Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 5. Етногеографічна структура сучасної України
5.6. Етногеографічне районування України

Внутрішні етногеографічні відмінності в межах держав здебільшого мають закономірний характер, зумовлений низкою чинників (мозаїчність територіальної структури етносів, міграції населення, складність міжетнічного розселення, суб'єктивні моменти формування державної території і державних кордонів). Причому всі зазначені чинники є взаємопов'язаними, а їхня сукупна дія зумовлює формування своєрідних етногеографічних районів. Слід додати, що помітна етногеографічна диференціація характерна не лише для поліетнічних, але й для більшості переважно моноетнічних і особливо молодих, ще недостатньо консолідованих, національних держав, у т. ч. й для України. Так, в Україні, попри помітний вплив багатьох чинників, все ж основним, який визначив районні етногеографічні відмінності, є історико-географічний чинник, тобто особливості розвитку українських земель у складі різних держав. Водночас виявлення районних відмінностей значною мірою суб'єктивний процес, який визначається метою, завданням та методичними підходами дослідника, що зумовлює необов'язкову тотожність схем районування, зокрема, й плюралізм моделей етногеографічного районування.

Отже, на основі аналізу ширшої сукупності етнодемографічних та етносоціальних показників (частка етнічних українців і етнічних меншин, етнічна мозаїчність регіонів, структура населення за рідною мовою, ступінь асиміляції етнонаціональних груп, а також ступінь їхньої інтегрованості в українське культурно-політичне середовище) ми виділяємо як окремі етногеографічні райони такі групи областей: 1) Закарпатська і Чернівецька області; 2) Волинсько-Галицький район (Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська області); 3) Центральний район (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська і Чернігівська області); 4) Донецький район (Донецька і Луганська області); 5) Одеський район (Одеська область); 6) Центрально-Причорноморський район (Миколаївська і Херсонська області); 7) Дніпровсько-Харківський регіон (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області); 8) Кримський район (АР Крим) (рис. 5.17). Необхідно підкреслити, що ці райони виділено на підставі однорідності етносоціальних показників та з урахуванням особливостей заселення території (вона впливає на компактність розселення етнонаціональних меншин) і географічного положення, і їх не можна розглядати як цілісні вузлові райони. З огляду на це, вони не можуть бути суб'єктами територіально — політичних взаємин, а сам підхід є різновидом галузевого етногеографічного районування, тобто суб'єктивною (за метою, принципами) моделлю районування, що спирається на об'єктивні етногеографічні відмінності.

Рис. 5.17. Етногеографічне районування України

В межах більшості виділених районів для адміністративних областей, хоча і характерна наближеність етнодемографічних і етносоціальних параметрів, є і окремі відхилення. Це стосується, зокрема, Центрального району, де вирізняється дещо відмінними рисами Сумська область. Так, якщо у всіх областях цього району частка українців є більшою 90%, то у Сумській області вона становить 88,8%. Дещо вищою тут є частка українців з рідною російською мовою. Але все ж ці відхилення не є якісно відмінними і водночас на порядок меншими, порівняно з показниками сусідньої, Харківської області. І більшість етнодемографічних характеристик пов'язують Сумську область з Чернігівською й Полтавською областями та Центральним районом загалом. Так само у межах Дніпровсько-Харківського етногеографічного району за середніми значеннями питомої ваги українців та росіян, частки населення з рідною російською мовою, а також іншими показниками, Дніпропетровська область помітно відрізняється від Запорізької та Харківської. Водночас об'єднують ці області в один регіон, окрім сучасних етногеографічних засад, деякі подібні моменти заселення та освоєння, зокрема, велика роль процесів індустріалізації та урбанізації, і, разом з тим істотні відмінності від інших регіонів.

