Навчально-методичний посібник з культурології - Чабан Н.І. 2007

Лекція № 7
Тема № 7. Культурні здобутки нового часу

Мета: розглянути характерні особливості формування світоглядних засад культури Нового часу; визначити вплив художньо-мистецьких стилів бароко, рококо, класицизму у ХVІІ ст.; розвивати естетичний смак у ході ознайомлення із культурною спадщиною Західної Європи у період Просвітительства.

План

1. Наукова революція ХVІІ ст. й формування світоглядних засад культури Нового часу.

2. Мистецькі надбання бароко, рококо, класицизму.

3. Соціокультурний контекст і основні тенденції художнього життя Західної Європи у період Просвітительства.

Література

1. Асєєв Ю.С. Шедеври світової архітектури. - К.: Рад. Школа, 1982. - 87 с.: іл.

2. Гриненко Г. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М.: Юрайт, 1998.

3. Гуревич П.С. Культурология: учебник для средних профессиональных учебных заведений / П.С. Гуревич. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006. — 327 с.

4. История искусств: Учеб. пособие для учащ. худож. школ и училищ / Авт.-сост. А. Воротников, О. Горшковоз, О. Ёркина. - Мн.: Литература, 1998

5. Лекції з світової та вітчизняної культури / А.В. Яртись. - Львів, 1994.

6. Микитась В. Українська література в боротьбі проти унії. - К.: Дніпро, 1984.

7. Мишанич О. Григорій Сковорода і усна народна творчість. -К.:, 1976.

8. Наливайко Д. Козацька християнська республіка. - К.: Дніпро, 1992.

9. Основи художньої культури: Ч.2: Теорія та історія української художньої культури: Навч. посібник для вищ. навч. закладів / За ред. В. Лозового, А. Анучиної. - Х.: Основа, 1997.

10. Турчин М. Життєдайний сміх на руїнах Січі, або знайома постать у новому ракурсі // УМЛШ. - 1991. - № 8. - С. 65.

11. Ушкалов Л. Світ українського бароко. - Харків, 1994. - С. 65.

12. Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі українського бароко // Дивослово. - 1998. - № 3. - С. 6.

Вступ.

Новий час — епоха, яка охоплює період з XVII до кінця XIX ст. Після цього починається період так званої «новітньої історії», що триває і по наш час. Це історична епоха, протягом якої культура західноєвропейських країн набула тієї розвинутої форми, яка виділила Європу із решти світу і яку виділяють як особливий тип європейської культури. У попередні епохи культура Європи ще не була «європейською» у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно європейською, тобто особливим соціокультурним світом, який поєднав би країни Європи на відміну від усіх інших.

1. Наукова революція XVII ст. й формування світоглядних засад культури Нового часу.

Контури неоєвропейської культури стали виявлятися у XVII ст. Реформація, що розпочалась в епоху Відродження, була вже зародком культури нового типу. Вона проклала дорогу до переосмислення догматів християнства. Протестантизм самим фактом свого існування утверджував можливість різного тлумачення священного писання. Духовна атмосфера в суспільстві змінилась під впливом англійської революції у XVII ст., а потім французької у XVIII ст. Саме вони ознаменували настання нової ери в історії Європи і становлення нової європейської культури. За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних соціальних відносин. У даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що центр життя виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності змістився у міста, де бурхливо почали розвиватися різноманітні форми промислової діяльності. Це призвело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

Паралельно зі змінами у діяльності відбувались зміни у суспільних відносинах: розриваються колишні зв'язки особистої залежності людини від людини, зникає «велика сім'я», а натомість з'являється вільний, автономний індивід, що є засадою явища під назвою «буржуазний індивідуалізм». Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки.

Відбуваються величезні зміни у розвитку наукового природознавства і філософії. Галілей вперше звернув увагу на розробку методології науки. Йому належить думка, що наука має спиратися на спостереження та експерименти і користування математичною мовою. Саме на цій основі Ньютон створив класичну механіку. Видатні філософи XVII ст. — Ф. Бекон, Т. Гобс, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та інші — звільнили філософію від схоластики і повернули її обличчям до науки. Основою філософського пізнання для них стала не сліпа віра, а розум, що спирається на логіку і факти.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:

✵ з'являється мистецтво в його розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

✵ народжується роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

✵ виникають національні академії наук, з'являються перші газети та часописи, у тому числі і наукові, з'являється міський транспорт.

Нарешті все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

✵ світ тепер розглядається як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина — як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт активності;

✵ світ постає в якості нескладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

✵ людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло «Знання є сила» стає показовим у цьому плані);

✵ природа тепер поділяється на живу та неживу, але й та, й інша є лише основою для росту людської могутньості;

✵ нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

З XVII ст. бере початок й інша особливість культури Нового часу — її багатонаціональність, багатомовність. Середньовічна латинь поступилась місцем національним мовам; це, з одного боку, збагатило європейську культуру традиціями і досвідом народної творчості, а з іншого — зробило досягнення культури більш доступним для народів Європи. Розпочався підйом національних культур, що стало базою розвитку загальноєвропейської культури, єдиної у своїй багатоманітності. В країнах Європи виникають оригінальні художні школи і літературні напрямки, в яких по-різному находять відбиття два великих художніх стилі у європейському мистецтві того часу — бароко і класицизм.

Розквіт європейської культури став результатом взаємообміну між культурними досягненнями європейських держав. Контакт і взаємодія культур — це одна із вирішальних умов культурного прогресу, що вивело Європу у Новий час на передові позиції у світі.

В українському мистецтві XVI — XVII ст. відбився пафос національно- визвольної боротьби. В цей час виробляються форми так званого українського бароко, своєрідність якого значною мірою зумовлена впливом національного фольклору.

