Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 5. Етногеографічна структура сучасної України
5.5. Географія етнонаціональних груп та невеликих корінних народів в Україні

За переписом 2001 року в Україні проживало 10699,2 тис. (22,2%) населення, котре не ідентифікувало себе з українською етнічною нацією. Для означення представників неукраїнських етнічних груп законом України «Про національні меншини в Україні» вживається поняття «національні меншини». В Конституції зазначено два поняття: національні меншини і корінні народи. Деяке негативне сприйняття поняття «національні меншини» на сьогоднішній день пов'язане лише з особливостями його вживання в колишньому СРСР поряд з дискримінованим ставленням до т. зв. «нацменів». Разом з тим це поняття є загальноприйнятим у міжнародному праві і не несе в собі якогось негативного змісту, а, навпаки, забезпечує деякі передумови для більшої правової захищеності окреслених ним етнонаціональних спільнот і груп. Тому все населення, яке в Україні загалом не ідентифікує себе з етнічними українцями, формує середовище етнонаціональних меншин, яке, однак, слід структуризувати, враховуючи вже історично-політичні особливості, характер заселення і розселення, демогеографічні параметри. Так, кримські татари, як і гагаузи, караїми, є невеликими корінними народами, етнокультурне обличчя яких сформувалося на якійсь частині території України, тобто окремі регіони України є їхньою історичною батьківщиною, проте, з огляду на реалії етногеографії і демогеографії, історичні і політико-правові засади державності, в загальнодержавному масштабі й у відношенні до населення української етнічної нації — державоформуючого етносу, і кримські татари, і гагаузи, і караїми є етно-національними меншинами, тобто використовувати це поняття правомірно щодо всього етнічно неукраїнського населення.

Деяке геокультурне значення, яке не слід перебільшувати, має етнолінгвістична спорідненість населення (за приналежністю до мовних сімей і груп), яка виявляється насамперед в плані більшої чи меншої компліментарності, культурних орієнтацій і зв'язків. У цьому контексті 80,5% населення етнічних меншин (росіяни, білоруси) належить до східних слов'ян, а частка усіх слов'ян, з урахуванням західних (поляки, чехи, словаки) і південних (болгари), серед етнічних меншин України становить 83,8%. А оскільки до слов'янської мовної групи належить і державоформуюча нація, українці, то і питома вага слов'ян в усьому населенні перевищує 94,5%, підтверджуючи визначальний слов'янський характер України. Серед неслов'янського населення України на першому місці є представники тюркської групи алтайської мовної сім'ї (кримські татари, татари, азербайджанці, гагаузи, узбеки та ін.), частка яких у структурі населення етнічних меншин становить 4,1%, а у всьому населенні України — 0,9%. Далі ідуть представники романської мовної групи (румуни, молдавани): 3,8% населення етнонаціональних меншин і 0,8% усього населення України. Значно меншою є питома вага представників угрофінської групи уральської мовної сім'ї — 1,5% населення етнонаціональних меншин і 0,3% усього населення України. Інші мовні групи і сім'ї в структурі населення етнонаціональних меншин становлять менше 1% і ще меншим є їхнє представництво у структурі всього населення України.

За віровизнанням серед громадян України етнічно неукраїнського походження помітно переважає населення, що традиційно сповідувало християнство (понад 93%), дотримуючись насамперед православної традиції (росіяни, білоруси, молдавани, більшість румунів, болгари, греки, гагаузи, грузини). Помітно зменшилась, порівняно з початком ХХ ст., серед населення етнонаціональних меншин частка віруючих католиків (поляки, словаки, чехи, частина угорців та німців) та протестантів (частина угорців та німців). Різко зменшилася частка віруючих іудеїв. Водночас дещо зросла частка населення, котре традиційно сповідувало іслам. На сьогодні це близько 400 тис. осіб (близько 0,9% усього населення України і 4% населення етнонаціональних меншин).

