Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Через терени до зірок
Реймон Арон

(1905-1983)

«Лише ліберали, песимісти і, можливо, мудреці закликають людство брати на себе лише ті завдання, які воно може виконати. Тому вони не роблять історію і задовольняються тим, що коментують її. Вони порівнюють завдання не зі своїми силами, а із своїми мріями»

Французький соціальний філософ, соціолог і публіцист Реймон Арон народився в містечку Рамбервілер. Позакінченні вищої нормальної школи в Парижі (де він навчався і товаришував з такими знаковими постатями духовного життя Франції наступних десятиліть, як Ж.-П. Сартр, Ж. Кангиєм, А. Койре), майбутній філософ переїздить до Німеччини, де продовжує навчання, вивчаючи німецьку філософію. Він захоплюється Кантом і неокантіанством, яке у тогочасній Франції було маловідомим, виявляє схильність до соціології Макса Вебера. Працює асистентом спочатку в Кельнському, а згодом — у Берлінському університетах. У 1935 р. вийшла з друку перша книга Арона «Критична філософія історії». У ній автор аналізує погляди таких видатних мислителів, як В. Дільтей, Г. Ріккерт, Г. Зіммель, М. Вебер і, разом з тим, висловлює самостійні, оригінальні ідеї і судження з філософії історії, що розгортають погляди попередників, початкують творення нової філософської доктрини соціуму, з якою Арон Увійшов в історію.

З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів, філософ повертається до Франції, а з початком Другої світової війни емігрує до Англії. Тут він редагує журнал «Вільна Франція», регулярно публікує «Французьку хроніку», а головне — ще раз наполегливо опрацьовує фундаментальні філософські і політологічні праці від Платона до Канта, від Маркса до Вебера.

Після війни Р. Арон повертається до Франції. Певний час він працює на державницьких посадах (зокрема, на посаді директора канцелярії А. Мальро — міністра інформації у другому уряді Ш. де Голя), згодом — цілком і повністю присвячує своє життя філософії, політичним наукам і соціології. Філософ викладав в Інституті політичних досліджень і Національній школі адміністрації, завідував кафедрою соціології в Сорбонні, працював професором у Школі вищих соціальних досліджень, очолював кафедру соціології сучасної цивілізації в «Коледж де Франс».

Посади, звання, титули... Р. Арон відноситься, мабуть, до найбільш титулованих філософів XX століття. Він був дійсним членом Французької академії моральних і політичних наук; почесним доктором Гарвардського, Оксфордського, Базельського, Брюсельського і ін. університетів; почесним член Американської академії мистецтв і наук; віце-президентом Всесвітньої соціологічної асоціації: редактором і членом редколегій декількох впливових філософсько політологічних і соціологічних часописів; визнаним публіцистом.

Поле філософських роздумів Р. Арона охоплюють проблеми соціокультурних і політичних суперечностей індустріальної епохи, Історії філософської і соціолагічної думки, епістемології та методології історичного пізнання тощо. В історію Р. Арон увійшов як один з фундаторів «поглинання соціалізму капіталізмом» та «єдиного індустріального суспільства», як виразник ліберальної традиції, яка обстоює вірність принципам демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.

Основними філософськими роботами Р. Арона є: «Критична філософія історії», «Виміри історичної свідомості», «Зневіра у прогресі», «Есе про вольності», «Від одного святого сімейства до другого. Нарисии про позірні марксизмі!», «На захист занепадаючої Європи» та ін.

Певний час Арон симпатизував марксизмові. Однак вивчення економіки «радянського типу» і «реального соціалізму в СРСР» обумовили його відхід від марксизму, критику «симпатинів марксизму», зокрема, таких відомих особистостей, як Ж.-П. Сартр та М. Мерло-Понті, виправдання присутності США в Європі як противагу експансії СРСР у Східну Європу.

Марксизм, у розумінні Р. Арона, є теорія, яка зруйнувала наші традиційні уявлення про людину і суспільство й нав’язала людству особливий погляд — економічний, конфронтаційний, революційно-перетворюючий. Цей погляд є більш ніж впливовий.

