Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 2. Концептуальні засади етногеографії
2.2. Структурно-територіальна організація етнонаціональних спільнот і груп

Етнонаціональна спільнота і в антропологічному, і в соціально-культурному аспектах є складним утворенням, яке відзначається внутрішньою єдністю та водночас різноманітністю. Носіїв етнічності (етнофорів) об'єднує система складних різнобічних зв'язків та відношень, внаслідок яких утворюються окремі структурні одиниці, а з огляду на особливу структуроформуючу роль території, — структурно-територіальні підрозділи. Такими органічними територіальними «клітинами» є насамперед етнографічні групи, що виділяються за особливостями традиційного природокористування та традиційної культури, зокрема, діалектними відмінностями. Особлива роль належить субетносам, для яких, поряд з культурно-побутовими відмінностями, характерними рисами є наявність (на відміну від етнографічних груп) регіональної самоназви та самосвідомості. Субетноси є найбільш віддаленими від основного ядра гілки етносу, що сформувалися або на основі давнього племінного поділу, або на основі релігійної відмінності (друзи, аджарці), або внаслідок особливого типу соціально-економічних відносин (російські козаки) чи тривалої територіальної відірваності від основної частини етносу (русини — українці колишньої Югославії). За певних умов, особливо під дією територіально-політичного чинника, субетноси можуть стати субстратом формування нового етносу.

Виділення окремих компонентів етносу за особливостями традиційної культури визначають як мозаїчність етносу. На думку М. Тиводара, «наявність складної мозаїки посилює стійкість, гнучкість і опірність етносу, полегшує шлях до його відродження чи розвитку» (1998). В окремих випадках залишаються актуальними кровно-родові зв'язки, що зберігають інерцію давнього поділу на роди і племена. Племінний поділ етносу іноді поєднується з етнографічним, хоча далеко не в усіх випадках за етнографічними відмінностями простежуються впливи родоплемінного поділу. Подекуди у структурі етнонаціональних спільнот, особливо тих, які формувалися під дією консолідуючої ролі держави (іспанської, французької), етнографічні особливості зберігають сліди асимільованих етносів.

Отже, структура етносу, у т. ч. і у територіальному вимірі, формується низкою відносно цілісних складових різного рівня ієрархії. Але структурний аналіз етносу — це не лише виділення об'єктивних автономних складових етносу, але і водночас науковий прийом зрізу середовища етносу на основі певних ознак. Залежно від того, під яким кутом зору розглядати поєднання різних об'єктивних складових етносу та однорідних чи своєрідних у деякому аспекті його частин, як аналізувати зв'язки і співвідношення між ними, можна виділити різні структурні зрізи етнічних спільнот (антропологічний, соціальний, політичний, релігійний, мовно-діалектний та ін.).

Відомо, що з антропологічного погляду людство поділяється на раси — великі групи людей з характерними спадковими морфологічними і фізіологічними ознаками. В основі расового поділу лежать принципово інші, порівняно з етнонаціональною ідентичністю, ознаки, однак іноді між ними виявляються і деякі точки дотику. Як підкреслює Б. Б. Родоман: «Етнічні ознаки частково пов'язані з расовими, але відповідність між ними буває різною, від майже повної до ніякої. На ранніх стадіях етногенези відповідність між етнічними і расовими ознаками могла бути повною, але етнос із самого початку не був частиною раси» (1993). Отже, антропологічні особливості можуть сприяти формуванню етносів, але не можуть бути основою етнічної (особливо національної) ідентифікації. Щодо приналежності до великих рас, то більшість етносів є однорідними. Внутрішньоетнічні відмінності більше проявляються на рівні підрас, антропологічних типів. Так, наприклад, сучасні російські антропологи відзначають, що, хоча росіяни загалом належать до великої європеоїдної раси, в північних областях переважає атланто-балтійська раса, в центрі — східноєвропейський тип середньоєвропейської раси, на північному сході — східнобалтійський тип біломорсько-балтійської раси, на півдні зафіксовано домішки монголоїдного і середньоморського елементів.

Незважаючи на те, що етносам, особливо великим, характерна значна внутрішня антропологічна неоднорідність, помітною є і певна своєрідність набору (комбінації) фізичних ознак, властива для певної етнічної спільноти, що є наслідком життєдіяльності етносу, зокрема, зумовлено стабільністю проживання в межах етнічної території та територіальною обмеженістю процесів відтворення. Причому ментальні стереотипи, які обмежували кількість шлюбів з представниками інших спільнот, були не лише своєрідним інстинктом збереження культурної самобутності, але й деяких антропологічних рис. А характерні фізичні особливості етносу (часто міфологізовані) знаходили відображення в фолькльорі, національних традиціях. Це значною мірою і зумовлювало гіперболізацію значення антропологічної однорідності у життєдіяльності етнічних спільнот у минулому, особливо школою антропогеографії та різними расистськими теоріями. Сьогодні диференціація деяких антропологічних рис в середовищі етносу не може і не має створювати якихось перешкод в процесах його життєдіяльності, а політизація расових відмінностей загалом є деструктивним чинником.

