Теорія культури - Олексій Панич 2009

Модуль 4. Концепції культури в філософії двадцятого століття (екзістенціалізм, герменевтика, філософія діалогу); теорії соціальної стратифікації культури; неотрадиціоналістська, ігрова та постмодерна концепції культури
Тема 20. Теоретичне осмислення культури в філософії екзистенціалізму (К.Ясперс, Ж-П. Сартр)

Рефлексія з приводу культури, розпочата філософами кінця вісімнадцятого та усього дев’ятнадцятого століття (див. модуль 1), продовжилася також і в міркуваннях філософів наступних поколінь, що представляють провідні течії філософської думки двадцятого століття. Інколи предметом спеціальної рефлексії тут стає культура або історія (історія культури) як ціле (пор. розглянуті нижче міркування Г.Гадамера та В.Біблера); інколи ж певне ставлення до культури можна виявити як практично реалізоване в міркуваннях філософа з іншого приводу (загальна філософська проблема, або, навпаки, конкретне суспільне чи культурне явище). Саме в цьому ключі студентам пропонується розглянути, як приклад осмислення культури в філософії екзистенціалізму, два коротких програмних тексти — вступ до «Духовної ситуації часу» К.Ясперса (1931) та «Екзистенціалізм — це гуманізм» Ж.-П.Сартра (1946), а також есе Ж.-П.Сартра «Що значить писати?» з його книги «Що таке література?» (1948). Як додатковий матеріал, студенти можуть також використати для вивчення цієї теми фрагменти з (також культурологічно значущих) творів іншого чільного представника французького екзистенціалізму Альбера Камю («Міф про Сізіфа. Есе про абсурд», «Бунтівна людина»), які, згідно з навчальним планом і програмами Гуманітарного інституту, заплановані для вивчення в курсі історії філософії за програмою підготовки спеціалістів.

1. І Ясперс і Сартр у своїх програмних текстах вказують, як на джерело екзистенціалізму, на притаманне сучасній людині відчуття втрати зв’язків зі світом, а також втрати відчуття світу як завершеного цілого, яке здається стабільним і вічним. Навпаки, світ постає тепер як недовершений, відкритий для змінювання з боку людини; але, водночас, усвідомлення людиною обмеженості своїх сил призводить її до відчуття безпомічності та відчаю.

2. Ясперс також звертає особливу увагу на розвиток у «західної людини» історичної свідомості, загалом сформованої християнством як базовим підґрунтям західного типу світогляду. Переламний момент у розвитку історичної свідомості настає із формуванням критичного ставлення до попередньої історії людства, яке вперше чітко проголосив Руссо; з нього, вважає Ясперс, почалася «критика культури, котра з тих пір супроводжує віру в прогрес». Загалом основою західного типу культури — який, на думку Ясперса, зрештою й породив екзистенціалізм як його адекватне філософське втілення — філософ вважає (1) необмежену раціональність, (2) автономність особистості, або «суб’єктивність самобуття», і (3) часовість, історизм сприйняття людиною світу. До цього треба додати ще факт секуляризації західної культури Нового часу, який вважають суттєвим джерелом екзистенціалізму і Ясперс і Сартр, попри те, що перший з них є щирим християнином, а другий — не менш щирим, переконаним атеїстом.

3. Важливою для культуролога є теза Ясперса про те, що саме у «західному світі» людина «вдруге прорвала замкнене коло природи»: якщо вперше це сталося, коли людина взагалі відокремилася від природи (з чого, власне, й почалася історія людства), то вдруге — коли людина свідомо почала «суперничати» з природою у створенні того, що «природа, як така, ніколи б не створила». Цю ж думку Ясперса можна сформулювати інакше: перший прорив «кола природи» є появою людської культури, а другий — появою свідомої культурної творчості, коли людина не просто створює світ культури, але й послідовно віддає собі звіт, що вона робить саме це (одним з наслідків чого можна вважати й появу системного теоретичного осмислення культури — майбутньої «культурології» — починаючи з другої половини вісімнадцятого століття).

4. І Ясперс і Сартр наголошують на фундаментальному для екзистенціалізму принципі відповідальності людини — за себе, за всі свої вчинки або відмову від таких (Сартр спеціально наголошує, що навіть якщо людина «нічого не зробила», це також результат її свідомого й відповідального вибору), але також і за інших людей, за свою історичну епоху і людство в цілому.

