Теорія культури - Олексій Панич 2009

Модуль 4. Концепції культури в філософії двадцятого століття (екзістенціалізм, герменевтика, філософія діалогу); теорії соціальної стратифікації культури; неотрадиціоналістська, ігрова та постмодерна концепції культури
Тема 22. Теоретичне осмислення культури в філософії діалогу (М.Бубер, М.Бахтін, В.Біблер)

Філософія діалогу — ще один інтелектуально-філософський напрямок думки двадцятого століття, якого після першої світової війни одночасно дійшли група західноєвропейських єврейських мислителів (Мартін Бубер, Франц Розенцвайг, Ойген Розеншток-Хюссі) і російський філософ та філолог Михаїл Бахтін; далі до цього ж напрямку долучилися «пізній» Бердяєв і французький філософ (також єврейського походження) Емманюель Левінас. Устрій філософії діалогу в її західноєвропейській версії справді глибоко вкорінений в духовній традиції юдаїзму і осмислення Танаху (християни зазвичай називають цей текст «Старим Заповітом»); але приклад Бахтіна показує, що аналогічного устрою думок можна було дійти і на ґрунті російської культури. Традиції Бахтіна в російській філософії кінця двадцятого століття плідно продовжив і розвинув Володимир Біблер, який приділив особливу увагу застосуванню ідей філософії діалогу в царині теорії та історії культури. В цьому курсі студентам пропонується ознайомитися з невеликими за обсягом фрагментами характерних для філософії діалогу текстів трьох ключових авторів: (1) «Я і Ти» Мартіна Бубера (1922), де з позицій філософії діалогу розглядаються зокрема процеси людського філо- та онтогенезу; (2) уривки з п’яти різних текстів Михаїла Бахтіна (1959-1974), де ідеї філософії діалогу застосовуються до вивчення історії літератури та культури; (3) уривки з двох робіт Володимира Біблера, що являють собою повномасштабну «діалогічну культурологію» в дусі філософських настанов, вироблених чільними представниками філософії діалогу раніше.

1. Бубер починає свій твір «Я і Ти» з протиставлення двох «основних слів» (Grundwort, буквально «основослово»), «Я-Ти» і «Я-Воно», які позначають два принципово різних ставлення людини до світу (мовою сучасної філософії, ставлення, відповідно, «суб’єкт-суб’єктне» та «суб’єкт-об’єктне»). Ці два ставлення цілком несумісні одне з одним, притому що обидва є універсальними: і як до «Воно» і як до «Ти» можна в принципі поставитися до чого завгодно (Бога, людини, природного явища тощо). Але «Я», як таке, виростає саме зі стосунків «Я-Ти», які, стосовно «Я», є не похідними, а первинними: «Я стаю для Ти; я постаю [як «Я»], говорячи Ти», («Ich werde am Du; Ich werdend spreche ich Du»).

2. Теза Бубера «На Початку є Стосунок» («Im Anfang ist die Beziehung») розкривається ним з посиланням на факти культури архаїчного суспільства (зокрема мова первинної людини, в якій, доводить Бубер, нероздільність цілого стосунку передує роздільності). І історично, впевнений Бубер, людина каже «Я-Ти» ще до того, як вона може сказати «Я»; і лише після останнього у людини виникає також спроможність сказати (і поставитися до світу в модусі) «Я-Воно». Те ж саме має місце і в розвитку дитини: її життя до народження є суцільним стосунком з тілом матері, і лише у подальшому виникає відокремлення, що уособлює дитину, зрештою дозволяючи їй стати «Я».

3. Світ речей, вважає Бубер, це світ «Воно», що має зв'язність у просторі та часі, і взагалі, за необхідністю, є світом нашого повсякденного життя. Але суто інструментальне, об’єктне ставлення до речей (і людей), при всій його неминучості, перетворюється на нелюдське, якщо ним і обмежується ставлення людини до світу. І навпаки, ставленням «Я-Ти» людина не може жити постійно (бо таке ставлення абсолютно непрагматичне — для нього взагалі немає об’єктів, а є лише інші суб’єкти), але, позбавляючись його взагалі, вона тим самим припиняє бути людиною.

4. На початку другої частини твору «Я і Ти» Бубер розповсюджує свої філософські принципи також безпосередньо на аналіз взаємодії культур: у взаємовпливі культур відбувається «розширення світу Воно» (як світу речей, техніки, спроможності людини перетворювати природний світ тощо), але водночас розвивається і та суто духовна сторона людського життя, яка дотична, навпаки, до сфери «Я-Ти». В цьому плані, теза Бубера «Дух не в Я, а поміж Я і Ти» стосується відносин культур не меншою мірою, ніж вона стосується відносин людських особистостей. Тим самим Бубер вже передбачає той поворот філософії діалогу до системного вивчення «діалогу культур», який буде здійснено згодом у творах Бахтіна і Біблера.

