Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 1. Етногеографія як галузь наукових знань
1.4. Джерела етногеографії України

Джерельна основа етногеографії є доволі різноманітною. На відміну від етнографії, яка спирається на речові джерела, етногеографія використовує передусім різноманітні писемні джерела (статистика етнонаціонального складу населення (в окремих випадках — релігійного чи мовного), а також картографічні та літературно-довідкові матеріали, політико-правові документи та дані соціологічних обстежень. Істотне значення мають також речові джерела (матеріальна культура етнонаціональних спільнот і груп та антропологічні дані).

Етнодемогеографічний аналіз насамперед здійснюють за статистичними джерелами, зокрема, за переписами населення, які умовно можна поділити на історичні та сучасні. Формування статистики як цілісної системи збирання інформації про господарство та населення України і як наукової дисципліни, яка забезпечує аналіз джерел та наукове подання аналітичних матеріалів, визначалося практичними потребами, зокрема, щодо оподаткування, але ускладнювалося перебуванням України у складі різних держав. Тому в опрацюванні таких матеріалів є низка труднощів, зумовлених тим, що держави, до складу яких входили українські землі, за різними методиками та у різні часи проводили переписи населення. У зв'язку з цим виникає проблема їхньої несинхронності та незіставності. Помітною є і цільова політично-ідеологічна заангажованість переписів щодо статистики етнонаціонального складу, адже ідеологія більшості переписів була зорієнтована на те, аби применшити частку етнічних українців. Зважаючи на це, з одного боку, працювати з цими переписами необхідно (точніше, нема альтернативи), але з другого — доцільним є і внесення певних поправок (як це робив В. Кубійович), ураховуючи, наприклад, факт безпідставного віднесення до поляків у міжвоєнний період латинників чи такого соціального прошарку, як т. зв. «ходачкова шляхта» (у карпатських районах), українське походження якої аргументовано довів Ю. Т. Гошко (1976). Це частково стосується й австроугорських переписів ХХ ст. (1900 і 1910 років), і російського перепису 1897 року, і польських міжвоєнних переписів (1921 і 1931 років), і чехословацького та румунського переписів 1930 року. Так само, як і усіх радянських переписів, серед яких найбільш об'єктивний характер мав перепис 1926 року. Окрім того, опубліковані результати післявоєнних радянських переписів (1959, 1970, 1979 і 1989 років) мали переважно загальнооглядовий характер, адже подавалися лише в розрізі великих регіонів, що створює додаткові труднощі пошуку первинних матеріалів.

Серед історичних статистичних джерел можна виділити і часткові переписи населення козацько-гетьманських часів, наприклад 1666 року, які зберігаються в рукописних книгах. З другої половини ХVІІІ ст. на українських землях у складі Російської імперії почали проводити часткові переписи чоловічого населення, т. зв. ревізії. З таких ревізій найбільш ґрунтовний характер мав Рум'янцевський опис, що проводився у 1765-1969 роках. Створений у 1858 році в Росії Центральний статистичний комітет почав видавати і статистичні збірники («Статистический временник Российской империи», «Статистика Российской империи»). Свою статистику вели й окремі відомства (освітні, транспортні, фінансові та ін.). А після реформи 1861 року статистичну інформацію збирали й опрацьовували земства (земська статистика). До важливих публікацій земської статистики належить статистично-економічний довідник «Весь Юго-Западний край» (1913).

Після переходу частини західноукраїнських земель (Галичина, Буковина) у кінці ХVІІІ ст. до складу Австрійської імперії австрійський уряд ініціював проведення двох широкомасштабних інвентаризаційних описів новоприєднаних земель, які за іменами імператорів дістали назви «Йосифінська» (1785-1788) та «Францисканська» (1819-1820) метрики. Це були всебічні описи населених пунктів, які включали статистично-довідкову інформамацію про населення, господарські об'єкти, грунти, ліси, а також їхнє картографічне зображення. Ці описи є цінним матеріалом для реконструкції географічної ситуації в західноукраїнському регіоні того періоду, тому що відображають стан природного середовища та різних аспектів суспільної географії, у т. ч. й етногеографії. Підготовку та публікації статистичної інформації здійснювала, розміщена у Відні, Центральна статистична комісія, а у Будапешті — Угорський статистичний уряд. У Галичині Статистичне бюро Галицького крайового комітету видавало «Wiadomosci Statystyczne o stosunkach krajowych». Створена у 1908 році при НТШ Статистична комісія видавала до Першої світової війни «Студії з поля статистики».

Після поразки Української революції 1917-1920 років і переходу українських земель до складу СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини організація і проведення статистичних обстежень знову різко змінилися. На українських землях у складі Польщі головний статистичний уряд видавав статистичний щорічник, а також різні періодичні видання. Відновила свою роботу й Статистична комісія НТШ (у 30-ті роки — Комісія національної економіки, соціології і статистики).