Центром розвитку нового мистецтва бароко на рубежі XVI — XVII ст. був Рим, архітектура якого є типовою для епохи бароко.

Італійське слово «Barocco» означає буквально «дивовижний», «химерний» — стиль, що отримав розвиток в XVII і першій половині XVIII ст. у мистецтві окремих європейських країн, головним чином в Іспанії, Фландрії Німеччині, Франції та інших країнах.

Основна соціальна основа бароко — дворянська культура епохи абсолютизму. Мистецтво цього художнього стилю покликане прославляти і пропагувати могутність знаті і церкви, воно тяжіє до величавості, патетичності, драматизму, передачі складних почуттів, розширення кола тем, — і разом з тим відрізняється відомим розчаруванням в гуманістичних ідеалах Відродження і тяжіє до деяких тенденцій готики. Останнє пояснюється впливом католицької церкви, що відігравала велику роль в епоху Контрреформації.

Бароко відобразило уявлення про вічний рух Всесвіту. В архітектурі хвилясті лінії і надлишок декору породжували ілюзію просторового руху й експресії, спіралеподібні колони, що зникали у вишині, наближали до небес. Розкішні сади і інтер'єри виражали пафос достатку і земних спокус; каскади фонтанів своїм падінням униз тягли до утопічних глибин (палоццо Барберіні, арх. Мадерна, Берніні, Бороміні).

Українські козацькі барокові храми (Миколаївський собор у Ніжині, Катерининська церква в Чернігові, Преображенський собор у Великих Сорочинцях, Юрїївська церква Видубицького монастиря в Києві) створювали образ ірраціонального, безкінечного простору в метафоричному запамороченні інтер'єру, що розривався вверх.

В образотворчому мистецтві домінували декоративні композиції релігійного, міфологічного характеру, парадні портрети. Велике значення набувають композиційні і оптичні ефекти, ритмічна і кольорова єдність, живописність цілого, вільна, темпераментна творча манера. В Італії, де народилось бароко, працювали видатні живописці: основоположник демократичного реалізму Караваджо, вожді академізму брати Карраччі, неперевершений майстер стінопису Дж.-Б. Тьєполо. Життєрадісні, реалістичні начала властиві бароко у Фландрії (живописці П.П. Рубенс, А. ван Дейк). У Франції бароко злилось з класицизмом в єдиний пишний стиль.

Загальна барокова театралізація життя — популярність опери, кантати, ораторії, алегоричних церемоній, високомовності довгих перук, парчевих драпувань та емблем — нагадувала про те, що світ є облудною мішурою і настане час знімати маски й опускати завісу.

Оптичні ефекти барокової архітектури (собор Св. Петра в Римі, арх Л. Бернінї) утверджували принцип загальної перетворюваності й всемогутності ілюзій. За допомогою безкінечних ілюзорних втілень людина прилучалася до трансцедентності.

XVIII століття ввійшло в історію як століття Просвітництва, воно визначило основні тенденції, які сформували зміст європейської культури Нового часу.

Істотне місце в культурі цього періоду мають проблеми, пов'язані з обгрунтуванням економічних, політичних, правових, моральних принципів суспільного життя, з пошуком більш сучасних форм його організації (ідеї англійської політичної економії, утопічний соціалізм). В мистецтві виникає сентименталізм і романтизм — стилі, які відображували різні реакції людей на нові умови суспільного буття.

Європейська культура проймається духом діловитості, практицизму, утилітаризму, породжених буржуазним підприємництвом. Протестантські ідеали особистої відповідальності людини перед Богом і людьми за виконання своїх людських обов'язків стають тепер дуже доцільними. Вони сприяють формуванню доброчесного відношення до праці, особистості, без чого був би неможливий розвиток капіталізму. Динамічність, активність, націленість на отримання вигоди стають відтепер виправданими культурними нормами людської поведінки.

2. Мистецькі надбання бароко, рококо, класицизму.

XVII ст., за оцінками істориків і теоретиків культури, — час найцікавіших подій в історії світової культури. Це не тільки і не стільки період переходу від Відродження (XIV—XVI ст.) до Просвітительства (XVIII ст.), але зовсім самостійна фаза у розвитку світової художньої культури зі своїми неповторними особливостями і досягненнями.

Перш ніж аналізувати складну обстановку суспільного життя XVII ст., слід повернутися до часу, котрий дав підґрунтя для осмислення його реалій.

Реалії XVI ст. зруйнували усі надії початку Відродження. Вільнодумство зазнало краху. Руйнація відбувалася під градом потрясінь: селянська війна в Німеччині, Нідерландська революція, Варфоломіївська ніч, «Іспанський сказ», криваві бійні на суші й морі, битви при Павії і Лепанто, розграбування Риму тощо. Утвердилася феодальна реакція та контрреформація, котрі після Тридентського собору 1545—1563 рр. подавляли живу думку в усіх державах, що не відпали від католицизму. Поширювалися і стали ознакою часу найдивніші та напружені пошуки, усі різновиди зневіри, скептицизму і трагічного відчаю, а також найзухваліші мрії. Вони зумовили народження трагедій Шекспіра, творів Сервантеса, першої соціальної утопії Томаса Мора, скептичної філософії Монтеня і т.д.

Дві головні реакції на події XVI ст. відіграли важливу роль в історії культури:

✵ перша — відмова від гуманізму й реалізму Відродження, своєрідне розуміння досягнень цієї епохи, створення мистецтва для цінителів. У художньому житті виникло явище — маньєризм;

✵ друга реакція полягала в розвитку ренесансного гуманізму в нових умовах, що виявили нерозв'язність трагічних життєвих протиріч, безсилля людини при здійсненні своєї мрії. Саме це породило нові художні принципи, які збагатили мистецтво і XVII ст. і наступних століть аж до сучасності.

