Теорія культури - Олексій Панич 2009

Модуль 4. Концепції культури в філософії двадцятого століття (екзістенціалізм, герменевтика, філософія діалогу); теорії соціальної стратифікації культури; неотрадиціоналістська, ігрова та постмодерна концепції культури
Тема 21. Теоретичне осмислення культури в філософській герменевтиці (Г.-Г.Гадамер, П.Рікер)

Герменевтика, як і екзистенціалізм, відноситься до складу магістральних напрямків західної філософії двадцятого століття. При цьому до культурології герменевтика має ще більш безпосередню причетність, оскільки герменевтика як філософський напрямок виросла з теорії інтерпретації текстів (спочатку — за часів середньовіччя — лише Біблії, а згодом і всіх літературних текстів, та й будь-яких текстів загалом); в більш широкому, значенні герменевтика у двадцятому столітті тлумачиться як теорія (або: філософія) розуміння, що зосереджується на теорії та практиці інтерпретації текстів культури. В цьому останньому вимірі герменевтика перегукується зі структуралізмом та семіотикою, але, на відміну від них, робить основний наголос не за структурі чи устрої знаку, а на процедурах розуміння смислу і їхньому філософському та історико-культурному обґрунтуванні.

Засновником філософської герменевтики вважається Ханс-Георг Гадамер — німецький філософ, вихованець Марбурзької школи неокантіанства, надалі близький знайомий і молодший колега Мартіна Гайдеггера і, пізніше, Карла Ясперса (якого він у 1949 році змінив на посаді завідувача кафедри філософії в Гайдельберзькому університеті). В даному курсі студентам пропонується ознайомитися з двома невеликими роботами Гадамера, «Філософія та герменевтика» (1976) і «Філософські засади двадцятого століття» (1965), в яких його погляди на герменевтику і, крізь призму останньої, на культуру викладені у доволі популярній формі.

Крім Німеччини, герменевтика також активно розвивалася у Франції, де її чільним представником став Поль Рікер — французький філософ, на формування поглядів якого вирішальним чином вплинули роботи Гуссерля і Ясперса. Оскільки у Франції після другої світової війни значно більшої популярності, ніж в Німеччині, здобув структуралізм, Рікеру, який тяжів до герменевтики, довелося спеціально визначатися, як ці дві інтелектуальні течії співвідносяться між собою; результатом такого осмислення став нарис «Герменевтика і структуралізм» в книзі «Конфлікт інтерпретацій. Нариси про герменевтику» (1969), який також пропонується студентам для текстуального вивчення

1. У статті «Філософія та герменевтика» Гадамер насамперед вказує на те, як на формування його філософських переконань (а відтак, і на заснування ним герменевтики як окремного напрямку в філософії) вплинула перша світова війна. Гадамер, зрештою, був не єдиним (пор. в наступній темі філософський розвиток Мартіна Бубера), хто сприйняв події першої світової війни насамперед як глобальну кризу порозуміння. Певну перспективу виходу особисто Гадамер побачив у новому (в дусі традицій Шеллінга та німецьких романтиків) зверненні філософії до мистецтва, з притаманним останньому досвідом цілісного сприйняття світу. Саме досвід історії мистецтва допоміг Гадамеру переосмислити сутність людської історії як такої — і, насамперед, зрозуміти відносний характер поступу (прогресу), який в такий сфері як мистецтва безумовно не має місця (на відміну від, скажімо, науки чи техніки). Історія мистецтва дозволяє й допомагає розглянути культурні надбання різних часів як рівновеликі, а стосунки між ними — як нескінченний діалог у великому історичному часі (тим самим Гадамер виявляє щільну близькість і до філософії діалогу, ставлення якої до проблем культури буде предметом розгляду в наступній темі). У такий-то спосіб Гадамер дійшов герменевтики як теорії насамперед транс-історичного (взаємо)розуміння.

