Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 20. Прогностичні контури XXI століття
20.3. Україна XXI століття

Україна здавен була предметом пророцтв, передбачень, прогнозів багатьох мислителів і політичних діячів. До України відносять слова Нострадамуса про те, що «гряде новий, стократ привабніший звичай старому бусурманському на заміну. Де мова тішить слух, там Борисфенів край початок здвигам покладає, злама рутину». Видатний німецький просвітитель Й.Г. Гердер (1744 - 1803) із властивим епосі романтизму пафосом писав: «Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодючі землі — колись пробудиться. Із малих племен, якими адже були колись греки, постане велика культурна нація. її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля — ген у широкий світ».

Україна постійно розглядалась як важливий об’єкт у геополітичних стратегіях держав трансатлантичного регіону. Один із основоположників геополітики — вчення про визначальну роль географічних факторів у політиці — Р. Челлен у праці «Політичні проблеми світової війни» ще в 1915 р. писав, що є усі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів першої світової війни. М. Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колоніальній залежності від Росії і вже наприкінці 1915 р. виступав за створення незалежної України. Цю думку він повторив у жовтні 1916 р.

Видатний український вчений Іван Пулюй у статті «Україна та її міжнародне політичне значення (1915)», розглядаючи проблеми майбутнього Європи після першої світової війни писав: «Поневолені народи Росії мають бути звільнені і зорганізовані у самостійні держави. Але найзначнішим засобом для здійснення цієї високої мети, для встановлення тривалого миру в Європі може бути тільки самостійна Україна. Самостійність України є, на наш погляд, ключем для мирного дому Європи».¹

Передбачення зарубіжних та вітчизняних вчених про неминучість самостійності України вже в першій половині XX ст. не збулись. Україна як формально суверенна республіка в складі СРСР фактично перебувала в колоніальному становищі. Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. означало крах Росії як наддержави та імперії, корінний переворот у розвитку Європи та світу.

На рубежі XX і XXI століть проблеми майбутнього України стали предметом передбачень у прогнозних документах провідних держав світу. Так, у «Стратегії національної безпеки СІЛА у наступному сторіччі» вказано, що Україна, як і інші нові незалежні держави, займає особливе місце у стратегії США. Підкреслюється, що неможливо відокремити «життєво важливі інтереси США в сфері міжнародної безпеки від еволюції України та Росії. Продовження демократичних та ринкових реформ у цих країнах, інтеграція в міжнародні економічні інститути, розширення співробітництва в НАТО дозволять проводити відкриту політику стосовно міжнародної спільноти». Проблеми майбутньої ролі України у глобальних відносинах піднімаються у «Стратегічній концепції Північноатлантичного союзу», прогнозі світового розвитку до 2015 року, виконаного експертами Національного розвідувального співтовариства США.

Слід, однак, відмітити, що не всі на Заході настільки прихильні до України. В деяких заявах політичних діячів і офіційних документах помітне зменшення інтересу до України, відведення їй другорядної ролі порівняно з її сусідами. Наприклад, у «Стратегічній концепції Північноатлантичного союзу» вказується, що «Україна займає важливе місце в обстановці безпеки в Євроатлантичному регіоні та є важливим, цінним партнером у справі захисту стабільності й загальнодемократичних цінностей», натомість Росія грає «виключну роль» в забезпеченні євроатлантичної безпеки. Частково це пояснюється меншим потенціалом України, а частково тими прорахунками, а часом і провалами у внутрішній та зовнішній політиці держави, що мали місце в останні роки. Та навіть за цих умов на Заході є аналітики, які підкреслюють значення України у геополітичних розкладках сучасного світу.

В концепції геополітичного простору, як «великої шахівниці» З. Бжезінського, Україна визначається як новий, важливий геополітичний центр на «євразійській шахівниці», саме існування якого в якості незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Цю думку аналітик повторював багато разів, у тому числі й у своєму виступі в Університеті Джорджа Вашингтона 22 квітня 2003 р., в якому проаналізував етапи американо-українських стосунків і наголосив, що «Україна природно, за своєю історією, культурою — європейська, а не євразійська». І це, за його словами, має пряме відношення до того, як мають чинити стосовно неї США та інші західні країни попри усі недоліки в її внутрішній і зовнішній політиці. Але помилок не менше і в політиці інших пострадянських країн.²

Під час відзначення 10-ї річниці незалежності України виник своєрідний бум прогнозів про Україну. Мало який менш-більш помітний політичний діяч чи політолог, аналітичний чи науково-дослідний центр не пробували свої сили у прогнозуванні розвитку України. В тон же час, як відзначається в пресі, на національному рівні в Україні майже немає людей та структур, яких дійсно цікавить обгрунтований прогноз майбутнього України — доля наших нащадків.