У соціально-структурному розрізі розвиток етносу значною мірою залежить від співвідношень різних соціально-класових груп, міського і сільського населення, освітньо-професійних груп. З огляду на це, є етнічні спільноти зі складною (на різних ієрархічних та територіальних рівнях) і спрощеною соціальною структурою. Причому складність соціальної структури безпосередньо визначає і перспективи етнонаціонального розвитку. Тобто соціально-структуризовані етноси завжди мають ліпші передумови до подолання різних викликів (політичних, культурних, економічних) та пристосування до нових умов. Серед етнічних спільнот другого типу виділяються переважно селянські етноси, часто (особливо в Азії) трапляються етнічні спільноти, що становлять певні соціальні прошарки (купці, ремісники та ін.). Ускладнення соцільної структури етносу (формування культурної, політичної і економічної еліти), особливо у нові і новітні часи, є об'єктивним процесом, і відповідно спрощеність його соціальної структури у більшості випадків є наслідком несприятливого політичного чи економічного становища, особливо в умовах дискримінаційної політики. І лише процеси оновлення, що супроджуються формуванням нових соціальних верств, політичних і культурних інститутів, поширенням нових ідей, можуть відвернути кризу ідентичності таких народів. На необхідності «повернути органічну структуру українській нації» та усунути соціальний антагонізм всередині неї постійно наголошував В. Липинський.

З соціально- демографічного погляду кожен етнос необхідно розглянути і в розрізі поколінь. Важливими тут є не лише кількісні співвідношення, але й наявність культурно-інформаційних зв'язків, здатних забезпечити і природне відтворення, і відтворення історичної пам'яті, збереження традицій, мовно-культурного середовища та самосвідомості. Наявність деякої ментальної суперечності між поколіннями є закономірним явищем, разом з тим, критичною може бути різка відокремленість між ними за основними цінностями, культурними та геополітичними орієнтаціями. Така ситуація може, зокрема, виникнути внаслідок проживання поколінь у різних соціальних умовах і у складі різних держав. Деякі моменти такої проблематики характерні для пострадянських держав, у т. ч. і для України.

Особлива взаємозалежність простежується між релігійною та етнічною свідомістю і відповідно між релігійною та етнічною ідентичністю, своєрідно проявляючись у різних країнах і регіонах і впливаючи на територіальну етнічну структуру населення. Дуже важливим є і те, що саме поєднання етнічної та релігійної сфер суспільства і визначає його культурне обличчя. На сьогодні більшість етнонаціональних спільнот є монорелігійними, однак значна частина з них є поліконфесійними. Наявність у первинно етнооднорідному субстраті різних за релігійною (меншою мірою за конфесійною) приналежністю груп населення (особливо у випадку їхнього компактного розселення) могла бути причиною формування нових субетносів і навіть нових етносів. Так, російські етнологи виділяють у складі російського етносу як окремий субетнос російських старообрядців, які в результаті релігійної відокремленості набули відмінних культурно-ментальних рис. Прикладом субетносу на основі релігійної відмінності є, зокрема, аджарці в Грузії, друзи в Лівані. Вплив релігійного чинника на процеси етногенези найбільш рельєфно виявився на Балканах, де конфесійна прикмета стала ознакою кристалізації національної свідомості хорватів і сербів та формування нового етносу — боснійських мусульман. Узагальнюючи приклади впливу релігійного чинника на формування етнічної структури та нових етнічних спільнот, можна простежити таку схему етнорелігійної (іноді етноконфесійної) дивергенції: етнос — етнорелігійна (етноконфесійна) група у межах етносу — конфесійна група як субетнос — і, нарешті, формування нового етносу на основі дальшого відокремленого розвитку субетносу, що сформувався на основі релігійної, меншою мірою конфесійної, відмінності. Однак зауважимо, що процеси етноконфесійної дивергенції спостерігаються лише в певних умовах, передусім через брак етноконсолідуючих чинників.

Тісний зв'язок конфесійних відносин з етнічними ще виразніше виявляється у процесах асиміляції, оскільки за конфесіями стоять і відмінні мовно-обрядові традиції та пов'язана з ними ментальність. Тому в районах чіткого ототожнення певних етносів з конфесійними групами консервативність релігійних канонів, з одного боку, може сповільнити процеси асиміляції, а з іншого — перехід національно самобутніх і навіть свідомих своєї етнічної приналежності груп населення у лоно конфесії, яка однозначно ідентифікується з іншим етносом, може призвести до поступової повної асиміляції таких груп. В. Липинський підкреслював, що «...з упадком державності і розкладом нашої культури перехід до римо — католицтва став рівнозначним денаціоналізації і польщенню» (1956). Е. Сміт, зокрема, відзначає велику збережну роль організованої релігії в долі діаспорних спільнот (друзів, самарян, маронітів, сикхів), підкреслює вагу релігійно-реформаторських рухів у стимулюванні етнічного самооновлення (1996).

