. Єдина фашистська партія стала центром клієнтелізму, а державна бюрократія перетворилася на велику національну патронажну організацію. «Нове полягало в тому, що фашизм замінив партійну форму клієнтелізму державною», — зазначає К. Россетті.

Довгий час термін «корпоратизм» асоціювався саме з фашизмом та іншими антидемократичними формами взаємодії впливових групових інтересів і держави. Проте із середини 70-х років дедалі ширше застосовується поняття неокорпоратизму, або ліберального (соціал-демократичного) корпоратизму, прикладами якого можуть служити Австрія або Швеція. Він виник унаслідок досягнення рівноваги між основними захисними групами інтересів (промисловцями та профспілками) і згоди владних структур однаковою мірою рахуватися з ними при виробленні курсів державної політики. Інша назва для цього явища, що позбавлена негативного відтінку — «соціальне партнерство».

Отже, демократичний корпоратизм — це форма організації заінтересованих груп і їх взаємодії зі своїми членами, з одного боку, та урядом, з іншого.

Ознаки демократичного корпоратизму:

✵ тісні контакти між урядом і впливовими групами інтересів (мова - і йде переважно про захисні груші, що відстоюють економічні інтереси: спілки підприємців, з одного боку, та робітничі профспілки, з іншого) з приводу закладення їхніх вимог у статті державного бюджету, урядові програми економічного й соціального розвитку;

✵ формування «верхівкових» представницьких організацій, за якими уряд визнає виняткове, монопольне право на представництво групових інтересів даного класу чи даної галузі; на участь у, процесі вироблення політичних рішень, що торкаються даних інтересів;

✵ створення при урядах спеціальних формальних структур: рад, комітетів, колегій і т.п. у рамках яких узгоджуються позиції уряду та груп інтересів і приймаються спільні рішення;

✵ зобов'язання організацій, що представляють трупові інтереси, домагатися від тих, кого вони представлять, незаперечно погоджуватися з результатами переговорів з урядом та виконувати спільно прийняті рішення;

✵ обмеження кількості і зміна функцій організацій, що представляють певні групові інтереси, їх перехід від інформування і консультування уряду до переговорів з ним, прийняття на себе частини відповідальності за виконання рішень;

✵ зміна методів спілкування керівництва організацій з широким загалом даної групи інтересів: замість переконання на основі вільного обміну поглядами та ідеями — індоктринація; вимога незаперечного підкорення прийнятим рішенням; примусовий тиск із застосуванням різного роду санкцій — ненадання ліцензій, торгових марок, .відмова в певних послугах тощо.

У середині 70-х років, коли концепція неокорноратизму набула великої популярності, багато авторів прогнозувало поступове перетворення плюралістичних ліберальних демократій у корпоративістські держави, вбачаючи в тому певну загрозу для демократії. Однак пізніше з’ясувалося, що тенденцію до корпоратизму не можна абсолютизувати. Такі країни, як США та Великобританія, виявились дуже стійкими у протидії цій тенденції; Франція та Японія як були, так і залишились напівкорпоративістськими; тоді як класично нео-корпоративістські держави Скандинавського півострова, Бельгія, Нідерланди досягали значних успіхів як у розвитку економіки, так і в забезпеченні стабільності демократичних інститутів, застосовуючи механізми корпоратизму в деяких або в більшості сфер узгодження групових інтересів. Як зазначає один із найвідоміших дослідників корпоратизму Р. К. Шміттер, «спонтанність, добровільність і автономність як риси плюралізму можуть здаватися більш демократичними в принципі, проте на практиці вони відтворюють більшу нерівність доступу до влади, особливо стосовно соціальних класів. Корпоратизм вирівнює розподіл ресурсів поміж категоріями заінтересованих груп і гарантує формальний паритет у процесі прийняття рішень»⁵. Сьогодні більшість авторів погоджується з тим, що корпоратизм — це лише ідеальний тип (модель аналізу) відносин у сфері організації, висловлення і задоволення групових інтересів, який на практиці часто співіснує з плюралістичною моделлю, забезпечуючи разом повнокровне функціонування інститутів громадянського суспільства.

¹ Dahl R. A. Pluralism Revisited // Comparative Politics. — January, 1978. — P. 197.

² С. Rossetti. Constitutionalism and Clientelism in Italy. —In: Democracy, Clientelism, and Civil Society/ Luis Roniger & Ayse Gunes-Ayata, eds. — Boulder (Colo.): Lynne Lienner, 1994. — P. 87.

³ Як дослідив американський політолог Р. Патнем, саме у клієнтельських районах Італії виборці найчастіше відвідували своїх представників, причому робили це задля вирішення особистих, а не громадських питань.

⁴ The Oxford Companion to Politics of the World /Ed. by Joel Krieger. - New York; Oxford: Oxford University Press, 1993. — P. 687 - 688.

⁵ The Oxford Companion to Politics of the World. — P. 198.