2. Розуміння, для Гадамера, є процесом, який неодмінно має мовний характер: теза, яка лунає також і в структуралізмі та семіотиці, але для Гадамера вимір смислу сказаного безумовно є важливішим за класичний семіотичний вимір структури, знака і означеного. Герменевтика, для Гадамера, є пошуком спільного смислу — і через це вона також є пошуком спільної мови (з огляду на курс історії філософії першої половини двадцятого століття, який за навчальною програмою Гуманітарного інституту читається паралельно з курсом теорії культури, студентам варто порівняти цю позицію Гадамера з філософією мови Л.Віттгенштайна та П.Флоренського). Пізнання світу, з позицій герменевтики, здійснюється лише у спілкуванні (комунікації); справжній досвід — це комунікативний досвід, завдяки якому світ поступово осмислюється (або, як каже Гадамер, «збирається в слово і в спільну свідомість»).

3. Стаття «Філософські засади двадцятого століття» присвячена узагальненому осмисленню того, що змінилося у філософії цього часу порівняно з попередніми

періодами. По-перше, всупереч Арістотелю, філософія відкриває, що в житті немає «чистого висловлювання»: останнє є не більше ніж науковою (філософською) абстракцією, тоді як реальним є живе висловлювання в контексті інших висловлювань, разом з якими воно складає, сказати б, єдину мережу смислу. По-друге, так само немає і «чистого сприйняття» висловлювання: адже сприйняття також існує лише у певному смисловому контексті, і його «зустріч» з будь-яким висловлюванням (зробленим у будь-який, цей або інший, час) є насправді зустріччю цілих смислових контекстів, які вступають у складні стосунки один з одним.

4. Розвитком останнього спостереження у Гадамера є стає посилання на проаналізовану Гайдеггером проблему «герменевтичного кола», яка полягає в тому, що розуміння будь-чого завжди можливе лише на підставі певного перед-розуміння, зумовленого насамперед смисловим контекстом того, хто розуміє (інший вимір того ж таки «герменевтичного кола» — розуміти частини можна лише з позиції розуміння цілого, але розуміння цілого можливе не інакше як через розуміння його частин). Що ж до тексту, з яким зустрічається особа, що намагається зрозуміти, він (текст) також має свою смислову спрямованість, яка зовсім не зводиться до смислових прагнень його автора, а вбирає в себе також контекст історичних подій, «шлейф» інших, вже зафіксованих в історії, розумінь (тлумачень) цього ж тексту тощо.

5. По-третє (продовжуючи міркування, викладене у пункті 3), немає також і « чистої рефлексії предмету» (цього разу цей полемічний випад спрямований не стільки Арістотелю, скільки, приміром, Канту або Фіхте), оскільки будь-яке осмислення предмету насправді уможливлюється лише через (само)усвідомлення людиною власного акту дії-сприйняття цього предмету (момент, який Гадамер вважає ключовим для екзистенціалізму Гайдеггера і Ясперса). Розуміння предмету з точки зору герменевтики — це не логічний конструкт, а буттєва подія, завжди конкретна, в якій завжди важить конкретне місце, що його посідає в бутті той, хто розуміє.

6. По-четверте, немає також і «чистого поняття», оскільки будь-які поняття, сформовані в живій людській мові, принципово зберігають свою неоднозначність — але, всупереч Віттгенштайну, який в «Трактаті» мріяв про створення ідеальної мови, що складається з ідеально однозначних мовних одиниць, таку неоднозначність понять Гадамер вважає не перешкодою, а справжнім багатством і плідним ґрунтом для розвитку взаєморозуміння. Природна мова, завжди конкретна і вписана у відповідний історико-культурний контекст, задає як можливості, так і межі розуміння людиною світу (тут правий Віттгенштайн), але ці межі здатні змінюватися, і їхня зміна відбувається саме в роботі транс-історичного розуміння людьми сьогодення досвіду осмислення світу, зафіксованого в текстах, що залишили їхні історичні попередники.

7. Власне для себе Гадамер, в цьому контексті, визначає насамперед трьох історичних «співрозмовників»: старогрецьких філософів, Канта і Гегеля. При цьому у греків найбільш дорогоцінним Гадамер вважає їхнє прагнення цілісності «мовного досвіду світу», у Канта — чіткість проведеної ним межі між пізнанням та мисленням, і, нарешті, у Гегеля — прагнення вийти за визначені Кантом межі доступного людині досвіду (яке Гадамер тлумачить як одночасний вихід за межі суто наукового розуміння навколишнього світу).

