Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 20. Прогностичні контури XXI століття
20.2. Століття інформаційного суспільства і глобалізації

Основною теоретичною парадигмою прогнозування майбутнього у XXI ст. є парадигма інформаційного суспільства. Термін «інформаційне суспільство» закріпився у науці і суспільно-політичній практиці з початку 80-х років XX ст.

Суть концепції інформаційного суспільства полягає в тому, що першорядного значення в розвитку всіх суспільних сфер набувають знання, інформація, інтелектуальний потенціал людини. Інформація визначає економічний розвиток і соціальний прогрес. У політичній сфері вільний доступ до різноманітної інформації забезпечує широкий обмін думками, врахування яких веде до формування спільних політичних платформ партій і соціальних груп, істотного розширення соціальної бази демократії.

Теорії інформаційного суспільства

Видатний вклад у розвиток теорії інформаційного суспільства внесли вчені різних країн — Д. Белл, Д. Робертсон, О. Тоффлер, Д. Нейсбіт, В. Хмелько та ін. Завдяки їхній працям у сучасній науці утвердився погляд, що переломні спіни в розвитку людства виникають не тільки у зв’язку з соціальними, технологічними, але й інформаційними революціями.

Д. Робертсон виділив чотири таких революції, пов’язані з виникненням мови, винаходом писемності, книгодрукування і створенням сучасних інформаційних технологій. Остання почалася з настанням ери електричних систем зв’язку, а досягла розвитку із створенням ЕОМ і нових типів комунікацій. Кожен інформаційний вибух супроводжувався переходом до нової цивілізації. Сучасний інформаційний вибух веде до настільки ґрунтовних змін, що XXI ст., можливо, відрізнятиметься від XX ст. значно більше, ніж XIX від XIII ст. н.е. або навіть XIII ст. до н.е. Це приведе до радикальних змін в наших уявленнях про мир, війну, політику, владу, багатство. Зрозуміло, що нині передбачити усі ці зміни точно і в деталях неможливо.

Один з найпопулярніших футурологів Олвін Тоффлер аналізує нове суспільство у працях: «Третя хвиля» (1980), «Передумови і прогнози» (1984), «Зміщення влади: знання багатство і сила па порозі XXI століття» (1990). Свою теорію він називає суперіндустріалізмом, або «третьою хвилею» (перші дві хвилі в історії цивілізації — це аграрна та індустріальна).

Основною рушійною силою розвитку інформаційного суспільства О.Тоффлер вважає вдосконалення інформаційних технологій. Суспільство ґрунтується на використанні інтелектуальних здібностей, знань, а не фізичної сили людини; не гроші, а знання стають символічною формою капіталу. Докорінно змінюється природа влади, джерелом її стають знання і вона перетворюється у владу вищої якості, в той час як джерелами влади низької якості є сила або загроза її застосування, а влади середньої якості — багатство. В політичному житті відбувається відмова від представницької демократії на користь «напівпрямої». Вона зорієнтована на окрему людину, думкам якої надають юридичної чинності поза межами законодавчих органів. Відбувається децентралізація влади, яка створює умови для розподілу відповідальності при ухваленні рішень, що робить живою бюрократичну систему. Оскільки інформаційні технології усувають старі принципи поділу праці і спеціалізації, виникає нова організаційна структура — адхократія, яка на відміну від бюрократії має тимчасовий характер, бо в ній люди об’єднані доти, доки працюють над певною темою чи проектом за умов вільного потоку інформації. Останній чинник вимагає від них таких якостей, як творчість, автономність мислення, здатність до нововведень, які не сумісні з бюрократичним підходом. Таким чином, суспільство розвивається до антибюрократичних владних форм.

О. Тоффлер вважає, що на перешкоді утвердженню суспільних форм «третьої хвилі» можуть бути економічний крах, війна, економічна катастрофа, протидія таких політичних сил, як профашистські організації, політизовані релігійні течії, патологічні форми екологічного руху, націоналістичні сили, різні екстремістські організації. Саме ці політичні сили, а не комуністичний тоталітаризм, передбачав футуролог, стануть головними противниками демократії у XXI ст.

Прихильником інформаційного підходу до майбутнього розвитку суспільства є провідний американський футуролог Джон Нейсбіт. Головним рушієм суспільного розвитку в інформаційному суспільстві, за Нейсбітом, стають знання. Не гроші в руках небагатьох, а інформація в руках багатьох є тепер справжнім джерелом сили. Розв’язання проблем розвитку суспільства залежить від розвитку людини, її інтелектуальних здібностей, якості системи освіти, від зростання відповідальності, організованості, моральних засад спілкування між людьми. І зрештою, теорія цінності знань повинна замінити застарілу теорію цінності праці Маркса.

Особливістю розвитку теорій інформаційного суспільства є те, що багато з них стають основою державної політики, зокрема в США і Японії. Провідні країни та регіональні союзи ухвалили й виконують комплексні програми формування інформаційного суспільства. На самміті Європейського Союзу в Лісабоні (весна 2000 р.) ухвалено програму просування Європи до інформаційного суспільства. Вона передбачає випереджувальний розвиток інформаційної сфери. Того ж року країни «великої вісімки» на зустрічі у верхах на Окінаві прийняли Декларацію про глобальне інформаційне суспільство.