Зросла кількість статистичних видань в УРСР у складі СРСР (щорічники «Народне господарство України», квартальники «Фабрично-заводська промисловість» (1924-1928), «Вісник статистики України» (1928-1932) та ін.), які, однак, через тоталітарний характер політичного режиму відзначалися необ'єктивністю.

До історичних статистичних і літературних джерел можна віднести й статистичні дослідження українських громадсько-політичних діячів та науковців ХІХ — поч. ХХ ст.: на західноукраїнських землях — В. Барвінського «Досліди з поля статистики», В. Охримовича «З поля національної статистики Галичини», «Русини — латинники», «Фактичні і фіктивні страти русинів у демографічнім балянсі Галичини за десятиліття 1900-1910», С. Дністрянського «Національна статистика», В. Гнатюка «Русини Пряшівської єпархії»; на центрально- і східноукраїнських землях — А. Скальковського «Опыт статистического описания Новороссийского края», Д. Журавського «Статистическое описание Киевской губернии», О. Русова «Описание Черниговской губернии» та ін. З авторських аналітичних статистичних досліджень 20-30-х років минулого століття, які на сьогодні є і джерелом історичної етногеографії, особливо слід виділити праці В. Кубійовича, М. Птухи, Т. Олексіюка, В. Садовського, Й. Шимоновича.

Основним сучасним етностатистичним джерелом є матеріали всеукраїнського перепису населення 2001 року, що подають абсолютну та відносну кількість населення етнонаціональних спільнот і груп за регіонами і в розрізі міського та сільського населення, динаміку, порівняно з переписом 1989 року, структуру населення за рідною мовою, місцем народження, розподіл населення найбільш чисельних національностей за статтю та віком, шлюбним станом та рівнем освіти. Методологія перепису в етнонаціональному аспекті майже цілком наслідує методологію радянських переписів, у т. ч. і основні її недоліки. Новизною першого всеукраїнського перепису, причому вкрай недоречною, є спроба подати статистику етнічних українців в розрізі «субетносів», що є безпрецедентним явищем у світовій практиці. Тут проявилось і невірне розуміння поняття субетнос, і недоречне його застосування щодо таких етнографічних груп українського народу, як бойки, гуцули, поліщуки та ін., що аж ніяк не сприяє консолідації української етнічної нації, засвідчуючи повну безпідставність таких підходів. Водночас помітним методологічним прорахунком перепису є відсутність статистики природного руху в розрізі етнонаціональних спільнот і груп та відсутність статистики релігійно-конфесійного складу населення, адже наявна статистика релігійних громад не відображає сучасних реалій. Істотним недоліком перепису у етногеографічному аспекті є запізніла публікація матеріалів з поданням інформації лише в розрізі великих регіонів, що ускладнює детальне відстеження ситуації в населених пунктах та адміністративних одиницях нижчого рівня.

Для дослідження деяких соціальних і політичних аспектів етногеографічних співвідношень в Україні необхідним є аналіз етнонаціональної структури за соціальними групами чи, наприклад, визначення етнонаціонального складу органів державної влади і місцевого самоврядування. Однак через те, що немає позначення етнонаціональної приналежності в паспорті та інших ідентифікаційних документах, зокрема, свідоцтві про народження, розв'язати такі завдання стає вкрай важко, що ускладнює виконання дослідницьких завдань і не дає змоги повною мірою оцінити етносоціальну ситуацію в аспекті зрівноваженості, пропорційності.

Недосконалість статистики етнонаціональних взаємин можна було б компенсувати даними етносоціальних обстежень, однак їхня база ще доволі вузька. Особливо відчутною є недостатність об'єктивних соціологічних опитувань на внутрішньорегіональному рівні, а наявні часто ідеологічно заангажовані, що загалом актуалізує необхідність розроблення нових форм, створення інститутів етносоціального моніторингу та геоінформаційних систем.

Картографічні джерела, порівняно з іншими, мають певні переваги, адже вони розкривають на якийсь момент взаєморозміщення і взаємозв'язки різних суб'єктів етногеографічних взаємин. Але, використовуючи їх, також слід робити поправки на недостатню точність зображення на картах минулого. Але якщо картографічне зображення території України веде свої початки ще з античних часів, то ґрунтовне картографування етногеографічних взаємин починається лише з ХІХ ст. Авторами цих картографічних матеріалів є як українські вчені (Г. Величко, Д. Багалій, С. Томашівський, С. Рудницький), так і науковці інших країн (Я. Чаплович, П. Шафарик, А Ріттіх, Т. Флоринський, Л. Берг, Є. Карський, Л. Нідерле, К. Черніг та ін.). Наприклад, Г. Величко розробив першу карту розселення українців («Народописна карта українсько-руського народу», 1896), С. Томашівський — ґрунтовну етнічну карту Підкарпатської Русі («Етнографічна карта Угорської Руси», 1910). Наукова значимість усіх цих картографічних праць насамперед полягає у визначенні меж і загальних контурів етнічних територій у Центрально-Східній Європі.

