Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 5. Етногеографічна структура сучасної України
5.4. Геополітичні проблеми етнокультурної єдності і консолідації етнічних українців

Український етнос, незважаючи на значні регіональні відмінності, на сьогоднішній день усвідомлює свою єдність, хоча й зберігаються суттєві відмінності і етнографічного характеру у рівнях етнонаціональної свідомості українського населення. Етнографічні особливості найбільшою мірою збереглися на території Українського Полісся та Українських Карпат. Поширення таких відмінностей, яке характерне для більшості етнонаціональних спільнот і має об'єктивний характер, великодержавні політичні режими завжди намагалися використати у своїх прагненнях розчленувати політично дискриміновані народи. Зокрема, впродовж 20-30-х років минулого століття польська влада на території Західної України всіляко відокремлювала від українського етносу поліщуків, гуцулів, лемків. Подібні підходи застосовували й інші політичні режими (румунський, чехословацький).

Згідно з методологією останнього перепису, громадяни України могли зазначити не лише свою етнонаціональну приналежність, але й етнографічні особливості. Оскільки такий підхід значною мірою закладав протиставлення етнонаціональної та етнографічної ідентичностей, то його навряд чи можна вважати конструктивним. Тому кількість тих, хто ідентифікував себе з бойками, гуцулами, лемками, є значно меншою (у десятки разів) від їхньої реальної кількості. Тобто ідентифікували себе з цими етнографічними групами переважно лише ті, хто менше себе вважає українцем, ніж бойком, лемком чи гуцулом (це лише 21,4 тис. гуцулів, 672 лемки, 131 бойко, 22 литвини, 1 поліщук). За винятком гуцулів, більшість тих, хто ідентифікував себе за етнографічними ознаками, — це переважно міське населення, що відображає суперечливе явище своєрідної «етнографічної модернізації».

І статистичні дані, і безпосередній досвід засвідчують, що етнографічна група бойків виокремлюється дуже високим рівнем української національної самосвідомості і переважно низьким рівнем етнографічної самоідентифікації. А гуцули та лемки (в Україні, але не поза її межами) поєднують порівняно вищу етнографічну самосвідомість із загальнонаціональною. Поза межами України частина представників лемківської етнографічної групи під дією різних, переважно суб'єктивних, чинників, насамперед недоброзичливої до українства позиції урядових польських і словацьких кіл, опинилась втягнутою у різні етносепаратистські моделі (окремого лемківського народу, окремого русинського народу). Слід також зазначити, що в етнополітичному аспекті діяльність етнографічних товариств при більшості позитивних моментів доволі рідко, але все ж іноді опосередковано має негативні наслідки. Зокрема, виділення деяких самобутніх рис подекуди розглядається як підстава для трактування великої етнічної мозаїчності України. Є і випадки перебільшення етнокультурної й етнополітичної значущості етнографічних відмінностей. Це стосується, зокрема, виділення їх як окремих субетносів, хоча, як уже зазначалося, їм якраз і не притаманні основні субетнічні риси. Це особливо характерно для бойків, які взагалі не сприймають цей етнонім і жодним чином не відокремлюють себе від основного українського етнічного масиву. Не є конструктивними й окремі практичні рекомендації, що мають геополітичні аспекти, зокрема, щодо реформування адміністративно-територіального устрою відповідно до етнографічних меж, адже це суперечить основним засадам організації системи територіального управління. Зауважимо, що політизація етнографічних відмінностей, особливо в сучасних українських умовах, має здебільшого деструктивний характер, не створюючи реальних передумов для збереження традиційної культури і не сприяючи поступовому включенню етнографічних елементів культури у загальнонаціональну, тобто розширенню загальнонаціональної культури шляхом залучення всього багатства традиційної культури етнографічних районів.

