Історія географії - Мирослава Влах 2018

2. Навчально-методичний розділ
2.3. Завдання семінарських і самостійних робіт змістового модуля 2 «Історія географії ХVIII-XX ст.
Тема 5. Історія суспільно-географічних досліджень в Україні

Мета: вивчити історію становлення і розвитку української суспільно-географічної науки (початок-середина XX ст.); з'ясувати еволюцію українських суспільно-географічних ідей і концепцій; розкрити відмінності антропогеографічних ідей у Галичині та підросійській частинах України; наголосити на піонерності суспільно-географічних ідей українських географів.

Знати: літературні та картографічні праці українських учених, які працювали в галузі суспільної географії (початок-середина XX ст.) як першоджерела для вивчення історії її становлення і розвитку; географічну інституційну інфраструктуру початку XX ст.

Уміти: користуватися літературними та картографічними джерелами для вивчення історії становлення і розвитку української суспільної географії (початок- середина XX ст.).

Головні терміни і поняття: антропогеографія, галузево- статистичний напрямок економічної географії, Гартленд, геоурбаністика, Гінтерлянд, демогеографія, історико-географічна земля, історико-етнографічна область, історико-етнографічна провінція, історико-політична земля, камеральна статистика, країнознавство, національна (етнічна) територія, новітня історія, районний напрямок економічної географії, реґіоналістика, теорія серцевинної країни, штандортні теорії.

План семінарського заняття

1. Суспільно-географічні праці Г. Величка.

2. Внесок С. Рудницького у розвиток суспільної географії.

3. Формування наукової школи С. Рудницького (В. Ґеринович, О. Степанів, М. Дольницький, В. Огоновський та ін.).

4. Соціально-економічна географія у підросійській Україні (К. Воблий, М. Птуха, В. Садовський, Й. Шимонович та ін.).

5. Внесок В. Кубійовича у розвиток суспільної географії та картографії.

6. Розвиток суспільної географії у другій половині XX ст.

Література

1. Академік Степан Рудницький / [за ред. проф. О. Шаблія]. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. — 408 с.

2. Атляс України й сумежних країв / [за заг. ред. В. Кубійовича]. — Львів : Укр. вид. ін-т, 1937. — 113 с.

3. Географія українських і сумежних земель / [за ред. В. Кубійовича]. - Львів, 1938, 1943. — Т. 1. — [факс. перевид.]. — К. : Обереги, 2005. — 528 с.

4. Доктор географії Мирон Дольницький / [за ред. О. Шаблія]. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2005. — 324 с.

5. Доктор географії Олена Степанів / [упор., авт. передм. проф. О. Шаблій, співавт. вступ. статті доц. О. Вісьтак]. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2002. — 302 с.

6. Жупанський Я. І. Історія географії в Україні : навч. посіб. / Я. І. Жупанський. - [2-ге вид., допов.]. — К. : Шлях, 2006. — 275 с.

7. Кубійович В. Наукові праці. Т. 1 / В. Кубійович [упор. О. Шаблій]. — Париж ; Львів : Фенікс, 1996. — 800 с.

8. Кубійович В. Наукові праці. Т. 2 / В. Кубійович [упор. О. Шаблій]. —Париж ; Львів : Фенікс, 2000. — 1024 с.

9. Новітня українська суспільна географія. Хрестоматія / [упор. та авт. біогр. статей проф. О. Шаблій]. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. — 1008 с.

10. Олійник Я. Географічна наука в Україні : становлення і розвиток / Я. Олійник. — К. : Ніка-Центр, 2007. — 148 с.

11. Пістун М. Д. Розвиток суспільної географії в Україні у XX — на початку XXI сторіччя : монографія / М. Д. Пістун. — К. : ВПЦ «Київ. ун-т», 2009. — 112 с.

12. Професор Валентин Садовський / [за ред. О. І. Шаблія]. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004. — 306 с.

13. Професор Володимир Ґеринович / [за ред. проф. О. Шаблія]. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2008. — 366 с.