Ураховуючи демографічну вагу етнічних росіян в Україні, а також те, що в Кримському регіоні вони становлять більшість, етнонаціональна структура ще двох регіонів (Донецької і Луганської областей) має загалом двоетнічний українсько-російський характер, і їхнє етнокультурне обличчя, поряд з українською етнічною нацією, визначає єдина в Україні велика етнонаціональна група, росіяни, то все це засвідчує, що етнополітичні взаємини в державі Україна істотно залежатимуть від українсько-російських соціокультурних взаємин. Важливим є і те, що, за винятком Закарпатської та Чернівецької областей, у всіх інших регіонах, де більшість становлять етнічні українці, росіяни є кількісно найбільшою етнічною групою (у Закарпатській області кількість росіян є меншою, ніж угорців та румунів, а у Чернівецькій області — ніж румунів та молдаван). Істотне значення має сама кількість і частка росіян в Україні (рис. 5.14), значною мірою визначаючи не лише їхнє місце в етнополітичній системі України, але й рівень претензій Росії і вимоги деяких політичних сил, зокрема, щодо статусу мов. Останній перепис населення засвідчив, що в Україні проживало 8,33 млн (17,3%) росіян. Це число включає, безперечно, і значну кількість етнічно змішаного населення, яке асимілювало чи з різних причин (змішані шлюби, політична кон'юнктура радянських часів ) ідентифікувало себе з росіянами.

Впродовж 90-х років ХХ ст. абсолютна кількість і частка росіян зменшились, що зумовлено геополітичними змінами та тенденціями міграційного обміну України з Російською Федерацією. Абсолютна кількість — на 26,6%, а питома вага — на 4,8% (з 22,1% у 1989 році до 17,3% у 2001 році). Найбільше зменшення частки росіян (на понад 5%) відбулося у АР Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Одеській, Харківській, Херсонській областях, тобто у східних та південних регіонах. З огляду на те, що в цих регіонах немає жодних дискомфортних соціально-культурних передумов для життєдіяльності російської етнічної групи, є підстави вважати, що зменшення питомої ваги росіян у цих регіонах і загалом по Україні найбільшою мірою відбулося внаслідок реінтеграції частини представників цієї групи з українським етнічним корінням в українське середовище. Внаслідок зменшення питомої ваги росіяни на сьогодні уже не становлять абсолютної більшості у сільському населенні

Рис. 5.14. Питома вага етнічних росіян у регіонах України

АР Крим, а лише відносну (понад 45%). З чотирнадцяти адміністративних районів Криму росіяни мають абсолютну більшість лише у п'яти (Бахчисарайському, Кіровському, Ленінському, Нижньогірському і Чорноморському) і відносну більшість ще у семи.

В історико-етнографічному відношенні російське населення досить неоднорідне, включаючи і давніх поселенців, які є автохтонним населенням Слобожанщини і Донеччини (субетнічна група донських козаків), і представників різних російських етноконфесійних груп (старообрядці), що переселилися в Україну впродовж ХVІІ-хІХ ст., і на сьогодні найбільше проживає у Вінницькій, Одеській, Чернівецькій, Хмельницькій і Чернігівській областях, і значну, кількісно найбільшу, групу мігрантів періоду індустріалізації УРСР.

Згідно з даними перепису 2001 року на території України народилося 4 млн 963 тис. росіян, що становить 59,6% від усього етнічно російського населення і 11,6% від усього населення, що народилося в Україні. Найбільше росіян народилося у Донецькій області (1 млн 314 тис., 26,5% від усіх росіян, що народилися в Україні), а також АР Крим (780 тис., 15,7%) та Луганській (709 тис., 14,3%) області. Від 250 до 450 тис. етнічних росіян народилися у Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській і Харківській областях. Щодо всього населення, котре народилося на території регіонів та міст із спеціальним статусом, найвищою є питома вага етнічних росіян у Севастополі (79,9% ), АР Крим (66,8%), а також у Донецькій та Луганській областях (33%), найменшою у західних областях — Волинській (0,8%), Закарпатській (0,9%), Івано-Франківській (0,7%), Рівненській (0,9%) та Тернопільській (0,5%) (табл. 5.7).

Статева структура етнічних росіян є більш незрівноваженою, ніж у середньому по Україні: частка жінок становить 55,1%, чоловіків — 44,9%. Середній вік етнічно російського населення (41,9) є також вищим, ніж у середньому по Україні, а також дещо вищим порівняно з етнічними українцями (38,2). Причому у демографічних параметрах етнічних росіян простежується закономірність: чим меншою є їхня компактність розселення та питома вага у структурі усього населення, тим більшою є незрівноваженість статевої структури та вищим середній вік. Так, якщо у АР Крим незрівноваженість статевої структури етнічних росіян (співвідношення кількості жіночого і чоловічого населення) становить 1,20, середній вік 38,5, у Донецькій області незрівноваженість статевої структури — 1,21, а середній вік 40,6 років, то вже у Запорізькій і Дніпропетровській областях незрівноваженість статевої структури досягає 1,23 і 1,26 відповідно, а середній вік — 42,1 та 43,7. У центральній, Київській, області статева структура вже більш незрівноважена (1,32), середній вік значно вищий — 46,7, і водночас у західній Івано — Франківській області і незрівноваженість статевої структури етнічних росіян зростає (1,41), і зростає середній вік (49,6). Таку залежність підтверджує кореляційний аналіз: коефіцієнт кореляції між питомою вагою росіян у регіонах України та середнім віком становить — 0, 95.