Після Другої світової війни, зазначав французький філософ, соціолог і публіцист Р. Арон у промові, виголошеній на засіданні ЮНЕСКО (1968 рік), присвяченій 150-річчю з дня народження К. Маркса, принаймні один раз на 10 років на лівому березі Сени з’являється філософ, який пропонує свою інтерпретацію К. Маркса й приписує йому ідею, про яку до нього ні у кого не було жодної підозри. Тотальність і своєрідну моду нинішнього осмислення марксизму, продовжує він, задають філософські праці Ж.-П. Сартра, М. Мерло-Понті та Л. Альтюсера.

Кожне з цих досліджень, точніше — кожен з авторів претендує на «істинне» прочитання та розуміння К. Маркса. Проте марксизм вони викладають, на думку Р. Арона, в екзистенційній (Ж.-П. Сартр), феноменологічній (М. Мерло-Понті) та «неомарксистській» (Л. Альтюсер) інтерпретації. Істинний марксизм є чимось іншим. Зазначені теоретики, користуючись деякими марксистськими сюжетами, викладають переважно власні погляди, а не думки К. Маркса. Дійсний же марксизм, вважає Р. Арон, у всіх можливих варіантах його прочитання залишається за межами належної філософської критики. Про намір здійснення останньої й заявляє Р. Арон серією статей, об’єднаних згодом у монографічному виданні «Позірний марксизм». При цьому вчений аж ніяк немає на меті «захистити марксизм» від його новітніх інтерпретаторів. Навпаки, він прагне дослідити дійсну сутність цього вчення, довести його хибність, показати методолого-світоглядову безперспективність. Критикуючи критиків марксизму, Р. Арон ще критичніше, ніж вони, заглиблюється в цю теорію й водночас протиставляє їй свої власні соціально-філософські погляди, що відрізняються від марксизму. Усе це й слід мати на увазі, розглядаючи «хибне» та «істинне» розуміння марксизму у варіанті Р. Арона.

Першим серед новітніх «прибічників марксизму», на кого спрямовував свій критичний погляд Р. Арон, був французький філософ, громадський діяч і письменник, один із головних представників екзистенціалізму Жан-Поль Сартр. Простежуючи еволюцію поглядів Ж.-П. Сартра, Р. Арон звертає увагу на прагнення його знайти спільну мову з комуністами, доповнити їхню теорію новими філософськими надбаннями, «підперти марксизм екзистенціалізмом». Загальну спрямованість наміру Ж.-П. Сартра Р. Арон визначає як спробу екзистенціалізму запропонувати себе як філософське підґрунтя марксизму. Ця спроба, між тим, за оцінкою критика, виявилася безуспішною: ортодоксальний марксизм екзистенційної філософії не прийняв; ці філософські течії постали як якісно різнорідні, синтез між якими може бути лише умовним.

Розглядаючи аргументи Ж.-П. Сартра проти марксизму — невизначеність поняття матерії в світлі теорії відображення, однолінійність соціального детермінізму, наївність марксистського розуміння відчуження та шляхів його подолання, архаїчність теорії класової боротьби та революції тощо, Р. Арон доходить висновку, що переосмислення марксизму мас йти не лише «від теорії» («Дискусій про поняття матерії або відчуження, — писав він, — увіч не досить» (Там же), а насамперед «від практики» — «необхідно піддати аналізу, — робить висновок критик, — сучасну ситуацію, її парадоксальний характер щодо передбачення К. Маркса». На практиці ця соціальна доктрина виявляється нічим іншим, як фундаментально обґрунтованим міфом про історичний детермінізм, який буцімто з необхідністю веде до безкласового суспільства.

Цей міф, зазначає Р. Арон, має кілька варіантів продовження: сталінський (побудова безкласового суспільства в Росії), троцькістський (перехід до цього суспільства через нову хвилю революційного руху міжнародного пролетаріату), поміркований (можливість диктатури при однопартійній системі суспільного керівництва) тощо. Екзистенціалізм заявив про свій намір на теоретичне змагання з марксизмом. Це породжує всього лише нове коло спекуляцій і аж ніяк не сприяє поліпшенню реальної ситуації. «У діалозі між екзистенціалізмом та марксизмом, — підкреслює Р. Арон, - перевага надасться метафізичній суперечці, а не конкретному вивченню обставин (життя. — Авт.) у Франції або у світі — можливо, тому, що ні той, ні інший не хочуть бачити їхню специфіку й небажають підкоритися їхнім вимогам»(Там же. — С. 61).