8. Рікер починає свої міркування зі вказування на глибинний взаємозв’язок герменевтики і традиції, зумовлений тим, що традиція в історії живе виключно за рахунок постійного переосмислення самої себе. Традиція — це, власне, не що інше як історична трансляція смислу від покоління до покоління, а така трансляція може здійснюватися не інакше як шляхом інтерпретації.

9. Осмислюючи спосіб історичної трансляції традиції, Рікер черговий раз звертається до понять міфу та символу. На думку Рікера, міф, який народжується як осмислення насамперед історичного часу (початку і кінця Всесвіту), поступово перетворюється на оповідальну форму, поєднується з ритуалом та певними соціальними функціями, внаслідок чого його символічна глибина втрачається; відтак, для її відродження і відновлення її жвавого відчуття потрібна процедура інтерпретації, якою з тих пір і постає як постійний спосіб існування традиції.

10. Якою мірою цей процес може описати структуралізм, і якою мірою — герменевтика? Структуралізм, на думку Рікера, є наукою, а герменевтика — філософською дисципліною (відтак, для Рікера самоочевидно, що філософія як така не є наукою); структуралізм прагне виявити структуру, яка не залежить від особистості, а герменевтика шукає розуміння, яке завше носить особистісний характер; структуралізм об’єктивує і аналізує, а герменевтика споглядає і тлумачить. Але саме ця різноспрямо- ваність, цілком в дусі загальних філософських настанов герменевтики (пор. вище міркування з цього приводу Гадамера) виявляється добрим підґрунтям для сполучення і порозуміння: в герменевтичному пошуку смислу структуралізм загалом, і структурна антропологія зокрема виявляються лише підтримкою й допомогою, а зовсім не перешкодою.

11. Цінність кожного методу — в тому числі як структуралізму, так і герменевтики — не можна зрозуміти, не зрозумівши одночасно ті межі, в яких цей метод може бути плідно застосований (це спостереження Рікера насправді можна рекомендувати студентам як одну з найбільш засадових настанов усього вивчення ними курсу теорії культури!). Подальшим завданням міркувань Рікера є встановлення таких меж для методу структуралізму (конкретніше, структурної антропології Леві- Стросса), з метою чого Рікер пропонує стислий коментований опис історії розвитку цього методу.

12. Структуралізм як загальнонауковий феномен починає свій розвиток зі спроби застосувати в антропології лінгвістичну модель структурного аналізу, сформовану насамперед в працях Ф. де Соссюра. На свій кшталт, це був своєрідний бунт проти історицизму: якщо для історика зрозуміти — це встановити ґенезу та закономірності еволюції, для структураліста зрозуміти — це впорядкувати, себто віднайти універсальну, незалежну від часових змін і сталу структуру. З міркувань Соссюра випливає, що: (1) система знаків, як така, відмінна від практики її використання; при цьому в системі головне — не окремі ізольовані знаки, а їхні відмінності, що дозволяють побудувати з них смисловий ряд, заснований на низці бінарних (або більш складних) структурних опозицій (пор. у темі 17 міркування Леві-Стросса про сутність тотемізму); (2) система може функціонувати лише як наявна вся одночасно (звідси принцип «синхронії» — опису системи в її «одночасній» наявності як цілого), але разом з тим система, як ціле, здатна також історично еволюціонувати (звідси принцип «діахронії» — опису системи в її історичному розвитку). Але історія тут вторинна і похідна від системи; також, історичним змінам піддані лише окремі елементи системи, а не сама система як така. Відтак, для структуралізму синхронія, як принцип, первинна, а діахронія вторинна. Крім того, у застосуванні структуралістських методів до аналізу явищ культури виявляється, що (3) закони функціонування структури (як-от мови) діють на підсвідомому рівні, притаманні нерефлективному і неісторичному прошарку духу — хоча не як фрейдівське позасвідоме, а радше як кантівські категорії (або, можна додати, «ментальні структури» в розумінні прибічників «Школи Анналів»): це те, чим людина практично користується у своїй свідомій діяльності (зокрема, у спілкуванні, у розумінні світу тощо), але не усвідомлює того, чим саме вона при цьому користується.

13. Закони світу (об’єктів) і закони мислення (в тому числі мислення самого дослідника) при цьому розуміються структуралізмом як ідентичні (знов-таки, цілком в дусі Канта); відтак, співвідношення спостерігача і системи, яку він спостерігає, постають як неісторичні і незалежні від суб’єктивності спостерігача (що відповідає загальним і загальноприйнятим принципам науковості).