Теоретики, що опрацьовують проблеми інформаційного суспільства, стверджують, що у XXI ст. триватиме дальший розвиток засобів передачі та обробки інформації, зокрема зросте пропускна спроможність каналів зв’язку та щільність телефонізації; продовжуватиметься інтеграція видів інформації, стирання різниці між звуком, текстом і зображенням в системі передачі інформації, ще більше послабиться роль письмової комунікації.

Ці зміни вплинуть і на систему освіти, і на політику. Вже в останній третині XX ст. знання почали формуватись переважно не системою освіти, а засобами масової інформації. Ця тенденція в нинішньому столітті значно посилиться. Роль традиційної системи освіти знижуватиметься; натомість зростатиме роль інших типів формування свідомості.

Людина все більше відкриватиме навколишній світ за законами випадку, у процесі спроб і помилок. Такий спосіб пізнання посилить елемент ірраціонального у свідомості, призведе до руйнування ієрархії знань, їх системної структури.

В політичній сфері пройде поступове перенесення реальних владних функцій від номінальних носіїв влади до центрів підготовки рішень.

Вже тепер у політичній боротьбі виграє той, хто здатний краще зібрати, обробити й поширити інформацію. У світі поступово сформується система надвлади, що грунтуватиметься на інформаційній перевазі, суттєвою рисою якої знову стане утаємниченість.

З кожним кроком збільшуватимуться потреби суспільства у наукових дослідженнях, що викличе різке зростання обсягів асигнувань на науку та кількість вчених. Проходитиме вдосконалення глобальної мережі Internet. Розповсюдження систем електронних грошей та електронного грошового обігу завершить перехід економічних цілей з реального в інформаційний світ. Жодна національна економіка не зможе ефективно функціонувати без всеохопної комп’ютерної мережі, зокрема системи електронних платежів. Інформаційне суспільство у XXI ст. перетвориться у глобальне явище, розвиток якого регулюватиметься на основі глобально-правової нормативної бази.

Свій внесок у розробку теорій інформаційного суспільства зробили й українські вчені. Зокрема, ще у 1973 р. Валерій Хмелько (нині завідувач кафедри соціології НаУКМА, президент Київського міжнародного інституту соціології — КМІС) сформулював концепцію суспільного продукування життя як процесу відродження суспільства, на основі якої фахівці Інституту прикладного системного аналізу НАН та Міносвіти України Г. Повещенко і Ю. Чековий створили математичну модель структурної еволюції суспільних продуктивних сил.¹

В історії суспільства В. Хмелько виокремлює 5 етапів: первісний, аграрний, індустріальний, інформаційний і людинотворчий. На кожному етапі найшвидше розвивається та сфера, продукція якої сприяє підвищенню продуктивності праці в сфері, що домінує. Вже на індустріальному (третьому) етапі головним ресурсом економічного розвитку стають інформаційні продукти. їхнє виробництво поступово поглинає все більше робочої сили (науковці, конструктори, програмісти тощо). А на четвертому, інформаційному етапі основним виробничим процесом стає творче мислення людей.

А що ж буде далі? На думку В.Хмелька, інформаційне виробництво, як і всі інші його форми, з часом має досягти граничних можливостей свого відносного розширення. Тоді головним джерелом подальшого підвищення продуктивності праці стане підвищення якості підготовки кадрів. Це означає, що рано чи пізно відбудеться перехід від інформаційного виробництва як домінуючої сфери до виробництва і відтворення людини, її творчих здібностей. Тоді розпочнеться п’ятий етап у розвитку людства — людинотворчий період. А це означає, що справжня історія людини як творчої особистості тільки розпочинається у XXI ст.

За останнє десятиліття технологічно розвинуті держави світу успішно просувалися від індустріальної стадії до інформаційної, в них з’явилися умови для трансформації суспільства в напрямку до людинотворчого періоду. В Україні в цьому відношенні відбувається Зворотний процес — в індустріальній та інформаційній сферах кількість працюючих скоротилась, а в аграрній — збільшилась. Зменшилися витрати на освіту, підвищення якості підготовки кадрів, багато висококваліфікованих спеціалістів залишили державу. Відбулась мікросоціальна інволюція. Вочевидь, політикам та державним діячам є над чим задуматись.

Політична структура світу у XXI столітті

На початку XXI ст. відбувається перехід світового співтовариства до нового стану, становлення його нової політичної структури. На це впливають шість основних факторів: 1) геополітична могутність та сила США — одноособового лідера сучасного світу, єдиної наддержави, переможця у «холодній війні»; 2) економічний розквіт і зростання багатства Північної Америки, Західної Європи, Східної Азії на основі процесів глобалізації; 3) послаблення функцій національних держав як основних суб’єктів міжнародних відносин, зростання ролі транснаціональних корпорацій - і недержавних організацій, нерегульованих міждержавних та внутрішньодержавних процесів, що вносять у світовий розвиток значний хаос; 4) пошуки державами і народами нової ідентичності у зв’язку з закінченням століття ідеологій; 5) повстання бідної більшості проти багатої меншості за встановлення соціальної справедливості; 6) міжнародний тероризм, викликаний до життя не лише бідністю, а й іншими факторами епохи глобалізації, що перераховані вище.