Розселення етнічних росіян в Україні, враховуючи, зокрема, їхню частку в сільському населенні, має, особливо в західній частині, в основному розсіяний (дисперсний) характер, концентруючись насамперед у великих адміністративних, промислових та рекреаційних центрах. Це підтверджують такі показники, як частка регіону і регіонального центру у загальній кількості росіян, частка росіян у сільському та міському населенні, густота етнічно російського населення та коефіцієнт етнічної спільності Ю. Ліпєца (табл. 5.7). Як бачимо з таблиці, у трьох регіонах (АР Крим, Донецька та Луганська області) проживає майже половина (46,2%) усього етнічно російського населення. Саме в цих областях найвищі значення коефіцієнта етнічної спільності. В обласних центрах таких західних областей, як Волинська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська сконцентровано понад 50% усіх етнічних росіян регіону. Виняток тут становить Закарпатська область, де, окрім обласного центру, Ужгорода, значна кількість росіян зосереджена в другому за демографічним потенціалом і значенням місті — Мукачевому. Така ж висока концентрація росіян в обласних центрах характерна й для деяких центральних (Вінницької, Черкаської), північно-східних (Чернігівської, Харківської) та південних (Миколаївської й Одеської) областей. Відносно найменшою є концентрація росіян у регіональних центрах АР Крим, Запорізької, Луганської та Донецької областей. Саме у цих областях на порядок вищою є і густота росіян, яка формується не лише міським, але й сільським населенням, засвідчуючи загалом, що росіяни тут утворюють значною мірою суцільні та компактні ареали розселення. Частка етнічних росіян у сільському населенні становить від 17 до 46%. Менші ареали компактного розселення росіян сформувалися у Сумській та Одеській областях (рис. 5.15). У цих регіонах частка росіян у сільському населенні становить від 7 до 10%. Водночас у 15 регіонах центральної і західної України густота етнічних росіян у сільській місцевості не перевищує 1 особи на км².

Таблиця 5.7

Деякі параметри соціального складу та розміщення етнічних росіян в Україні

(Таблиця складена за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. К., 2003)

Таблиця складена за даними Всеукраїнського перепису населення 2001року. К., 2003

У всіх регіонах України, за винятком АР Крим, частка росіян у міському населенні є у кілька разів вищою, ніж у сільському. Так само значно більшим за середні по Україні значення (68%) є рівень урбанізації росіян (87,6%), який є найвищим, з одного боку, у районах високої урбанізації (Донецька, Луганська, Дніпропетровська області), і з другого — у західних регіонах (Івано-Франківська, Львівська області).

Росіяни, як демографічно і політично домінуючий етнос колишнього Радянського Союзу, незважаючи на велику віддаленість від ареалу свого формування, майже не зазнали асиміляції. Понад 96% з них у 2001 році рідною визнали мову своєї національності, це значно вищий відсоток, ніж в українців (78,1%) та в більшості інших етнонаціональних груп. Вважає рідною українську мову лише 3,5% росіян. Порівняно з попереднім переписом ця частка дещо зросла (на 2,3 %). Географія етнічних росіян, які вважають рідною українську мову, як уже зазначалося, істотно диференційована за регіонами. Найбільша їхня питома вага (від 10 до 20%) є у тих регіонах, де, з одного боку, росіяни розселені найбільш дисперсно, та з другого — порівняно цілісним є українське мовно-культурне середовище (Вінницька, Волинська, Житомирська, Львівська, Хмельницька області). І, навпаки, найменше росіян з рідною українською мовою в АР Крим (0,2%), Донецькій (1,3%) та Луганській (1,7%) областях. Водночас ще понад 42% етнічних росіян зазначили, що не володіють вільно українською мовою.

