Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 20. Прогностичні контури XXI століття
20.1. Підсумки та особливості XX століття

Які перспективи чекають людство у XXI столітті? На це питання футурологи дають різні відповіді в залежності від досвіду країни, яку вони представляють, методології дослідження та особистих якостей дослідника: його схильності до оптимізму чи песимізму, звертання до жорстких короткотермінових моделей чи довгострокових передбачень із неминучим залученням фантазії.

Про деякі з пропонованих вченими прогностичних альтернатив політичного майбутнього йтиметься у заключному розділі книги.

Перед ознайомленням із заключною темою курсу пригадайте проблеми, з якими стикалися Україна, інші країни світу та світове співтовариство на межі двох тисячоліть, теорії й концепції, за допомогою яких їх пояснюють і намагаються розв’язувати, а також основні положення попередньої теми:

✵ про суть політичної прогностики й політичного прогнозування;

✵ про види, етапи і принципи, основні методи політичного прогнозування;

✵ про політичний ризик як атрибут політичного прогнозування

і спробуйте разом з авторами підручника та вченими-футурологами накреслити політичну панораму світу й України у XXI столітті.

Людство з надією і тривогою переступило поріг третього тисячоліття. Яким буде це століття, можна зрозуміти, лише спираючись на історичний досвід минулих поколінь, осмислюючи досягнуте у XX столітті. «Я не знаю іншого шляху судити про майбутнє, окрім як за минулим», — писав американський письменник П. Генрі. «Людство йде в майбутнє з поглядом, зверненим у минуле», — відмічав Г.Ферреро. Поза сумнівом суспільно-політичний розвиток окремих держав і всього людства у XXI столітті відзначатиметься специфікою, матиме нові, раніше не бачені форми прогресу і регресу. Водночас він тисячами ниток буде пов’язаний з досягнутим. Те, що відбулося в XX столітті, — не тільки історична пам’ять, але й основа для роздумів про майбутнє.

Основні особливості XX століття, на думку вчених, полягали в наступному.

Минуле століття стало часом гігантського зростання кількості населення у світі. Якщо на початку першого тисячоліття нашої ери на землі проживало приблизно 250 млн чол., на початку другого тисячоліття — близько 300 млн чол., на початку XX століття — 1 млрд 650 млн чоловік (зростання в порівнянні з початком нової ери в 9,6 разів), то на початку третього тисячоліття на Землі проживає понад 6 млрд чол., тобто у 24 рази більше, ніж на початку першого тисячоліття після Різдва Христового. Пройшло небачене розширення ролі людського фактора в історичному й політичному процесах.

Історія людства перетворилася у справді світову історію. Взаємозв’язки і взаємовпливи, які завжди існували між народами та державами¹, упродовж останнього століття інтенсифікувались настільки, що перетворились у взаємозалежність. Де б не відбувались ті чи інші політичні події, вони знаходять відгук серед усіх народів. Світ став єдиним, цілісним і неподільним. Для означення цих процесів в останній третині XX століття з’явився новий термін — глобалізація. Процеси глобалізації відбуваються в галузі економіки, політики, комунікацій, науки і культури, військової справи. Як наслідок, формується загальносвітова система економічних, політичних і культурних цінностей. Глобалізація примушує кожну країну гармонізувати національну економіку і політику з потребами загальносвітового розвитку, рахуватися з позицією сусідів і конкурентів.

XX століття стало також часом краху колоніальної системи, розпаду імперій, тріумфу національних держав. Якщо перед першою світовою війною у світі було 62 незалежні держави, в 1946 р. — 74 держави, то до кінця століття їх кількість зросла до 193 держав. Ці процеси посилювали політизацію суспільного життя, відкривали подальші перспективи для реалізації права народів на вибір власного шляху розвитку, їхнього права на політичне самовизначення.

Вперше в історії людства виникли глобальні проблеми — такі болючі для всього людства питання, які можуть бути розв’язані тільки спільними зусиллями. До них належать: продовольча й енергетична проблеми, боротьба з голодом і бідністю, збереження навколишнього природного середовища, боротьба за заборону використання і за знищення ядерної зброї, боротьба з міжнародним тероризмом. Поява ядерної зброї та можливість її використання у випадку світового конфлікту вперше призвела до виникнення загрози знищення (по суті, самознищення) людства.

Панівні позиції в економіці і політиці світу упродовж XX століття займали країни західної цивілізації. Проте зміна силового балансу між цими країнами на користь США, де панують модерністські течії моралі та християнства, призвела до послаблення духовно-етичної основи всієї західної цивілізації. Існує думка про потребу повернути її силовий центр у Європу.

У XX столітті сталося три важливі геополітичні події, що змінили геополітичну карту Європи. Перша подія — розвал у 1918 р. Австро-Угорської імперії, друга — поділ Європи у 1945 р. на два блоки. Третьою подією була поява незалежної України. Вона ознаменувала кінець імперської Росії, обумовивши цілий ряд інших важливих політичних змін у Європі і всьому світі.

На початку 90-х років сталися події, до яких можна застосувати поняття «вперше в історії людства». Вперше в історії потенціал демократичних держав у світі переважив потенціал держав авторитарних. Ще 225 років тому світ складався винятково з авторитарних режимів. Від часу утворення США і до кінця XIX ст. число демократичних держав зросло до 13. За першу половину XX ст. їх кількість подвоїлась. У 1992 р., за даними організації «Фрідом Хаус», у 91-й із 183 держав світу вже існували електоральні демократії (тобто уряди тут обиралися народом), налічувалось 76 держав з високим рівнем гарантованих прав і свобод особи. А ще через 10 років, у 2002 р. за даними цієї ж організації, електоральних демократій стало 121 із 193 країн світу, а держав з гарантованими правами та свободами — 85 (див. карту)².