5. В роздумах Сартра важливо звернути увагу на ще один фундаментальний екзистенціалістський принцип: «існування передує сутності». Йдеться про те, що людина, знов-таки, не знаходить світ вже «готовим» і сутнісно визначеним ким би то не було (наприклад, Богом-творцем, існування якого Сартр не визнає); відтак, якою є сутність усього (речей, самої людини, її вчинків, історії людства тощо), може й мусить визначати сама людина, діючи суто «на власний ризик», без жодних страховок і гарантій істинності (справедливості, тощо) власних рішень. Лише такий фундаментальний «волюнтаризм», на думку Сартра, забезпечує водночас абсолютну свободу й абсолютну відповідальність кожної людини, зокрема й у її стосунках з іншими людьми (де також немає жодної моральної «заданості», жодної «гарантованої» спільності, а отже, і тут, безумовно, «існування передує сутності»).

6. Хід думок і Ясперса і Сартра добре показує, що екзистенціалізм є крайнім проявом розуміння людини як «творця», що зародилося в культурі Ренесансу й зазнало серйозних випробувань у зв’язку зі світоглядною кризою, викликаною подіями першої світової війни. Для Ясперса цей статус людини означає насамперед важкий тягар відповідальності, який людина мусить взяти на себе попри відчуття своєї «нікчемності» й «безпомічності»; атеїст Сартр сприймає цей статус більш оптимістично, долаючи характерний для екзистенціалізму (зокрема й для Ясперса) відчай своєю версією гуманізму — під яким Сартр розуміє сприйняття людини як «проекту» для неї самої.

7. В міркуваннях Сартра про літературу одразу кидається в очі їхня анти- семіотична спрямованість (це одна з причин, чому ідеї Сартра в цьому курсі варто обговорювати лише після вивчення матеріалу попереднього модулю). Для Сартра, ноти, фарби, форми (можна з легкістю додати: слова), як матеріал мистецтва, не є знаками; якщо ж вони сприймаються як такі (себто, як знаки) то лише на шкоду їхній наявній матеріальності, в якій, для Сартра, і полягає їхня художня цінність. Митець, на погляд Сартра, не «означає», а створює річ, яка втілює (а не означає!) певне відчуття чогось: так, жовтий колір неба над Голгофою на картині Тинторетто не «позначає» тривогу, а безпосередньо є цією тривогою, і одночасно — плямою жовтого кольору (варто зазначити, що в цій логіці ототожнення кольору і почуття доволі легко розпізнається логіка міфологічної свідомості, які її описують Лотман та Успенський).

8. Так само, для Сартра, і в поезії: поетичне слово — це не знак і не інструмент, а самоцінна річ, що безпосередньо переживається в процесі сприйняття поетичного твору. Тим-то, на думку Сартра, і відрізняється «поетична мова» від звичайної повсякденної: в останній люди справді використовують слова як знаки речей, але поет, від початку відчуваючи себе «поза мовою», сприймає цей інструмент людського спілкування як самодостатній; для поета слово не виражає значення, а його безпосередньо втілює.

9. Познайомившись із таким зачином сартрівської думки, читач може спитати: а до чого тут, власне, екзистенціалізм? Виявляється, навіть дуже «до чого»: адже ствердження самоцінності поетичної мови — і, ширше, будь-якого матеріалу мистецтва — безпосередньо веде Сартра до заперечення будь-якої політичної заангажованості мистецтва. Відтак, митець — це цілком незалежна від кого і чого б то не було людина (а таким, власне, і бачить сутність людського індивіда філософія екзистенціалізму), яка непідвладна суспільно-політичним потребам не в силу особистого небажання, а за найбільш засадовими ознаками своєї діяльності.

10. В останній тезі, втім, одразу виявляється надто багато виклику (риса, знов- таки, вельми характерна для екзистенціалізму взагалі й сартрівського зокрема), аби не додати до неї певних уточнень і роз’яснень. Безумовно, визнає Сартр, митець може цілком щиро служити певній політичній ідеї (а не лише бути змушеним їй служити) — як-от, приміром, поети французького руху Опору. Якщо це вірно для поетів, це тим більше вірно для прозаїків, діяльність яких, визнає Сартр, «утилітарна по своїй суті». Відтак, проза — це взагалі компромісне явище, перехідна форма між власне мистецтвом та іншими сферами людської життєдіяльності, і тут (на відміну від поезії) все ж таки знаходиться законне місце «інструментальному», знаковому використанню мови — а отже, тут є і зовнішня мистецтву мета, переслідуючи яку, митець перетворює власний твір на практичний (зокрема, політичний) вчинок. Зате власне естетичне задоволення, самоцінне в поезії, тут складає лише момент цілого, який важить лише тоді, коли він доповнює собою всі решту.