XVII ст.— немирний вік в історії Європи. Воно характеризується спустошливою Тридцятилітньою війною, англійською революцією, колоніальними загарбаннями в Азії, Африці, Америці, надзвичайною жорстокістю інквізиції. Проте після бурхливих і трагічних подій другої половини XVI ст. воно може бути сприйняте як час відносного спокою. Здійснюється певна стабільність економічного, політичного, культурного життя Європи, що створює можливість вважати XVII ст. епохою становлення державності, хоч сама форма європейських держав досить строката.

На початку XVII ст. утверджуються революційні завоювання в Голландії — першій капіталістичній державі Європи. Голландія досить швидко набула такої могуті і економічної, і політичної, і військової, що примусила Іспанію вже в середині XVII ст. припинити спроби повернути попереднє панування над нею, а інші країни змусила визнати себе як велику державу.

В Англії після буржуазної революції, що мала загальноєвропейський масштаб, була установлена буржуазна республіка, а після 1689 р. знову повернена монархія. Реальна влада належала підприємливим ділкам із землевласників і капіталістам. Могуть цієї країни була ще в майбутньому.

У Франції складається класичний зразок абсолютистської держави. Елементи буржуазного устрою були узаконені в системі дворянської монархії, а держава взяла на себе роль вищого регулятора суспільних відносин. Служачи інтересам феодального дворянства, французький абсолютизм протекціоністською політикою забезпечив зміцнення буржуазії.

Проте майже в усій Західній Європі феодалізм був ще досить міцним. Іспанія, бувши в XVI ст. найсильнішою державою світу, перетворилася в одну з найвідсталіших держав Європи. В Італії й Німеччині при збереженій феодальній роздрібності формується дрібнодержавний князівський деспотизм.

XVII ст. принесло, таким чином, не полегшення, але певну рівновагу, а крім того, виявило деякі історично важливі процеси буржуазного розвитку: пограбування селянських мас; нагромадження капіталу; зростання експлуатації. І все це супроводжувалося розвитком форм мануфактурного виробництва, в тім числі й художніх мануфактур: меблі, шпалери, кераміка. Завдяки вдосконаленню художньої практики створюються досить широкі можливості для реалізації задумів і фантазії архітекторів, скульпторів і живописців XVII ст.

У боротьбі за прогресивний шлях розвитку європейських держав важливу роль відігравали народні рухи. Протест народних мас проти гніту й хижацтва епохи початкового накопичення капіталу складав основний зміст суспільного життя XVII ст. Його вплив певною мірою відчувала і культура.

Духовне життя суспільства вступає тепер під нове сузір'я. Від Відродження до XVII ст. у світосприйманні і психології людей відбувся поворот у розумінні ролі й місця особистості.

Гуманізм Відродження, як відомо, сформував у людях уявлення про цінність особи, про безмежну віру в людину, в її силу, енергію, волю, про гармонійно організований світ із героєм — людиною в центрі, і це було незворотньо.

Але розлад між ідеалами гуманізму і суворими, що мало залежали від волі індивідуума, законами суспільства, став очевидним. До XVII ст., вочевидь, уже мало хто вірив у полум'яні декларації Піко делла Мірандоли: людина сама творить себе і свою долю і має право піднятися до ступеня богоподібної істоти. Людство пройшло відтоді ще один ступінь історичного досвіду й переконалося, що особа підвладна часові. Це відчуття часу і склало характерну рису світосприймання нової епохи. На зміну світосприймання середніх віків і Відродження приходить розуміння того, що, за висловом Мішеля Монтеня, увесь світ — це вічна гойдалка. Навіть усталеність не що інше, як заземлене гойдання. Та й сама особа не всесильна і зовсім не е центром і вершиною Всесвіту. Іншими словами, відбувався перехід від безмежної віри в людину, в її волю — до зневіри, відчаю, скепсису до трагічного дисонансу людини й світу, до нового утвердження людини як часточки величезного, безкінечного різноманітного й рухомого світу.

До XVII ст. загальне піднесення економіки у передових країнах Європи, розквіт мануфактури, торгівлі підготували грунт для прогресу точних і природничих наук. У працях Гал ідея і Кеплера твердилося, що Земля — одне з численних небесних тіл; були відкриті закони руху всіх тіл, у тім числі й небесних (Галілей, Ньютон, Кеплер); створені математичні методи для точного визначення різних явиш, (Ньютон, Лейбніц, Декарт); Торрічеллі, Паскаль, Бойль — Маріотт започаткували наукове вивчення рідин і газів; Декарт і Ньютон зробили важливі кроки у поясненні світла, його природи, законів руху і заломлення; Гарвей відкрив кровообіг. Усе це переконувало людину в тім, що вона тільки частина в картині єдиного світу.

Окрім того, великі відкриття природничих наук сприяли утвердженню матеріалістичних ідей (Бекон, Гоббс, Локк, Спіноза) і уявлень про природу і Всесвіт.

Тоді ж, у XVII ст., були створені перші розвинуті власне філософські системи. Вони відділилися від богослов'я, від епічної поезії, сприйняли зміст і методи точних наук.

Якщо вчені епохи Відродження установлювали закономірності розвитку того чи іншого явища, що грунтується на його дослідному спостереженні, мислителі XVII ст. базувалися у своїх наукових теоріях на цілісних системах і поглядах на світ. Розуміння складності будови мікрокосму Землі, як частини макрокосму, їхнього взаємозв'язку і змінності, що і склало фундамент художнього життя XVII ст.

Тут архітектура, живопис, графіка відігравали таку ж важливу роль, як і філософія, математика, фізика, література, драматургія Лопе де Веги, Кальдерона, Корнеля, Мольєра, музична творчість Монтеверді, Люллі і Перселла. Вони також сприяли тлумаченню величезного світу, Всесвіту, людини як мікрокосму, як малого світу.