Рис. 5.15. Частка етнічних росіян у сільському населенні України

Окрім росіян, питома вага інших етнічних меншин у 2001 р. не перевищувала одного відсотка всього населення України (табл. 5.1). Істотними є їхні відмінності щодо особливостей заселення території України, ступеня компактності розселення і рівня асиміляції. Має довгу історію колонізація етнонаціональними меншинами території України. Різними були мотиви та характер переселень: від прагнення знайти притулок і захист (вірмени середньовіччя) до заохочувальної міграційної політики різних правлячих режимів (болгарська, єврейська, німецька, польська, російська, чеська колонізації). В історичній ретроспективі найдавнішою колонізацією території України, що розпочалася ще до нашої ери, переживши кілька нових хвиль і рееміграцій, і зберегла сліди у сучасній етнонаціональній структурі України, є грецька колонізація. Її наслідком є проживання в сучасній Україні понад 91 тис. греків, котрі, незважаючи на тривалу відірваність від історичної батьківщини, формування самобутніх етнографічних рис і мовних особливостей, все ж зберегли єдність з грецьким етносом.

Невеликі частини деяких етнічних груп (угорці, румуни, білоруси, росіяни), що компактно проживають у прикордонній смузі, опинилися в складі України не в результаті міграцій, а внаслідок складних процесів встановлення державного кордону і є тут автохтонним населенням. Але все ж більшість росіян і переважна більшість білорусів — це мігранти міжвоєнного і післявоєнного періоду. Так, за даними перепису 2001 року, лише понад 25% етнічних білорусів народилося в Україні. Кримські татари, гагаузи, караїми, кримчаки є, як уже зазначалося, невеликими корінними народами. Їхнє етнокультурне обличчя сформувалося в окремих українських регіонах, які стали для них етнічною батьківщиною.

З етнонаціональних груп найбільш компактним є розселення угорців, румунів і болгар — переважно автохтонного населення (більше 95% народилося в Україні). Так, понад 95% усіх угорців проживає в Закарпатській області, де вони є кількісно найбільшою етнічною групою. За міжпереписний період їхня кількість у Закарпатському регіоні зменшилася на 2,7%, а частка в усьому населенні — на 0,4%, і зараз становить тут 12,1%. Причому в сільській місцевості абсолютна кількість угорців дещо зросла, але питома вага зменшилася, насамперед з огляду на вищі темпи зростання населення українців та румунів. Водночас у містах, навпаки, кількість населення цієї етнічної групи зменшилася, але її питома вага залишилася незмінною.

Близько 85% греків розселені в Донецькій області, займаючи тут за питомою вагою третє місце після українців та росіян. У Чернівецькій області зосереджено 74% румунів і 25% усіх молдаван України. Найвищою тут є і їхня питома вага серед етнічно неукраїнського населення. Згідно з дослідженням В. О. Джамана, румуни кількісно переважають у 48 населених пунктах області: у м. Герца та майже усіх селах Герцаївського району (окрім сіл Остриця, Цурень і Маморниця); у 16 селах Глибоцького району; у селищі Красноїльськ та в десятьох селах Сторожинецького району (2003). З огляду на зростання за міжпереписний період абсолютної кількості та питомої ваги румунів (на 1,8%) і зменшення кількості та частки молдаван (на 1,7%) і враховуючи подібні тенденції природного та механічного руху, можна припустити, що частина молдаван ідентифікувала себе як румуни. Є підстави вважати, що цей процес триватиме, адже відповідно до даних перепису 2001 року 1,7% молдаван визнають рідною інші мови, тобто це не мова їхньої національності, і не українська чи російська мови.

В Одеській області проживає 71% усіх болгар України і 45% молдаван. В етнонаціональній структурі цієї області за питомою вагою болгари й молдавани посідають відповідно третє і четверте місця після українців та росіян. За міжпереписний період кількість та питома вага болгар і молдован дещо знизилися: частка болгар зменшилася дещо менше, з 6,3% до 6,1% (на 0,2%), частка молдаван — з 5,5% до 5% (на 0,55%).

Найбільша частка поляків (близько 32%) розселена у Житомирській області, значними є їхні скупчення у Вінницькій і Хмельницькій областях. Як абсолютна кількість, так і питома вага етнічно польського населення за період з 1989 по 2001 рік унаслідок асиміляції, еміграції та низького природного приросту продовжували зменшуватися. Внаслідок цього етнічні поляки в структурі етнічно неукраїнського населення перемістилися з шостого місця у 1989 році (після росіян, білорусів, євреїв, молдаван, болгар) на восьме (після росіян, білорусів, молдаван, кримських татар, болгар, угорців і румунів). Продовжувався процес старіння етнічно польського населення: середній їхній вік у 2001 році був одним з найвищих — 49,5.

