Історія географії - Мирослава Влах 2018

2. Навчально-методичний розділ
2.3. Завдання семінарських і самостійних робіт змістового модуля 2 «Історія географії ХVIII-XX ст.
Тема 4. Історія природничо-географічних досліджень в Україні

Мета: вивчити історію природничо-географічного пізнання території України від найдавнішого часу до початку XX ст. у рамках описово-країнознавчої та конкретно-наукових географічних аналітичних парадигм.

Знати: літературні та картографічні праці вітчизняних і зарубіжних учених, дослідників як першоджерела для вивчення історії країнознавчо- та природничо- географічних досліджень в Україні від найдавнішого часу до початку XX ст.

Уміти: визначати джерельну базу вивчення історії природничо-географічного пізнання території України від найдавнішого часу до початку XX ст.; користуватися літературними і картографічними джерелами для вивчення історії країнознавчо- та природничо- географічних досліджень в Україні.

Головні терміни і поняття: біогеографічна парадигма, геолого-геоморфологічна парадигма, ґрунтознавча парадигма, зміна парадигм, емпіричне природознавство, землезнавство, інституційні форми географії, краєзнавство, країна, край, ландшафтна парадигма, описова парадигма, описове країнознавство, парадигма, фундатор науки.

План семінарського заняття

1. Географічні уявлення осілих племен на теренах сучасної України. Аналіз «Межиріцької картосхеми».

2. Географічні реалії трипільської культури.

3. Країнознавчі описи території України античними ученими (Геродот, Страбон, Клавдій Птолемей, Пліній Старший).

4. «Повість минулих літ» як географічна пам'ятка періоду Київської держави.

5. «Опис України» Ґ. Левассера де Боплана (1650). Трактування України як географічної, культурної та етнічної єдності.

6. Природничо-географічне дослідження України у працях В. Докучаєва, А. Краснова, Г. Танфільєва, П. Тутковського, Г. Морозова, Г. Висоцького, Г. Величка, С. Рудницького.

Література

1. Атлас історії української державності. Українські землі від найдавніших часів до сьогодення / В. Грицеляк, І. Дикий, І. Ровенчак. — Львів : НВФ «Карти і атласи», 2013. — 128 с.

2. Боплан Ґ. Л. де. Опис України... / Ґ. Л. де Боплан. — К. : Наук. думка ; Кембридж (Мас.) : Укр. наук. ін-т, 1990. — 256 с. — Т. 1 - 2 / Факс. відтвор. франц. вид. 1660 р.

3. Боплан Ґ. Спеціальна карта України / Ґ. Боплан. — К. ; Львів, 2000. — 82 с. + 8 арк. мап.

4. Боплан і Україна : зб. наук. праць. — Львів, 1998. — 318 с. 5. Велесова книга - Волховник. - [вид. 7-ме, зі змінами та допов.]. - К. : ФОП Стебеляк, ТОВ «Мандрівець», 2015. — 512 с.

6. Геродот. Історії в дев'яти книгах / Геродот [пер., передм. та прим. А. О. Білецького]. — К. : Наук. думка, 1993. — 576 с. 7. Енциклопедія Українознавства / [гол. ред. проф., д-р В. Кубійович]. — Львів, 1993 - 2001, 2003. — Т. 1 - 11.

8. Жупанський Я. І. Історія географії в Україні : навч. посібник / Я. І. Жупанський. — [2-ге вид., допов.]. — К. : Шлях, 2006. — 275 с.

9. Історичний атлас України. Найдавніше минуле. Русь (Київська держава, Галицько-Волинська держава) / [кер. проєкту і авт.- упор. Ю. Лоза]. — К. : Мапа, 2010. — 300 с.

10. Літопис Руський : за Іпатським списком / [пер. з давньорус. Л. Махновця]. - К. : Дніпро, 1989. — 591 с.

11. Рудницький С. Коротка географія України. Фізична географія / С. Рудницький. - К. : Лан, 1910. — 152 с. 2.

12. Тутковский П. А. Задачи и пределы географии: вступ. лекция, прочитанная в Университете Св. Владимира / П. А. Тутковский. — Житомир, 1914. — 15 с.

13. Тутковський П. А. Природня районізація України. Генетична класифікація і розподіл фізико-географічних краєвидів України на підставі їх еволюції / П. А. Тутковський. — К. : [Б. в.], 1922. — 79 с.

14. Тутковський П. А. Краєвиди України в зв'язку з її природою і людністю / П. А. Тутковський. — К. : Червоний шлях, 1924. — 137 с.