Переважно монорелігійна (християнська) українська етнічна нація відзначається на сьогоднішній день ще більшою поліконфесійністю, ніж у минулому. Така ситуація ускладнюється й браком соціальної впорядкованості у стосунках між конфесіями, що характерно для добре сформованих національно-політичних спільнот, а також конкуренцією за переважаючі впливи у ще донедавно атеїстичному суспільстві. Однак, хоча вияви ідентифікації великих груп населення, в т. ч. територіальних, з певними конфесіями залишаються генератором регіонального відчуження, все ж для більшості населення, особливо інтелігенції, національна свідомість стоїть вище конфесійної, а тому немає підстав для формування етноконфесійних груп у рамках української етнічної нації й небезпеки етнонаціональної дивергенції, зумовленої дією релігійно-конфесійного чинника. Проблема об'єктивної поліконфесійності українського народу потребує терпимості, толерантного ставлення, адже, як зазначав В. Липинський, «...маючи в своїй нації і Схід і Захід, і одну і другу церкву, ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдности та індивідуальности нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми згинемо як нація» (1956).

Відмінності у рівнях етнонаціональної свідомості етнічних українців все ж найбільше зумовлені історичними чинниками, а тому відрізняються насамперед за історичними регіонами і значною мірою виявляються у визнанні рідної мови та у її вживанні на побутовому рівні. Перепис 2001 року зафіксував навіть деяке поглиблення мовної асиміляції українців, більш характерне не для державоформуючої нації, а для етнічних меншин. Тобто, якщо у 1989 році вважало рідною російську 12,3% етнічних українців, то у 2001 році — 14,8%, причому, що є особливо несприятливим чинником етнополітичної консолідації української етнічної нації, 3,2% усього етнічно українського населення взагалі не володіє українською мовою. При зростанні частки етнічних українців на 5,1% частка населення з рідною українською мовою зросла лише на 2,8%. І це при тому, що й відносно більша частка представників етнонаціональних меншин визнала рідною українську мову. Слід, однак, зауважити, що зростання частки українців з рідною російською мовою частково зумовлено тим, що в українське середовище інтегрували акультуровані українці-іммігранти та деяка частка населення, що у минулому ідентифікувала себе як росіяни.

Рівень акультурації етнічних українців у російськомовне культурне середовище є певним індикатором стану етнонаціональної самосвідомості, адже для українців з рідною російською мовою більш характерна змішана, «радянська», чи регіональна ідентичність. Значення показника частки українців з рідною російською мовою істотно диференційоване як за окремими регіонами, так і у розрізі сільського і міського населення. Отже, якщо загалом по Україні 14,8% етнічних українців визнало рідною російську мову, то у міському середовищі 21,8%, а у сільській місцевості — 2,7%. Порівняно з 1989 роком частка українського населення з рідною російською мовою у містах зросла на 1,8%, а у селах — на 0,7%. Як бачимо, попри деякі тенденції до русифікації українського села, все ж основним середовищем русифікаційно-асиміляційних процесів залишаються українські міста, відображаючи кризовий стан української етнічності. Найбільша частка українців (переважно це мешканці обласних центрів та великих міст) асимілювала в російськомовне середовище АР Крим (59,5%), Донецької (58,7%) та Луганської (49,4%) областей (рис. 5.8). Ступінь цілісності українського культурно-ментального середовища відображають, по-перше, загальнорегіональні показники мовної асиміляції, і, по-друге, співвідношення частки українців, що вважає рідною українську мову у великих містах, та у сільській місцевості. Отже, щодо мовної асиміляції українців у сільській місцевості, то лише в Автономній Республіці Крим більше половини (51,7%) українського сільського населення вважає рідною російську мову. Порівняно високою є частка сільських українців з рідною російською мовою ще у Донецькій (21,4%), Луганській (14,2%) та Запорізькій (10,0%) областях. Окрім цих регіонів, деякі контрасти між міським і сільським населенням у визначенні українцями своєї рідної мови характерні для Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей. А найбільший розрив між часткою українців, що вважають рідною російську мову, у регіональному центрі та у сільській місцевості характерний для АР Крим, Луганської, Донецької, Запорізької, Миколаївської, Одеської, Харківської, Херсонської областей (рис. 5.9). У процесах мовної русифікації етнічних українців східних й південних регіонів простежується й така закономірність: чим більша частка етнічних українців в адміністративних одиницях, тим більшою є серед них і питома вага тих, хто вважає рідною українську мову. Ця залежність є помітною як на внутрішньорегіональному, так і на загальнодержавному рівнях. Так, коефіцієнт кореляції між часткою етнічних українців в адміністративних районах Луганської області та питомою вагою українців з рідною українською мовою становить 0,87. На рівні регіонів коефіцієнт кореляції між часткою українців в усьому населенні і часткою українців, що вважають рідною російську мову (не включаючи Закарпатської і Чернівецької областей, де зниження питомої ваги українців не пов'язане з демографічною вагою етнічних росіян), становить (-0,95), засвідчуючи наявність тісного оберненого зв'язку між цими показниками.