Кожен із цих факторів може стати причиною порушення стабільності у XXI столітті. На шляху кожного з них стоять певні перешкоди, закладені як у самих факторах, так і в зовнішніх силах.

Однополюсне лідерство єдиної наддержави США лякає світ своїм силовим диктатом, пануванням абсолютної меншості над абсолютною більшістю, появою нових форм залежності та експлуатації. Американській гегемонії протистоять інші великі держави світу (хоч між ними й немає нині гарантованої солідарності), організований опір потенційних жертв, можливість відмови американського народу підтримувати імперські амбіції свого уряду.

Глобалізація ринку, інформаційного простору, інших сфер суспільного життя веде не тільки до консолідації світу, але й до обмеження суверенітету основних суб’єктів міжнародних відносин — національних держав. Вона може викликати опір слаборозвинутої частини світу зростаючій залежності величезної більшості людства від трьох центрів економічного розвитку — Північної Америки, Західної Європи і Східної Азії.

На шляху руйнівного хаосу у міжнародних справах, викликаного послабленням основних суб’єктів міжнародних відносин, стануть такі сили: національні держави, військово-політичні блоки, міжнародні організації, світова громадська думка. Не існує історичної зумовленості непередбачуваності й хаосу.

Масовий перехід в XXI столітті до етнічно-трайбалістської ідентичності та до релігійно-цивілізаційної єдності як нових основ існування суспільства не може бути підставою для відмирання національної ідентичності, без якої не можна визначити національні інтереси, а отже мету і завдання державної політики.

Проблеми протиборства бідності і багатства як на міждержавному, так і на внутрідержавному рівні, скоріше за все можуть бути розв’язані вмілим поєднанням зусиль усіх суб’єктів міжнародних відносин.

Міжнародному тероризму як основному фактору дестабілізації світового розвитку окремих держав протистоять всі демократичні сили сучасності.

Тероризм — це суспільно небезпечні насильницькі діяння, крайня форма політичного екстремізму, що звертається до систематичного насильства і залякування, політичних вбивств, провокацій, масових фізичних розправ над невинними людьми, які належать до спільноти «політичного противника». Тому, хоч він насправді часто є зброєю «слабких» проти «сильних», це не робить його менш аморальним та несумісним з людяністю.²

Альтернативні сценарії світового розвитку

Враховуючи дію вищенаведених тенденцій, дослідники говорять про можливість чотирьох основних сценаріїв світового розвитку в XXI ст.:

✵ «однополюсний світ»;

✵ «біполярний світ»-,

✵ «багатополярний світ»-,

✵ «співіснування цивілізацій».

І. Однополюсний світ. Перший сценарій розвитку визначається всемогутністю США і їх лідерством та домінуванням щонайменше упродовж 20-ти наступних років. На думку захисників однополюсного керівництва світом, однополярність приносить перш за все порядок, справедливість, стабільність, гарантує прогрес. Вони називають світ, що виник в результаті закінчення «холодної війни» і розпаду СРСР, однополюсним світом без гегемонії. На їх погляд, американське керівництво світом ґрунтується на таких стратегічних факторах:

✵ глобальній економічній могутностіСША, основою якої є найбільш ефективний економічний організм, побудований на інноваційних принципах, досконала індустріальна організація, інформаційні технології, домінування у світовій валютній системі і торгівлі, здатність надавати велику економічну і гуманітарну допомогу іншим державам;

✵ принади відкритого інформаційного суспільства, якому властиві компетентне лідерство, громадянські чесноти, ідеологічна зорієнтованість на утвердження інформаційного суспільства, здатність виконувати ролі головного законодавця міжнародних норм і захисника громадянських прав, а також бути центром світової науки;

✵ глобальній військовій могутності, в основі якої — наявність у держави великих, кваліфікованих, по-сучасному озброєних збройних сил, здатних вести сучасні війни, що відповідають умовам інформаційно-ядерного світу, доповнюються широкими військово-політичними союзами, розгалуженою розвідкою і економічними можливостями.

Історична тривалість американського лідерства в сучасному світі залежатиме від того, наскільки довго їх потенційні противники, претенденти на роль наддержав не зможуть обходитись без США у вирішенні їх внутрішніх і зовнішніх проблем, від жертовності їх населення, вмілого керівництва.

II. Біполярний світ. На шляху довготривалого здійснення американського керівництва однополюсним світом існує ряд об’єктивних і суб’єктивних перепон. В самих США є політичні сили, що виступають противниками застосування силових методів у розв’язанні конфліктних ситуацій у світі, а без цих методів США не зможуть виконувати свою роль світового лідера. В країні можуть ширитись протести також проти масштабних витрат на світове лідерство. Вагомою перепоною для тривалого існування однополюсного світу може стати мовна та релігійна несумісність США й інших держав. Історичне минуле багатьох із них, насамперед, Китаю, Британії, Франції, їх національні амбіції психологічно заважають їм іти в фарватері США. Двома реальними претендентами на роль незалежних полюсів є Китай і об’єднана Європа.