У цій моделі враховано цілісність адміністративних регіонів вищого рівня, хоча вона, з огляду на помітні внутрішньообласні відмінності, є до деякої міри надто великим узагальненням, не зовсім відповідаючи потребам середньомасштабного етногеографічного районування. Однак з урахуванням того, що області є певною мірою цілісними регіонами з єдиною системою регіональної політики в інформаційній, освітній, культурній та інших сферах (це значною мірою пов'язано з культурно-організаційною роллю обласного центру), усю територію кожної області було включено до одного етногеографічного району. Ці застереження стосуються Одеського району, в межах якого етнічно поліареальний характер має переважно лише південнобессарабська частина, водночас у східних районах етнічні українці становлять більшість, а населення етнічних меншин розселене дисперсно.

Окреслені етногеографічні райони України істотно відрізняються розмірами, географічним положенням, етнонаціональною структурою та проблематикою міжетнічних взаємин. Так, хоча Чернівецька і Закарпатська області й не утворюють суцільного регіону, проте їх об'єднують подібні риси геополітичного розміщення, історико-географічних передумов, деякі особливості етнонаціональної структури населення та громадсько-політичної активності етнічних груп. Етнічно українське населення становить понад 75%, а індекс кількісного переважання українців над найбільшою етнонаціональною групою є за областями приблизно однаковим (6,7 — у Закарпатській області і 6,0 — у Чернівецькій). Етнічні меншини розселені значною мірою компактно, причому безпосередньо у прикордонній, переважно сільській, місцевості (насамперед Берегівський район Закарпатської області, Герцаївський та Новоселицький райони Чернівецької області). Окрім цих районів, де автохтонне населення національних меншин становить більшість, В. О. Джаман на основі розрахунків за методикою Б. Еккеля та Е. Пґясецького виділяє у межах цих областей райони із значним ступенем поліетнічності (Виноградівський та Ужгородський Закарпатської та Глибоцький і Сторожинецький Чернівецької областей) (2003).

Як для української етнічної нації, так і для більшості етнічних меншин, характерним є високий ступінь етнічної самосвідомості і відповідно низьким є ступінь мовної асиміляції. Так, у Закарпатській області 99,2% українців, 97,1% угорців, 99,0% румунів, 91,7% росіян вважають рідною мову своєї національності. І лише більше половини словаків, ромів (циган), білорусів та євреїв визнають рідними мови не своєї національності. Так само у межах Чернівецької області понад 98% українців та понад 91% румунів, молдаван і росіян вважають рідними свої національні мови. Однією з етнополітичних проблем цих областей є низький ступінь володіння українською мовою неслов'янськими національними меншинами. Для прикладу, у Закарпатській області лише 45,5% етнічних угорців і 24,2% етнічних румунів зазначили під час перепису 2001 року, що вільно володіють українською мовою.

Західний, Волинсько-Галицький, район, який охоплює п'ять областей (Волинську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську, Тернопільську), має загалом моноетнічний характер, вирізняючись високою часткою етнічних українців (понад 95%), малою часткою етнічних росіян (менше 5%) та російськомовного населення (менше 4%). Індекс кількісного переважання українців над найбільшою етнічною меншиною є у цій частині України найвищим і коливається від близько 27 у Львівській області до понад 78 — у Тернопільській. Етнічні росіяни розселені зазвичай у великих та середніх містах — адміністративних, промислових та рекреаційних центрах. Частка міського населення серед них становить понад 80%. В обласних центрах району питома вага етнічних росіян становить від 3% (у Тернополі) до 8,9% (у Львові). Досить добре адаптовані тут росіяни до українського культурного середовища. Від 12 до 20% з них вважає рідною українську мову, і водночас серед тих, хто вважає рідною мову своєї національності, порівняно з іншими районами, високим є ступінь вільного володіння українською мовою. Разом з тим частка росіян, які безпосередньо народилися у Волинсько-Галицькому районі, є невеликою (менше 2% від усього населення, народженого у цьому районі), що є одним з чинників зниження компліментарності етнічних росіян та етнічної більшості. У післявоєнний період тут різко зменшилася чисельність та питома вага західнослов'янських етнічних меншин (поляків, словаків, чехів), які порівняно з іншими меншинами, більш відкриті до сприйняття української мови та культури. Високий ступінь самосвідомості українського населення стимулював і підвищену громадську активність етнонаціональних меншин, що позначилося на створенні широкої мережі етнонаціональних товариств.