Серед найбільших етнонаціональних меншин великою дисперсністю відзначається розселення євреїв, білорусів, а у центральних і західних областях — і росіян. Саме серед найбільш дисперсно розсіяних етнонаціональних меншин найвища частка міського населення — це 98,6% євреїв, 86,8% росіян і 77,8% білорусів. Більшістю сільського населення представлені румуни (78,5%), гагаузи (73,4%), молдавани (71,5%), угорці (63,9%), болгари (58,7%). Разом з тим співвідношення сільського і міського населення за етнонаціональними групами істотно впливає на рівень їхньої освіти. Зокрема, питома вага осіб з вищою освітою серед росіян та білорусів є значно вищою ніж серед молдаван, румунів та угорців.

Низка соціально-економічних (насамперед щодо зайнятості та забезпеченості земельними ресурсами) та етнополітичних (представництво у структурах влади) проблем пов'язана з розселенням кримських татар. За переписом 2001 року більше 98% кримських татар проживало у АР Крим (понад 66% у сільській місцевості і понад 33% у містах). їхня абсолютна кількість у межах півострова зросла за міжпереписний період у 6,3 раза, що дало їм змогу зайняти за питомою вагою (12% усього населення регіону) третє місце після росіян та українців. Близько 70% усіх кримських татар народилося поза межами України, зокрема майже 60% в Узбекистані. В межах автономії їхнє розселення також має свої відмінності (рис. 5.16). При середній по автономії частці населення (12%) у містах республіканського підпорядкування найвищою є питома вага кримських татар у Судаку (17,4%), найнижчою — у Керчі (1%) і Ялті (1,3%). В інших містах цієї категорії їхня частка коливається від 3 до 9%. З адміністративних районів найбільшою є питома вага кримських татар у Білогірському районі (29,2%). Перевищує 20% частка кримських татар ще у шести районах (Бахчисарайському, Джанкойському, Кіровському, Первомайському, Сімферопольському та Совєтському). Переважно це передгірська та центрально — східна частини Криму. Причому у Білогірському, Бахчисарайському, Кіровському та Совєтському районах за питомою вагою кримські татари вийшли на друге місце після росіян. Найменшою (від 12 до 14%) є їхня частка у північно-західних, Чорноморському та Роздольненському, районах. Загалом у чотирьох передгірських і гірських районах (Бахчисарайському, Сімферопольському, Білогірському і Кіровському) зосереджено 35,8% усіх кримських татар. У регіональному центрі, м. Сімферополі, проживає понад 25 тис. кримських татар (10,4% від їхньої загальної кількості у регіоні), а їхня частка у населенні міста становить 7%. На південному березі Криму розселено 6,2% від усієї кількості цього невеликого корінного народу, що на сьогодні проживає у межах автономії.

Рис. 5.16. Частка кримських татар в адміністративних районах та деяких міськрадах АР Крим

Одним з чинників внутрішньо- і зовнішньоетнополітичних взаємин України є територіальна організація гагаузів, невеликого корінного тюркомовного народу з християнською релігійною традицією, більша частина якого (близько 150 тис.) розселена у Молдові. В Україні за переписом 2001 року проживало 31,9 тис. гагаузів, з них 86,5% — в Одеській області, займаючи тут за питомою вагою п'яте місце після українців, росіян, болгарів, молдаван. Найбільші ареали їхнього розселення є у Болградському (близько 19% від усього населення району), Ренійському (близько 8% населення району), Тарутинському (6%) та Татарбунарському (6%) районах, які виділяються значною етнічною поліареальністю і дифузним поліетнічним розселенням. Як бачимо, гагаузи в Україні не формують суцільного масиву розселення, де б вони становили абсолютну чи відносну більшість.

Особливу увагу в етногеографії України слід звернути й на такі малі корінні народи, як кримчаки і караїми, не стільки через особливості їхньої політичної активності, як відповідальність держави за створення умов збереження самобутньої культури цих народів, адже невблаганно, до критичної межі, зменшується їхня чисельність: перепис 2001 року зафіксував в Україні лише 1 196 караїмів та 406 кримчаків. Більшість караїмів проживає в АР Крим (671 осіб) і на Івано-Франківщині (106 осіб), кримчаки — у містах Сімферополі, Керчі, Феодосії, Севастополі (280 осіб). Критичним є і ступінь мовної асиміляції цих малих корінних народів. Так, згідно з даними перепису 2001 року, лише 6% караїмів вважають рідною мову своєї національності.