Великий голландець Рембрандт у низці автопортретів показав не одне, а десятки своїх «я», і в цьому велика відмінність живопису XVII ст. від ренесансних портретів, чи то твори Рафаеля, ван Ейка чи Гольбейна, в котрих образ людини закріплювався в синтетичному, стійкому стані. Тепер мистецтво прагне проаналізувати те ціле, що називається особою, простежити її модифікації. Єдність пізнавальної і конструюючої основ художньої діяльності, що припускає одночасне відбиття, пізнання світу, природи в широкому розумінні слова й створення іншої природи, як відомо, історично зміщується в бік одної чи другої. У XVII ст. для неї характерне культивування здатності відбивати, а не конструювати.

Нові особливості світосприймання проявляються у тих видах мистецтва, які наочніше відображають зміни людини, перш за все, її зовнішніх рис, і залежності від зовнішніх обставин — природи, суспільства, держави. Тому XVII ст. — це царина образотворчого мистецтва. Воно засвідчує: час критичного аналізу дійсності та глибоких психологічних характеристик особи, які за своїм мисленним загостренням підвладні лише слову, надійде пізніше.

Якщо згадати попередню епоху — епоху Відродження, то її початок було покладено Італією, а культура названої епохи спочатку формувалася як специфічна італійська культура. І хоч у XV ст. позначилися самостійні вогнища ренесансного характеру в Нідерландах, Німеччині, але й через сотню років Італія все ще утримувала безперечну першість. У XVI ст. принципи Відродження у їхньому пізнішому різновиді поширилися у країнах Західної Європи, а згодом у ряді держав Східної Європи, відгомін ренесансних віянь досяг Росії та Середземномор'я. XVII ст. стосовно цього було дещо іншим.

У XVII ст. географія художнього життя суттєво змінилася. Власне, саме тоді змінилися контури єдиної світової художньої культури, яка володіла загальними рисами. Розпочався великий художній рух. Він полягав у тім, що майже одночасно стали формуватися провідні національні школи європейського мистецтва в Італії, Іспанії, Голландії, Франції. Якщо на початку століття у цьому передувала Італія, то незабаром вона поступилася Фландрії, а згодом Іспанія, Франція і Голландія стали впливовими художніми центрами. Вперед висунулася архітектурна школа Англії, архітектура і суміжне декоративне мистецтво Німеччини, Австрії, Чехії, Польщі, Литви, Словакії, Хорватії. Новий досвід ввібрала й архітектура України. В Америці розпочали складатися національні школи: мексиканська, перуанська, бразильська. У країнах Азії виник рух у мистецтві, котрий наближав його до мистецтва Європи: інтерес до реального обсягу і простору, до портретних характеристик став помітним у живопису Ірану, в індійських мініатюрах монгольської школи.

Великий художній рух, що розгорнувся в XVII ст., не збігається хронологічно з межами століття. Так, в Італії початок його припадає на І чверть XVI ст., а загальний злам до нового стилю — на початок XVII ст. У Фландрії, Іспанії, Франції розквіт національної школи припадає на 10-30-і роки XVII ст.

Різкий спад художньої активності проявився останніми десятиліттями: у Голландії — по смерті Хальса (1666 р.) і Рембрандта (1669 р.); в Іспанії — після смерті Веласкеса (1660 р.); у Фландрії — по смерті Рубенса (1640 р.); у Франції — після смерті Пуссена (1655 р.).

Художня культура XVII ст. виділяється між усіх попередніх і наступних. Своєрідність її полягає у тлумаченні світу як величезного, єдиного, рухливого, різноманітного, наповненого боротьбою і пристрастями цілого, а також у розумінні людини як мікрокосму, невеликого, складного світу, що живе у русі й змінах, у потоці зіткнень та переживань.

Головними завоюваннями художнього життя XVII ст. вважаються глибінь, простір, загальне одухотворення і внутрішнє проникнення, складна єдність, відчуття зв'язку героя і предмета із середовищем. Ця якість об'єднує навіть віддалені і несхожі твори.

Разом із тим відмінність художніх результатів реалізації названих положень дала змогу розділити художні процеси розглядуваної епохи на три стилі. Наявність у мистецтві XVII ст. цих стилей і становить особливості образного мислення того часу. Йдеться про барокко, рококо, класицизм.

Барокко у перекладі з португальської означає «перлина неправильної форми». У характеристиці барокко, перш за все, відзначається факт спадкоємності ренесансної культури. Мистецтво барокко відродило деякі спільні ознаки ренесансної культури: її стверджуючий характер, енергійний оптимізм, цільний, послідовний погляд на світ, прихильність до ансамблю і синтезу мистецтв.

Звернення мистецтва барокко до природної людської вразливості визначає його спорідненість з ірраціональною філософією. Світогляди Якоба Беме чи Блеза Паскаля не мали в цю епоху серйозного впливу на культуру. Можливо, естетика барокко не здобула досить широкої теоретичної розробки саме тому, що не мала міцної опори у філософській свідомості епохи. Прогалини емоцій та уявлень, суттєві для теоретичного обгрунтування барокко, тільки почали проявлятися у філософії, опорним пунктом вони стануть в епоху романтизму, споріднену з барокко. Отже, теорії барокко не існувало в XVII ст., вона утворилася лише в XX ст.

Запозичуючи, відроджуючи деякі загальні ознаки ренесансної культури, мистецтво барокко у XVII ст. мало пафосне звучання. Будувалося воно на напружених контрастах, антитезах, драматичному протиставленні земного й небесного, реальності й фантазії, духовного й тілесного, вишуканого і грубого, аристократичного й народного. Із цих антитез народжувався патетично піднесений тон прославлення, звеличення, переплетення крайнощів, бурхливої динаміки, захоплюючих пристрастей і раптових ефектів.