14. Професор Володимир Кубійович / [за ред. проф. О. Шаблія]. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2006. — 377 с.

15. Професор Іван Тесля / [упор. О. Шаблій]. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2002. — 272 с.

16. Професор Опанас (Афанасій) Ващенко / [упор. О. Шаблій]. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. — 233 с.

17. Рудницький С. Начерк географічної термінольогії / С. Рудницький // Зб. мат.-природопис.-лікар. секції НТШ. — 1908. — Т. 12. — С. 1 - 151.

18. Рудницький С. Політична географія України / С. Рудницький [упор., передм. П. Штойка]. — [Б. м.] : Гердан, 1998. — 279 с.

19. Рудницький С. Причинки до географічної термінольогії. Вступ / С. Рудницький // Зб. мат.-природопис.-лікар. секції НТШ. — 1913. — Вип. 15. — 16 с.

20. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? / С. Рудницький [перевид., за ред. О. Шаблія]. — Львів : Світ, 1994. — 416 с.

21. Федюк О. М. Українська суспільна географія : друга половина ХХ - початок ХХІ століття / О. М. Федюк. — К. : «Бланксервіс-Плюс», 2014. — 208 с.

22. Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький - фундатор української географії / О. І. Шаблій. — Львів ; Мюнхен : Ред.-вид. відділ ЛДУ, 1993. — 222 с.

23. Шаблій О. І. Володимир Кубійович : енциклопедія життя і творення / О. І. Шаблій. — Львів : Фенікс ; Париж : [Б. в.], 1996. — 704 с.

24. Шевчук С. М. Суспільна географія в Україні (теорія та практика досліджень) : монографія / С. М. Шевчук. — Полтава : ТОВ «АСМІ», 2017. — 481 с.

25. Штойко П. З історії українського науково-дослідного інституту географії та картографії / П. Штойко // Історія української науки на межі тисячоліть : зб. наук. праць / [відп. ред. О. Я. Пилипчук]. - 2000. — Вип. 3. — С. 246 - 256.

26. Штойко П. Степан Рудницький (1877-1937). Життєписно- бібліографічний нарис / П. Штойко. — Львів : Вид-во НТШ, 1997. — 183 с.

Завдання для самостійної роботи

1. З використанням термінологічних праць С. Рудницького [17, 19] укласти словник антропогеографічних термінів української географії початку XX ст. У чому полягає значення історико-термінологічних досліджень?

2. Ознайомитися зі структурою «Атлясу України й сумежних країв» за ред. В. Кубійовича [2]. Визначити специфіку структури «Атлясу України й сумежних країв», порівняти її з виданнями радянського часу і «Національним атласом України» (2007).

3. Опрацювати хрестоматію «Новітня українська суспільна географія» [9] як важливе джерело для засвоєння програми з історії української суспільної географії.

Питання для самоперевірки

1. Розкрити суть концепції української території та національної держави в українській антропогеографії наприкінці XIX - на початку XX ст. Роль у розробці концепції С. Рудницького і В. Кубійовича.

2. Становлення країнознавчої концепції в українській антропогеографії наприкінці XIX-на початку XX ст. Значення у цьому контексті наукової діяльності К. Воблого, В. Садовського, Й. Шимоновича.

3. Назвати головних представників галузево-статистичного напрямку в українській антропогеографії початку XX ст. Найважливіші наукові праці.

4. Назвати головних представників районного напрямку в українській антропогеографії на початку XX ст. Найважливіші наукові праці.

5. Становлення реґіоналістичної концепції в українській антропогеографії на початку XX ст. Наукові праці В. Ґериновича, А. Синявського, В. Кубійовича.

6. У чому полягали особливості розвитку краєзнавства в українській антропогеографії на початку XX ст. Значення наукових розвідок К. Дубняка, В. Огоновського, О. Степанів, М. Дольницького.