До найбільш вірогідних належать альтернативні сценарії майбутнього України, розроблені дослідниками Національного інституту стратегічних досліджень.³ У процесі створення сценаріїв ними використовувався метод морфологічних таблиць, проводився аналіз і опис зовнішніх і внутрішніх параметрів розвитку України як системи, її базових національних інтересів і цілей. Були виділені три групи класифікаційних ознак, визначено їх функціонально важливі значення для розвитку України.

Як основні класифікаційні ознаки були вибрані:

1. Стан відносин «Схід-Захід», який міг мати три базових функціональних характеристики: погіршення відносин «Схід- Захід»; продовження існуючих тенденцій, стабілізація відносин «Схід-Захід»; поліпшення відносин «Схід-Захід»; початок формування нового світового порядку (НСП).

2. Стан українсько-російських відносин і домінуючі геополітичні орієнтації України. Базові функціональні значення: погіршення відносин з Російською Федерацією, наростання економічних протиріч; зближення з Російською Федерацією, втрата економічного суверенітету, формування конфедеративних відносин; збереження суверенітету України з переважною орієнтацією на Росію при повільних реформах, відсутності західних інвестицій або при адміністративно стимульованих реформах і млявій кооперації з Заходом; переважна орієнтація на Захід, встановлення рівноправних економічних відносин з Росією.

3. Внутрішня ситуація в Україні могла характеризуватися такими функціональними значеннями: продовження існуючих тенденцій, поглиблення системної кризи, припинення обвального падіння економіки при відсутності видимих реформ і економічного зростання, нерішучі реформи, повільна стабілізація економіки і слабке зростання, послідовні адміністративні реформи і помірне зростання. Радикальні реформи на демократичних засадах і швидке зростання.

Найбільш вірогідними сценаріями розвитку України на початку XXI століття можуть бути такі: «Вільне падіння», «Білоруський варіант», «Тупцювання на місці», «Євразійська модель» у двох варіантах, «Західний авторитаризм», «Європейський вибір».

Зміст та структура розгортання процесів розвитку України за дослідженнями вчених Національного інституту стратегічних досліджень представлена в табл. 20.2.

Сценарій А₁ — «Вільне падіння». Продовження існуючої нерішучої політики і конфронтації між законодавчою і виконавчою гілками влади. Загострення кризи державного управління. Соціальні заворушення й регіональні конфлікти. Втягнення у конфлікти найближчих сусідів України — країн СНД і ЦЄ. Розкол суспільства. Початок соціальних бунтів і етнічних конфліктів, підтримка їх частиною Воєнної організації. Можливість початку громадянської війни.

Сценарій В₂ — «Білоруський варіант». Мляві реформи при відкритих дверях для вторгнення російського капіталу та інформаційно-культурного проникнення Росії. Прогресуюча втрата економічного суверенітету. Конфедерація з Росією. Вступ до Ташкентського пакту та Міжпарламентської асамблеї СНД. Повільний розвиток як російської напівколонії.

Сценарій С₂ — «Тупцювання на місці». Початок реформ, але відсутність радикальних економічних змін і продовження конфронтації між законодавчою і виконавчою гілками влади. Продовження свавілля бюрократії і всевладдя тіньового капіталу. Вихід із перманентної стагнації. Повільний економічний розвиток, але значне відставання від країн ЦЄ і навіть СНД.