Для барокко характерні мальовничість та ілюзорність, балансування на грані реального і уявного прагнення виходу із зображуваного простору до глядача.

Вулиця, майдан, міський ансамбль, паркові ансамблі з палацами, з чергуванням терас, водоймищ, гротів — усе це стало підноситися як струнко організоване ціле, різноманіття якого розкривається перед глядачем під час руху по ансамблю. Таким чином, глядач у барокко прилучений до мистецького світу і є тут активною фігурою.

Нові уявлення про єдність, безмежність і постійну зміну світу,, про його драматичну складність, про людину як органічну часточку, пов'язану з навколишнім середовищем, стихією суспільних і природних сил, набули в барокко всеосяжного вираження. Людина виступила в мистецтві барокко не як осередок Всесвіту, не як центр її і мірило усіх речей, а як багатопланова особа зі складним світом переживань, затягнена у вир і конфлікти середовища. Звідси випливало прагнення перетворити все, що оточує людину, в єдиний художній організм, де діють розкріпачені закони світобудови, перетворені в безпосередні сприйнятні почуттєві явища.

Барокко утвердилося у час інтенсивного формування націй та національних держав. Але не буржуазна Голландія і не абсолютистська Франція стали центрами народжуваного барокко. Цей стиль розквітнув спочатку в країнах, де панувала землевласницька знать, де торжествували феодальна реакція і католицизм, де основна людська маса — селянство. Такими були Італія, Фландрія, Іспанія, Португалія, Австрія. Звідсд барокко поширилося в країни Нового світу, на північ Німеччини, в Скандінавію, Східну Європу. Покликане прославляти монархію, аристократію і церкву, барокко виробило класичні типи парадних міських і церковних ансамблів, палаців і храмів, віртуозних декоративних композицій релігійного, міфологічного чи алегоричного змісту, створило тип парадного портрета, що виявляло привілейований суспільний стан людини.

Але було б неправильним вбачати в барокко тільки культуру монархії, знаті й церкви — селянські та бюргерські елементи в барокко виявилися теж досить сильними. Досить згадати фламандський живопис Рубенса, Рембрандта.

Другим напрямком у духовному житті XVI І ст- був класицизм. Потреба у класицизмі виникла у країнах із розвинутими капіталістичними відносинами — Голландії та Англії, але розвивалася тільки (або майже) в архітектурі. У Франції ж класицизм став універсальною художньою доктриною. Він — законна гордість французької культури XVII століття.

Філософським підґрунтям класицизму був ідеалістичний раціоналізм. Найяскравіше його вираження знайшло місце в ученні Р. Декарта. Філософія Декарта поставила наріжним каменем світобудови думку, а його дедуктивний математичний метод мислення дав змогу створити ідеальну логічну конструкцію Всесвіту і людської природи.

У французькому класицизмі як основний принцип для будь-якого художнього твору виступає розум. Тим самим відкидається всіляка фантазія, а головною вимогою стає торжество ідей обов'язку над почуттєвим .прагненням у людині. Це вимагало чіткої регламентації всілякої художньої діяльності і точного дотримання правил. Не суперечив тому й заклик наслідувати природу й прагнути правдоподібності, тому що природа розумілася не в своєму первісному стані, а у вигляді спеціально створених садів і парків.

Класичні драми Корнеля давали суспільству програму, котра ставила над усе розум і обов'язок, інтереси суспільства й держави. Пуссен став творцем найуніверсальнішої доктрини класицизму, що пов'язувала ідеали краси, істини і добра з розумом, закономірністю й справедливістю. Таким чином, у класичному мистецтві формується ідеал людини, яка, перш за все, виступає як громадянин своєї держави.

Що ж до народження класицизму, то його, вочевидь, можна пояснити необхідністю протиставлення ірраціональним суспільним стихіям, індивідуалізму — прагнення до суспільства й держави, вибудованої за принципами розуму, обов'язку і справедливості.

Прабатьківщина класицизму — античність. Давня Греція. Класицизм орієнтувався на античність, використовував її однобоке стосовно власних норм, розуміючи як музейну та історично нерухому.

Джерела класицизму — в гуманістичних ідеалах Відродження, а його пафос — в моральному ідеалі, народженому новою епохою; в ідеалі служіння суспільному прогресу, загальнонаціональним інтересам, в упокоренні почуттів розумом.

Розквіту класицизм набуде в XVIII ст., і це вже буде характерним для європейського мистецтва.

Виникає запитання: якими ж були взаємини барокко, класицизму й рококо в мистецтві XVII ст.? Основне, що підкреслюється теоретиками культури й мистецтва XVII ст., — це глибока внутрішня єдність його різноманітних проявів, спільність, яка випливає із того, що навіть відмінні, навіть протилежні художні рішення є різними відповідями на загальні запитання, поставлені іншим історичним етапом. Це було новим кроком у розвитку суспільства, у розумінні сутності людини і її місця в природі, суспільстві й державі. Така загальна характеристика суспільного життя і художньої творчості Західної Європи XVII ст.

3. Соціокультурний контекст і основні тенденції художнього життя Західної Європи у період Просвітительства.

XVII ст. у Західній Європі — останній етап тривалого періоду переходу від феодалізму до капіталізму. У середині віку завершився процес первісного нагромадження капіталу, точилася боротьба в усіх сферах суспільної свідомості, визрівала революційна ситуація. Пізніше вона привела до панування класичних форм капіталізму. Протягом століття здійснювалася ломка всіх суспільних та державних підвалин, понять і критеріїв оцінки попереднього суспільства. Виникла цивілізована спільність, з'явилася періодика, утворилися політичні партії, точилася боротьба за емансипацію людини від феодально-релігійного світогляду, тобто в країнах Європи формувалося громадянське суспільство.