5. Бахтін, як і Бубер, наголошує на мовному характері діалогічних стосунків (діалог в принципі не може здійснюватися за відсутності мови), але водночас застерігає і проти розуміння діалогу як суто мовної форми. Отже, йдеться не про будь-який обмін репліками (адже це можуть бути і два паралельних монологи), а про особливі смислові стосунки між двома висловлюваннями, котрі дозволяють говорити про наявність справжнього діалогу. Ці діалогічні стосунки неодмінно носять особистісний характер, так що той, хто розуміє, неодмінно робить себе частиною «ситуації розуміння» (ця думка Бахтіна співзвучна розглянутим у попередній темі міркуванням Гадамера). Крім того, саме у ставленні до світу, що втілюється у висловлюванні, визначаються цінності, зокрема такі як добро, краса, істина (цією тезою Бахтін вступає в діалогічні зв’язки вже з Ріккертом та іншими теоретиками цінності, вписуючи і цю проблематику в фундаментальні настанови філософії діалогу).

6. Особливою проблемою для Бахтіна є проблема розуміння діалогу двох третьою особою — зокрема дослідником, що вивчає історію культури (цей поворот думки відсутній у Гадамера і ледь позначений в міркуваннях Бубера). Двоє людей ведуть свій діалог в культурі, звертаючись один до одного; чи передбачає їхній діалог участь ще когось третього? Так, переконаний Бахтін; і позицією цього «третього» є позиція ідеального розуміння, на яке в принципі розраховує кожен учасник діалогу, понад його звернення до свого конкретного адресату. Безумовно, дослідник, що вивчає і намагається зрозуміти будь-який діалог двох (приміром, полеміку Лютера з Еразмом), не є «ідеальним» третім, і його розуміння не може втілити в собі те ідеальне розуміння, на яке завжди розраховують учасники діалогу; але тільки іманентна будь-якому діалогу зверненість до «третього» дозволяє іншій особі, зокрема й досліднику, не бути в діалозі двох «третім зайвим». По суті, цим міркуванням Бахтін пояснює, як взагалі можливе транс-історичне розуміння, коли, припустимо, люди сучасної культури намагаються зрозуміти тексти давно минулої епохи: адже автори цих текстів зверталися зовсім не до нас! — відтак, чи не є подібний текст герметично замкненим для (точніше, від) нашого розуміння? Шпенглер відповів би на це питання ствердно; Гадамер — заперечно; але тільки Бахтін, також відповідаючи заперечно, водночас показує, як наше розуміння минулого структурно передбачається в устрої того діалогу, який вели між собою наші давно померлі історичні предки.

7. Саме розрив діалогу є, для Бахтіна, кінцем людськості; якщо Сартр колись полемічно заявив «пекло — це інші», Бахтін посилається на Томаса Манна, для якого пекло — це стан «абсолютної непочутості», або ж «абсолютної відсутності третього» — себто, того, хто, понад розуміння нас тими, хто поряд (в термінології Бахтіна, «другими»), завжди зберігає в собі спроможність зрозуміти більше.

8. Повертаючись до суто герменевтичної проблематики, Бахтін торкається методологічного питання, актуального для будь-якого дослідника культури: «що означає «зрозуміти»?» (пор. у попередній темі міркування Рікера над розбіжністю в тлумаченні процедури розуміння структуралізмом та герменевтикою). Для Бахтіна зрозуміти — це, насамперед, почути; критерієм же розуміння є не його «вірність» (кому з трьох неодмінних учасників діалогу тут потрібно бути вірним?), а його глибина.

9. Для філолога, вважає Бахтін, культура мусить бути необхідним «обрієм» дослідження — адже твори мистецтва (зокрема літератури) живуть лише в культурі, причому не лише своєї епохи, але й в культурах інших епох, які всі разом долучаються до так званого «Великого» історичного часу (термін, введений Бахтіним). При цьому, переживаючи «свій» час, ці твори збагачуються новими значеннями та смислами, а відтак, лише у своєму шляху крізь культурні епохи вони поступово розкривають повноту свого смислу. Постулювавши тим самим нескінченний діалог культурних епох, що здійснюється за посередництво витворів культури (зокрема й творів мистецтва), Бахтін вступає у відкриту полеміку зі Шпенглером, який відстоював принципову закритість культур одна для одної. Також важливо, що з бахтінської позиції будь-який артефакт культури (будь-яка річ, тощо) може бути сприйнятий як «тіло смислу», через яке проходять (власне, в якому втілюються) діалогічні стосунки людей і культур між собою.