Сценарій Д₃ — «Євразійська модель І». Відчайдушні, проте хаотичні зусилля влади для стабілізації суспільства, поновлення законності і правопорядку та стимуляції адміністративних реформ. Однак, внаслідок недостатньо рішучих дій і відсутності консенсусу між законодавчою та виконавчою гілками влади стабілізаційні процеси відбуваються дуже повільно. Інвестиційна діяльність, приплив капіталів з РФ недостатні для забезпечення помітного економічного зростання.⁴

Сценарій Д₄ — «Євразійська модель II». Рішучі кроки влади (навіть ціною відмови від певних демократичних принципів) з метою наведення порядку в країні, консолідації суспільства і стабілізації валютно-фінансової системи. Послідовне адміністративне стимулювання реформ при одночасній перебудові і скороченні бюрократичних і бюджетних структур. Переважний приплив інвестицій з РФ при недостатніх західних інвестиціях. Як наслідок — помірне економічне зростання при прив’язці темпів економічного зростання до темпів зростання і розвитку загальної ситуації в Росії.

Сценарій Е₄ — «Західний авторитаризм». Встановлення в країні перед обличчям неминучої економічної кризи ліберального західного авторитаризму «де-Голлівського» типу. Радикальні економічні реформи при їх адміністративній стимуляції. Послідовна політика зближення з Заходом в усіх напрямках. Одночасна підтримка рівноправних взаємовигідних відносин з Росією на чітких економічних засадах. Цілеспрямована діяльність по формуванню внутрішнього консенсусу. Помірне економічне зростання з реальними перспективами його прискорення.⁵

Сценарій E₅ — «Європейський вибір». Подібний до сценарію Е4, але здійснюється на демократичних засадах. Формування внутрішнього консенсусу і консолідація суспільства навколо системи загальноприйнятих інтересів і пріоритетів, таких як «виживання», «добробут», «соціальна справедливість», «розвиток». Стійке економічне зростання. Входження асоційованим, а в перспективі — повним членом до європейських економічних структур і структур безпеки. Перехід України на шлях європейського розвитку.

Таблиця 20.2.

МОРФОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ АЛЬТЕРНАТИВНИХ СЦЕНАРІЇВ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ НА ПЕРІОД ДО 2003 Р.

Джерело: Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. — К., 1999. — С. 146.

Вірогідність реалізації описаних сценаріїв оцінювалась за допомогою експертних оцінок із застосуванням методу Дельфі в 1998 р. і була такою: сценарій «Тупцювання на місці» — 22%, сценарії групи Д — «Євразійська модель І» і «Євразійська модель ІІ» — сумарна вірогідність реалізації 35% і сценарії групи Е: «Західний авторитаризм» і «Європейський вибір» — 26%. Вірогідність реалізації сценаріїв не є постійною величиною. Вона може істотно змінюватися на основі цілеспрямованих зусиль законодавчої і виконавчої влади.

Найбільш імовірними у XXI ст. будуть три вибори — європоцентрична орієнтація, євразійська орієнтація або вибір «вільного стрільця».

Європоцентрична орієнтація означає поступове входження в єдину Європу на основі використання особливих відносин України зі своїми сусідами — Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Туреччиною, розвитку партнерських стосунків з Німеччиною, Францією, Великобританією та іншими країнами Європи, використання регіональних союзів та входження у загальноєвропейські структури.

Євразійська орієнтація може мати два аспекти. З однієї сторони, Україні вигідно розвивати економічні і політичні відносини з Росією, Казахстаном, середньоазійськими та закавказькими державами. З іншої сторони, Росія безсумнівно претендує на гегемонію серед держав, які виникли на території колишнього СРСР, і робитиме спроби перетворити ці держави на маріонеткові. Україні треба зважити на цю загрозу і нейтралізувати її через відповідні угоди як з Росією, так і з НАТО.

Вибір третій — роль «вільного стрільця», який шукає вигідне співробітництво по всій планеті з орієнтацією на світові центри економічного розвитку.

Сучасні дослідники (Б. Гаврилишин, А. Гуцал, О. Білорус) вважають, що Україна, як безсумнівно глобальна держава, стоїть перед вибором між двома глобальними цивілізаціями — європейською й азійською. Створення глобальної євразійської цивілізації об’єктивно не стоїть на порядку денному XXI століття. Отже, історичним імперативом XXI ст. для України залишається реінтеграція в Європу та глобальна інтеграція у світові структури на підставі зростання міжнародної конкурентоспроможності за рахунок внутрішнього інноваційного розвитку, використання інтелектуального потенціалу нації.⁶ Тому найперспективнішим є перший, європоцентричний вибір, який не виключає взаємовигідного співробітництва з Росією та іншими державами. Такий вибір є природним наслідком здобуття Україною незалежності, продовженням її історичних зв’язків з Європою. Водночас він означає рух до сучасних стандартів демократії, соціальної ринкової економіки, інформаційного суспільства.