15. Тутковський П. А. Загальне землезнавство: підруч. для вищ. шкіл і для самоосвіти / П. А. Тутковський. — Х. : ДВУ, 1927. — 496 с.

16. Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький - фундатор української географії / О. І. Шаблій. — Львів ; Мюнхен : Ред.-вид. відділ ЛДУ, 1993. — 223 с.

18. Шаблій О. І. Володимир Кубійович : енциклопедія життя і творення / О. І. Шаблій. — Львів : Фенікс ; Париж : [Б. в.], 1996. —704 с.

19. Штойко П. Степан Рудницький (1877-1937). Життєписно- бібліографічний нарис / П. Штойко. — Львів : Вид-во НТШ, 1997. — 183 с.

Питання для самостійної роботи

1. Проаналізувати географічні аспекти трипільської цивілізації на теренах України (причини, особливості розвитку та занепаду).

2. Вивчити географічний світ фольклору і писемних пам'яток дохристиянської Русі-України [5].

3. На підставі опрацювання літературних і картографічних джерел вивчити теорії походження і розселення східнослов'янських та угро-фінських племен [10]. На контурну карту нанести головні ареали проживання східнослов'янських племен, найбільші міста Русі.

Питання для самоперевірки

1. Обґрунтувати тезу: Геродот — предтеча географічного прото- українознавства.

2. Який античний учений займався проблемами картографування території Північного Причорномор'я?

3. Розкрити суть художнього, символьного та наукового напрямків систематизації географічної інформації у давньоруських літописах.

4. У чому полягає суть поняття Україна за Бопланом?

5. Розкрити значення експедиційних досліджень В. Докучаєва на території України: їхня організація, наукові та практичні результати.

6. Назвати засновника кафедри фізичної географії та антропогеографії Харківського університету, фундатора сучасного конструктивного землезнавства, засновника Батумського ботанічного

7. На думку професора Харківського університету І. Черваньова, фундатором географії в Україні є проф. А. Краснов. Які підстави такого твердження? Порівняти напрямки наукової діяльності академіка С. Рудницького і А. Краснова.

8. Чому професори О. Маринич та П. Шищенко вважають П. Тутковського фундатором української географії? Перелічити напрямки наукових досліджень ученого.

9. Чому С. Рудницький трактував географію на початку XX ст. природничою наукою?

10. Назвати приклади інституційних форм української географії наприкінці XIX-на початку XX ст.

11. Яку географічну діяльність провадило Товариство дослідників Волині (Житомир, 1900 - 1917)? Роль у ньому П. Тутковського.

12. Перелічити головні наукові парадигми природничо-географічного спрямування в українській географії наприкінці XIX-на початку XX ст.

13. Сутність біогеографічної та ґрунтознавчої парадигми української географії початку XX ст. (А. Краснов, Г. Танфільєв).

14. Сутність геолого-геоморфологічної парадигми української географії початку XX ст. (С. Рудницький, П. Тутковський, Ю. Полянський, М. Дмитрієв).

15. Сутність ландшафтної парадигми української географії початку XX ст. (П. Тутковський, Г. Висоцький).

Словник термінів і понять

Емпіричне природознавство — знання про природу, отримане завдяки експерименту, з практики, досвіду, спостережень; відображає дійсність з боку її зовнішніх зв'язків і відношень. Альтернатива — теоретичне природознавство, особливістю знання якого є те, що воно відображає глибинні, суттєві сторони і властивості досліджуваних об'єктів. Різку межу між емпіричним і теоретичним значенням проводив позитивізм, що панував у філософії науки до середини XX ст. Тільки емпіричне знання, істинність якого доведена спостереженням і експериментом, уважали надійним і достовірним. Теоретичне знання, на думку позитивістів, сумнівне, мінливе і виконує інструментальну функцію збільшувати кількість емпіричних істин. До кінця XX ст. більшість філософів науки відмовилася від різкого розмежування емпіричного і теоретичного знання. У реальному процесі пізнання ці два рівні нерозривно пов'язані, і навіть спостереження й експеримент опираються на теоретичні передумови.

Землезнавство — термін, запроваджений німецьким географом К. Ріттером, який використовував його в розумінні, близькому до сучасного країнознавства. У радянській і сучасній вітчизняній науці під землезнавством розуміють загальну фізичну географію — науку про будову та функціонування географічної оболонки.