Ширшим є тематичний і методичний спектр картографічної спадщини В. Кубійовича (фундаментальні атласні видання, настінні карти, картосхеми у літературно — довідкових матеріалах), яка є цінним джерелом для відтворення географічної ситуації міжвоєнного періоду. Особливе місце в картографічній спадщині В. Кубійовича має «Атлас України й сумежних країв», що вийшов під його загальною редакцією, але із залученням фахівців різного профілю, у 1937 р. У структурі атласу, попри його комплексний характер, помітно переважає суспільно-географічна, і зокрема, етногеографічна інформація (понад 160 карт і картосхем із близько 180).

Вагомим етнічно-картографічним джерелом є розроблена В. Кубійовичем карта «Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 1.1.1939» (опублікована у 1953 р., у 1983 р. перевидана з доповненнями), що детально, з точністю до 5% відображає етнічний склад населення всіх поселень Галичини в межах української етнічної території напередодні Другої світової війни.

Серед картографічних матеріалів, підготовлених в часи перебування України в складі тоталітарного СРСР, які і по сьогодні мають певне значення як інформаційні джерела, слід виділити «Атлас народів світу» (1964) та «Карту сучасного етнічного складу населення» (1966), підготовлену В. Наулком.

Літературні джерела з різних історичних періодів, що мають етногеографічне значення, є різними і за формою, і за жанром, і за призначенням. Це і подорожні нотатки, і літописи-хроніки, і наукові описи. Важливим є те, наскільки об'єктивно й у якій мірі суб'єктивно відповідне джерело розкриває етногеографічні риси території. Також очевидно, що певна міра суб'єктивності і неточності, зокрема, властива фактично усім джерелам, особливо давнім, а тому не можна спиратися на лише один якийсь документ, а слід здійснювати порівняльний аналіз різних джерел інформації.

До найдавніших і досить детальних описів південної частини України із значною часткою етногеографічної інформації належить твір «Скіфія» Геродота з Галікарнасу (484-425 до н. е.), що є частиною його «Історії». В світлі тодішніх уявлень Геродот описує деякі фізичні риси Північного Причорномор'я, зокрема, географію найбільших рік, та його етногеографічні особливості (розселення народів, племінний поділ скіфів, їхні звичаї і традиції). Описи цих теренів є й у пізніших давньогрецьких (Страбона, І ст. н. е.), Птоломея, ІІ ст. н. е., та римських (Плінія Старшого, І ст. н. е.) авторів. З пізніших іноземних авторів письмові відомості про Україну можна знайти у візантійського імператора Костянтина VІІ Порфірородного (Х ст.), арабського мандрівника Ібн-Фоцлана (Х ст.), італійця П. Карпіні (ХІІІ ст).

Універсальними вітчизняними пам'ятками літератури та історії доби Київської Русі і Галицько-Волинської держави є літописи. Так, у літописі «Повість минулих літ» (ХІІ ст.) описано поділ на племена, вказано на їхню мовно-культурно спорідненість чи відмінність, а також розселення та звичаї. Подібна важлива країнознавча, у т. ч. й етногеографічна, інформація є у Галицько-Волинському літописі (ХІІІ ст.).

З іноземних авторів різноманітні відомості про українські землі, у т. ч. і щодо етнографічного опису українців, залишили у ХУ ст. Жільбер де Лануа, у ХVІ ст. — Мацей з Мєхова, З. Герберштейн, Е. Лясота. Певна етногеографічна інформація є й у польських хроніках ХУ ст. М. Кромера та М. Стрийковського. У ХVІІ ст. найбільш об'єктивним і найточнішим є «Опис України» (1650) Г. Л. Боплана (1600-1673). З пізніших мандрівників етногеографічне значення має опис українських поселень та побуту населення, що їх зробив у другій половині ХVІІ ст. П. Алепський — секретар костантинопольського патріарха Макарія.

У ХVІІІ ст. в Україні з'являються економіко-статистичні описи, які мають вже більш систематизований і всеохоплюючий характер, що було зумовлено потребами держави щодо впорядкування майна та оподаткування. Це насамперед «Рум'янцевський опис» 1765 року, «Опис Чернігівського намісництва» О. Шафонського, описи Київського намісництва ХVІІІ ст. Так, в описах Київського намісництва є досить детальна інформація не лише щодо адміністративно-територіального устрою, але й соціального та національного складу населення, розміщення населених пунктів та природних об'єктів у межах цієї адміністративно-територіальної одиниці.