Про рівень асиміляції етнонаціональних меншин в Україні свідчить насамперед втрата мовної самобутності, хоча, як уже зазначалося, ототожнювати її з асиміляцією загалом не можна. Якщо розглянути структуру населення за рідною мовою (на 2001 р.), то можна виділити такі групи етнонаціональних меншин: 1) менше 25% групи вважає рідною мову своєї національності (білоруси, євреї, поляки, греки, німці, корейці, казахи, чехи, латиші); 2) вважає рідною мову своєї національності 26-51% меншини (татари, словаки, вірмени, грузини, цигани, узбеки, литовці); 3) вважає рідною мову своєї національності 52-75% групи (молдавани, болгари, азербайджанці, гагаузи); 4) понад 75% меншини вважає рідною мову своєї національності (росіяни, кримські татари, румуни, угорці). Як бачимо, найліпше зберегли рідну мову росіяни (у радянські часи фактично державоформуюча нація), кримські татари, етнічні групи, що компактно проживають у сільських районах західного прикордоння (румуни, угорці) та деякі міграційні групи новітнього часу.

Слід виокремити й напрям асиміляції етнонаціональних меншин, який є відображенням реалій етнонаціональної політики колишнього Радянського Союзу. За винятком частки поляків, угорців, румунів, чехів, словаків, циган, котрі більше асимілювали в українське, ніж в російське, мовне середовище, представники всіх інших груп, які не визнають рідною мову своєї національності, переважно визнали рідною російську мову, що є, власне, наслідком цілеспрямованої русифікації попередніх десятиліть та вже сформованих механізмів, що продовжують діяти і в сучасних умовах. Зокрема, вважало рідною російську мову 83,0% євреїв та 88,5% греків. Природна асиміляція більшою мірою в українське, ніж російське, середовище характерна для етнонаціональних меншин із високою часткою сільського населення, розселених у західних і центральних регіонах. Порівняння результатів трьох останніх переписів населення (табл. 5.8) засвідчує, що як упродовж 80-х, так і впродовж 90-х років мовна асиміляція (переважно русифікація), за незначним винятком, мала тенденцію до зростання.

Водночас дуже низьким на сьогодні є рівень володіння етнічно неукраїнського населення державною українською мовою, що є значною перешкодою на шляху його інтеграції в українське культурне середовище. Частка осіб у середовищі етнонаціональних меншин, які, крім рідної, вільно володіють українською мовою, становить лише 20,3%. Порівняно з попереднім переписом, їхнє число дещо зросло (майже на 7%), але залишається недостатнім з огляду на потреби дальшого формування української політичної нації. А з дванадцяти найбільших етнонаціональних меншин (росіяни, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари), враховуючи й число тих, для кого українська мова є рідною, найліпше володіння українською мовою характерне для поляків (понад 90%), євреїв (понад 75%), білорусів (понад 60%), росіян та греків (понад 55%), найгірше — для кримських татар (менше 20%). А серед інших названих груп питома вага населення, що вільно володіє українською мовою, знаходиться в інтервалі від 40 до 50%. Офіційна статистика засвідчує, що найгостріші проблеми щодо володіння українською мовою характерні для неслов'янського населення, котре іммігрувало в Україну впродовж останніх років. А серед автохтонного етнічно неукраїнського населення найменш готові до інтеграції в загальноукраїнське культурне середовище гагаузи. Тут загалом позначається брак вагомих спонукальних чинників і цілісної системи консолідації усього населення України на засадах підтримки загальнодержавних інтересів у культурній та інформаційній сферах.

Таблиця 5.8

Динаміка розподілу населення української нації, найбільших етнічних груп та малих корінних народів за рідною мовою упродовж 1959-2001 років*

*За офіційними матеріалами переписів населення 1959 і 1989 років та попередніми даними перепису населення 2001 року.

**Даних немає

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Розкрийте основні демогеографічні виміри середовища етнонаціональних меншин.

2. Як впливає структура розселення на статево — вікові параметри етнічних росіян?

3. Які особливості динаміки кількості населення та розселення кримських татар?

4. Порівняйте особливості розміщення, асиміляції, рівня освіти та володіння українською мовою серед найбільших етнонаціональних груп та невеликих корінних народів.