Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Через терени до зірок
Карл Поппер

(1902-1994)

«Майбутнє залежить від нас самих, а ми незалежні від будь-якої історичної необхідності»

Британський філософ, соціолог і логік, автор і представник школи «критичного раціоналізму», непримиримий критик фашизму і сталінізму як тоталітаризму, Карл Поппер народився у Відні. Його батько був професором права, мама — музикантом. У 16 років він поступив на навчання до Віденського університету, де активно вивчав математику, фізику та історію музики. Довгий час Поппер вчителював у різних навчальних закладах Відня. Напередодні Другої світової війни він переїздить до Нової Зеландії. У 1945 році К. Поппер отримав британське підданство і посаду професора Лондонської школи економіки і політичних наук.

Перу К. Поппера належать такі праці, як «Логіка наукового дослідження», «Відкрите суспільство і його вороги», «Злиденність історицизму», «Об’єктивне знання. Еволюційний підхід», «Автобіографія (Пошуку немає кінця)», «Відповідь моїм критикам», «Особистість і її мозок» (спільно з Дж. Екклсом), «Реалізм і мета науки» тощо.

Основна сфера роздумів К. Поппера — філософія науки, яку він розвивав як теорію критичного раціоналізму на противагу емпіризму неопозитивістів. Головне завдання філософії К. Поппер вбачав у вивченні розвитку (зростання) наукового знання, особливо наукової космології. Наше пізнання, вважав він, має давню історію, протягом якої реалізується такий метод наближення до істини, як фальсифікація — принципове спростування будь-якого судження. Цей метод реалізується шляхом ведення дискусії з чіткою постановкою питань і критичним аналізом запропонованих рішень. Історія пізнання, вважав філософ, є історією сміливих пропозицій і їх перманентних спростувань. Філософське знання (і пізнання) принципово відрізняється від наукового. Цей «перерозподіл знання» здійснюється методом «демаркації». У ході його реалізації ми відокремлюємо наукове знання від ненаукового, істину від метафізики, евристичне знання від догматичного. Фальсифікація, на думку філософа, мінімізує кількість помилок і одночасно наближає людину до істини.

Світ, в уяві К. Поппера, має складну ієрархію. Він складається зі світу фізичних явищ, світу суб’єктивних (ментальних і психічних) уявлень, світу об’єктивного змісту мислення і предметів людської свідомості, відмежованих від суб’єкта пізнання.

Суспільним ідеалом К. Поппера є «відкрите суспільство» — суспільство влади розуму, свободи, рівності, справедливості. Воно протистоїть «закритому» — тоталітарному суспільству, яке утвердилось в реальній історії і яке теоретично підготували відомі «лжепророки» — Геракліт, Платон, Гегель і Маркс.

К. Поппер називає Г. Гегеля не інакше, як «великим дурисвітом», «інтелектуальним шахраєм», «батьком сучасного тоталітаризму», «диктатором від філософії», «апологетом пруссацтва» тощо. Слідом за Л. Шопенгауером, який, як відомо, не сприймав Г. Гегеля взагалі й відкрито (публічно) відмовляв останньому в праві іменуватися філософом, К. Поппер ставить перед собою мету допомогти новим теоретичним положенням «звільнитися від цього (гегелівського. — Авт.) інтелектуального шахрайства, мабуть, найбільшого в історії нашої цивілізації» (Поппер К. Открытое общество и его враги: В 2-х т. — М., 1992. — Т. 2. — С. 95).

Які ж аргументи проти Г.Гегеля висуває К. Поппер і що пропонує він на противагу гегелівській соціально-філософській концепції?

По-перше, британський філософ австрійського походження заперечує евристичні можливості гегелівської діалектики та філософії тотожності, показує, що за допомогою цих засобів Г. Гегель «затьмарює» численні соціальні проблеми, використовує їх для перекручення змісту різноманітних філософських вчень, підпорядковує їх виправдовуванню порядку абсолютної монархії Фрідріха Вільгельма III. У головному, на думку К. Поппера, «філософія тотожності є ніщо інше як безсоромна гра слів... У ній немає нічого, крім фантазій, навіть не досить розумних фантазій» (Там же .— С. 51). Це — Лабіринт, в якому заблукали тіні й відгомони минулих філософських систем: Геракліта, Платона та Арістотеля, так само, як і Руссо та Канта, і в якому вони вчиняють щось подібне до шабашу відьом, що у своєму шаленстві намагаються заплутати й одурити наївного спостерігача.