10. Смисли, що породжуються будь-якою культурою, вважає Бахтін, є неодмінно однобічними (це ж саме стосується і кожної окремої людини); але саме тому культури, як і люди, органічно потрібні одна одній. Звідси діалог, «зустріч» культур — без їхнього злиття та змішування, але завжди з можливістю їхнього взаємного збагачення. Теза про «взаємність» тут носить цілком принциповий характер, оскільки культури, вступаючи своїми творами (кожен з яких є зверненням, своєрідною «реплікою») в транс- історичний діалог, строго кажучи, ніколи не вмирають: так, антична культура живе й розвивається і сьогодні, у міру того, як її смисли живуть і розвиваються в нашому сьогоднішньому її розумінні.

11. Подібний діалогічний підхід дозволяє Бахтіну переосмислити і власне поняття смислу (тим самим повертаючись до ще однієї проблеми, піднятої свого часу Ріккертом). Звідси знаменита бахтінська формула: «Смислами я називаю відповіді на запитання». Смисл потенційно нескінченний (як нескінченний діалог, що породжує смисли); при цьому актуалізуватися будь-який смисл може лише в діалогічному контакті з іншим смислом. «Окремого», ізольованого смислу не буває, як не буває і «першого» і «останнього» смислу (пор. міркування Рікера про герменевтичне розуміння історії як поступового становлення смислу). Значення, вважає Бахтін, є похідним від смислу — це абстрагований смисл, себто смисл, вилучений з діалогу (в цьому моменті проявляється принципова розбіжність філософії діалогу та семіотики). Аналогічно, код (інший типовий об’єкт семіотичного аналізу) є для Бахтіна абстрагованим, вилученим з діалогу контекстом.

12. Відповідно до такого тлумачення смислу, робота дослідника, історика культури, розглядається Бахтіним як коментування смислу смислом шляхом пошуку « зустрічі» власного історичного контексту дослідника з (1) первинним історичним контекстом коментованого ним явища культури, і (2) іншими історичними контекстами, в яких це явище культури також вже усталилося як значуще.

13. Біблер в роботі «Самостоянье человека» також звертається до ідеї діалогу культур, розглядаючи його крізь призму статусу в культурі окремої особистості. Особистість, стверджує Біблер, так само як і «образ культури» (Гамлет, Дон Кіхот тощо), хоч вона і детермінується власним часом та суспільством, завжди є також чимось більшим; особистість завжди живе не лише для сучасників, а й для «Великого» історичного часу, що й дозволяє їй бути «співрозмовником» людей, які з’являються в культурі на кілька тисяч років пізніше. Відтак, кожна людина — як і кожний витвір культури — має потенційно необмежені ресурси спілкування, смислоутворення, спрямовані як в сучасне, так і в культурне минуле та майбутнє.

14. Неявно трансформуючи соссюрівську ідею спів-протиставлення синхронії та діахронії (див. тема 21, пункт 12), Біблер говорить тут про наявність в кожній цивілізації двох векторів, один з яких спрямований на утримання і трансформацію поточного життя суспільства (саме цей вектор, вважає Біблер, аналізує Маркс у своєму аналізі процесу виробництва, для якого індивід є лише безликою функцією), а другий спрямований за межі поточної детермінації в світ транс-історичних, міжкультурних смислів, де кожен людський індивід є, навпаки, неповторним і самоцінним.

15. В книзі «От наукоучения — к логике культуры» Біблер зокрема дає цікаве культурологічне пояснення інтенсивного розвитку саме в двадцятому столітті такої галузі знань як культурологія: річ у тім, вважає Біблер, що в двадцятому столітті справді відбувся «зсув нашого буття до полюсу культури, або — зсув культури в епіцентр людського буття». Так сталося зокрема тому, що індивід у двадцятому столітті радикально відірвався від будь-якого «заданого», первинного для його формування культурного середовища (причому на рівні не лише елітарної, але й масової культури), після чого на перший план виступила проблема особистого свідомого культурного самовизначення. Через це у двадцятому столітті культура перетворюється на головний вимір людського життя, що пронизує собою економіку, техніку, політику, мистецтво тощо.