Основні тенденції соціального й ідейного розвитку Західної Європи XVIII ст. у різних країнах проявили себе нерівномірно. Якщо в Англії промисловий переворот, що відбувся в середині XVIII ст., закріпив компроміс буржуазії і дворянства, то у Франції антифеодальний рух носив масовіший характер і готував буржуазну революцію. У Німеччину буржуазні норми суспільного життя у XVIII ст. прийшли складними, обхідними шляхами. Наgриклад, буржуазне законодавство принесла армія Наполеона. Але невідповідність економічного і духовного розвитку у феодально роздрібленій Німеччині мала своїм результатом те, що тут духовне життя синтезувало досвід усієї Європи, а це створило умови для наступу духовної революції, яка фактично підбила підсумки розвитку Західної Європи XVIII ст. у цілому («Життєва філософія кота Мурра» Е.Т.А. Гофмана).

Отже, можна говорити про здійснення в Західній Європі XVIII ст. трьох революцій: політичної (буржуазної) у Франції, промислової у Англії та духовної в Німеччині.

Загальною для всіх країн була криза феодалізму, його ідеології, формування широкого суспільного руху — Просвітительства, з його культом первинної, незайманої Природи й Розуму, котрий її оберігає; з його критикою сучасної зіпсованої цивілізації і мрією про гармонію ласкавої природи і нової демократичної цивілізації, що тяжіє до природного стану.

Просвітительство — ідеологія XVIII ст., котра містить прагнення третього стану боротися із феодалізмом в усіх сферах суспільного життя. Взявши від Відродження ідею про розкріпачення особи і її вільного розвитку, просвітителі поставили перед собою завдання її реалізації за ускладнених історичних обставин.

Розвиток буржуазних обставин показав, що вивільнення особи часто призводить до панування корисливих людських інтересів. Проте просвітителі були оптимістами і шукали засіб для примирення егоїстичної буржуазної дійсності із розв'язанням громадянських завдань, способу «подавлення» буржуа громадянином. Вони гадали, що для зняття цього протиріччя необхідно просвітити людину, а освічена людина, досягши гармонії почуття й розуму, головною життєвою метою буде вважати служіння суспільному обов'язку. Вони визначали егоїстичність природи буржуа, але сподівалися, що, освітлений розумінням «розумного егоїзму», він буде розвивати в собі якості, що наближатимуть його до інших людей.

Світогляд просвітителів формувався під впливом ідей Джона Локка про свідомість як наслідок спілкування людини з навколишнім світом за допомогою відчування. На противагу існуючим уявленням про вроджені ідеї, із локківського сенсуалізму просвітителі робили революційні висновки про природну рівність усіх людей і про їх однакову здатність формуватися як особистості вільної і гармонійно розвинутої. Цьому сприяло й те, що підхід до аналізу сутності особи просвітителі сприйняли із філософії Френсіса Бекона, котра, вказуючи шлях від фактів через узагальнення до теоретичних висновків, дала змогу мислителям Просвітительства уявити природу, суспільство і саму людину в їхніх дійсних, а не нав'язаних старими уявленнями формах.

Релігійній свідомості просвітителі протиставили ідею прогресу, який приносить наука, критичний розум. Усе в XVIII ст. підлягає перевірці розумом, і якщо не витримує такого екзамену, то оголошується пережитком.

Таким чином, просвітительський ідеал людини — це особистість, котра знайшла гармонію між почуттям і розумом. Але дійсність, як завжди, ширша від будь-якої умоглядної конструкції. Ось чому поряд із тим, що XVIII ст. — століття Розуму, воно водночас і епоха всеруйнуючого скепсису та іронії. Це час філософів, соціологів, економістів. Тут розвивалися пов'язані з технікою точні, природничі науки, а також географія, археологія, історія та ін. Наукові знання створили і для художньої діяльності фундамент точного спостереження і аналізу дійсності.

Просвітителі проголосили метою мистецтва наслідування природі, але природі упорядкованій, удосконаленій (Д. Дідро), очищеній розумом від згубного впливу рукотворної цивілізації, створеної абсолютистським режимом, суспільною нерівністю, неробством та розкошами. Разом із тим, раціоналізм філософсько-естетичної думки XVIII ст. не гнітив свіжості й щирості почуттів, породжував прагнення співмірності, вишуканості, гармонійної завершеності художніх явищ, починаючи з архітектурних ансамблів і закінчуючи прикладним мистецтвом.

Просвітителі надавали великого значення почуттю як осереддю шляхетних прагнень людства, почуттю, що прагне дії, містить силу, котра революціонізує життя, почуттю, здатному відродити доброчесність «природної людини» (Дефо, Руссо), котра наслідує закони природи.

Афоризм Руссо «Людина велика тільки своїми почуттями» виражав одну із прикметних сторін суспільного життя XVIII ст., яка народила поглиблений витончений психологічний аналіз у реалістичному портреті, поезію почуттів у ліричному пейзажі (Гейнсборо, Ватто, Робер), «ліричний роман», «поеми в прозі» (Руссо, Прево, Мариво, Філдінг, Стерн, Річардсон). Вона досягає вищого вираження в музиці (Гендель, Бах, Глюк, Гайдн, Моцарт).

Слід зазначити, що героями художніх творів XVIII ст. стали, з одного боку, малі люди — люди як усі, поставлені у звичайні умови епохи, задоволені скромним щастям. Вони викликали захоплення у художників своєю щирістю, наївною безпосередністю душ, близьких природі. З другого боку, центром уваги суб'єктів художньої діяльності була емансипована, цивілізована, інтелектуальна людина, народжена просвітительською культурою. Аналізу її індивідуальної психології, суперечності душевного стану і почуттів із найтоншими їх відтінками, поривами і настроєм були присвячені художні твори.