За допомогою діалектики, вважає К. Поппер, Г. Гегель відроджує ідеї перших великих ворогів відкритого суспільства — Геракліта, Платона та Арістотеля, піднімає з історії ті ідеї, які є засадовими для одвічного бунту проти свободи та розуму. Гегельянство він розглядає як відродження «племінногодуху», антипод індивідуальної свободи особистості.

По-друге, К. Поппер вважає, що гегелівська соціальна філософія, зокрема його вчення про державу, є не що інше, як теоретична платформа сучасного тоталітаризму. Для обґрунтування цього висновку К. Поппер наводить таку добірку витинок з Г. Гегеля : «Всезагальне існує в державі. Держава є божественна ідея, як вона існує на землі... Через це державу слід шанувати як щось божественне в земному й розуміти, що якщо важко осягнути природу, то ще безконечніше важко осягнути державу... Держава — це хода Бога в світі... Держава є організм... Сутністю визначеності держави є свідомість, мислення... Держава знає, чого вона хоче... Держава дійсна, і... істинна дійсність є необхідність: те, що є дійсним, є необхідним у собі... Держава... існує сама для себе... Держава є наявне, дійсно моральне життя». Ця добірка суджень Г. Гегеля про державу, пише К. Поппер, «досить яскраво демонструє прихильність Г.Гегеля до абсолютного морального авторитету держави, що придушує особистість та будь-яку совість» (Там же. — С. 41).

По-третє, на думку К. Поппера, соціальна філософія Г. Гегеля є теоретичним підґрунтям німецького націоналізму. Розвиваючи Й. Фіхте, Г. Гегель, на думку К. Поппера, не тільки відкрив нову сторінку в історії націоналізму, а й збагатив націоналізм новою теорією. Згідно з нею нація об’єднується духом, що діє в історії. Вона консолідується перед загрозою спільного ворога та почуттям товариськості у тих війнах, які вона веде. Г. Гегель, отже, винайшов історичну теорію надії й (як і у випадку з державою) підпорядкував їй особистість. Німецьку ж націю він оголосив провідником розвитку абсолютного духу, теоретично обґрунтував її право на світове панування.

К. Поппер критикує Г. Гегеля за безпідставне (на його думку) поклоніння історії як чомусь, що подібне до світового духу; за спрощене розуміння долі, прикрите виправдання рабства, перебільшення ролі війни, пихатий (пишномовний, схоластичний) стиль викладу тексту, відсутність оригінальних суджень тощо. Загальну оцінку Г. Гегелю він робить також словами А. Шопенгауера: «Г. Гегель, призначений урядом згори як дипломований Великий філософ, був безглуздим, огидним, безграмотним шарлатаном, який досяг вершин нахабства в нашкрябуванні, вивищуванні безглуздої містифікованої нісенітниці. Ця нісенітниця була галасливо оголошена безсмертною мудрістю користолюбливими послідовниками і з готовністю прийнята всіма дурниками, які у такий спосіб з’єдналися у такий злагоджений хор захопленості, який навряд чи звучав будь-коли раніше. Широчезне поле духовного впливу, надане Г. Гегелю владою, надало йому можливість досягти успіху в справі інтелектуального розкладу цілої генерації» (Там же. — С. 42).