Чи стане український пішак ферзем міжнародної політики в епоху глобалізації? Це залежатиме від здібностей українських політиків, їхнього стратегічного мислення і вміння творити державу XXI століття.

Шлях до Європи є необхідною умовою побудови демократичної української держави, здатної забезпечити достойний рівень і якість життя українському народові. Президент України Л. Кучма заявив, що саме європейський вибір покладено в основу стратегії економічного та соціального розвитку держави на 2002 - 2011 рр.⁷ Проте його здійснення вимагатиме від керівництва держави послідовних кроків саме в цьому напрямку, а також доброї волі і зустрічних кроків європейських партнерів. Щоб другий чинник також мав місце, необхідне поглиблення економічних та політично-правових реформ, які б змінили не дуже поки що привабливий імідж Української держави.

Перші десятиліття XXI ст. для України — це час завершення формування демократичної системи влади, національної політичної еліти, дієвої багатопартійності. Реалізація перетворень у цих напрямках можлива на основі забезпечення прав і свобод людини і громадянина, викорінення корупції, подолання впливів кримінальних кланів на формування політичних курсів держави. Без політичної, адміністративної, судової реформи, які б забезпечили демократичну збалансованість гілок влади, створили б систему противаг у відносинах між ними, неможливо позбутись авторитарних тенденцій, явищ «адміністративної демократії», засилля клептократії.

Вихід України з економічної кризи, модернізація економіки, прискорення науково-технічного прогресу та підвищення продуктивності праці хоча б до рівня центральноєвропейських держав охопить період щонайменше до 2015 року. Досягнення таких цілей може відбутися за двома сценаріями.

Перший сценарій передбачає ефективну економічну реформу на базі поєднання ринкових механізмів і державного стимулювання. Другий сценарій може бути пов’язаний з подальшою централізацією державної влади і посиленням її тиску на користь проведення економічних реформ. Дослідники, проте, вважають, що найреальнішим буде змішаний сценарій, тобто комбінація першого і другого. Такий сценарій може дати 3 - 5% зростання внутрішнього валового продукту, але якість життя населення, особливо його бідної частини, зростатиме повільніше, ніж ВВП, оскільки значна частина доходів витрачатиметься на вирішення проблем, що виникли за роки незалежності України або залишились ще від попереднього розвитку.⁸

Небезпеку для розвитку української держави у XXI ст. становить демографічна криза. З початку 90-х років XX ст. посуті відсутній природний приріст населення, з початком XXI ст. намітилась тенденція до щорічного зменшення чисельності населення України. Щоправда, за останніми даними, у 2003 р. вперше за останнє десятиріччя народжуваність дещо перевищила смертність населення. Цей втішний факт бажано було б закріпити, перетворивши у стійку тенденцію. Інша демографічна проблема — еміграція населення з України. Усього до 2003 р., за даними уповноваженого з прав людини Верховної Ради, з України емігрувало до 7 мли чоловік. Якщо рівень еміграцій у світі становить 2,5% населення світу (150 мли емігрантів), то емігранти з України становлять 10 - 12% до населення України або 20% її працездатного населення. Отже, забезпечення спочатку простого, а у віддаленому майбутньому, можливо, і розширеного відтворення населення України, приведення еміграції з України до оптимальних масштабів повинні бути віднесені до найбільш пріоритетних завдань щодо захисту національних інтересів України.