14. Цей відпрацьований в лінгвістиці метод виявлення універсальних структур надалі був перенесений Леві-Строссом на антропологічне пізнання людини та людського суспільства. Система термінів спорідненості, яку аналізує Леві-Стросс в своїй «Структурній антропології», розглядається ним аналогічно тому, як Соссюр розглядає фонеми (інваріанти системи звуків), абстрагуючи їх від звучання реального мовлення; більше того, система термінів спорідненості також виявляється своєрідною мовою, яка забезпечує спілкування членів архаїчної спільноти (аж до спілкування родів шляхом обміну не словами, а... жінками). Але тут, зауважує Рікер, вже починаються перші складності: адже якщо мова є системою значень за своєю основною функцією, суспільство або мистецтво є такою системою лише «за сумісництвом» з іншими своїми функціями — а отже, їхня систематичність виявляється нижчою, а цінність значення в них — більш фрагментарною, частковою та суб’єктивною.

15. У міру дедалі більш широкого застосування структуралістських принципів аналізу, їхня обмеженість дедалі більше унаочнювалася: адже тепер йшлося про аналіз як мови того, що за своєю суттю — попри структуралістські аналітичні настанови — було, як переконаний Рікер, не лише мовою. (Пор. юнгівську критику надмірної універсалізації принципів фрейдівського психоаналізу). На вершині своєї універсалізації структуралізм перетворився на пошук універсального коду (пор., у грубо вульгаризованому вигляді, цю саму ідею в явищах сучасної масової культури типу «Код Да Вінчі», «Код Апокаліпсісу» тощо), який виражає універсальні властивості будь- яких специфічних структур (в тому числі мистецтва, релігії, суспільства тощо); наскільки структуралісту вдається звести до такого універсального коду все розмаїття культурних явищ, настільки він вважає, що тим самим відкрив їхню справжню «глибинну природу». (Пор., знов-таки, небезпеку і потенційну безплідність перетворення і психоаналізу Фрейда, і так само аналітичної психології Юнга, з вагомого дослідницького «ключа» на універсальну «відмичку», якою будь-яке явище культури можна хіба «виламати», але не «відкрити» так, аби воно зберегло справжню глибину свого культурного смислу). «Зрозуміти» будь-що тут означає знайти принцип формальної відповідності різних структур, виявляючи в їхній основі один і той самий структурний код; але чи завжди, маючи справу з конкретним явищем культури, ми прагнемо саме цього, коли прагнемо його зрозуміти?

16. Висновок Рікера полягає в тому, що структуралізм є доброю технікою декодування, але не є і не може бути універсальною процедурою розуміння. Відтак, технологія структурного аналізу може (і, для Рікера, насправді мусить) доповнюватися герменевтичною методикою розуміння культурних символів. Таке доповнення стає то більше нагальним, що більше складним є досліджуване культурне явище: якщо жінками ще можна обмінюватися (в архаїчному суспільстві) так, як люди зазвичай обмінюються словами, то в творах мистецтва до притаманної їм «художньої мови» додається ще, словами Рікера, «означувальний дискурс», який не є мовою, але створений на основі мови, і який наче «надбудовує» над «мистецтвом як мовою» вже не незалежне від конкретного суб’єкта значення, але вписаний у культурну традицію, суто суб’єктивний смисл (для розуміння якого до «системи знаків» треба додати ще й завжди конкретну культурну традицію їхнього тлумачення!). Відтак, тезу Леві-Стросса про те, що «мова є умовою культури», можна вважати слушною з обмеженням: «тією мірою, якою культура має устрій, подібний до устрою мови». Структуралізм, як загальна теорія структурних стосунків, виявляється лише кроком до побудови загальної теорії смислу — себто, якраз герменевтики.