Така ситуація, вважає Р. Арон, виникає у зв’язку з переосмисленням марксизму французьким феноменологом Морісом Мерло-Понті. Об’єктом аналізу є дві праці цього вченого — «Гуманізм та терор» (1947 рік) та «Пригоди діалектики» (1955 рік). У першій праці, зазначає Р. Арон, М. Мерло-Понті переосмислює марксистське вчення про історичну місію пролетаріату, в другій — ідею об’єктивної закономірності історичного поступу. При цьому як перша, так і друга проблема аналізується поза реальним ходом історії. Марксизм у викладі М. Мерло-Понті, підкреслює Р. Арон, постає як формалізоване, вічно істинне вчення, навіть якщо історія не підтверджує його істинність. Характерним є й те, що М. Мерло-Понті, як і Ж.-П. Сартр, намагається замінити філософські засади марксизму своїм власним розумінням.

Головним у такій заміні є проблема діалектики, логіки революції та постреволюційного суспільства. Як зазначає Р. Арон, М. Мерло-Понті відкидає «об’єктивну діалектику», «історичну закономірність» та «революцію», намагається осягнути сенс історії з позицій феноменології Е. Гуссерля, соціології М. Вебера і «омолодженого К. Маркса» за раннім Д. Лукачем. А це, у свою чергу, означає, що, «з точки зору філософії, М. Мерло-Понті не подолав марксизм, а, найімовірніше, повернувся назад... від вчення про революційну ситуацію до праць молодого К.Маркса й від них до сучасності. Проте він не знайшов відповіді на запитання, які ставив перед собою» (Там же. — С. 87-88).

Не знайшов відповіді на запитання, які поставило життя, ще один інтерпретатор К. Маркса — французький філософ — марксист Луї Альтюсер. Р. Арон називає його спробу «нового прочитання» марксизму «псевдоструктуралістською». І ця спроба ґрунтується на поглибленому аналізі системи виробництва, розвиток якого, на думку Л. Альтюсера, з необхідністю приведе до революції, перетворення дійсності, до соціалізму.

Кожен із дослідників К. Маркса, зазначає Р. Арон, бачить і тлумачить марксизм по-своєму. І в цьому немає нічого дивного. Марксизм формувався поза університетськими стінами. Це вчення є надзвичайно обсяговим. Воно має свою історичну еволюцію й тому постає як неоднозначне й невичерпне. Нинішнє розуміння «істинного К. Маркса», продовжує вчений далі, коливається між «Економічно-філософськими рукописами 1844 року» та протоструктуралізмом передмови до «Критики політичної економії» та «Капіталу». Яке з цих розумінь є дійсно істинним, визначити неможливо. «У XX сторіччі є так багато протилежних можливостей вважати себе марксистами, — підсумовує Р. Арон, — що К. Маркс відмежувався б від деяких марксистів. Але від яких? Відповідь надається вільному вибору кожного. У мене своя відповідь, і у вас — своя» (Там же. — С. 374). Р. Арон наголошує на необхідності визнання плюральної сутності марксизму, яка потребує в стадії пошуку своєї єдності, інтегрованості, цілісності.

Соціальна філософія аж ніяк не зупиняється на Марксові, писав Р. Арон, вона продовжує свої пошуки, пропонуючи людям нові висновки і обґрунтування. Для того, щоб цей пошук був легітимним, філософи повинні постійно звертатись до історичної еволюції думок і поглядів своїх попередників, переосмислювати їх. На думку Арона, історія філософії і соціології є невичерпного скарбницею ідей, значущисть яких для нашого часу постійно підтверджується всім ходом справ у суспільстві. Знаковим у цьому розумінні є фундаментальне дослідження Р. Арона «Етапи розвитку соціологічної думки» . Звертаючись до таких імен, як Монтеск’є і Конт, Маркс і Токвіль, Дюркгейм і Паретто, Вебер і ін. мислителі, Р. Арон відстоює думку про те, що ідеї, які, здавалося б, вичерпали себе, в іншому соціальному контексті набувають нової актуальності. Саме тому їх треба вивчати, співставляючи одна з одною, а не оцінювати з точки зору позитивного сенсу чи критики.