Термін інколи використовують як узагальнене поняття для дисциплін з вивчення планети Земля (геологія, географія, геофізика тощо).

Фундатори української географії С. Рудницький і П. Тутковський до предметної сфери землезнання включали також антропогеографічну проблематику (див. антропогеографія).

Зміна парадигм (англ. paradigm shift) — термін, уперше запропонований істориком науки Т. Куном у праці «Структура наукових революцій» (1962), для опису зміни базових посилань у рамках провідної теорії науки. Термін застосовують і щодо інших сфер людського досвіду.

Краєзнавство — збір, накопичення і популяризація відомостей про певну територію з різного погляду: географії, геології, метеорології, рослинного і тваринного світу, населення, господарства, історії, культури тощо.

Країна — 1) визначена територія, що становить єдність з погляду історії, природних умов, населення (спільноти людей, які проживають на цій території) тощо; 2) те саме, що держава; 3) те саме, що край.

Край (від давньослов'ян. краяті — різати) — 1) країна, область, земля, місцевість. Спочатку — територія, розташована на кордонах володінь держави, околиця. Згодом — значна за простяганням область - географічна (наприклад, Поділля) або історична (Закарпаття). У вузькому розумінні, будь-яка місцевість, навіть незначна за площею, яка тяжіє до якого-небудь географічного об'єкта (міста, річки тощо); 2) назва адміністративно-територіальної одиниці. У Росії XVIII - початку XX ст. офіційно застосовували для Кавказу (1882 - 1905) і Туркестану (1886 - 1917), напівофіційно — для інших великих територій, наприклад, Новоросійський край (1805 - 1874) з Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською губерніями.

Описове країнознавство — географічна дисципліна, яка комплексно вивчає країни, систематизує та узагальнює різнорідні дані про їхню природу, населення, господарство, культуру і соціальну структуру. Головні функції країнознавства: створення географічної картини Світу, «візитних карток» країн і районів (наукове країнознавство); збирання, зберігання і надання можливостей використання відомостей про географію країни та її райони, створення мережі ГІС (інформаційно-пошукове країнознавство).

Генетично перша форма географічного знання. Країнознавство як географічний опис зародилось у Давній Греції, що відповідало суспільним потребам (збирання інформації про Ойкумену), а також особливостям розвитку єдиної нерозчленованої натурфілософії. Вагомий внесок у розвиток країнознавства зробив римський учений Страбон (64 р. до Р. Х. - 20-ті рр. після Р. Х.). У 17-томній праці «Географія» він описав відомі країни Європи, Північної Африки, Близького та Середнього Сходу.

Наприкінці XIX -на початку XX ст. популярності набула французька країнознавчо-краєзнавча школа (П. Відаль де ля Бляш), головними особливостями якої стали мистецтво опису і гуманізм, а головним об'єктом дослідження - «спосіб життя» людини у нерозривному зв'язку з природним довкіллям.

Країнознавство було переважним напрямком у географії дореволюційної Росії, особливо в діяльності Російського географічного товариства. Значний внесок у розвиток країнознавства зробили такі відомі вчені: П. Семенов-Тян-Шанський, Д. Анучин, Л. Берґ.

Однак у 30-ті роки XX ст. в СРСР цю школу вважали хибною, натомість географію населення розглядали як складову частину економічної географії, у якій людина є головною продуктивною силою суспільства.

Сьогодні загальноприйнятих означень країнознавства немає. Виділяють такі аспекти: 1) наука, що вивчає конкретні території, на відміну від галузевої географії; 2) «лабораторія», що призначена для перевірки теорій і закономірностей, які розробляє реґіональна географія; 3) наука, що вивчає весь спектр географічних явищ на конкретній території, на відміну від галузевої географії, яка вивчає певну частину географічної оболонки в масштабах усієї Землі; 4) той самий підхід, що й попередній, однак розглядають у межах тільки фізичної або тільки економічної географії; 5) комплексна синтезувальна наука (наголос на синтезі); 6) організаційна форма об'єднання різноманітної інформації про конкретну країну (район) (інформаційний аспект). Головні методи країнознавства: хорологічний, гуманістичний. Головні функції країнознавства: гносеологічна, аксіологічна (оцінкова), інформаційна.

Парадигма (від грец. παράδειγμα — приклад, зразок) — у загальному значенні — теоретико-методологічна модель; у філософії — сукупність філософських, загальнотеоретичних основ науки; система понять і уявлень, які властиві певному періодові розвитку науки, культури, цивілізації.