7. Перелічити головні віхи розвитку геоурбаністичної концепції в українській антропогеографії наприкінці XIX - на початку XX ст. Значення наукових досліджень Г. Величка, В. Огоновського, О. Степанів, В. Кубійовича.

8. Аргументувати тезу: завдяки науковій діяльності С. Рудницького і В. Кубійовича відбулося картографічне обґрунтування України як держави.

9. У чому полягала специфіка демогеографічних досліджень передвоєнного часу в Галичині (В. Кубійович) і радянській Україні (М. Птуха)?

10. Назвати приклади наукових праць з антропогеографічного обґрунтування етнічних українських кордонів.

Словник термінів і понять

Антропогеографія (від грец. αυθρωπος — людина, і γεωγραφία — географія) — буквально географія людини; науковий напрямок суспільної географії, головним об'єктом вивчення якого є зв'язок людини з природним довкіллям.

За С. Рудницьким, «антропогеографія досліджує причинні зв'язки людини до всіх головних географічних явищ твердої поверхні, вод, атмосфери, рослинного і тваринного світу». У складі антропогеографії учений виділяв географію людини (населення), географію культури («історичну», або «культурну», географію), економічну географію (а в її складі — географію виробництва, промисловості, сільського господарства, торгівлі, комунікації) і політичну географію.

Теоретичні питання антропогеографії у зв'язку з іншими галузями і в історичному аспекті висвітлені в працях «Нинішня географія» (1905), «Про становище історичної географії в системі сучасного землезнання» (1927), «Проблеми географії України» (19І9), «Основи землезнання України» (1926);прикладні питання антропогеографії, її політичні й культурологічні аспекти у зв'язку з потребами українського суспільства — у працях «Українська справа зі становища політичної географії» (1923), «До основ українського націоналізму» (1923), «Україна — наш рідний край» (1921), а також у багатьох статтях.

У радянській географічній науці антропогеографію трактували як немарксистську школу в економічній географії, особливо в географії населення, що визначала місце людського суспільства в комплексі географічних явищ і його взаємодію з природним середовищем переважно з позицій географічного детермінізму. Ідеї беруть початок з поглядів французьких філософів і соціологів XVIII ст. (Ж.-Л. Леклерк де Бюффон, Ш.-Л. Монтеск'є), які намагалися вивести «дух законів суспільного розвитку» з природних умов, зокрема клімату. У завершеному вигляді антропогеографія розроблена німецьким географом, етнографом і соціологом Ф. Ратцелем, який розкрив більшу складність зв'язків людини з природним довкіллям. Він пов'язував з антропогеографією і поняття політичної географії та навіть національної психології народів. Пізніше ідеї антропогеографії почали використовувати геополітики.

Галузево-статистичний напрямок економічної географії започаткований 1908 р. російським економіко-географом В. Деном. Методологічною основою галузево-статистичного напрямку стали теоретичні надбання камеральної статистики, а також комерційної географії.

В Україні теоретико-методологічні основи напрямку закладені відомими економістами Д. Журавським, М. Зібером, М. Туган-Барановським, О. Русовим, М. Яснопольським та іншими вченими, а також розвинені у працях К. Воблого, Й. Пасхавера, М. Птухи, В. Кістяківського, О. Остапенка, Я. Пілецького, І. Фещенка-Чопівського.

Лідером наукового напрямку був К. Воблий, який у підручнику «Экономическая география Украины» (1919) визначив предмет економічної географії: «економічна географія вивчає стан окремих галузей господарського життя народу — сільського господарства, гірничо-заводської та обробної промисловості, торгівлі, шляхів сполучення і засобів зв'язку в їх географічному поширенні»¹.