Опосередкованим відображенням культурної цілісності українського середовища є також і показник частки росіян, котрі вважали рідною українську мову, який також істотно коливається за регіонами: від 0,2% у АР Крим, 1,3% у Донецькій і 1,7% у Луганській областях до 19,6% у Тернопільській і 18,6% у Житомирській областях (при середньому 3,9%). Тобто найвищою є частка росіян з рідною українською мовою (понад 10 %) у тих регіонах, де поряд із значною часткою українців більш розвинутим є українське мовно-культурне середовище (західні і центральні регіони України) і найнижчою у східних і південних регіонах, де є найвищим ступінь компактності розселення росіян, а українське культурне середовище має переважно фрагментарний характер (рис. 5.9).

Рис. 5.8. Питома вага етнічних українців, які вважають рідною російську мову

Отже, обсяги мовної асиміляції українців у середовищі великих міст та у сільському і містечковому середовищах з урахуванням деяких інших чинників дають змогу окреслити територіальну модель культурно-лінгвістичної структури українського етносу, виділяючи такі ареали: 1) ареал з відносно цілісним українським культурним середовищем; 2) ареал з переважно цілісним сільським середовищем і середовищем малих міських поселень та деякою акультурацією українського населення обласних центрів, де менше 10% етнічних українців вважає рідною російську мову; 3) ареал з порушеними внутрішньорегіональними етнокультурними зв'язками: мовно асимільоване українське населення великих і середніх міст (більше 10% етнічних українців вважають рідною російську мову) і лише частково асимільоване українське населення сільської місцевості; 4) ареали із загостреними кризовими виявами української етнічності (половина і більше українського населення вважає рідною російську мову) (рис. 5.10). Для кожного із зазначених ареалів характерна низка мовно-культурних особливостей, які склалися в ході заселення території та інших соціально-політичних процесів. Перший, територіально найбільший, ареал охоплює етнічно українське населення всіх західних і центрально-західних областей України. В історично-географічному аспекті — це переважно ядро формування і розселення, яке, з огляду на вищу опірність, зазнало дещо меншої акультурації. Другий культурно-лінгвістичний ареал українського розселення включає частину українського населення центральної і центрально-східної (переважно Лівобережної) України, яка за історичними особливостями також належить до первинного ядра розселення українського народу. Характерною для цього району є практика вживання української мови у домашній обстановці і російської мови у громадських місцях, що разом з іншими чинниками зумовлює значну невідповідність структури населення з рідною мовою і структури культурно-інформаційного середовища великих міст. До третього культурно-лінгвістичного району в межах української етнічної території належать переважно центрально-східні (Дніпропетровщина), східні (Харківщина) та південні регіони України (Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області). Попри те, що сільське населення цього району у великій більшості вважає рідною українську мову, її мінімальне використання у більших містах «тисне» на різні соціальні середовища сільської місцевості (молодь, інтелігенцію), що веде до поступового звуження україномовного середовища і в українському селі. І нарешті, кризові явища української етнічності (глибока русифікація українського як міського, так і сільського населення, низький рівень володіння українською мовою, змішана і регіональна ідентичності та ін.), характерні для виділеного нами четвертого культурно-лінгвістичного району, найбільше виявляються у Донецькій і Луганській областях та у АР Крим. Важливо зауважити, що рівень кризи української етнічності має певне політичне значення, зумовлюючи насамперед маргіналізацію політичних настроїв.