У XVIII ст. мистецтво посідає досить чіткі позиції в ідеологічній і прямій політичній боротьбі. Саме в цей час розпочалася його свідома й активна участь у суспільному житті.

Розширилася й сама сфера мистецтва, воно стало активним виразником визвольних ідей, наповнилося злободенністю, бойовим духом, викривало вади не тільки феодального, що відходило в минуле, а й народження буржуазного суспільства. Тут утвердився новий позитивний ідеал розкріпаченої особи, котра розвиває свої індивідуальні здібності, і разом із тим наділена благородним почуттям громадянства.

Художнє життя стає загальнонаціональним, оберненим до широкого демократичного середовища, а художні основи посідають певне місце в системі просвітительської думки, куди вони ввійшли і як «товариші по боротьбі», і як об'єкт спостережень і висновків.

Далі слід відзначити, що мистецтво XVIII ст. прагне відійти від піднесеного, алегорично надуманого до простого, співмірного з людиною. Саме це характеризувало світогляд усієї епохи і проявилося в художній культурі, філософії, науці тощо.

Важливо зазначити, що в час розуму ідеали Просвітительства виразилися не тільки у філософському раціоналізмі, критичній роботі свідомості, а і в реабілітації особи з її правами, гідністю, світом думок і переживань. Приватне життя, інтимні почуття, емоції протиставились при цьому холодній офіційності, фальшивій урочистості. Унаслідок цього культ розуму поєднувався із культом почуття і культом насолоди.

Гедонізм являв собою якесь етичне кредо, своєрідний протест проти офіційного релігійно-святенницького розуміння моралі, І міг у певний час бути прийнятним для просвітителів. Навіть у Вольтера чи Гельвеція ми знаходимо сцени, де вільнодумство поєднується із фривольністю.

Ще однією характерною рисою культури XVIII ст. є протиріччя. Матеріалізм цього часу був метафізичним і багато в чім зводився до філософії здорового глузду. Саме тому виникає агностицизм, котрий ставив під сумнів здатність людини до пізнання. Звідси з'явилося відчуття швидкоплинності буття, людиною оволодівав неспокій, неврівноваженість, відчувалася відсутність ясності.

Із одного боку, життєрадісність, світлі надії, історичний оптимізм, з другого — відчай, похмурі трагедії століття: спалах жорстокості, вишуканість і витонченість; панування розуму й новий розквіт містики і повір'їв; реалістична ясність, тверезість і потяг до фантастики, екзотики, незвичайного. Подібна основа пронизувала практично всі види художньої творчості.

На офіційно новій основі будувалися в XVIII ст. взаємовідносини між мистецтвом і суспільством. Дует замовник — виконавець зник, поступившись місцем новим зв'язкам, що грунтувалися на ринковому принципі. Це позначилося вже на влаштуванні перших публічних салонів- виставок. Наприклад, салони у Франції відразу ж перетворюються в арену боротьби, а їх огляди — в особливий вид критичної літератури.

Характерною для розвитку художньої культури XVIII ст. є тенденція переростання мистецтва за національні рамки. Художники, актори, музиканти, композитори того часу тривалий час, іноді все життя, перебувають у чужих країнах Європи. Високий процент іноземців у художньому середовищі було звичайним явищем (німець Менгс в середині століття очолює класицизм у Римі, а поляк Ходовецький — визначний побутописець у Берліні і т.д.).

Наступною особливістю розвитку культури XVIII ст. вважається розквіт народної творчості. Причини його полягають у широкому залученні села до міського життя, в поглибленні обміну між професійним мистецтвом і фольклором. Завдяки цьому виникають різноманітні промисли, що використовують окремі прийоми барокко, рококо, класицизму, професійну технологію і вносять у свою продукцію народну фантазію та гумор. Тоді ж визначається характер раніше виникших промислів, таких як іграшкова справа в Німеччині і Рудних горах та ін.

Складність суспільного життя проявляється в особливостях образності художнього мислення, що знайшло відображення у виникненні та розвитку таких основних стильових напрямків епохи як рококо, класицизм, сентименталізм. Якщо звернутися до схеми, підказаної Д. Дідро, то головні стильові напрямки представлені дворянським рококо, буржуазним революційним класицизмом, буржуазним сентименталізмом.

Отже, рококо — це щось нове не тільки стосовно XVIII ст., а й раніше існувавших стилів взагалі, хоч можна зв'язати його з пізнім барокко, який втратив свій монументалізм.

Саме загальноприйняте пояснення слова «рококо» пов'язує його походження із «рокайлем» — раковиною. Сфера дії рококо обмежена: до неї не входять буржуазний побутовий жанр і церковне мистецтво. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. В архітектурі воно майже не використовувалося в конструкції споруд, але широко застосовувалося в плануванні та оформленні інтер'єрів. У живопису рококо знаходило застосування в декоративних панно, розписах, ширмах. Меблі, посуд, предмети побуту прикрашалися марнотратне і винахідливо, часто самі перетворювалися в прикраси.

Внутрішнє оздоблення (декор) приміщень у XVIII ст., завдяки застосуванню рококо, відрізнялося від того, що раніше мало місце. Навіть парадні зали нагадували будуар — світлі, ніжні, з численними свічадами, ажурним орнаментом, камінами. Все це створювало ілюзію безтурботного світу, в якому можна сховатися як у затишній раковині і перечекати негоду. Але така ілюзія була нетривкою. Демонстративна легковажність рококо часто викликала внутрішню тривогу. Навіть у знаменитому девізі епохи «після нас хоч потоп», за самовпевненим бравуванням ясно простежувалося передчуття загрози страшного кінця. Свідома ж програма рококо — життєрадісна стихія безконечного свята.