В основі території Центрального району, як і Волинсько-Галицького, — первинний ареал українського розселення та націотворення, що значною мірою визначає його здебільшого моноетнічний характер: частка українців тут коливається від понад 85% (лише Сумська область) до близько 95% (Вінницька), а індекс їхнього кількісного переважання — від близько 10 у Сумській області до 26,4 — у Хмельницкій, що дещо нижче, ніж у Волинсько-Галицькому районі. В сільській місцевості питома вага етнічних українців — понад 95%. Частка українців з рідною російською мовою є трохи більшою, ніж у Волинсько-Галицькому районі, і коливається на правобережній частині від 1 до 4%, а на лівобережній доходить до 7,6%. Але загалом частка україномовного населення лише трохи менша частки українців і, що має особливо вагоме індикативне значення як для визначення меж самого району, так і для оцінення цілісності українського культурного середовища, в усіх областях Центрального району частка українців з рідною російською мовою є меншою від частки росіян з рідною українською мовою. Виняток становлять лише м. Київ та деякі промислові міста (Кременчук, Шостка). Загалом при наближеності значень більшості показників зберігається певна диференціація між лівобережними і правобережними частинами району. На відміну від Волинсько-Галицького району, в межах Центрального району більш помітними є і внутрішньообласні відмінності: частка українців в обласних центрах з рідною російською мовою є помітно вищою, ніж у сільській місцевості чи навіть у середовищі малих і середніх міст, а україномовне середовище обласних центрів і м. Києва є значно вужчим від питомої ваги населення з рідною українською мовою. Наприклад, частка українців з рідною російською мовою у м. Вінниці становить 4,9%, тоді коли у середньому по області — 1,2%, у м. Житомирі й у Житомирській області — відповідно 7,1% та 2,2%, а у Кіровограді та Кіровоградській області — 9,3% і 3,3%. Етнонаціональні меншини (євреї, росіяни) у Центральному районі здебільшого розселені дисперсно у великих адміністративних та промислових центрах. Виняток становить Путильський район Сумської області, де незначну кількісну перевагу (51,6% росіян і 47,4% українців) мають етнічні росіяни. Є невеликі ареали компактного розселення поляків (у Житомирській, Вінницькій, Хмельницькій областях), білорусів (у Чернігівській області), молдаван (у Вінницькій, Кіровоградській областях).

Дніпровсько-Харківський етногеографічний район є цілком у межах української етнічної території, але був заселений українцями дещо пізніше, ніж Центральний. Свій відбиток наклало тут й економічне освоєння, адже високий рівень індустріального розвитку, значні земельні ресурси постійно стимулювали імміграцію неукраїнського населення, особливо до великих міст, адміністративних і промислових центрів. Так, за даними перепису 2001 року, 9,6% населення Дніпропетровської області народилося на території Росії. Отже, на сьогодні у межах цього етногеографічного району частка українців серед усього населення коливається від 70 до 80%, сільського — від 77% у Запорізькій області до 90,4% — у Дніпропетровській. За міжпереписний період частка етнічних українців тут зросла на 7,8%, що значно вище від середньоукраїнських значень динаміки питомої ваги етнічно українського населення. А у місті Харкові, наприклад, — на 10,6%. У районі зосереджено 22% усіх етнічних росіян України, їхня частка коливається від 17,6% у Дніпропетровській області до 25,6% у Харківській.