11. В четвертій примітці до основного тексту статті Сартр продовжує своє порівняння поезії та прози із залученням категорії міфу: на його думку, поезія, безпосередньо втілюючи художній зміст у своєму матеріалі, тим самим створює «міф про людину», тоді як проза, працюючи з мовою як системою знаків, натомість змальовує її «портрет». Встановлюючи безпосередній зв’язок між міфом та відчуттям самоцінності речі, Сартр у своєму тлумаченні міфу відтак виявляється явно ближчим до Лотмана/Успенського, ніж до Барта.

12. Повертаючись знов до власне естетичного виміру літератури, Сартр викарбовує звучну формулу: повідомлення — це «душа, що стала предметом». Естетичне ставлення до відтак опредмеченої душі передбачає її споглядання, причому «з шанобливої відстані». Але митець, від початку цілком незалежний від усього крім самого себе, може — і навіть мусить — вільно «ангажуватися» у своїх творах, тим самим перетворюючи власне мистецтво на активну життєву позицію щодо перетворення навколишнього світу (в цьому повороті сартрової думки також добре дається взнаки «бунтівний» характер французького екзистенціалізму в цілому). Натомість поезія являє собою не (як проза) «прагнення виграшу», а навпаки, спосіб «перетворити програш на виграш» — коли речам, незалежно від їхньої прагматичної цінності (або відсутності такої), надається інша, цілком непрагматична самоцінність. Поет, вважає Сартр, по роду своєї діяльності завжди і принципово «ставить на програш» (себто, «програш» з прагматичної точки зору); але тим самим він виконує в культурі надзвичайно важливу функцію, артикулюючи вразливість, і навіть приреченість на поразку, людини як такої (ще одна «фірмова» екзистенціалістська теза!) — при тому що в більш інтегрованому суспільстві цю екзистенційну вразливість людини маскує держава і компенсує релігія.

13. Загалом поет і прозаїк, відтак, втілюють собою дві однаково сутнісні сторони людської природи — або, точніше, два сутнісних аспекти положення людини у світі: прагнення виграшу і приреченість на програш; ці два «обличчя», за Сартром, має кожне починання людини, так що перший з них дозволяє людині підкорювати світ, а другий — переосмислювати себе, і водночас відкривати світ наново, «як такий» (а не як предмет прагматичного зусилля).

Питання й завдання для самостійної роботи

1. Як філософія екзистенціалізму загалом бачить світ і положення людини у світі?

2. Якими, згідно Ясперсу, є особливості західної культури та західної людини?

3. Виведіть з міркувань Ясперса пояснення, чому така галузь знань як «культурологія» народилася саме у «західному світі».

4. Що означає екзистенціалістський принцип «існування передує сутності»?

5. Якою мірою філософія екзистенціалізму є закономірним продуктом розвитку західної культури? Якою мірою цю культурну зумовленість своєї філософії розуміють самі представники екзистенціалізму?

6. Чому, на думку Сартра, принципово неправильно розтлумачувати мистецтво як знакову систему (до чого тяжіють структуралізм та семіотика)? Чи згодні Ви з сартрівською критикою семіотичного розуміння сутності мистецтва?

7. Чому, на думку Сартра, безглуздо вимагати від митця (зрештою, як і від філософа) політичної «ангажованості»?

8. Чим, на думку Сартра, відрізняється поетична мова від прозаїчної мови?

9. Чим, на думку Сартра, відрізняється загалом, поезія від прози? Чому поетичний опис людини Сартр характеризує як «міф», а прозаїчний — як «портрет»? Порівняйте розуміння міфу в цьому спостереженні Сартра з розумінням міфу в міркуваннях Барта і Лотмана/Успенського.

10. Як протиставлення поезії та прози в описі Сартра відбиває фундаментальну суперечність положення людини у світі? Чому для людини однаково важливі і прагматичні « перемоги» і прагматичні «поразки»? Яку незамінну роль, згідно Сартру, відтак виконує поезія в культурі?

Література

Основна література.

1. К.Ясперс. Духовная ситуация времени. Введение — текст, підготований викладачем для студентів за електронним джерелом.

2. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм — это гуманизм — текст, підготований викладачем для студентів за електронним джерелом.

3. Сартр Ж.-П. Что такое литература? // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX — XX вв. — М., 1987. — С. 313-335.

Додаткова література.

4. Философский энциклопедический словарь. — М., 1994 (статьи «Сартр», « Экзистенциализм»).

5. Философия культуры: становление и развитие. — СПб., 1998 (раздел «Проблема культуры в философии экзистенциализма»).