Гартленд (від англ. heartland — серединна земля, серцевинна земля) - масивна північно-східна частина Євразії, оточена з півдня і сходу гірськими системами, межі якої різні дослідники визначають по-різному. Головне поняття геополітичної концепції озвучив 25 січня 1904 р. британський географ, професор Оксфордського університету Г. Дж. Маккіндер у доповіді Королівському географічному товариству,а пізніше опублікував у статті «Географічна вісь історії». Учений надавав великого політичного значення Гартленду завдяки значним запасам природних ресурсів; стверджував, що у цій «осьовій зоні» розміщена «осьова держава», а «Колумбова епоха» домінування морських держав закінчилася. Для противаги Гартленду країнам «внутрішнього півмісяця» треба об'єднатися, можливо, під егідою Британської імперії.

Гінтерлянд (від нім. hinter — за, поза, land — країна) - 1) район, що прилягає до промислового, торговельного центру, порту тощо; 2) територія, що прилягає до вже завойованої колонії, на яку претендує колоніальна держава. Термін набув найбільшого поширення в німецькій геополітиці, зокрема, у теорії життєвого простору К. Гаусгофера (1869 - 1946).

Історико-географічна земля — адміністративно-територіальна одиниця, яка відтворює історичне минуле території і для якої характерні внутрішня подібність природних умов, особливості індивідуального історичного розвитку, динаміка і структура загальної кількості населення та його етнічного складу, певний соціально-економічний рівень та обов'язкова адміністративно-територіальна оформленість у минулому. За Я. Жупанським і В. Крулем, історико-географічна земля — найнижча таксономічна одиниця національного краєзнавства, яку розрізняють у системі етнічна територія-історико-географічна зона-історико-географічні краї. В Україні виділяють такі історико-географічні землі: Підляшшя, Берестейщина, Холмщина, Волинь, Пінщина, Сіверщина, Галичина, Поділля, Закарпаття, Бессарабія, Буковина, Буджак, Таврія, Кубань, Донщина, Слобідщина.

Історико-етнографічна область — територія, населення якої має подібні культурно-побутові особливості, що сформувалися протягом тривалого часу (наприклад, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина).

Історико-етнографічна провінція — територіально велика група історико- етнографічних областей, населення яких має певні спільні етнокультурні риси в господарстві, матеріальній і духовній культурі та суспільному житті.

Історико-політична земля — територіальна одиниця в межах етнічної території, на якій протягом історичного часу існували державні, політичні, військово-політичні утворення чи які входили до складу інших держав (наприклад, Ханська Україна, Запоріжжя, Гетьманщина, Правобережна Україна, Лівобережна Україна, Західна Україна, Закерзоння).

Камеральна статистика — науковий напрямок, який передбачає збирання і систематизацію даних про країни та міста (територія, населення, державний устрій, економіка, армія, традиція). Набув розвитку в Німеччині у XVI - XVIII ст.

Цей напрямок обґрунтований у працях Г. Ахенваля (1749) та

A. -Ф. Бішінґа (1754), який 1792 р. видав шеститомний «Новий землеопис» («Neue Erdbeschreibung»), де наведено комплексну характеристику країн Європи. Головним методом камеральної статистики була робота з цифровим матеріалом. Нагромаджений нею досвід і винайдені методи опрацювання цифрової інформації згодом стали надбанням нової науки - статистики, яка відійшла до економічних наук.

Новітня історія — термін історіографії; період історії, що починається з 1918 р. і триває досі. Радянські історики виділяли в сучасній історії, тобто історії з кінця Середньовіччя, Нову історію та Новітню історію, оскільки вважали, що після «Великої Жовтневої соціалістичної революції» розпочався новий етап в історії людства — етап побудови комунізму. Періодизація Новітньої історії: 1918 - 1939 (інтербелум — міжвоєнний період; від лат. inter — між, bellum — війна); 1939 - 1945; 1945 - 1991; з 1991 — наш час.