Індекс кількісного переважання етнічних українців коливається від майже 3 у Запорізькій і Харківській областях до 4,5 — у Дніпропетровській області. Частка українців, що вважає рідною мову своєї національності, становить у середньому понад 70%. Водночас тут є більш помітною диференціація у мовній асиміляції українців між сільським та міським населенням. Так, у Харківській області лише 66,7% міського українського населення вважає рідною мову своєї національності, а у м. Харкові — лише 50,4%. Разом з тим у сільській місцевості українська мова функціонує досить широко. І вважає її рідною у Харківській області 91,8% сільських українців, хоча за міжпереписний період у цій області спостерігалось зростання мовної русифікації етнічно українського населення. Але зростала і частка росіян з рідною українською мовою. Загалом по району їхня питома вага (4 — 6%) є вищою, ніж у середньому по Україні. А сумарно частка населення (і українці, і росіяни, й інші етнічні групи), рідною мовою якого є українська, становить від 50% (у Запорізькій області) до 67% (у Дніпропетровській). Як бачимо, ступінь русифікації українців є тут значно нижчим, ніж у сусідньому, Донецькому, районі, а українізації росіян — відповідно вищим.

У двох областях (Миколаївській та Херсонській) південного, Центрально-Причорноморського етногеографічного району, який тривалий час перебував у сфері українських культурно — політичних впливів, а у кінці ХVІІІ — на поч. ХІХ ст. остаточно став складовою української етнічної території, питома вага українців за переписом 2001 року є приблизно однаковою і становить 82%. Так само однаковою за областями є і частка росіян (14,1%) та індекс кількісного переважання українців — 5,8. Сільське населення має тут, як і загалом по Україні, більш моноетнічний характер: за наявності вкраплень поселень чи окремих громад етнонаціональних меншин (молдаван, болгар, росіян) понад 88% всього населення — етнічні українці. У Миколаївській області найбільше проживає представників етнонаціональних меншин у Братському, Жовтневому, Казанківському, Очаківському районах, а у Херсонській області — у Генічеському, Нижньосірогозькому, Скадовському. Серед міського населення частка росіян у середньому досягає 18%. Лише трохи більшою є їхня питома вага в обласних центрах та у містах Нова Каховка, Южноукраїнськ. Поряд з етнодемографічними параметрами якісно відмінною характеристикою Центрально-Причорноморського району є більша питома вага українців з рідною російською мовою, ніж росіян з рідною українською, що є відображенням глибшої мовної асиміляції українців південної частини України. Більшою у цьому аспекті є і диференціація між сільським і міським населенням. Так, якщо понад 95% українського сільського населення Миколаївської області вважали рідною мову своєї національності, то в обласному центрі, Миколаєві, ця частка становила лише 56%.

Східний, Донецький, район також майже повністю розміщений у межах української етнічної території, але з огляду на пізніше масове заселення, значний вплив міграції та асиміляції етнічно українського населення в процесі економічного освоєння має на сьогодні значною мірою двоетнічний, українсько-російський, характер. У районі проживає 34% усіх росіян України, причому понад 11% усього населення народилося на території Росії. Частка етнічних українців у населенні загалом становить більше 57%, у сільському — близько 73%. Відповідно частка росіян у всьому населенні — понад 38%, у сільському населенні — понад 20%. Індекс кількісного переважання етнічно українського населення досягає лише 1,5. Абсолютну більшість етнічні росіяни становлять лише в двох адміністративних районах сільської місцевості — Краснодонському (51,7%) та Станично — Луганському (61,1%). З інших етнічних меншин своєю часткою (1,6% населення Донецької області) і громадською активністю виділяються греки. Населення з рідною українською мовою за переписом 2001 року становить меншість — лише близько 27%. Його питома вага за міжпереписний період зменшилася на близько 5%, тобто саме у цьому районі найбільше виявилась невідповідність тенденцій динаміки етнонаціональних спільнот і груп та лінгвістичних груп, з огляду насамперед на більші обсяги зміни етнічної самоідентифікації і водночас стабільність мовної самоідентифікації. Характерною рисою регіону є також глибока криза української етнічності, особливо у центрі та на півдні, а також русифікація представників малих етнічних груп. Водночас висока частка міжетнічних шлюбів, поряд з іншими чинниками, зумовила до деякої міри нівеляцію етнонаціональної самосвідомості і відносно більше поширення регіональної ідентичності. Впродовж 90-х років Донецький район став епіцентром імміграції із сусідніх, нестабільних, районів Росії, Північного і Південного Кавказу, що ускладнює тут соціально-політичні і культурні взаємини.