Важливим напрямком розвитку і зміцнення української державності у XXI ст. має стати активна й послідовна мовна політика: забезпечення функціонування української мови як державної та сприяння розвитку регіональних мов і мов національних меншин на основі конституційних та інших правових норм. У перше десятиліття XXI ст. вірогідним є тимчасове наростання напруги у мовній сфері, викликане спробами певних політичних сил у центрі й на місцях запровадити російську мову як другу державну мову в Україні, а також недостатньо високим реальним статусом української мови, звуженням сфери її функціонування. Формальний характер та непослідовність мовної політики держави, які на перший погляд начебто спрямовані на «погашення напруги», насправді належать до чинників, що сильно ускладнюють мовну ситуацію в Україні, бо залишають нерозв’язаними проблеми, які хвилюють людей. Справжнім вирішенням проблеми стало б виконання правових норм щодо функціонування української мови як державної, всебічного розвитку інших мов, прийняття концепції мовної політики, що визначала б перспективу.

Із забезпеченням функціонування української мови як державної безпосередньо пов’язана проблема наростання загроз інформаційній безпеці України, рівень якої за окремими показниками наближається до критичної межі. Україна зазнає цілеспрямованих негативних інформаційних впливів ззовні, що може призвести до втрат політичного, економічного і воєнного характер). До цього додається внутрішній тиск на засоби масової інформації з боку державних структур і певних політичних кіл, запровадження елементів політичної цензури, прояви політичного екстремізму стосовно журналістів, перетворення засобів масової інформації на засоби масової пропаганди тощо. Подолання названих чинників діяльності масової інформації — необхідна умова розвитку державної незалежності України.

Початок XXI ст. характеризується посиленням уваги до проблем інформаційного суспільства. В Україні розроблено програму «Електронна Україна», проведено ряд міжнародних конференцій, присвячених інформаційному суспільству як стратегії XXI століття. У резолюціях цих конференцій відзначається, що інформаційному суспільству немає альтернативи. І якщо Україна хоче успішно захищати свої економічні й інші інтереси на світовому рівні, вона мусить забезпечити оновлення інформаційних технологій, розвивати інтелектуальний потенціал суспільства, зберігаючи при цьому свою культурну самобутність. Важлива роль у вирішенні цих питань відводиться переходу до нового типу гуманістично-інноваційної освіти. Якщо ж протягом наступних 3 - 5 років в Україні діятиме принцип «залишкового» фінансування національної освіти, то вона має шанс втратити наявний освітній потенціал і надовго залишитись на узбіччі розвитку світового співтовариства.

Майбутнє Української держави в XXI ст. залежатиме від того, наскільки їй вдасться нейтралізувати намагання Росії перетворити Україну на постійний об’єкт свого впливу, використати геополітичне розташування України для перетворення Росії в один із полюсів світового розвитку, у світову наддержаву, а України — в менш або більш інтегрований придаток до неї.

XXI століття для України буде часом нових випробувань у відстоюванні державної незалежності, завершення переходу до демократичного суспільства і правової держави, формування інформаційного суспільства. Україна все більше буде втягуватись у процеси глобалізації різних сфер життя, зростатиме її авторитет як активного суб’єкта міжнародних відносин, посилиться інтерес до власної культурної самобутності.

¹ Пулюй І. Україна та її міжнародне політичне значення (1915). // Українська газета. — 1997, 9 січня.

² Повний текст виступу англійською мовою і відповіді З. Бжезінського на запитання див.: http://maidan.org.ua/n /mal/ 1052124914.

³ Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. — К., 1999. — С. 143 - 149.

⁴ Сценарії груші Д (Д₃ Д₄) передбачають проведення адміністративно стимульованих реформ (реформ «зверху») і послідовної діяльності з метою консолідації суспільства і стабілізації економіки. При переважній орієнтації на Росію і млявій співпраці з Заходом різниця між сценаріями групп Д полягає насамперед у глибині й ступені стимуляції реформ і, як наслідок, у їх ефективності та темпах економічного зростання.

⁵ Сценарії групи Е (Е₄ Е₅) передбачають проведення радикальних реформ при переважній орієнтації па Захід. Різниця між сценаріями цієї групи полягає у формах і механізмах стимуляції і реформ.

⁶ Білорус О. Глобалізація. Прийняти виклик часу // Віче. — 2000. — № 12. — С. 131 - 143.

⁷ Кучма Л. Європейський вибір. — К., 2002.

⁸ Михальченко М. Україна XXI століття: і знову пошук шляхів розвитку Віче. — 2001. — № 1. — С. 9 - 10.