Критику Г. Гегеля К. Поппер здійснює ґрунтовно, принципово й по найслабкіших позиціях великого філософа. З нею можна загалом погодитися, хоча, звичайно, остаточне судження про значення інтелектуальної атаки автора «відкритого суспільства» проти Г. Гегеля можна буде скласти після розгорнутого додаткового дослідження. Тут найважливішим є запитання: чи спростовує ця критика універсальну модель соціального, обґрунтовану Г. Гегелем? Гадаємо, що ні. Поза критичним поглядом К. Поппера залишилися фундаментальні складові гегелівської соціально-філософської концепції: 1) про джерело походження людини та суспільства та їхню якісну відмінність від природно-тваринного світу; 2) про головні складові суспільного життя як соціальної системи; 3) про характер взаємодії та взаємозв’язку між ними; 4) про механізм функціонування системи. Це дає підстави для висновку про те, що К. Поппер не тільки не заперечує обґрунтованої Г. Гегелем загальної архітектоніки соціального, а й погоджується з нею. Його не влаштовують лише «кон’юнктурні виверти Г. Гегеля» як апологета існуючого соціально-політичного устрою, як теоретика такої моделі соціального, де індивідуальне (особистість) підпорядковане всезагальному (Духу, державі, нації). К. Поппер протиставляє гегелівській (і марксистській) моделі відкритого суспільства, в якому «індивіди змушені приймати особисті рішення» й рухатися вперед — «у незнаність, невизначеність і загрозу, використовуючи розум, який ми маємо, щоб планувати, наскільки це можливо, нашу безпеку й водночас нашу свободу» (Поппер К. Открытое общество и его враги: В 2-х т. — М., 1992. — Т. 1. — С. 218-219).

Попперівське неприйняття Г. Гегеля зумовлене історично тим негативним соціальним досвідом, який нагромадила цивілізація в процесі боротьби з вибудовуваними з використанням теоретичних засад гегельянства (та марксизму) сталінським та нацистським політичними режимами. Сучасники ж Г. Гегеля — як послідовники, так і критики — ставилися до нього врівноваженіше й спокійніше. Вони віддавали філософу належне й водночас викривали слабкі та хибні положення його соціально-філософської концепції.

З такою ж агресивністю К. Поппер критикує й марксизм. Його книгу «Відкрите суспільство та його ворога», що витримала п’ять перевидань (уперше - 1945 року), більшість західних фахівців розглядають як найґрунтовніше теоретичне спростування соціально-філософської доктрини К. Маркса. «Відкрите суспільство» у К. Поппера є суспільством демократичним. Його ж ворогами є ті мислителі, які торують шлях до тоталітаризму. Провідне місце в когорті останніх, на думку К. Поппера, посідає К. Маркс. Саме під цим кутом зору «британський Лев» і накидається на марксизм, руйнує його засади, спростовує як утопічні, а тому — такі, що не можуть бути зреалізовані, ті «гуманістичні імпульси», під прапорами яких сходив марксизм на філософський Олімп своєї доби.

Тоталітаризм, вважає К. Поппер, укорінюється там, де свобода особистості підпорядковується будь-якому суспільному утворенню — класу, нації, расі, державі, колективу тощо. Марксизм, на його думку, постає у вигляді теоретичного підґрунтя одного з різновидів такого підпорядкування, а саме — заміщення особистості «класом». Як механізм та засоби цього постають обґрунтовані марксизмом «об’єктивні закони суспільного розвитку». Моделюючи історію за відкритими (й пізнаними) об’єктивними законами, марксисти, підкреслює К. Поппер, нав’язують особистості зумовлену ними (законами) певну соціальну поведінку. Втрачаючи автономію, особистість втрачає власну індивідуальність. Вона стає «подібною до всіх». Останнє означає не що інше, як крах демократії, поворот до «племінного (общинного) існування», до чергового типу тоталітаризму.

Критику марксизму К. Поппер здійснює в трьох ґрунтовних взаємопоєднаних колах.

У першому колі філософ аналізує історичні джерела формування марксистської соціально-філософської доктрини. Аналізуючи соціальні вчення Геракліта та Платона, Арістотеля та Г. Гегеля як безпосередніх попередників К. Маркса, К. Поппер підводить читача до висновку, що тоталітаристські джерела, на яких сформувався марксизм, не можуть не зумовити його власну тоталітаристську спрямованість, не можуть не закласти в його зміст принципи, що обмежують свободу особистості, підточують гуманістичні цінності.