Рис. 5.9. Частка етнічних росіян, що вважають рідною українську мову

Рис. 5.10. Регіональні відмінності культурно-лінгвістичної структури української етнічної нації

Рис. 5.11. Частка населення, що вважало у 2001 році рідною українську мову

Мовна асиміляція етнічних українців та представників етнічних меншин у російськомовне середовище спричинила також невідповідність етнонаціональної структури населення структурі населення за рідною мовою і загалом, і за регіонами, що є результатом тривалої бездержавності українства і, зокрема, мовної політики колишнього Радянського Союзу. Але навіть за результатами останнього радянського перепису населення 1989 р., україномовне населення становило абсолютну більшість і в Україні (64,6%), і в двадцяти двох регіонах (табл. 5.6). Російськомовне населення становило тоді в Україні 32,9%, абсолютну більшість в АР Крим (82,6%), Донецькій (67,7%) та Луганській (63,7%) областях і відносну — в Одеській області. І лише 2,5% громадян України визнавало рідною інші мови. Перший український перепис населення 2001 року хоча й не зафіксував принципово нових змін у кількісних співвідношеннях населення з рідною мовою (рис. 5.11), але все ж виявив деякі нові тенденції. Зокрема, як уже зазначалося, зросла частка населення з рідною українською мовою до 67,5% (на 2,8%), зменшилася до 29,6% питома вага населення з рідною російською мовою (на 3,2%). Однак, як бачимо з рис. 5.12, темпи зростання частки населення з рідною українською мовою значно відстали від темпів збільшення частки етнічних українців, засвідчуючи збереження несприятливих для української етнічності інформаційних та культурно-ментальних обставин. У регіональному вимірі тенденції зміни структури населення за рідною мовою дещо диференційовані: при зростанні частки населення з рідною українською мовою у більшості регіонів, у АР Крим, Донецькій та Луганській областях спостерігалось її зменшення (рис. 5.13). Водночас у Донецькій і Луганській областях відповідно зросла частка населення з рідною російською мовою, а у АР Крим — з рідною кримськотатарською. Частка населення, що вважає рідними інші, крім української та російської, мови загалом також дещо зросла (на 0,4% з 2,5% у 1989 році до 2,9% у 2001 році). Але це відбулося завдяки зростанню їхньої питомої ваги у кількох регіонах (АР Крим, Кіровоградська, Одеська і Чернівецька області), тоді, коли в більшості областей спостерігалось зменшення частки населення, що вважає рідними інші, крім української та російської, мови. І на сьогодні лише у трьох областях (Закарпатській, Одеській, Чернівецькій) та в АР Крим вона перевищує 10%. Останній факт також свідчить про безпідставність абсолютизації поліетнічності України загалом.

В узагальненому вигляді параметри етномовної ситуації та обсяги асиміляційних процесів, у т. ч. і здатність україномовного середовища здійснювати природну асиміляцію щодо представників інших етнонаціональних груп, розкриває співвідношення питомої ваги етнічних українців та україномовного населення (Іуу) (табл. 5.6). Цей показник також істотно диференційований між регіонами історичного етнічно українського ядра та пізніше освоєними територіями. Виявляються тут й інші географічні особливості: а) у всіх західних та у двох центрально — західних (Житомирській і Хмельницькій) областях питома вага населення з рідною українською мовою є вищою питомої ваги етнічних українців і відповідно Іуу є менше 1; б) у межах великої центральної частини України цей показник істотно не змінюється і становить або 1 або лише трохи більше 1; в) різко переважає питома вага етнічних українців частку населення з рідною українською мовою лише у Донецькій й Луганській областях та у АР Крим.

Таблиця 5.6

Структура населення України за рідною мовою в розрізі областей і автономії (за результатами переписів населення 1989 і 2001 років)

Рис. 5.12. Істотні зміни в етнолінгвістичній структурі населення України впродовж 1959-2001 років

Рис. 5.13. Регіональні відмінності динаміки питомої ваги населення, що вважало рідною українську мову, за міжпереписний період (1989-2001 рр.)