Виділення Одеської області в окремий етногеографічний район пояснюється низкою об'єктивних підстав і насамперед тим, що це регіон з найвищою в Україні етнічною мозаїчністю, яка має не лише дисперсно-змішаний, а значною мірою поліареальний характер. Це стосується передусім південнобессарабської частини, етнонаціональна структура якої сформувалася в ході кількох хвиль переселень українців та населення етнонаціональних меншин, що відбувалися як унаслідок об'єктивних процесів заселення, так і внаслідок цілеспрямованої політики російського уряду впродовж ХVІІІ-хІХ ст. Чинник розселення і культурної присутності етнонаціональних меншин, як в історичному, так і сучасному аспектах, має також вагоме значення і для Одеської агломерації, і для північної частини області. Незважаючи на абсолютну більшість українського населення за переписом 2001 року (62,8%), у мовній структурі регіону населення з рідною українською мовою становить лише відносну більшість (менше 50%, але це більше питомої ваги населення з рідною російською мовою). Кількість етнічно українського населення є лише втричі вищою, ніж кількість населення найбільшої етнонаціональної групи (росіян), що помітно менше, ніж у сусідніх регіонах. Співвідношення питомої ваги етнічних українців та етнонаціональних меншин у сільському та міському населенні є приблизно однаковим. З семи міст обласного підпорядкування українці становлять більшість у шести (Одесі, Білгороді-Дністровському, Іллічівську, Котовську, Теплодарі, Южному). І лише в Ізмаїлі відносну більшість (43,7%) становлять етнічні росіяни. Водночас у чотирьох адміністративних районах з 26 абсолютну чи відносну більшість становлять етнічні групи: болгари абсолютну більшість у Болградському районі (60,8%) та відносну більшість у Арцизькому (39,0%) і Тарутинському (37,5%) районах, молдавани відносну більшість у Ренійському районі (49,05%). Найбільш поліетнічним є Ізмаїльський район: 28,9% українців, 27,6% молдаван, 25,7% болгар, 16,2% росіян, 0,4% гагаузів і 0,3% ромів (циган). Поза межами Південної Бессарабії у всіх адміністративних районах абсолютну більшість мають етнічні українці, хоча у двох північних районах, Ананьївському та Котовському, порівняно значною (від 18 до 26%) є частка молдаван. За міжпереписний період питома вага українців у межах Одеської області зростала вищими темпами (на 7,6%), ніж у середньому по Україні. Збільшилася на 5,1% й кількість населення з рідною українською мовою. Однак рівень володіння українською мовою в середовищі етнічних меншин дуже низький (донедавна її фактично не вивчали у місцевих школах).