16. Ще раз трансформуючи тему спів-протиставлення синхронії та діахронії, Біблер постулює наявність в історії людства двох форм історичної спадковості: одна, пов’язана з висхідним рухом прогресу (пізніше Біблер пов’язує цей аспект з виміром цивілізації), а друга — власне культурна — пов’язана зі співіснуванням у «Великому» часі різних культурних епох, де місце прогресу заступає «приріст» міжкультурного смислу. З цієї точки зору, історія культури (на відміну від історії цивілізації) — це взагалі не прогрес, і навіть не розвиток, а збільшення кількості унікальних особистостей, культур чи культурних персонажів. Традиційно, додає Біблер, така логіка застосовувалася до вивчення історії мистецтва (пор. вище міркування Гадамера про роль мистецтвознавства у формуванні герменевтики), але в двадцятому столітті вона поступово розповсюдилася й на розуміння історії культури в цілому.

17. Як смисл, за логікою міркувань Бахтіна, завжди живе і утворюється лише на межі з іншим смислом, так і загалом культура, вважає Біблер, живе й розвивається лише на межі культури, в безперервному діалозі з ними — включаючи сюди, певна річ, також культури минулого і майбутнього. У кожної культури є власна історична доля і, безумовно, власна трагедія; культура ж людства загалом тоді постає як «трагедія трагедій», або «спілкування та діалог різних трагедій» в історичному часі.

18. Для особистості культура — не лише її духовний світ, але й форма її існування після тілесної смерті (так само як і для будь-якої культури в цілому «перетвореною формою» її існування є існування в смисловому тілі іншої культури). Власне, лише «в обрії культури» індивід стає особистістю, яка здатна наново вирішити свою вже визначену зовнішніми обставинами долю і, тим самим, набути статусу творця культури.

19. Характеризуючи поняття культури в цілому, Біблер пропонує три визначення культури, що взаємно доповнюють одне одного: (1) культура — це «форма одночасного буття і спілкування людей різних — минулих, теперішніх і майбутніх — культур, форма діалогу та взаємного породження цих культур»; (2) культура — це «форма самодетермі- нації індивіда в обрії особистості» (студентам рекомендується звернути увагу на кантівські витоки цього визначення); (3) культура — це «віднаходження світу вперше».

20. Кожна культура має свою внутрішню логіку (в широкому сенсі — як закономірність устрою та розвитку, але також як притаманний цій культурі тип раціональності, її власний «розум» і відповідний неповторний спосіб розуміння світу). В цьому логічному вимірі діалог культур може також бути розглянутим як «діалог логік» (а устрій цього діалогу — як «логіка діалогу логік»). Водночас, культура як «світ вперше» розкриває нам справжній виток проблеми «логіки початку логіки» (в курсі історії філософії, що викладається студентам Гуманітарного інституту, цю ідею найяскравіше подано в текстах Арістотеля та Фіхте).

21. Розуміння культури як самодетермінації передбачає відокремлення цієї останньої від детермінації людини ззовні (природними та суспільними обставинами — або, у фрейдівському вимірі, детермінації з боку «Воно» та «Понад-Я»). Людина творить культуру лише тією мірою, якою вона виходить за межі цієї детермінації й наважується на самовизначення. Найбільш важливим у Біблера є переведення цього традиційного кантівського мотиву в історико-культурний вимір: так звані «переломи» чи «докорінні повороти» в історії культури є саме сплесками самодетермінації, коли від діяльності в сталих формах культури, спрямованої назовні (на адаптацію до, чи перетворення, навколишнього світу) люди переходять до переформування самих базових форм культури, культурних смислів, типу раціональності, «логіки» тощо. Тим самим докорінні історичні трансформації ментальності (традиційний об’єкт інтересу «Школи Анналів») отримують у Біблера філософське тлумачення з опорою на кантівське розуміння сутності людини і культури в цілому.

22. У вимірі культури як «світу вперше» докорінне значення має твір — як художній, так і взагалі твір (витвір) як результат будь-якої майстерності (в широкому сенсі, мистецтва). При цьому одна і та сама річ може одночасно розглядатися (а) у вимірі цивілізації — як продукт споживання чи знаряддя праці, і (б) у вимірі культури — саме як твір, що має неминущу цінність як те, що породжене, створене людиною у світі. Саме твір є формою спілкування людей різних епох, своєрідним «містком», що з’єднує їх між собою. Найбільша універсалізація такого розуміння культури передбачає, що вся культура, і навіть весь світ в цілому постають також як твір, створений кимось (людством, коли йдеться про культуру; Богом, коли йдеться про Всесвіт) як звернення (спілкування) з поза-світовим співрозмовником (роль якого в історичному вимірі для кожної культури грає будь-яка інша культура). Культура, як і (в наших культурних уявленнях) буття загалом, постають як створення космосу з хаосу; усвідомлення ж цього складає основу того, що Біблер називає «філософською логікою культури».