17. У самого Леві-Стросса найбільшого розмаху методологія структуралізму досягає в книзі «Дикунське мислення» («La Pensee sauvage», 1962), де міститься спроба охарактеризувати вже не мислення архаїчної людини, але устрій людського мислення загалом, а також широке коло явищ культури, включно з релігією та мистецтвом. При цьому не можна не визнати, що мислення архаїчної людини справді є для Леві-Стросса прекрасним об’єктом структуралістського аналізу: на свій лад воно цілком логічне і структуроване, але при цьому воно не мислить саме про себе (залишаючись, в цьому сенсі, позасвідомим — себто, неусвідомленим — як структура); відтак, подібне мислення може бути осмислене і проаналізоване лише за участю стороннього спостерігача, завданням якого (підкреслимо ще раз) є не інтерпретація смислу, а виявлення структури і опис універсального коду, що забезпечує її впорядкування. В своїх, приблизно так визначених, межах структуралістський метод працює прекрасно.

18. Втім, чи не спростив Леві-Стросс собі завдання, підбираючи для аналізу той і тільки той матеріал з усього розмаїття фактів архаїчної культури, в якому, справді, синтаксис (правила структурування) домінує над семантикою (смислом)? Адже є, переконаний Рікер, ще інший полюс міфологічного мислення, в якому, навпаки, домінує семантика. Таким полюсом можна вважати ту версію міфологічного мислення, яка зорієнтована на осмислення світу як історичного поступу, з воістину поступовим розгортанням його глибинного смислу.

19. Найяскравіший приклад такого мислення ми знаходимо в Старому Заповіті. Тут — на відміну від тотемічного мислення, детально дослідженого Леві-Строссом — діахронія вочевидь домінує над синхронією, а засадовим принципом устрою виявляється не структура (на кшталт мови в класичному описі Соссюра), а історичний ряд смислів, втілених у низці ключових історичних подій. Відповідно, і метод дослідження цього типу міфологічного мислення мусить бути іншим: як структуралізм органічно сполучається з тотемізмом, так герменевтика — з історичною міфологією Старого Заповіту. Адже стосунки Яхве з обраним ним народом Ізраїлю є по своїй суті історичними, а не структурними, а отже, головна робота інтелекту тут спрямовується не на виявлення структурного коду, а на перетлумачення поступово формованої традиції — з якої, власне, і виросла особлива ідентичність народу Ізраїлю, що виокремила його з маси навколишніх племен. Такий світогляд, вважає Рікер, невіддільний від пошуку смислу в історії, а також, на наступному рівні узагальнення, і пошуку смислу самої історії — те, що складає самісіньку суть герменевтики, і до чого структуралізм залишається принципово байдужим.

20. Узагальнюючи досвід осмислення Старого Заповіту, Рікер вибудовує ієрархію трьох типів історичності: (1) історичність засадових подій, (2) історичність традиції, що складається з цих подій, і (3) історичність герменевтики, що осмислює традицію як історично посталу інтерпретацію засадових подій. І хоча біблійні символи й міфи також можуть осмислюватися і як структури, але їхні смисли відкриваються лише історичному, інтерпретативному, а отже, герменевтичному баченню.

21. Наприкінці свого міркування Рікер знов повертається до своєї ідеї взаємного доповнення структуралізму та герменевтики, тепер вже збагаченої як теоретичним, так і історико-культурним порівнянням: в теоретичному плані структуралізм та герменевтика так само доповнюють один одного, як в класичній лінгвістичній моделі Соссюра доповнюють одна одну синхронія та діахронія, а в історико-культурному плані як структуралізму, так і герменевтиці відповідають конкретні типи культурної свідомості (тотемізм для структуралізму, історизм Старого Заповіту для герменевтики), в роботі з якими відповідний метод може бути застосований більш або менш органічно і плідно. На додачу до цього, Рікер висуває ще більш загальну гіпотезу про наявність в людському мисленні загалом знов-таки двох полюсів, «керігматичного» і «тотемічного», які впорядковують світ, відповідно, в історичний та позаісторичний спосіб, засновуючи це впорядкування, відповідно, на смислах/діахронії та структурі/синхронії — чим, в остаточному рахунку, і пояснюється як історична, так і теоретична виправданість формування в гуманітарній науці та філософії двадцятого століття як структуралізму, так і герменевтики. Єдине, що Рікер вважає неприйнятним — так це (редукціоністську) універсалізацію структуралізму, тобто перетворення його з доброї і слушної науки на хибну філософію, для якої весь світ зводиться до системи якихось універсальних кодів.

