Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 2. Концептуальні засади етногеографії
2.1. Демотериторіальні основи етнічності

Закономірності розміщення етнонаціональних спільнот і груп, динаміки етногеографічних процесів, структурно-функціональних співвідношень в етнонаціональній сфері залежать насамперед від властивостей території. З етногеографічної точки зору територію слід розглядати і як простір, який вміщує етнонаціональні компоненти, і як ареал їхнього поширення, і як середовище впливу на етнонаціональну сферу. По суті ж, географічне середовище — це не лише природно-географічне середовище (саме так часто ставиться питання в популярній літературі), але й суспільно-географічне середовище, такі складові якого, як система розселення, система комунікацій, економічних центрів та ін. суттєво впливають на перебіг етнополітичних процесів. Культурне обличчя, параметри, етнонаціональних спільнот і груп у взаємозв'язках з властивостями території і формують унікальне етнонаціональне різноманіття різних регіонів світу та їхні характерні спільні риси. У поєднанні з історично-генетичними особливостями, основними географічними вимірами етнонаціональної сфери, зважаючи на значущість структурної організації та демографічних параметрів, є демотериторіальний та структурно-територіальний.

Отже, однією з основних демографічих характеристик етнічних спільнот є їхня людність, яка завжди впливала і впливає на долю народів, їхню внутрішню організацію, культурний і державоформуючий потенціал. Хоча, безперечно, повної залежності між етнодемографічними параметрами та соціально-політичної процесами немає, так само як і нема підстав для недооцінення значення та ролі кількісно невеликих народів. Культура кожного, незалежно від розмірів, етносу, є унікальним надбанням усього людства. Однак очевидно, що людність етносу значною мірою визначає повноту його структури, тобто наявність окремих підрозділів (соціальних, культурних тощо), які у процесах життєдіяльності забезпечують постійне його оновлення, адаптацію до різних викликів та до нових, часом несприятливих, умов. Досвід світової етнополітичної історії також засвідчує, що людність етносу завжди була вагомим аргументом при державотворенні (як безпосередньо в організації етнонаціонально-політичного руху, так і при визначенні долі народів на міжнародних конференціях). За несприятливих соціально-культурних умов кількісні параметри етносу посилюють його опірність асиміляційним процесам. Про це свідчить і висока концентрація населення світу саме в середовищі великих етносів. Так, якщо загалом у світі етнологи налічують близько п'яти тисяч етносів, то надвеликі етнонації (понад 50 млн осіб), яких налічують лише 19, становлять понад 54,1% усього населення планети, великі (25-50 млн), їх налічують 17-10,6%. Ще 15,1% від загальної кількості населення світу припадає на етноси людністю від 10 до 25 млн осіб, причому кількість таких етносів є невеликою — 43. А на велику кількість (понад читири тисячі) малих і дуже малих етнічних спільнот (людністю менше одного мільйона) припадає лише 3,8% усього населення світу. І така тенденція до збільшення концентрації населення великих народів зберігатиметься. Критично мала людність етнічних спільнот (менше кількох десятків тисяч) у сучасних умовах (інформаційний тиск, поширення масових субкультурних стереотипів, нівеляція культурних традицій тощо) посилює загрозу збереженню їхньої ідентичності та культурної самобутності.