Тоді світ розвиватиметься через суперництво двох наддержав: США — КНР або США — Європейський Союз.

III. Багатополюсний світ. Політологи і дипломати багатьох держав вважають, що американське лідерство у світі не може бути тривалим, оскільки це привело б до надмірного використання внутрішніх ресурсів держави — у зв’язку з інтенсивним розвитком центрів сили в інших регіонах світу, тенденцією до перетворення Європейського Союзу, Китаю, Індії, Японії, Росії у наддержави світу. Тому, наприклад, Г. Кісінджер закликає вже тепер готуватись до багатополюсності як природного стану світу. Китай, а за ним і Росія включили цю концепцію світу у XXI ст. в свої зовнішньополітичні доктрини. Багатополюсність та баланс сил у світі розглядається ними як головна умова стабільності. Політична структура багатополюсного світу складатиметься із декількох угрупувань держав, центрів, які матимуть необхідні економічні, політичні та воєнні ресурси для захисту інтересів таких угрупувань. Найскоріше в такому напрямі можуть розвиватись три блоки: Європейський Союз, північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) і східно-азійське угрупування держав. Футурологи називають різні конфігурації груп держав, які становитимуть основу багатополюсного світу.

IV. Співіснування цивілізацій. Четвертий сценарій передбачає співіснування шести чи семи цивілізацій, які стверджують себе як самостійні центри розвитку світу. Із закінченням битви ідеологій у політичному й суспільному житті стали виявлятися фундаментальні протилежності цінностей основних сучасних цивілізацій — західної, латиноамериканської, ісламської, індуїстської, китайської і японської. Всупереч глобалізації та інтеграції в сучасних засобах масової комунікації все більше актуалізується проблема відмінностей між цивілізаціями. На рівні міжцивілізаційних стосунків напевно і будуть виникати основні конфлікти XXI століття. Світові цивілізації перетворяться на основні елементи міжнародних відносин. Найбільша небезпека дезінтеграції загрожуватиме країнам, де живуть представники різних цивілізацій.

У XXI столітті західна цивілізація ще довго зберігатиме свою першість, але втратить всемогутність. Кількість населення в. зоні контролю західної цивілізації зменшиться з 11% в 2000 р. до 10% в 2025 р. (менше чисельності китайської, індуїстської та ісламської цивілізацій). Уже в 2015 р. частка Заходу в світовому валовому продукті складатиме приблизно 30% проти 48,8% у 2000 р. Зменшиться також вплив східноєвропейської (православної цивілізації). Різко зросте кількість населення в зоні контролю ісламської, індуїстської та китайської цивілізацій. Китай до 2025 р. стане першою державою світу за часткою виробництва валового продукту, а Індія до 2015-2020 р. буде найбільш населеною державою світу.

Особливо істотним для долі світу буде конфлікт між західною та ісламською цивілізаціями. Найнебезпечніші конфлікти XXI ст. футурологи очікують в Росії (між православ’ям та ісламом), в Північній Індії (між індуїзмом та ісламом), на кордоні Китаю та Індії (між китайською цивілізацією та індуїзмом). Якщо зростання могутності та політика Китаю загрожуватиме Америці, Європі, Росії та Індії, то передбачається їх зближення проти коаліції Китаю, Японії та ісламського світу. Найбільш небезпечним періодом міжцивілізаційного протиборства західні дослідники вважають другу чверть XXI ст., тобто 2026-2050 роки.

«Кінець історії» та йогоскасування

В 90-х роках XX ст. переважали оптимістичні концепції розвитку світу в XXI ст. Це було наслідком розпаду СРСР, соціалістичної співдружності, закінчення холодної війни. Американський дослідник Ф. Фукуяма в праці «Кінець історії» (1992) висунув ідею про те, що з крахом соціалізму в ряді держав зникли фактори (колективізм, тоталітаризм, авторитаризм), які пригнічували людину. Ліберальна демократія, що відповідає віковічним прагненням людини до «визнання» і «поцінування», остаточно перемогла у світовому масштабі. Звідси Фукуяма робив висновок: оскільки людина отримала те, до чого споконвіку прагнула, концептуально історія завершується. XXI століття проголошується століттям тріумфу демократії.

Тим часом з’ясувалось, що перемога ліберальної демократії не є таким незаперечним фактом. її переваги над тоталітаризмом, авторитаризмом доведені політичною практикою, але це не означає, що вона є найкращою формою правління для всіх. Для мільйонів жителів держав, що виникли на території колишнього СРСР, які голосують на виборах за комуністів, демократія означає владу небагатьох багатих. Для населення «країн-тигрів» у Південно-Східній Азії, де стрімке економічне зростання поєднується з авторитарним жорстким порядком, безпекою та традиційністю, «демократія» означає «анархію». Поширення демократії не може бути приводом до проголошення безконфліктного розвитку у світі XXI століття. Більш того, в основних прогностичних сценаріях на наступні 30-50 років передбачаються масштабні конфлікти аж до світових воєн. Особливої уваги заслуговують шість наступних прогнозів:

1) Дж. Модельскі й В. Томпсон³ вважають, що основою виникнення конфліктів у XXI ст. стане суперництво за земний простір і природні ресурси. Особливо вперту протидію викличуть імперські амбіції світової держави-лідера. Геополітичне піднесення Китаю буде причиною найближчої світової політичної кризи.