За рівнем етнонаціональної свідомості в межах етносу також спостерігається помітна диференціація як на рівні різних соціальних груп, так і по вертикалі, тобто на рівні окремих регіонів. Етнічна самосвідомість у середовищі етносу формується в ході об'єктивних процесів саморозвитку і може бути стимульована поширенням національно-політичних ідей, взаєминами (конкуренцією) на стику з іншими спільнотами. Елементом самосвідомості етносу є поширеність і сприйняття його етноніма, який у ході історичних процесів може зазнавати або часткової зміни, або і повної заміни. У соціальному аспекті негативним чинником зростання самосвідомості і збереження цілісності є поширеність у середовищі одного етносу кількох етнонімів. На цьому ще наголошував М. Шаповал, зазначаючи: «Коли дві частини якогось колективу назвати двома різними термінами і коли індивіди до цих термінів (через повторення) звикнуть, то витвориться згодом дві окремі скупини і колектив розпадеться від антагонізму» (1935).

В структурі багатьох етносів виділяються й окремі етнолінгвістичні групи, тобто частини етносу з відмінним від основної частини етносу мовним середовищем, зокрема, в структурі української нації такою групою є російськомовні українці. Єдність етнолінгвістичних груп з ядром етносу забезпечують інші чинники: самоідентифікація, культурно-історичні традиції, особливості менталітету та ін. А саме утворення етнолінгвістичних груп є наслідком їхньої територіальної відокремленості у розвитку (русини — українці колишньої Югославії) або (що трапляється значно частіше) — тривалих асиміляційних процесів. Мовна асиміляція, тобто втрата етносом чи його частиною попередньої етнічної мови, може здійснюватись як під дією об'єктивних чинників (природна міжетнічна взаємодія, змішані шлюби, адаптація меншин до мовного середовища більшості), так і під дією цілеспрямованої державної політики. З цього погляду, мовно-структурні зміни, наприклад, на рівні етнолінгвістичних груп, є відображенням соціально-політичного становища різних етнонаціональних спільнот та напряму державної політики в соціально-культурній сфері.

В структурно-територіальній організації етнонаціональної спільноти чи групи (частини етносу, що проживає поза межами свого основного етнополітичного масиву), провідна роль належить і мережі розселення, тобто розміщенню населення за населеними пунктами, яке значною мірою поєднується із соціальною структурою. Як відомо, форми і типи розселення за регіонами світу істотно диференційовані і мають історично-мінливий характер. У етногеографічному та етнополітичному аспектах важливим є насамперед те, сприяє, чи не сприяє система розселення комунікаційній зв'язаності і консолідації етносу чи етнічної групи. Тут слід наголосити, що природний перебіг етносоціальних процесів веде до формування оптимальної структури розселення етносу, для якої характерною є наявність тісних зв'язків та пропорційні співвідношення між різними категоріями поселень, сферами їхнього впливу і, що особливо важливо, — наявність великих міст — етноконсолідуючих центрів. І, навпаки, несприятливі соціально-політичні умови зумовлюють деформацію структури розселення етносу, характерною рисою якої є зосередження етнічної спільноти переважно у сільських поселеннях країни, великі і середні міста якої мають іноетнічний характер. Неприродність такої поляризації зумовлює особливо негативні функціональні соціокультурні наслідки, адже велике місто — це не просто окреме замкнуте культурне середовище, але й центр обслуговування (адміністративного, соціально-економічного, інформаційного, освітнього) усієї великої прилеглої округи. І водночас культурне середовище сіл та малих міських поселень для повноцінного функціонування потребує культурного фокусу, центру, і лише у такому випадку воно буде мати органічний цілісний характер. Така поляризація, яка була і є характерною для більшості недержавних народів, є результатом дії багатьох чинників, стаючи великою перешкодою до дальшого етнонаціонального розвитку.

Визначаючи перспективи та вектор життєдіяльності, структурно-територіальна організація етнонаціональної спільноти має велике функціональне значення і в політичному аспекті, адже достатній демогеографічний потенціал, розвинута соціально — культурна структура та оптимальна територіальна організація етнонаціональної спільноти у поєднанні з високим рівнем самосвідомості є основою її державоформуючого потенціалу.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Що таке етнографічні групи? Чим етнографічні групи відрізняються від субетносів?

2. Яке значення соціальної структури етносу в процесах життєдіяльності?

3. Які взаємозалежності простежуються між релігійною та етнонаціональною ідентичностями?

4. Які чинники зумовлюють формування в структурі етносу окремих мовно-етнічних груп?

5. Як впливає система розселення на формування необхідних комунікаційних зв'язків в структурі етносу?