Людність етнічної стільноти завжди є у тісному зв'язку з її етнічною територією. Етнічна територія, як одна з основних об'єктивних ознак етнонаціональної ідентичності, — це насамперед ареал розселення етносу, у межах якого він майже завжди становить відносну чи абсолютну більшість. Однак до виділення етнічних територій не можна підходити лише з позицій мажоритарного принципу (відносна і абсолютна більшість), а слід ураховувати вплив міграційних процесів. Окрім того, означення етнічних територій є методологічно складним і через історичну мінливість ареалу розселення, міжетнічні взаємопроникнення та значимість ареалу формування як «історичної батьківщини». Тому, наприклад, А. П. Пономарьов, визначаючи етнічну територію як «ареал основного етнічного масиву та всі споконвічні землі, які є його продовженням» зараховує до її складу й історичні ареали, в межах яких цей етнос на сьогодні не переважає, але у минулому вони були безпосередньо пов'язані з його формуванням і розвитком (1994). Зважаючи на інерційність конфігурації етнічних територій, зумовлену об'єктивним традиційним поєднанням етносу і території, така точка зору є виправданою. Але водночас етнічні території мають і властивість мінливості, яка зумовлена як об'єктивними, так і суб'єктивними процесами. Тому до обґрунтування межі етнічних територій треба ставитись дуже обережно, враховуючи і такі моменти, як штучний і об'єктивний характер процесів переселення і міграцій, час остаточного заселення території тощо. Зокрема, для етносів Центрально-Східної Європи об'єктивні процеси формування етнічних територій завершились наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст. Наступні періоди уже характеризуються активним волюнтаристським втручанням держав у етнополітичні процеси, яке супроводжувалось депортаціями, переслідуваннями за релігійні переконання, іноді й етноцидом, і призвело до радикальних змін етнічних ареалів. Тому, виділяючи сучасні ареали розселення народів цього міжнародного регіону, необхідно враховувати етногеографічну ситуацію, що склалася на поч. ХХ. ст. Такий підхід передбачає і можливу наявність деякого взаємоперекриття етнічних територій, тобто утворення широких етноконтактних смуг.

За словами відомого українського соціолога О. Борковського: «Територія і земля — це природні передумовини розвитку народу, особливо у добі етногенези.. .Ступенево нарід органічно зливається з територією, яку він заселює, так що вона стає його батьківщиною» (1939). Зв'язки етносу з територією особливо є помітними в аграрному суспільстві і втілюються у традиційному природокористуванні. З переходом на вищий рівень економічних взаємин зв'язок території та етносу послаблюється. Зважаючи на значущість впливу природного середовища на світосприйняття, характерні особливості природи етнічної території відображаються в духовній сфері, насамперед у фольклорі. А в періоди модернізації характерні риси природи етнічної території своєрідно закріплюються в національній міфології, стають національними символами. Зв'язок етнонаціональної спільноти з територією закріплюється і системою образів, стереотипів, і системою знань про свою землю, передусім про її розміри, природу тощо.

За характером заселення етнічні території можуть мати суцільний характер, коли етнічна спільнота становить більшість у межах усього ареалу, та розірваний: у вигляді відокремлених островів, що трапляється доволі рідко і є наслідком природних передумов, особливостей заселення та міграцій. Поширеним є варіант, за яким корінний етнос (переважно в умовах бездержавності) в межах своєї етнічної території становить більшість лише в сільській місцевості, водночас міське населення має іноетнічний чи етнічно змішаний характер, а в умовах інтенсифікації міграційних та урбанізаційних процесів втрачає кількісну перевагу навіть у сільській місцевості (народи російської Півночі, Сибіру і Далекого Сходу).

Етнічні території відрізняються розмірами, конфігурацією, географічним положенням, природними умовами і суспільно-географічною освоєністю, а також внутрішньою структурою. Поєднання людності етнічної спільноти та інших її демографічних параметрів (статево-вікова структура, особливості відтворення) з розмірами, освоєністю та комунікаційною пов'язаністю етнічної території становить її демогеографічний потенціал. А безпосередній зв'язок кількості населення етнічної спільноти з її територією проявляється через густоту населення. Оптимальні співвідношення людності етносу та розмірів етнічної території є відносними, залежать від історичного періоду та економічної освоєності. У випадку порушення таких співвідношень помітними є два крайні варіанти: у першому, при великій людності, а малій площі, виникає перенаселення, яке виявляється у прагненні до розширення ареалу або веде до міграцій; у другому випадку, при малій людності і великій етнічній території, — недостатня комунікаційна зв'язаність і недостатня соціальна зконсолідованість етнічної спільноти, що послаблює її потенціал, спричиняючи проникнення інших етнічних груп чи процеси етнічної сецесії. А комунікаційна зв'язаність етнічної території, яка характеризується і безпосередньо наявністю шляхів сполучень, відсутністю бар'єрів (матеріальна основа), і наявністю системи міжрегіональних і міжпоселенських поєднань та соціокультурних зв'язків, — необхідна передумова етнонаціональної консолідації. Порушення органічних зв'язків і пропорцій у відношеннях: людність етнонаціональної спільноти — розміри етнічної території — розселення і соціальна структура населення зменшує рівень адаптації етносу до просторових умов і може призвести до кризи етнічності.