2) Дж.Аррічі вважає, що конфлікти виникнуть перш за все через занепад світових лідерів. Початок такого занепаду спричинить хаос у світовій торгівлі, на світових фондових біржах, викличе деградацію виробництва, наслідком чого буде загострення міжнародних відносин, конкурентної боротьби, що загрожує силовими конфліктами у 2030 - 2040 рр.

3) Дж.Голдстайн стверджує, що майбутній світовий конфлікт буде обумовлений швидким економічним розвитком, що призведе до загострення боротьби за природні, невідновлювані ресурси та земельні простори. В умовах загального економічного піднесення між провідними країнами виникне конфлікт приблизно в 2030 р.

4) К. Волтс передбачає посилення протиборства США з усім іншим світом в умовах зростаючої багатополярності. Стримуючим фактором виступатиме володіння ядерною зброєю, страх перед її застосуванням. Кінцевий конфлікт виникне через те, що існуюча система міжнародних організацій та інші елементи сучасного міжнародного політичного менеджменту є неадекватними проблемам, які виникають у світі.

5) І. Валлеретайн передбачає виникнення конфліктів у зв’язку з закінченням тривалого періоду економічного росту на початку XXI ст. США не погодяться із своїм відносним послабленням, що призведе до протиборства Сполучених Штатів і об’єднаної Європи аж до глобального катаклізму.

6) С. Гантінгтон вважає, що у XXI ст. глобальна війна за участю основних світових цивілізацій малоймовірна, але не виключена. Така війна може виникнути по лінії розламу між групами країн, які належать до різних цивілізацій, причому швидше за все однією з воюючих сторін будуть мусульмани, а іншою — не мусульмани. Причиною дестабілізації світу у XXI ст. С.Хантінгтон вважає піднесення Китаю і зростання самовпевненості цього «найбільшого гравця в історії людства». Щоб уникнути в майбутньому великих міжцивілізаційних воєн, серцевинні держави (ті, які є центрами цивілізацій) повинні утримуватись від втручання в конфлікти всередині інших цивілізацій. їм слід виступати посередниками у врегулюванні міжцивілізаційних конфліктів.

Глобалізація

XXI століття — століття глобалізації.

Глобалізація — це безперервний, але щораз інтенсивніший історичний процес універсалізації та гомогенізації світу, руйнування національних кордонів, кількісного зростання потоків ідей, капіталу, техніки і товарів та прискорення їх обертання по всьому світу.

На самміті тисячоліття, який проходив під егідою ООН у вересні 2000 р., глобалізацію було визнано новою світовою ідеологією XXI століття. Генеральний секретар ООН говорив: «Наші післявоєнні інститути створювалися під міжнародний світ, а ми зараз живемо у світі глобальному. Ефективне реагування на цей зсув — основне інституційне завдання, яке стоїть СЬОГОДНІ перед світовими лідерами. Ми стоїмо перед змінами всієї світової системи та ресурсів, що ЇЇ складають: політики і дипломатії, цілей і ходу війни, інформаційного і духовного життя людей, не кажучи вже про вирішальну концентрацію економічної та фінансової могутності в декількох центрах. Глобалізація — об’єктивний процес. Сітка взаємозалежних фінансових, економічних, інформаційних та інших взаємовідносин міцно накинута на всю земну кулю».⁴

Глобалізація — це стійка тенденція світового розвитку у XXI ст., яка, з одного боку, веде до розширення обмінів у всіх сферах, а з іншого, — спричиняється до розмежування країн на «цивілізаційний центр» і «периферійну зону», до поглиблення соціально-економічної нерівності народів. Як вважає Папа Римський Іван Павло II, загроза посилення глобальної нерівності йде в парі з глобальною загрозою світового поневолення окремої людини, соціальних груп, цілих суспільств і націй-держав. Набула поширення точка зору, що неконтрольована глобалізація приведе до технотронної історії світу, в якій людина відіграватиме другорядну роль, до утвердження глобального і транснаціонального корпоративізму.⁵ Тому, в умовах глобалізації особливої актуальності набувають питання глобального управління, підвищення духовної якості життя, розробки національних стратегій розвитку суспільства і людини.

Суттєві зміни відбудуться в змісті і формі політичного процесу, в діяльності суб’єктів політики, в реалізації політичних курсів. В економічній політиці визначальну роль відіграватимуть транснаціональні корпорації (ТНК). їх економічна могутність переважить (у ряді випадків — уже переважає) можливості навіть великих держав. Із зростанням ролі ТНК та неурядових організацій держава втратить монополію на здійснення влади, видозміняться її функції. Все більше питань внутрішньої політики вирішуватимуться на міжнародному рівні. Будуть поступово стиратися межі між внутрішньою та зовнішньою політикою. У зовнішній політиці зросте значення проблем торгівлі, валютного регулювання, технологій. В галузі політики національної безпеки актуалізуються проблеми інформаційної, економічної, фінансової, етнічної безпеки.