Що ж до співвідношення частки українців з рідною російською мовою та частки росіян з рідною українською (Іур), яке при порівнянні відображає різні рівні асиміляції українців та росіян, то значення цього показника за регіонами (табл. 5.6) засвідчує, що в усіх областях історичного ядра України частка українців з рідною російською мовою є меншою від частки росіян з рідною українською мовою.

Отже, українську мову визнають рідною на близько 80% території України, хоча в деяких регіонах (Донбас, крайній південь України) вона функціонує лише в сільській місцевості й у маргіналізованому вигляді, не охоплюючи всіх верств населення. Очевидно, що у цих регіонах українська мова як комунікаційний чинник не виконує своєї ролі у життєдіяльності різних верств суспільства і у процесах,які відбуваються в ньому, у т. ч. міжрегіональних і міжпоселенських, а лише соціально — фрагментарних, поступово втрачаючи природний і творчий характер, і не інтегрує різні діалекти, жаргони, не формує відповідно до суспільних потреб нові конструкції, набуваючи рис вторинності чи рідко уживаного паралельного перекладу.

Зважаючи на те, що міста — це вершинні комунікаційні вузли етносоціальних зв'язків, етногеографічна біполярність значної частини території України (переважно російськомовне велике місто — україномовна прилегла сільська округа) розриває систему територіальних (міжрегіональних і внутрішньорегіональних) поєднань, послаблює комунікаційну зв'язаність української етнічної нації. Геополітичний аспект цієї проблематики проявляється і у неоптимальності територіальної структури української культурної сфери, для якої характерна не лише регіональна поляризація, а й, що найбільш небезпечно для інтересів української культури, — поляризація у відношенні: велике, переважно російськомовне, місто (особливо Харків, Дніпропетровськ та ін.) і здебільшого україномовні сільське середовище та середовище малих міських поселень.

Очевидною є функціональна невідповідність двох середовищ, зокрема, у тому плані, що такий великий, значною мірою відчужений від української культури, центр не має підстав і можливостей забезпечувати органічні культурні потреби прилеглої округи. Тобто культурна продукція таких великих міст, як Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків, Одеса не лише іде врозріз з органічними потребам прилеглої округи, але й у багатьох аспектах стає причиною виникнення дискомфортних і дискримінаційних умов для україномовного населення. Наприклад, випускники українських шкіл сільської місцевості та малих міських поселень, потрапляючи у російськомовну атмосферу вищих закладів освіти великих міст, переживали і надалі переживають різні стресові ситуації, які накладають відбиток на дальше формування особистості. А з іншого боку, українське культурне середовище сільської місцевості та малих міських поселень, не знаходячи свого логічного вивершення у середовищі великих міст, зазнавало і зазнає поступової маргіналізації та акультурації, які виявляються, наприклад, у вживанні етнічної мови лише на побутовому рівні й у середовищі соціально нижчих верств населення.

Враховуючи те, що і надалі відбуватиметься процес урбанізації (який зараз дещо призупинився через трансформаційну економічну кризу), і українське мовно-культурне середовище сільської місцевості невблаганно звужуватиметься, то, якщо не буде створено необхідних передумов для розвитку української культури у великих містах, загроза поглиблення кризи української етнічності стає досить реальною. Отже, недостатній розвиток україномовної культури у великих містах перешкоджає українській етнічній нації завершити необхідний процес модернізації. Водночас проблема кризи української етнічності має системний культурно-політичний характер, і її не можна зводити, як це часто розглядають, лише до мовної асиміляції. Деконцентричний тип територіальної структури української культури, її фрагментарність та маргіналізація у середовищі великих міст — це не лише результат державної політики кількох останніх десятиліть, але й наслідок сукупної дії багатьох чинників (і влада, і церква, і школа, і військо) впродовж щонайменше двох останніх віків. А тому ця ситуація уже має сформовані і стійкі механізми відтворення, які втілюються у багатьох стереотипах мислення та поведінки, що продовжують спрацьовувати і в умовах незалежної України.