З конфігураційного погляду етнічні території можна поділити на компактні і малокомпактні, тобто витягнуті в якомусь напрямі чи розірвані в окремих випадках ареалами розселення інших етносів. Причому компактна форма етнічної території також є однією з об'єктивних географічних передумов консолідації чи модернізації етносу. І, навпаки, велика витягнутість, наявність віддалених від етнічного ядра ареалів може стимулювати процеси етнічної дивергенції. Структуроформуюче значення мають її природно-географічні (насамперед рельєф, гідрологічна мережа, лісистість) та суспільно-географічні характеристики (щільність поселень, густота транспортної мережі, рівень сільськогосподарської освоєності, рівень промислового розвитку, розміщення стосовно політичних та адміністративних меж). У фізико-географічному аспекті в межах етнічних територій значна роль належить природним бар'єрам (гірським хребтам, руслам великих рік), які, обмежуючи територіальні зв'язки, сприяли консервації локальних рис традиційної культури, діалекту тощо. Саме тому для гірських районів і характерне найбільше різноманіття етнографічних типів. Тобто фізико-географічні особливості території впливають на комунікаційну зв'язаність етносу, яка є однією з важливих передумов його життєдіяльності. Найвищою комунікаційною провідністю відзначаються степові зони, морські узбережжя, долини рік (особливо в гірській місцевості). Важливо підкреслити, що вплив природних передумов на комунікаційну зв'язаність має конкретно — історичне вираження, адже якісні зрушення в засобах комунікацій (розвиток мореплавства, поява залізничного транспорту та ін.) вносили значні корективи в провідність чи бар'єрність різних складових етнічних територій. А з суспільно-географічних об'єктів найбільшу бар'єрну роль виконували і виконують державні кордони, передусім у випадку їхнього закритого характеру, перешкоджаючи консолідованому і синхронному розвитку різних територіально-політичних частин етносу. Це позначилося на історичній долі багатьох народів, у т. ч. і українського.

Одним з чинників життєдіяльності етносу, який визначає тип і характер його зовнішніх зв'язків і стосунків, є географічне положення етнічної території, тобто її розміщення щодо природно-географічних (моря, ріки, одиниці рельєфу, ліси) та суспільно-географічних об'єктів (інші етнічні території, держави і державні кордони, шляхи сполучення, економічні центри та ін.). Зокрема, наближеність до малозаселених ареалів дає змогу етносу розширювати свою етнічну територію. Якщо ж етнічні території знаходяться на шляхах міграцій чи колонізацій, то це вже по-особливому впливає і на внутрішньоетнічні процеси і може призвести до їхнього звуження та істотних змін культурного обличчя етносів. Багато дослідників минулого наголошували, що окраїнне розміщення української етнічної території щодо європейського світу і відсутність природних бар'єрів на її кордонах істотно вплинули на українське державотворення і на цивілізаційні процеси. Межове розміщення українських земель щодо кочового азійського світу, поряд з багатьма негативними моментами (суспільно-географічне положення має властивість мінливості внаслідок геополітичних та культурно — господарських змін), дало змогу українському етносу впродовж ХVІІ-ХІХ ст. значно збільшити свою етнічну територію у південному і східному напрямах. Водночас невигідне геополітичне розміщення на заході (колонізаційний натиск західних сусідів за підтримки державної політики) призвело до звуження його етнічної території.

В складі етнічних територій в історико-географічному вимірі виділяється історичне ядро — епіцентр формування і первинного розселення етносу та пізніше освоєні землі, а в демогеографічному — демографічне ядро (район з найвищою щільністю розселення). За геометричною центральністю розміщення виділяється географічне ядро, прилеглі центральні райони, окраїнні райони та етнічні межі. Зазначені центри (історичний, демогеографічний, геометричний) рідко збігаються, особливо, коли етнічний ареал пережив складні етногеографічні процеси та зазнав істотного втручання з боку різних політичних центрів.