Політики змушені будуть більше займатися глобальними проблемами.

Особливо зросте значення компетентності державного керівництва, ефективності управління, зміцнення фінансової і банківської системи, правосуддя, подолання корупції. Проблеми освіти перетворяться у провідний напрямок державної політики. Відкритість інформаційних процесів прискорить поширення демократичних цінностей, число демократичних держав у світі зросте. .

Вже в перші десятиліття XXI ст. виникне проблема створення нової системи глобального управління, створення своєрідного світового парламенту та світового уряду. Можливо, на цю роль претендуватиме реформована ООН. Глобалізація, зміни в політичній сфері викличуть нові процеси у розвитку національних держав.

Поряд з назвами «століття атома», «століття космосу», «століття світових воєн», «століття мегасмерті» XX століття справедливо називають століттям націоналізму, відродження народів, тріумфу національних держав. Саме упродовж цього століття виникло найбільше нових національних держав — понад 100. Водночас глобалізація створила перепони для їх успішного функціонування, зробила їхні кордони транспарентними (прозорими, легко проникними, відкритими), обмеживши тим самим їхній суверенітет. Процес універсалізації та інтеграції ставить питання: чи буде національна держава фактором політичного розвитку у XXI столітті, чи є в неї політичне майбутнє?

Для більшості дослідників в цьому випадку відповідь однозначна: процес становлення незалежних держав був основним процесом, що формував політичну карту світу у XX ст.; він залишатиметься основою формування політичної карти і політичної структури світу у XXI ст. Національна державність і надалі буде основною формою політичної організації суспільств, хоч вона мусить адаптуватись до нових умов і глобалізованих форм міжнародного життя.

Національна держава є втіленням національного консенсусу єдиного народу, політичної нації, який визнає цю державу необхідною і неминучою у своєму функціонуванні та поступі.

Виникнення, існування та розвиток національних держав передбачає наявність:

✵ території з чітко визначеними кордонами;

✵ населення, яке визнає, хоч би мовчазно, свою політичну причетність до даної держави;

✵ легітимного уряду, який контролює територію і населення;

✵ міжнародного визнання зі сторони інших держав. Національна держава за своєю природою залишається найефективнішою політичною організацією задоволення потреб нації у збереженні її самобутності, розвитку економіки, науки, культури, національної мови. Вона покликана зберігати національну ідентичність свого суб’єкта чи то етнічної, чи то політичної нації. Досягнення політичної самостійності, утворення національної державності є природним правом кожного народу, кожної нації. Ще М. Грушевський наголошував: «Цілковита самостійність і незалежність суть послідовне, логічне завершення запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні нахили та енергію розвитку».⁶ Прагнення до збереження національної ідентичності породжує «сепаратистські» національні рухи в розвинутих індустріальних країнах. В умовах переходу до інформаційного суспільства національні держави стають центром консолідації, збереження і розвитку культури різних і перш за все малих етносів. Це є головними причинами збереження національних держав в епоху глобалізації.

Глобалізація і самовизначення народів

У своєму нинішньому вигляді глобалізація навіть посилює значення національних держав. Попри швидкий розвиток міжнародної торгівлі, світових фінансових ринків центром економічної діяльності залишається національна держава. Глобалізація породила ряд нових функцій національних держав: участь у розв’язанні глобальних проблем, захист інтересів своїх громадян та реалізації ними своїх можливостей у глобальному співробітництві. Навіть транснаціональні корпорації, які стали важливим суб’єктом міжнародних відносин і обмежувачем суверенітету національних держав, водночас зацікавлені в подальшому розвитку останніх. Ліквідація національних бар’єрів означала б для них надто швидке зростання затрат на оплату праці в країнах, що розвиваються. А саме там знаходиться більшість філіалів ТНК. Ще одним свідченням збереження національною державою своїх економічних функцій є те, що продовжує зростати частка державних видатків у внутрішньому валовому продукті. Якщо в Японії і США вони складають 35-40%, то у великих європейських державах (ФРН, Франції, Англії) вже перевищили 50%.

Процес глобалізації не є однолінійним. Прихильник концепції глокалізації, український дослідник Роман Кісь зазначає, що «у певних своїх виявах та на певній фазі глобалізація може навіть стимулювати напружені пошуки національної ідентичності, себествердження та етнокультурної самоактуалізації». Вона гомогенізує та «розчиняє в собі» слабкі, структурно та функціонально неповні локальності і водночас активізує стимулює до культурної, соціальної й політичної творчості локальності сильні. А сильнішими, на думку вченого, можуть виявитися навіть деякі африканські суспільства.⁷ Не збираються відмовлятися від своєї культурної ідентичності та політичної самостійності попри усі інтеграційні процеси і європейські нації.

Отже, особливістю XXI століття найімовірніше буде те, що паралельно з глобалізацією триватимуть процеси цивілізаційної та культурної диференціації та глобальної політичної дезінтеграції, що супроводжуватиметься утворенням нових національних держав.