Друге коло критики спрямоване на теоретичні та методологічні підвалини марксизму. К. Поппер послідовно й методично виявляє та розвінчує «гегелівське коріння» марксизму, «економічний історицизм» К. Маркса, його теорії класів та класової боротьби, держави та права. К.Маркс, зазначає дослідник, любив свободу й вірив у те, що людина може бути вільною як духовна істота. Царство свободи, згідно з К.Марксом, починається там, де закінчується робота, зумовлена природою та зовнішніми потребами, тобто по той бік, власне, матеріального виробництва. Проте, міркує К. Поппер, простежуючи логіку роздумів К. Маркса, згідно з марксизмом, «царство свободи» не може бути встановлене інакше, ніж економічним шляхом, колективними зусиллями, поетапним звільненням певної частини населення засобами класової боротьби та революції. Така логіка створює можливість здобувати свободу одній частині населення за рахунок іншої. Жорстока економічна детермінація, що зумовлює класову боротьбу та революцію, робить висновок К. Поппер, дійсної свободи не забезпечує. Вона призводить до нового кола насильства та конфронтації. Так завжди було в історії. Висновок К. Маркса про класову боротьбу як рушійну силу суспільно-історичного розвитку К. Поппер називає геніальним, але обмеженим рамками традиційного, тобто «докапіталістичного, сучасного вигляду» , суспільства. Сучасний капіталізм цього висновку не приймає. Він зовсім інший порівняно з тим, який розвінчував та з яким «теоретично змагався» марксизм. Трансформація капіталізму відбулася в іншому ключі та напрямку, ніж прогнозував К. Маркс. К. Поппер називає К. Маркса псевдопророком і покладає на нього відповідальність за «спустошливий вплив історичного методу мислення на людей, які хотіли захистити принципи відкритого суспільства» (Поппер К. Открытое общество и его враги: В. 2-х т. — М., 1992. — Т. 2. — С. 99).

Центральним та опорним пунктом Марксового пророцтва щодо варіанта революційної зміни капіталізму соціалізмом, згідно з К. Поппером, є положення про те, що всі класи, крім буржуазії та пролетаріату, приречені на зникнення, що у зв’язку із загостренням протиріч класова свідомість та згуртованість пролетаріату зміцнюватимуться, що це, у свою чергу, призведе до соціальної революції, яка й покладе край існуванню капіталістичного суспільства.

К. Поппер послідовно й методично спростовує зазначені положення. Він показує, що поляризації населення «на два класи» капіталістичне суспільство не знає. Реальнішою є багаторівнева структура: буржуазія, великі землевласники, нові середні класи, промислові робітники, люмпен-пролетаріат тощо. Вона, міркує далі британський філософ, може підірвати єдність промислових робітників, а це, у свою чергу, відкриває нові варіанти розвитку, крім революційного, який сповідував К. Маркс.

Революція взагалі, підкреслює К. Поппер, є справою досить непевною, особливо тоді, коли з нею пов’язують можливості радикальної трансформації існуючого соціального устрою. Вона може спонукати нову, ніс жорстокішу хвилю насильства, громадянську війну, певні форми тиранії. У революції, особливо якщо на неї покладають інші сподівання, ніж руйнація тиранії, підкреслює К. Поппер, ймовірність того, що результатом революції може стати повна тиранія, аж ніяк не менша, ніж ймовірність того, що вона досягне своїх реальних цілей.