В територіальній організації етносу важливі індикативні функції виконують етнічні межі, які, на думку П. І. Кушнера, «виявляють крайню лінію компактного розселення народності або етнографічної групи» (1951). Характерні риси етнічних меж (конфігурація, ясність вираження) визначаються природними особливостями та характером міжетнічних і, зокрема, етнополітичних стосунків. Розглядаючи особливості розселення в етноконтактних смугах різних регіонів світу, можна виділити такі типи етнонаціональних меж: а) межа має виражений лінійний характер; б) етнічна межа має перехідний характер; в) етнічна межа має дифузний характер. Етнічні межі першого типу (див. рис. 2.1 а), тобто чітке розмежування етнічних ареалів, трапляються тоді, коли в основі таких меж лежать значні природні лінійні бар'єри (гірські хребти, русла великих рік), тривале функціонування державного кордону бар'єрного типу чи внаслідок цілеспрямованого переселення (наприклад, після Другої світової війни внаслідок переселення українців та поляків такого характеру набув українсько-польський кордон).

Етнічна межа буває і перехідною (рис. 2.1 б), тобто у вигляді відносно широкої смуги, в межах якої місцеве населення має деякі етнозмішані риси, характерні для двох етносів, і відзначається низьким ступенем етнічної самосвідомості чи етнонаціональною невизначеністю. Прикладом такої етнічної межі є українсько-білоруська етнічна межа в районі Полісся. Етнічна межа третього типу формується або в умовах зустрічного розселення (українсько-російська етнічна межа в районі Слобожанщини, Дону і Кубані), або у випадку етнополітичного наступу однієї етнічної спільноти на ареал розселення іншої. У першому випадку це виявляється у взаємопроникненні невеликих ареалів (одного чи кількох поселень) з переважною більшістю мешканців однієї етнічної спільноти вглиб етнічної території іншого народу (рис. 2.1 в). В другому випадку, тобто в умовах етнополітичного наступу однієї спільноти, в прикордонній смузі залишаються окремі острови (переважно в сільській місцевості) другої етнонаціональної спільноти, яка зазнає асиміляційного тиску (рис. 2.1 г). Саме такий дифузний характер мали на початку ХХ ст. західні межі української етнічної території.

Тісний зв'язок етносу з територією, що надає їй культурної самобутності і підкреслює її ідентичність, сприяв у минулому усвідомленню цієї території (в глобальному масштабі) як окремої країни, незалежно від того, чи була ця країна державою. Наприклад, у середині ХІХ ст. Польщу, Фінляндію, і меншою мірою Україну, вже усвідомлювали як самобутні країни.

Рис. 2.1. Типологічна схема етнічних меж:

а — міжетнічна межа має виражений лінійний характер; б — етнічна межа має перехідний характер; в і г — етнічна межа має дифузний характер

Демогеографічний потенціал етносу чи окремих його регіональних частин, їхні соціально-політичні перспективи залежать не лише від кількості і густоти населення, але й від його статево-вікової структури, відмінності якої зумовлені культурно-цивілізаційними особливостями, різними темпами демографічних процесів, а також політичним становищем етносу. В останньому випадку порушення пропорцій у співвідношенні чоловічого і жіночого населення, різних його поколінь зумовлені, зокрема, неоднаковим перебігом асиміляційних процесів (наприклад, старше покоління ще визнає свою приналежність до цього етносу, молодше — лише частково), є, з одного боку, індикатором несприятливого соціально-політичного становища етносу, з другого — чинником поглиблення його кризи, порушуючи процеси природного відтворення та інформаційно-культурні зв'язки поколінь.

Важливим демоетногеографічним чинником, що має й політичне значення, є відносна частка змішаних шлюбів і відповідно нащадків змішаних шлюбів, яка залежить як від об'єктивних чинників (культурні традиції народів, стереотипи міжетнічного сприйняття), так і значною мірою від вектора державної культурної і демографічної політики.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Якою є роль території, географічного середовища в життєдіяльності етнонаціональних спільнот і груп?

2. Яке функціональне значення має людність етнічних спільнот?

3. Що таке етнічна територія? Назвіть властивості та структурні елементи етнічних територій.

4. Які характерні типологічні особливості етнічних меж ви можете назвати?

5. Що визначає демогеографічний потенціал етносу?