Знаковою подією у філософському і політичному світі стала публікація Р. Ароном курсу лекцій, прочитаних в Сорбонні (1955- 1956 pp.) під назвою «Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство» . У цій роботі філософ здійснив порівняння двох світів — капіталістичного і соціалістичного. Порівняння виявилось не на користь останнього. Однак, думка філософа йде далі: прогнозуючи тенденції, які в майбутньому мають набрати силу, він висловлює ідею «поглинання соціалізму капіталізмом», а не їх злиття (як про це писали теоретики конвергенції), позаяк останній має більш високу економічну, політичну і соціокультурну мобільність і ефективність. У той же час, Р. Арон висловлює вагомі аргументи на користь теорії «єдиного індустріального суспільства». Він приходить до висновку, що розмова про два світи, дві системи й два блоки носить умовний характер, що соціалізм і капіталізм треба розглядати як різновиди одного і того ж індустріального суспільства, що в майбутньому відбудеться об’єднання індустріально розвинених країн. Уже на початку 70-х років Р. Арон прогнозував посилення світових інтеграційних процесів. В їх основі — розум, наука і техніка. Однак техніка несе з собою не лише позитивні, але й суперечливі зміни. Люди всієї Землі мають усвідомити ту просту істину, писав філософ, що лише від них залежить подальша доля людського роду, розквіт або занепад цивілізації.

Цікавим є Р. Арон і в царині історіософських пошуків. Його концепція історії побудована, з одного боку, як продовження роздумів Е. Гуссерля і М. Вебера щодо істинної реконструкції минулого, з другого — як самостійний новаторський теоретичний пошук шляхів осмислення нових історичних реалій, їх саморозвитку.

Вихідним пунктом історичної концепції Р. Арона є категорія розуміння. Дані про минуле є завжди дискретними і неоднозначними, тому їх історичні реконструкції, що поновлюють давнішні зв’язки, потребують солідних теоретичних обґрунтувань з певних філософських позицій. Саме розуміння становить основу цієї філософії. Воно «вмонтовує» в теорію різноманітні поняття про причинність, випадковість, об’єктивність, свободу тощо. Історичне пізнання — це пошук в минулому себе та іншого. Оскільки ж існує безліч варіантів, історія, на думку вченого, ніколи не може бути повністю об’єктивною.

Інтерпретація і розуміння історичних фактів, процесів, подій, підкреслює Р. Арон, залежать від дослідника, перед яким виникає маса труднощів, пов’язаних із відсутністю або численністю першоджерел. І все ж не лише в майстерності відбору для інтерпретації фактів полягає головне завдання історика. Насамперед потрібно зрозуміти психологію дійових осіб і виконавців історичної драми, осягнути, з якими настроями вступали в події безпосередні суб’єкти. У цьому зв’язку історик має відповісти на запитання: що думали глави урядів і президенти, які почуття володіли народними масами, що переживали герої і злочинці? Оскільки це принципово неможливо, історичне пізнання, згідно з Р. Ароном, завжди має релятивістський характер. Історія — це ірраціональний, індетермінантний перебіг подій і хаос, в якому неможливо розібратися.

Р. Арон заперечує існування історичних законів, єдності світової історії, ідею суспільного прогресу як сходження людства ступенями розвитку. Прогрес він визнає лише частково, лише у кількісному розумінні цього історичного явища. Завдяки кількісному підходу до оцінки тих чи інших суспільних етапів і процесів Р. Арон підійшов до формування нової моделі майбутнього: концепції єдиного індустріального суспільства, яка мала значний успіх у західній соціологічній науці. Ідея історичного майбутнього людства у Р. Арона має песимістичний характер, пронизана духом неприйняття соціалізму, міжнародних робітничих рухів, марксизму — ленінізму.

Якою б популярною чи цікавою не була та чи інша концепція, вона завжди має противників та критиків. Не є винятком і історіософські роздуми Р. Арона. Завдяки його дослідженням вчені — історики та філософи, літератори та поети все предметніше «входять » в історичний процес, намагаються зрозуміти його логіку, визначити можливості, чинники і критерії прогресу, роль особистості і народних мас у творенні історії. Проте як до Р. Арона, так і після нього гострими залишалися питання про єдність світової історії та закономірності всесвітньо-історичного процесу, про прогрес і його спрямованість, про свободу волі і визначеність історичної долі людства надприродними силами і чинниками.

Р. Арон обстоює гуманістичні підвалини («людський вимір») соціального знання, який дозволяє заглибитись в структуру людських відносин, виявити зв’язок в системі «засоби — мета», мотивації поведінки, системи цінностей, що спонукає людину до активної діяльності, а також ситуації, з якими діяльний суб’єкт адаптується і в залежності від зміни яких він визначає свої цілі.