Звідси бере початок трете коло критики К. Маркса К. Поппером. Головними об’єктами критики тут постають: 1) інтерпретація К. Марксом обрисів капіталістичного суспільства; 2) марксистська оцінка його протиріч, тенденцій та перспектив розвитку; 3) обриси майбутнього соціалізму, яким його бачив К. Маркс. На думку К. Поппера, марксизм припустився похибки щодо кожної із зазначених позицій. К. Маркс показав капіталісти не суспільство як таке, що не має майбутнього, руйнує особистість. Згідно з К. Марксом, таке суспільство має рухатися до занепаду. Проте історія та реально існуюче суспільство, зазначає К. Поппер, пішли іншими шляхами. «Суспільство, яке К. Маркс називав капіталістичним, неухильно вдосконалювалося. Завдяки прогресу, — підкреслює К. Поппер, — праця робітників ставала дедалі продуктивнішою, а їхні реальні заробітки постійно зростали... Капіталізм марксистів був усього лише маревом, насправді ж існувало й існує сьогодні суспільство, що стрімко змінюється, помилково назване «капіталістичним», з внутрішнім механізмом самореформування та самовдосконалення. У наших західних відкритих суспільствах у робітників є надія, їм не потрібна ілюзорна надія на те, що комуністична диктатура вивільнить їх від зла — від ненависного закону злидарювання», — пише К. Поппер у «Відкритому суспільстві та його ворогах».

К. Поппер не відмовляє марксизмові в щирості пошуків істини та прагненні до досягнення дійсного звільнення людей від експлуатації та насильства. Навпаки, він підкреслює значення К. Маркса як теоретика, який «відкрив нам очі й загострив наш зір» так, що повернення до домарксистської суспільної науки є справою неможливою. Не може бути сумніву і в гуманістичному імпульсі, на якому ґрунтований марксизм, підкреслює К. Поппер. Проте загалом ця концепція є хибною. К. Маркс в оцінці К. Поппера залишається псевдопророком, геніальним, але трагічним теоретиком, вчення якого позбавлене майбутнього.

Відзначаючи заслуги К. Маркса у розробці суспільних наук, К. Поппер водночас вказує на головну ваду марксизму - історизм, який нав’язує суспільному життю надумані закони й закономірності, призводить до безпідставних пророцтв і шкідливих утопій. Хід історії, вважає К. Поппер, залежить від росту наукового знання. Оскільки він є спонтанним явищем і його неможливо спрогнозувати, то не можна передбачити й майбутнє. Тому будь-які твердження про майбутнє є безпідставними пророцтвами, з яких вилучено будь-який об’єктивний зміст.

Тенденції, що існують у суспільстві, вважає К. Поппер, не є законами. Навіть тисячолітнє існування нічого не доводить. Тенденція може змінюватися за декілька десятків років. На неї не можна спиратися і, тим більше, робити висновки на майбутнє. Оскільки історія суспільства не знає вічних і незмінних законів, наукова теорія історії взагалі неможлива.

Ідеї історичного мислення К. Поппер протиставляє так зване соціальне конструювання (social engeneering). Суть його полягає у визнанні того, що практична діяльність людини викликана нагальними потребами моменту, а не історичними тенденціями, традиціями чи звичаями. «Соціальний інженер, — пише К. Поппер, — не ставить ніяких запитань про історичні тенденції чи долю людини. Він вважає, що людина - господар своєї власної долі, що відповідно до наших цілей ми можемо впливати на людську історію таким самим чином, як ми змінюємо вигляд землі» (Цит. за: Кон И.С. Философский идеализм и кризис буржуазной исторической мысли. — М., 1959. — С. 184).

За К. Поппером, соціальному інженеру немає діла до історії установ та їх суті; його цікавить тільки одне: як пристосувати ці установи до своїх цілей. Теоретик має прагматичне ставлення до життя, орієнтується на нагальні потреби і остаточно відкидає утопічне планування, яке нібито намагається всі дії людей спрямувати до однієї визначеної мети.

Полемізувати з К. Поппером важко, але можливо, звичайно, не з позицій ортодоксального марксизму. Утопія комуністичного майбутнього, на якій довгий час спекулювали ортодокси, відстоюючи теорію вчорашнього дня, будь-кому відіб’є бажання захищати історизм та історичне мислення. Проте їх наявність і необхідність підтверджує практика, а цей аргумент просто так відкинути неможливо. Концепція історизму міцно ввійшла в сучасну соціальну філософію, і хоч про одностайність вчених говорити ще рано, ми не бачимо підстав для його заперечення. Навіть К. Поппер не наважився безапеляційно заперечувати історизм і вільно чи невільно визнавав не лише існування історичних тенденцій, а й поліваріантність історичного пізнання та мислення.