22. В суто філософському плані, герменевтика виявляється принципово спорідненою зі спадщиною Гегеля (логіка якого, як добре відомо, постулюється ним як логіка змісту, а не форми чи формальної структури), тоді як структуралізм, перетворений на філософію, виявляється вкрай формалізованою версією неокантіанства — де є місце структурі, але немає місця індивіду, суб’єкту, що пізнає і осмислює цю структуру. Саме так — для Рікера, доволі непривабливо — виглядає гранична абсолютизація винайденої Соссюром структурно-лінгвістичної моделі. Альтернатива ж, запропонована герменевтикою, полягає в тому, аби зробити головним моментом людського самопізнання не лінгвістичні закони, а смисли, стосовно яких будь-яка мова з усіма її структурними законами є лише посередником в процесі історичної трансляції. Інша, також можлива альтернатива, про яку побіжно згадує Рікер — визнати першість над структурою «праксису» (термін, що набув особливої популярності в середовищі послідовників Маркса), і таким чином зблизити структуралізм якщо не з гегельянством, то з марксизмом. Втім, сам Леві-Стросс, очевидно, не вдався до радикального переосмислення власного структуралізму ані у той, ані в інший спосіб.

Питання й завдання для самостійної роботи

1. Як Гадамер пояснює історичну зумовленість формування філософської герменевтики в європейській культурі першої половини двадцятого століття? Як на формування герменевтики (і, загалом, на кризу філософії та визначення шляхів виходу з цієї кризи) вплинула перша світова війна? Яку роль у формуванні принципів філософської герменевтики, згідно Гадамеру, відіграло звернення філософії до досвіду вивчення історії мистецтва?

2. Які класичні філософські настанови, згідно Гадамеру, були переосмислені філософією двадцятого століття? Який предмет теоретичної рефлексії філософія двадцятого століття знаходить собі замість «чистого висловлювання», «чистого сприйняття», «чистої рефлексії предмету» і «чистого поняття»?

3. Що таке «герменевтичне коло» і які парадокси розуміння відбиваються у цьому вислові?

4. Як Рікер розуміє сутність культурної традиції? Яку роль у збереженні традиції відіграє інтерпретація?

5. Чи згодні Ви з тезою Рікера, що структуралізм — це наука, а герменевтика — філософська дисципліна, яка відтак не є і не мусить вважатися наукою? З огляду на ці міркування Рікера, спробуйте визначитися, чи вважаєте Ви наукою (а) культурологію, і (б) теорію культури.

6. Як Рікер описує концептуальні засади і поступовий розвиток структуралізму? Чи збігається цей опис Рікера з тим розумінням структуралізму, яке Ви знайшли у вивчених Вами фрагментах роботи Леві-Стросса «Тотемізм сьогодні»?

7. Чим і як, на думку Рікера, структуралістська методологія обмежена теоретично? Якою мірою ця методологія може, а якою не може застосовуватися для аналізу явищ культури?

8. Чим і як, на думку Рікера, структуралістська методологія обмежена історично? До якого типу міфологічної свідомості структуралістська методологія може

застосовуватися природно і плідно, а до якого більш органічним підходом є, навпаки, філософська герменевтика?

9. Чи згодні Ви з припущенням Рікера про наявність в людському мисленні двох полюсів, «керігматичного» і «тотемічного», які впорядковують світ, відповідно, в історичний та позаісторичний спосіб? Якщо ні, то чому незгодні? Якщо так, наведіть приклади конкретних явищ культури, які можна було розглянути як прояви, відповідно, «керігматичного» і «тотемічного» способів мислення (крім тих, які розглядаються Рікером у прочитаному Вами тексті).

Література

Основна література.

1. Г.Г.Гадамер. Философия и герменевтика. Философские основания XX века // Г.Г.Гадамер. Актуальность прекрасного. — М.: Искусство, 1991. — С. 9-26.

2. П.Рикер. Герменевтика и структурализм // П.Рикер. Конфликт интерпретаций: очерки о герменевтике. — М.: Academia-Центр, Медиум, 1995. — С. 37-83.

Додаткова література.

3. Философский энциклопедический словарь. — М., 1994 (статьи «Герменевтика», «Герменевтический круг», «Хайдеггер»).

4. Современная западная философия: словарь. — М.: ТОН-Остожье, 1998. (статьи « Герменевтика», « Понимание»).

5. Философия культуры: становление и развитие. — СПб., 1998 (раздел «Философия культуры Х.-Г.Гадамера»).