Семінар «ҐЛОБАЛІЗАЦІЯ-ЛОКАЛІЗАЦІЯ-ҐЛОКАЛІЗАЦІЯ (американське, шведське і українське бачення». Виступає Роман Кісь (Львів, і 9 травня 2000 р.)

Національні держави в епоху глобалізації

В сучасному світі накопичилось багато джерел виникнення конфліктних ситуацій, порушення політичної стабільності. Тому забезпечення глобальної стійкості неможливе без повної та безумовної реалізації права народів на вибір свого шляху розвитку, права народів на самовизначення але до створення суверенних національних держав. XXI століття внесе небачений в історії вибух суверенізації народів, виникнення незалежних національних держав.

Противники національних держав обстоюють думку про несумісність прав народів і прав людини, твердять, що реалізація права народів на самовизначення нібито обмежуватиме права людини і громадянина. Такі твердження суперечать міжнародно- правовим нормам про неподільність колективного права народу на самовизначення і права окремого індивіда, громадянина, а також світовій практиці утвердження демократії у дуже багатьох незалежних державах. У відповідності до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права право на самовизначення невід’ємне від здійснення всіх прав індивіда, а легітимність здійснення цього колективного права підтверджується або заперечується ставленням народу, що самовизначається, до прав кожної людини незалежно від національної приналежності, релігійних переконань та ін.

У Декларації про принципи міжнародного права, прийнятій ООН в 1970 р. право націй на самовизначення характеризується як принцип природного права, що базується на віковічних загальнолюдських нормах. Гасло «Свободу народам, свободу людині!» підкреслює, що не може бути вільною людина, якщо не вільний її народ. У жодному з міжнародних договорів про права людини не йдеться про перевагу прав людини над правами нації, народу чи навпаки. В Резолюції № 637 Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1952 р. зазначено:

«Право народів і право націй па самовизначення є передумовою для користування всіма основними правами людини».

У прогностичній літературі стійко передбачається збільшення кількості національних держав в усіх регіонах світу. Одні автори вважають, що на середину XXI ст. буде понад 500 держав, інші прогнозують утворення кількох тисяч держав до кінця століття. По суті, мова йде про реалізацію права націй на самовизначення більшістю народів, що проживають на планеті. Одним з найбільш обгрунтованих є прогноз групи львівських вчених про етнополітичну карту світу XXI століття, за яким на середину століття передбачається існування у світі близько 400 держав (табл. 20.1).

Як видно з таблиці, за 50 років XXI століття кількість дер- жав у світі має зрости, за цим прогнозом, удвічі. Особливо багато нових держав виникне в Азії, Африці, Північній Америці. Фактично передбачається подвоєння кількості національних держав і у Європі, яка традиційно вважалась частиною світу, де найменше національних проблем.

Незважаючи на різке зростання кількості держав у світі, більшість населення Землі проживатиме у 10 великих державах. Зростання кількості держав в основному пройде за рахунок появи малих і найдрібніших держав. Нові національні держави виникатимуть в результаті розпаду імперій, об’єднання різних гілок одного і того ж народу, який проживав в різних державах, через об’єднання групи етнічно споріднених народів, що історично не мали власних держав через розпад великих держав, окремі частини яких суттєво відрізняються, та через низку інших причин.

Таблиця 20.1.

ПОРІВНЯЛЬНА ТАБЛИЦЯ КІЛЬКОСТІ НАЯВНИХ ТА ПРОГНОЗОВАНИХ НА СЕРЕДИНУ XXI СТОЛІТТЯ ДЕРЖАВ СВІТУ

Отже, попри наявні загрози суверенності національних держав, попри значні зміни в розумінні їхнього суверенітету (якому, зокрема, не суперечитиме демократичне вирішення низки важливих проблем міжнародними організаціями) національна держава не лише збереже, а й у деякому сенсі зміцнить свої позиції. XXI століття стане новим етапом у її розвитку. Вона еволюціонуватиме із врахуванням нових умов суспільного і політичного розвитку, змінюватиметься зміст її функцій, диверсифікуватиметься взаємодія з іншими суб’єктами міжнародних відносин, але вона залишиться головною формою національної політичної організації, важливим суб’єктом глобальної взаємодії.

Політична панорама світу у XXI столітті буде неповною без аналізу змін у військовій сфері, у характері і способах ведення воєн нового століття.

В 90-х роках XX ст. у світовій воєнно-політичній думці поширювались теорії про еволюцію світу до щораз більш мирних стосунків, про можливість усунення воєн між державами, в яких панує зріла парламентська демократія. Війна як засіб вирішення політичних проблем вважалась малоймовірною, коли йшла мова про суперечки між розвинутими країнами. Американський соціолог Ч. Москос стверджував, що йде поступова трансформація суспільств готовності до війті в суспільства стримування війни з перспективою у XXI столітті існування у деяких регіонах світу «суспільств заперечення війни».