XX століття стало часом наукових відкриттів, що мають безпосереднє відношення до фізичного існування людини: у медицині, харчуванні, засобах зв’язку. У багатьох частинах світу тривалість людського життя зросла на 30-50%. Епідемії, дитяча смертність, уразливість різними хворобами вже не були такими страхітливими, як раніше. Нові відкриття в хірургії та методах лікування загалом, в мікроелектроніці та інформатиці, вихід людини в космос окреслили нові межі людських можливостей. Але цьому прогресу не відповідав рівень моралі. І найбільшого банкрутства у XX ст. зазнала політика. Всесвітньо відомий американський політолог З. Бжезінський вважає XX століття най- кривавішим і найненависнішим для людства, століттям політики примар і страхітливих убивств. Жорстокість у небачених масштабах стала знаряддям державної політики, а смерть — «товаром масового виробництва».

В історії і раніше траплялися періоди шалених масових убивств, але вони ніколи не були наслідком заздалегідь продуманої політики, як це сталося в XX ст. Його сутність визначили дві битви, через які століття сподівань перетворилося на століття керованого безумства. Перша битва — дві світові війни і щонайменше тридцять великих міжнародних конфліктів і громадянських воєн. Друга битва — спроба тоталітарних режимів втілити в життя утопії досконалих суспільств, що ґрунтуються на фізичному винищенні «соціально неповноцінних» людей, тих, які відповідно до їхніх расової чи класової доктрин не мали права на життя. Внаслідок масових убивств з політичних мотивів у XX ст. загинуло 167 млн, але цілком ймовірно — понад 175 млн людей. Це перевищує число вбитих під час попередніх воєн, громадянських і релігійних конфліктів упродовж усієї історії людства. При цьому 80 млн осіб були знищені свідомо — не під час бойових дій, а з різних ідеологічних причин державними машинами «легітимного» насильства, яке вийшло далеко поза межі легітимності. Число людських жертв тоталітарного насильства настільки велике, що XX століття стало століттям мегасмерті³. Проте загальне число людських жертв не вичерпує усіх втрат: моральної деградації, знищення пам’яток історії та культури, які сталися внаслідок двох взаємопов’язаних катаклізмів XX століття — масових воєн і тоталітарних революцій.

Великі наукові досягнення XX століття — розширення можливостей задоволення людських потреб, піднесення якості життя на значних просторах землі не усунули різких контрастів у розвитку як окремих суспільств, так і людства в цілому.

В поглядах на визначення характеру світу, тенденцій його перетворень на зламі століть існує щонайменше три групи підходів і концепцій. В одних концепціях світ постає все більш гомогенним, перш за все внаслідок розвитку процесів глобалізації, які охоплюють нові території і сфери суспільного життя. При цьому глобалізація розглядається переважно як поширення цінностей західної цивілізації.

Друга група теорій розглядає світ розколотим, розділеним. Розкол проходить по різних лініях соціального та культурного поділу людства. У С.Гантінгтона — це поділ на західну, латиноамериканську, африканську, ісламську, конфуціанську, хінді, православну, буддистську, японську цивілізації; у О. Тоффлера — це також цивілізації, але іншого роду: аграрна, індустріальна та постіндустріальна; у І. Валлерстайна — це рівень соціально-економічного розвитку країн (високий, середній, низький), в залежності від якого країни утворюють центр, напівпериферію та периферію. В цих та інших подібних підходах наголошується на диференціації світу як основі можливих конфліктів.

Автори третьої групи підходів намагаються поєднати обидві вищеназвані тенденції: глобалізацію з притаманною їй універсалізацією світу, з одного боку, та локалізацію з властивою їй фрагментацією світу і регіонів, з іншого. Синтезують навіть спеціальні терміни, здатні відобразити обидва процеси — «глокалізація», що об’єднує глобалізацію з локалізацією, або «фрагмегративність», що позначає одночасну дію фрагментації та інтеграції.

Незалежно від того, яких поглядів дотримуються дослідники, більшість із них (і автори цього підручника разом з ними) сходяться в тому, що наприкінці XX ст. світ вступив в епоху невизначеності, «зламу», що він переживає «перехідний вік», якийсь критичний період, точку біфуркації (вибуху, катастрофи), коли проходить трансформація самої суті політичної картини світу.⁴ Чого ж чекати від майбутнього?

¹ Про їх одвічне існування та розвиток див.: В. Мак-Ніл. Піднесення Заходу / Пер. з англ. — К.: Ніка-Центр, 2003.

² Freedom House Annual Report. 2002. — P. 14 - 15 (http://www. freedom house .org).

³ Бжезінський З. Століття мегасмерті // Дзеркало тижня. — 2003, 13 січня. (Мета — цифра 10 у шостому ступені).

⁴ Заради справедливості мусимо відзначити, що висловлюються й інші думки. Ті, кого ми могли б назвати «невиправними» еволюціоністами, наполягають на плавності змін; з їхньої точки зору, жодних різких .стрибків і поворотів не трапляється, і немає підстав говорити про принципові політичні зміни. Світ і далі розвиватиметься еволюційним шляхом.