Незважаючи на те, що більшість українського населення всіх регіонів усвідомлює себе єдиним народом, як і в минулому, так і в новітні часи були спроби порушити його внутрішню єдність. На початку 90-х років минулого століття знову активно стали поширюватись ідеї «формування нових етноспільнот», які Я. Дашкевич, ураховуючи відсутність об'єктивних передумов, назвав псевдоетноменшинами (1994). З часом спроби утвердити такі штучні проекти нових спільнот, як новороси, слобожани та інші, з огляду на їхню повну етноісторичну безпідставність, не мали жодних результатів. Складнішою залишається проблема політичного русинства, що має досить довгу передісторію. Спираючись на збереження самоназви «русини», яку протиставляють самоназві «українці», ігнорується те, що самоназва «русини», яка була поширеною на всій українській етнічній території, на відміну від російської чи білоруської, генетично виходить з часів Київської Русі, що свідчить на користь соборності українських земель. Прийняття етносом нової самоназви (в нашому випадку «українці») є звичним явищем серед інших народів і не створює якихось проблем. В етнографічному аспекті більшість українського населення Закарпаття належить до етнографічних груп лемків, бойків, гуцулів, які компактно проживають в інших історичних регіонах України (Галичині, Буковині). Незважаючи на довготривале перебування в складі інших держав, закарпатські українці всенародно підтримали 15 березня 1939 р. самовизначення Карпатської України як держави українського народу. Отже, політичне русинство в своїй основі — штучне явище, в конструюванні якого значну роль відіграли як окремі особи, так і політичні структури сусідніх держав. Проте є й деякі об'єктивні обставини, які детермінували це явище. Це, по-перше, труднощі переходу від самоназви русини до нової самоназви українці. В інших регіонах Західної України (Галичині, Буковині) цей перехід проходив значно раніше, в інших умовах, і тому безболісно. В Закарпатті цей процес відбувався пізніше, в умовах, коли значна частина інтелігенції вже була втягнута в розроблені політичними колами сусідніх держав сепаратні етнополітичні моделі. Звідси і певний психологічний бар'єр сприйняття частиною населення нової самоназви, що теж потребує не жорсткої їхньої критики, а толерантного роз'яснення. Не розглядаючи підкарпатських українців як окремий субетнос, адже вони належать до різних етнографічних груп, все ж не можна ігнорувати значення тривалої спільності історичної долі, наявність своєрідних культурних, зокрема літературних, традицій. Соціологічні опитування з самого початку засвідчували, що частка осіб серед корінного українського населення Закарпаття, котре ідентифікувало б себе з русинами як окремим етносом, є мізерною. Це підтвердив і перепис населення 2001 року, методологія якого давала змогу усім бажаючим ідентифікувати себе як русини. В результаті визнало себе русинами 10 090 осіб, що становить менше одного відсотка усіх етнічних українців Закарпаття, причому 31% з них визнав рідною українську мову, а понад 2% російську, румунську, словацьку, угорську. Отже, на сьогодні політичне русинство — це локальне у просторі явище, зосереджене переважно в українсько-угорській етноконтактній смузі: 43% усього населення, яке ідентифікувало себе як русини, проживає у містах Ужгороді та Мукачевому, ще 30% розселені у Свалявському районі. За винятком Перечинського, Ужгородського та Свалявського, у всіх інших адміністративних районах частка тих, хто вважає себе русинами, є меншою 1% від усього етнічно українського населення. Тому з урахуванням усіх зазначених чинників стає очевидно, що об'єктивних підстав і реальної небезпеки етнічної сецесії в Закарпатті немає.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Які чинники знижують на сьогоднішній день рівень консолідованості української етнічної нації в Україні?

2. Розкрийте загальнодержавні та регіональні параметри мовної русифікації етнічних українців.

3. Охарактеризуйте регіональні особливості культурно-лінгвістичної структури української етнічної нації.

4. Чим зумовлена і як проявляється неоптимальність українського мовно-культурного середовища через систему розселення?

5. Зробіть порівняльну характеристику географії населення з рідною українською та рідною російською мовами.

6. Розкрийте сутність проблеми політичного русинства.