Війни XXI століття

Суспільство готовності до війни характеризується наявністю масових армій екстенсивного типу, надмірним виробництвом і широким використанням зброї низької технології; наявністю військової повинності більшості юнаків, прихильним ставленням до війни більшості суспільства і негативним ставленням інтелігенції; домінуванням у збройних силах бойового командира як професіонального військового; ворожим ставленням до роззброєння; забороною чи обмеженням права на відмову від військової служби за релігійними або політичними мотивами.

Суспільствам стримування війни властиві такі риси, як наявність професійної армії, високотехнологічної зброї, панування принципу добровільного найму в армію, дозвіл відмови від військової служби за релігійними і політичними мотивами; статево-віковий склад армії починає відбивати соціальну структуру; домінує тип професійного військовика-командира як спеціаліста- управлінця; формується скептичне ставлення суспільства до роззброєння. Такі погляди характерні для початку XXI століття. До суспільств заперечення війни людство не дійшло.

В поглядах на війни XXI століття застосовуються різні типології: одні дослідники говорять про сучасні війни як війни четвертого покоління, інші — третього, ще інші — шостого покоління. Але всі погоджуються з тим, що у нових війнах XXI століття вирішальне значення відіграватимуть високоточні види озброєнь та зброя, побудована на нових фізичних принципах, зброя спрямованої і електромагнітної енергії, нові інформаційні технології ведення розвідки і управління війною. Поширеними стануть «керовані війни» — війни, під час яких країна — ініціатор бойових дій (агресор) — здатна неподільно керувати всім ходом воєнних дій, з першого ж дня утримуючи політичну та воєнно-стратегічну ініціативу.

Особливістю сучасних воєн стає тероризм як головний компонент збройних сутичок.

Широкого розповсюдження у XXI ст. набудуть інформаційні війни — такий комплекс застосовуваних під час конфліктних ситуацій заходів і операцій, в якому інформація є водночас зброєю, ресурсом і метою.

За класифікацією Міністерства оборони США, до інформаційних воєн відносять командно-комунікаційні, радіоелектронні, розвідувальні, психологічні війни. До них належать також гіпервійни з використанням спеціальних програм математичного впливу на інформаційну систему; хакерні війни для виведення із ладу інформаційних систем, інформаційно-економічні війни для одержання економічної інформації тощо. Війни в інформаційному просторі є новим різновидом конфліктів високого рівня між окремими націями чи суспільствами. їх завдання — змінити розстановку сил в суспільстві противника. «Ми наближаємось до такого ступеня розвитку, коли вже ніхто не є солдатом, але всі є учасниками бойових дій, — сказав один із керівників Пентагону, — завдання тепер полягає не в знищенні живої сили, а в підриві мети, поглядів і світогляду населення, у руйнуванні соціуму».⁸

У розпорядженні багатьох держав світу є ядерна зброя, тому виникає питання про можливість її використання у воєнних конфліктах. Ядерна зброя залишається засобом стримування противника. Використання її хоча б у невеликому конфлікті може призвести до ланцюгової реакції у використанні цього виду зброї, і тоді XXI століття дійсно стане часом апокаліптичного знищення людства. Та незважаючи на те, що сучасний світ став єдиним взаємопов’язаним глобальним життєвим простором людства, світова глобальна війна за участю більшості держав, основних світових цивілізацій дуже малоймовірна, вважають дослідники. Проте повністю виключити її можливість не можна. Як уже зазначалось, американський геополітик С.Гантінгтон вважає, що глобальна війна (по суті третя світова війна) може спалахнути в результаті конфлікту між країнами, що належать до різних світових цивілізацій.

В різних регіонах світу зросте кількість внутрішньодержавних воєн — ідеологічних, релігійних, міжплемінних, мовних та ін. Набуде поширення так зване «гуманітарне втручання» («гуманітарні війни») з метою захисту прав людини і громадянина від того чи іншого насильства. Використання сили через війну залишиться у XXI ст. одним із вирішальних засобів розв’язання політичних суперечностей, захисту національних інтересів держав.

¹ Тертичний О. Фукуяма помилився: «кінець історії» відсувають українські дослідники // Дзеркало тижня. — 2003, 5 квітня. Зазначимо, що концепцію В. Хмелька можна використати для розробки глобальних та регіональних соціальних прогнозів середньо- та довгострокового характеру, у прикладних прогностичних дослідженнях.

² Про суперечливу природу тероризму та інших проблем сучасного світу див.: Дейвіс Н. Місце для Європи / / Високий замок. — 2002, 11 липня.

³ Праці авторів усіх перелічених сценаріїв наведено в списку рекомендованої літератури.

⁴ Аннан К. Мы — народы: роль ООН в XXI веке. // Международная жизнь. — 2000. — № 10. — С. 11.

⁵ Білорус О. Глобалізація. Прийняти виклик часу // Віче. — 2000. — № 12. — С. 131 - 143

⁶ Грушевсъкий М. Освобождение России и украинским вопрос. — СПб., 1907. — С. 61.

⁷ Доповідь Р. Кіся «Глобалізація — локалізація — глокалізація (американське, шведське і українське бачення)» і дискусія навколо неї на семінарі часопису «Ї» у Львові 19 травня 2000 р.(www.ji-magazine.lviv.ua).

⁸ Наука і оборона. — 1999. — № 4. — С. 27.