Найскладніша ситуація зберігається в Кримському регіоні. З огляду на складні процеси заселення та втручання державного чинника у етнодемографічну ситуацію, починаючи ще з кінця ХVІІІ ст. (організовані переселення, депортації корінного населення), цей регіон на сьогоднішній день все більше набуває поліетнічного характеру, але не поліареального, який формується більш природними процесами заселення, а етнічно змішаного, маючи, таким чином, окремі риси регіонів колонізаційного (переселенського) типу. Так, за даними перепису 2001 року, менше половини населення Криму (49,1%) народилося на території півострова, а ще 16,1% — в інших регіонах України. Водночас 18,8% громадян народилося на території Російської Федерації і 8,1% — на території Узбекистану. Порівняно із загальноукраїнськими співвідношеннями регіон виділяється абсолютною більшістю етнічно російського і російськомовного населення. Однак за міжпереписний період абсолютна кількість росіян істотно зменшилася: загалом на 11,6%, у міському населенні — на 10,9%, а у сільському — на 13,3%. Внаслідок вищих темпів зменшення людності, а також з огляду на різке збільшення кількості кримських татар, знизилася і питома вага етнічно російського населення на півострові: у всьому населенні на 7,3% (з 65,6 до 58,3%), у міському населенні — на 5,2% (з 71,1 до 65,9%), у сільському — на 9,9% (з 55,7% до 45,8%). Водночас, не враховуючи росіян, частка інших етнічних меншин зросла у всьому населенні на 9,7%, у міському населенні — на 5,5%, у сільському — аж на 16,4%. Як ми уже зазначали, кількість кримських татар зросла у 6,3, вірмен — у 3,6, узбеків — у 4,6 раза. Також на 16% зросла кількість татар, на 73% — азербайджанців, на 23% — корейців, на 12% — греків, на 16% — німців, на 21% — грузинів. Зменшилася також і абсолюна кількість етнічних українців: на 9,5% загалом і на 5,1% у міському та аж на 14,9% у сільському населенні. Це зумовило (на фоні повернення депортованого населення) і зниження питомої ваги етнічних українців на 2,4% в усьому населенні і на 0,3% у міському та 6,5% у сільському населенні. З міст республіканського підпорядкування АР Крим найвищою була частка українців (понад 25%) за переписом 2001 року у Красноперекопську (40,9%), Арм'янську (36,2%), Ялті (27,6%), Джанкої (25,9%), найменшою (менше 20%) — у Керчі (15,4%), Судаку (17,6%), Феодосії (18,8%). У центральних містах півострова частка етнічно українського населення також була дещо нижчою від середньорегіональних значень: у Сімферополі — 21,3%, у Севастополі — 22,4% (порівняно з переписом 1989 року зросла на 1,8%).

Негативним чинником у перебігу етнополітичних процесів є також значний рівень асиміляції та акультурації етнічно українського населення, що перешкоджає йому виконувати культурно-інтеграційні та державно-консолідуючі функції. Так, частка українців з рідною російською мовою є тут найвищою в Україні — 59,5% (у міському населенні — 65,3%, у сільському — 51,7%), а частка росіян з рідною українською — найменшою (0,2%). Ще більшим є рівень мовної русифікації українців у центральних містах: у Сімферополі — 70,8%, Севастополі — 70,1%. І лише в північних районах (Красноперекопському, Первомайському, Роздольненському) частка українців з рідною українською мовою є вищою за 50%. Негативними є і тенденції розвитку етнолінгвістичної ситуації, адже за міжпереписний період питома вага етнічно українського населення, що вважає рідною українську мову, зменшилася аж на 12,2% (з 52,6% до 40,4%), а питома вага всього населення, яке вважає рідною українську мову, — на 3,7% (з 13,7 до 10,0%). Найнижчим в Україні є також і рівень володіння українською мовою в середовищі етнонаціональних меншин, а це створює додаткові культурні та інформаційно — комунікаційні бар'єри на шляху їхньої інтеграції в українське суспільство.

Окреслена модель етногеографічного районування України має передусім пізнавальне значення. Але оскільки для кожного з цих районів характерним є не лише набір своєрідних проблем, але й етнокультурних і етнополітичних пріоритетів, то і їхнє об'єктивне відтворення, з поясненням низки причинно-наслідкових зв'язків, розкриває механізми та варіанти оптимізації етнополітичних взаємин. Отже, ця модель етногеографічного районування разом з окресленням основних ідентифікаційних ознак районів може слугувати інформаційно-територіальною моделлю при здійсненні регіональної етнополітики.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. На основі яких показників здійснюють етногеографічне районування?

2. Назвіть найбільш характерні риси усіх етногеографічних районів України.

3. Які особливості етнонаціональної структури Центрального району є якісно відмінними від відповідних показників Одеського, Дніпровсько-Харківського та Центрально-Причорноморського районів?

4. В яких етногеографічних районах найбільш помітними є кризові вияви української етнічності?

5. Зробіть порівняльну характеристику етногеографічних особливостей Закарпатської, Чернівецької та Одеської областей.