Районний напрямок економічної географії — напрямок економічної географії, що розвивався з середини 20-х років XX ст. в СРСР під керівництвом М. Баранського, пов'язаний із заходами, які проводили в ті роки з економічного районування країни. Найбільш фундаментальна праця цього напрямку — «Экономическая география Советского Союза. Обзор по областям Госплана» (М., 1927) М. Баранського, у якій наведено новий зміст поняття «район», а також новий підхід до районування, пов'язаний з перетворювальним напрямком у географії. Райони, за М. Баранським, треба розглядати не як «статистичну однорідність», а як «виробничий комплекс із певною спеціалізацією». Економіко-географічну характеристику країни чи району, за М. Баранським, потрібно давати так, щоб вона «...ногами впиралася в «землю» — геологію, геоморфологію, кліматологію, ґрунтознавство та ін., тілом проходила через історію, а головою впиралася в політику та ідеологію».

В Україні районний напрямок в економічній географії представляли І. Зільберман, В. Садовський, А. Синявський, П. Фомін. Наприклад, B. Садовський, розглядаючи світове господарство як об'єкт дослідження економічної географії, обґрунтував категорію економічного району. «Під економічним районом слід розуміти певну відмежовану територію, на якій господарське життя в цілому, чи певна група господарських явищ зв'язана певною закономірністю»². В. Садовський розглядав економічний район як територіальний комплекс (систему), розробив класифікацію економічних районів з виділенням природно-історичних, економічних та мішаних. Головні завдання вивчення економічних районів, за В. Садовським: а) фіксування й опис конкретних чинників господарського життя в їхньому географічному поширенні; б) конструювання поняття світового господарства як єдиного цілого; в) визначення взаємовідносин між господарськими єдностями - економічними районами як складовими частинами єдиного цілого - національного комплексу, та їхній опис³.

Теорія серцевинної країни (Гартленду) — гіпотеза, запропонована британським географом Г. Дж. Маккіндером на початку ХХ ст.; згідно з нею, будь-яка політична одиниця, розташована у серцевині Євразії, може стати достатньо міцною, щоб домінувати у світі.

Штандортні теорії (від нім. stehen — стояти, і Ort — місце) — теорії розміщення. Уперше термін «штандорт» ужив німецький учений-економіст A. Вебер у праці «Про розміщення промисловості. Ч. 1. Чиста теорія штандорту» (1909).

Першу теорію штандорту розробив німецький учений Й. фон Тюнен у праці «Ізольована держава у її відношенні до сільського господарства і національної економіки» (1826). Вона відома як закон кілець Й. фон Тюнена. Сутність закону: на підставі врахування дії трьох чинників (вартість землі, вартість робочої сили, вартість транспортування продукції) сільське господарство розміщується у вигляді шести концентричних кілець навколо єдиного центру споживання - столичного міста «ізольованої держави». Черговість кілець Й. фон Тюнена: «вільне» приміське господарство (городництво, виробництво молока тощо); лісове господарство; інтенсивне шестипільне землеробство; стійлове скотарство, зернове господарство і відгінне скотарство; трипільне зернове господарство; екстенсивне тваринництво (скотарство і вівчарство).

Теорія штандорту промисловості А. Вебера розроблена з урахуванням трьох чинників, які впливають на локалізацію промислового підприємства (транспорт, робоча сила, ефект аґломерації).

Теорія розміщення поселень у вигляді ґраток, що відома як теорія центральних місць, обґрунтована німецьким ученим В. Кристаллером у праці «Центральні місця Південної Німеччини» (1933). Закон ґраток B. Кристаллера характеризує гексагональну територіальну організацію розселення, сфери послуг давно освоєних реґіонів. У разі регулярного розміщення підсистеми поселень мають вигляд шестикутників. Поселення у вершинах певного шестикутника тяжіють до свого центрального місця, що, відповідно, є вершиною шестикутника вищого територіального рівня, і т.д.

¹ Воблий К. Г. Экономическая география Украины : учебник для учащихся в средней школе и для всех интересующихся изучения экономической жизни на Украине / К. Г Вобльш — К. : Тип. губ. правления, 1919. — С. 3.

² Цит. за: Шаблій О. І. Валентин Садовський як український економіко-географ / О. І. Шаблій // УГЖ — 1997. — № 1. — С. 53.

³ Там само.