У ХІХ ст. формуються вже наукові основи сучасної географії, а тому етногеографічне значення має систематизована інформація, що є в дослідженнях фахівців-географів, зокрема П. Кеппена, В. Семенова, пізніше в працях С. Рудницького. Із західноєвропейських географів найбільш об'єктивно висвітлено етногеографічні особливості України в 19-томній праці Е. Реклю (1830-1905) «Земля і люди». Важливими джерелами географічних знань є й такі колективні напрацювання, як «Материалы для географии и статистики России», «Географическо-статистический словарь Российской империи (1863), «Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край» (7 т., 1872-1878), «Полное географическое описание нашего отечества» за ред. В. Семенова, «Slownikgeograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich» (16 т.).

З аналітичних матеріалів міжвоєнного періоду, які водночас є і ґрунтовними джерелами розуміння етногеографічної ситуації того часу, особливо слід виділити праці В. Кубійовича: «Географія українських і сумежних земель» (Львів, 1933, у співавт.), «Національні відносини в Галичині в світлі перепису 1931 року» (Львів, 1939), «Людність Західної Волині» (Львів, 1936) та ін..

Певну етногеографічну інформацію можна почерпнути й з історичних політико-правових документів, які відображають уявлення тодішніх державно — політичних діячів про територію розселення українського народу, її розміри та ін. Своєрідне бачення ареалу розселення українців знаходимо в таких джерелах, як «Договір поміж цісарем турецьким і Військом Запорізьким з народом Руським...», статтях Б. Хмельницького, Гадяцькому трактаті. Нове розуміння місця України в етнополітичній географії тогочасного світу відображає статут Кирило-Мефодіївського товариства, який визначав політичний ідеал його членів — слов'янську федерацію, однією з чільних республік якої мала бути Україна. Розуміння єдності Галичини та Наддніпрянської України передано у «Начерку Конституції Республіки» кирило-мефодіївця Г. Андрузького. Джерелом етногеографічних знань може бути й підготовлений М. Драгомановим «Проект основного статуту українського товариства «Вільна Спілка», в якому, зокрема, вказано на всі історичні регіони, де проживають українці.

В історико-етногеографічних дослідженнях складних проблем формування державних кордонів упродовж ХХ ст. та їхньої відповідності етнічним межам важливими матеріалами є міждержавні угоди, наприклад, між УНР та державами Четвірного союзу, між УРСР та сусідніми державами, а також такі документи, як міжнародні договори за результатами Першої світової війни, документи міжнародних конференцій періоду Другої світової війни тощо.

В історично-етногеографічних дослідженнях ранньоісторичних часів, поряд з писемними джерелами, пріоритетне значення мають археологічні та антропологічні дані, які можна об'єднати як речові джерела, а також фольклор, особливості традиційного господарства та будівництва (етнографічні дані), гідроніміка та топоніміка території, діалектні особливості (лінгвістичні джерела). Археологічні джерела дають змогу визначити територію поширення різних культур, загально окреслити їхній цивілізаційний рівень. Але лише за археологічними даними важко ідентифікувати етнічний тип суспільств минулого, їхнє походження та еволюцію. Для розв'язання проблем етнічної ідентифікації населення різних археологічних культур істотне значення може мати вивчення антропологічних параметрів людських останків, які дають підстави робити висновки про приналежність до расових чи підрасових типів. Важливу інформацію (переважно закодовану у символи) щодо минулих епох несуть такі етнографічно-фолькльорні матеріали, як народні легенди, перекази, міфи, істотно доповнюючи дані писемних та речових джерел. Зберігаючись упродовж багатьох століть, топоніми, а особливо гідроніми, території (лінгвістичні джерела) також дають підстави для висновків про поширення різних мов, а отже, й народів. Слід зазначити, що топоніміка та гідроніміка території України вже досить добре опрацьовані, а результати досліджень опубліковані у відповідних словниках та довідкових виданнях.

Археологічні, антропологічні, етнографічні та лінгвістичні джерела є основним інформаційним матеріалом у дослідженні таких проблем, як заселення території України, формування і географія індоєвропейських спільнот, етногенеза та поширення слов'янства, географія субетнічних та етнографічних груп.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Які основні джерела етногеографії ви знаєте? В чому полягає відмінність джерельної основи етногеографії та етнології?

2. Які характерні особливості статистичних джерел етногеографії України? Назвіть проблеми забезпечення об'єктивною статистичною інформацією в процесі етногеографічних досліджень в Україні.

3. Які картографічні та літературні джерела мають найбільше пізнавальне етногеографічне значення?

4. В дослідженні яких етногеографічних проблем використовують антропологічні, археологічні, лінгвістичні та фолькльорні джерела?