Питання и завдання для самостійної роботи

1. В якому сенсі Бубер протиставляє «основні слова» «Я-Ти» і «Я-Воно»? Які два ставлення людини до світу втілюються в цих «основних словах»? Як ці два ставлення людини до світу співвідносяться між собою?

2. Який смисл має теза Бубера «На Початку є Стосунок»? Чи згодні Ви з тим, що ця теза Бубера справедливо описує початок історії людства і, водночас, початок життя окремої людини?

3. Чому, згідно Буберу, людина не може постійно перебувати у модусі стосунків «Я-Ти»? Чому вона, разом з тим, не може зовсім обійтися без цього модусу стосунків?

4. Як з філософських міркувань Бубера випливає ідея «діалогу культур»? Поясніть, в цьому ключі, тезу Бубера «Дух не в Я, а поміж Я і Ти».

5. Як, згідно Бахтіну, співвідносяться діалог як мовна форма і діалог як стосунок висловлювань? Чи може діалог як мовна форма бути по суті монологічним? Чи може, навпаки, монолог як мовна форма бути по суті діалогічним?

6. Чому в діалозі двох співрозмовників, на думку Бахтіна, неодмінно передбачається також позиція його «третього» учасника? Як це спостереження Бахтіна щодо устрою діалогу пояснює можливість розуміння людьми однієї історичної епохи творів (а через них і людей) іншої історичної епохи?

7. Що, з точки зору Бахтіна, для дослідника культури означає «розуміння» і яким є справжній критерій розуміння?

8. Як, згідно Бахтіну, розвивається та здійснюється «діалог культур»? Чому, з точки зору Бахтіна, принципово неможлива культура, яка не перебуває в діалозі з іншими?

9. Як Бахтін розуміє «смисл»? Чому, з точки зору Бахтіна, не може бути «окремого» (ізольованого), «першого» і «останнього» смислу? Як, з цієї точки зору, виглядає діяльність дослідника-культуролога, який шукає смислу в досліджуваних ним явищах культури?

10. Чим, з точки зору Біблера, подібні статус культури (в її відношенні до інших культур) і статус особистості в культурі? Поясніть тезу Біблера про те, що особистість — це індивід «в обрії культури».

11. Чому, з точки зору Біблера, саме двадцяте століття стало століттям народження культурології як окремої галузі гуманітарних досліджень?

12. Які дві форми історичної спадковості Біблер пов’язує, відповідно, з вимірами культури та цивілізації? Якому з цих двох вимірів історії людства притаманний прогрес, а якому (і чому) він не притаманний?

13. В якому сенсі культура людства є для Біблера «діалогом трагедій» та «діалогом логік»?

14. Як Біблер розвиває кантівську ідею культури як продукту і наслідку самодетермінації людини? Як, з цієї точки зору, Біблер пояснює логіку виникнення « переламних» моментів в історії культури?

15. Яку роль, згідно Біблеру, в культурі має твір? В якому сенсі і з якою метою можна розглянути як твір загалом культуру і Всесвіт?

Література

Основна література.

1. М.Бубер. Я и Ты // М.Бубер. Два образа веры. — М.: Республика, 1995. — С. 16-37.

2. М.М.Бахтин. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1979. — С. 296-297, 302-207, 330-335, 350-353, 362-365.

3. М.М.Бахтин. В большом времени // Бахтинология: Исследования. Переводы. Публикации. — СПб., 1995. — С. 7-9.

4. В.С.Библер. Самостоянье человека: «предметная деятельность» в концепции Маркса и самодетерминация индивида. — Кемерово, 1993. — С. 88-91.

5. В.С.Библер. От наукоучения — к логике культуры: два философских введения в двадцать первый век. — М.: Изд-во политич. лит.-ры, 1991. — С. 278-307, 400-405.

Додаткова література.

6. Философский энциклопедический словарь. — М., 1994 (статьи «Бахтин», «Бубер», «Левинас»).

7. Н.К.Бонецкая. М.Бахтин и идеи герменевтики // Бахтинология: Иссл-ия, переводы, публикации. С-Пб., 1995. — C. 32-42.