Своїм запереченням пафосу і героїки рококо давало поштовх розвитку нового мистецтва — інтимнішого і камерного, а отже, особистішного та щирішого. Воно зближувалося із побутом, його мірилом вже була не героїчна винятковість, а звичайна людська норма. Тому рококо вело до нових естетичних завоювань, до появи сентименталізму, в якому простежувався вплив ідеологічної течії, пов'язаної з просвітительським уявленням про природжені людині основи доброти і чистоти. Сентименталізм базувався на культі пристрасті, поклонінні перед усім простим, наївним, щирим, на зверненні не до зовнішнього, а до внутрішнього, особистісного; на проникненні в інтимний світ, на витонченості емоцій, відчутті пропорцій.

Наприкінці століття, напередодні Французької революції, знову проявлялася суспільна потреба у мистецтві з яскраво вираженою громадянською ідеєю. Таке мистецтво з'явилося — мистецтво революційного класицизму, котре найповнішого розвитку набуло в XIX ст. у творчості Давида і Делакруа.

У Німеччині в останній третині XVIII ст. склався в творчості Гете і Шіллера особливий тип класицизму — веймарський класицизм, де ідея посилення індивідуальної основи була почерпнута із безпосереднього звернення до античної класики, яка не пройшла певної схематизації в класицизмі XVIII ст.

Нарешті, ще дві особливості символізують художню культуру XVIII ст.— театр і музика, котрі посідали в ієрархії духовних цінностей провідне місце. Театр виявився близьким тому часові за самою своєю суттю. Життя нібито йшло назустріч театральному мистецтву: чимало його форм у XVIII ст. піддаються певній театралізації. Придворний етикет, церковна служба все більше набувають рис театрального видовища; знаменитий венеціанський маскарад, що тривав близько року, стає певною формою побуту. Цей принцип проникає і в образотворче мистецтво. Образна схожість картин XVIII ст. часто посилюється тим, що художники будують композицію своїх полотен за аналогією сценічного живопису (Ватто, Греза).

Говорячи про XVIII ст. щодо театру, ми не маємо на увазі трагедію, оскільки, незважаючи на бурхливе захоплення сучасників, трагедії Вольтера, Лессінга не ввійшли до скарбниці театральної класики. Почуттєві п'єси, що мали успіх у публіки, виявилися одноденними (міщанська драма Дідро). На противагу трагедії особливий успіх належить комедії. Блискучі комедіографи Маріво, Бомарше, Філдінг, Шерідан, Гольдоні, Гоцці у той час написали невмирущі твори.

Розквіт театру пов'язувався з докорінним переглядом театральних традицій. У Франції реформу традиційних прийомів драматичного театру розпочав учень Мольєра Мішель Барон.

Реформатором комедії був Карло Гольдоні, а опери — К.В. Глюк. Театр епохи Просвітительства служив ідеї суспільної корисності мистецтва. Замість комедії масок стала переважати комедія характерів, замість короткого сценарію появилася п'єса, повністю написана драматургом; замість масок на сцені були представлені живі образи людей, їхній побут, мораль. Те ж відбувалося і в опері; манера гри наблизилася до правди, була досягнута рівновага між поезією і музикою, співом і словом.

Значне місце в художньому житті посідала музика, чому сприяли певні соціальні й художні обставини.

Живопис XVIII ст. слабко виражав ту активну основу, яка найбільше проявилася у філософії, літературі Просвітительства. Тому він рідко піднімався до драматизму і масштабності XVII ст. (трагічні ж образи Давида і Гойї відносяться до кінця XVIII ст., а більшість сповнених драматизму творів Гойї виникло уже на початку XIX ст.).

Масштабність, значущість і глибина переходять у класичну німецьку поезію, драматургію і, головним чином, у музику. В Німеччині XVIII ст., країні музики переважно духовної, вже в І половині століття у творчості Й.С. Баха торжествує людська основа, звучить людська душа.

Найбільшого розквіту музика досягла саме в німецьких країнах, де були розвинуті її найсерйозніші форми: ораторія і меса — в церковній, концерт — у світській сфері. Головну роль в утвердженні і поширенні величних її основ відіграла насичена філософською думкою творчість Баха.

У II половині XVIII ст. розквітає віденська класика — одна з вершин світової музичної культури. Гайдн, Моцарт, прилучений до цієї школи Глюк і молодий Бетховен дали світу незрівнянні взірці симфонічної, камерної і оперної музики. Віденська класика — явище не національне. Вона синтезувала усе визначне в музиці німецькій, французькій, італійській і стала всесвітньою.

В Італії і Франції у II половині цього століття досяг кульмінації новий світський вид музики — опера. Набуває свого розквіту й інструментальна музика. При дворах німецьких і австрійських князів існували капели — ансамблі музикантів, які нерідко складали справжній оркестр. їх керівники — капельмейстери, котрі писали для них музику і перебували на службі, отримували майже щодня замовлення на нові твори. Але високі музичні ідеї пробивали собі дорогу і за цих умов. Так, із музики для танців, для насолоди слуху поступово виросла симфонія — найскладніший і найбагатший вид музичного мистецтва. Теми симфоній нерідко спиралися на народні танці й пісні. В Австрії і її столиці Відні звучало чимало пісень — і німецьких, і чеських, і угорських, і сербських. Може, саме тому Відень і став колискою класичної симфонії, а її творців — Гайдна, Моцарта, Бетховена — назвали віденськими класиками.

Слід зазначити, що в XVIII ст. ставлення до різних видів мистецтва помітно змінилося. Живопис, який Леонардо да Вінчі характеризував як найдосконаліший спосіб пізнання світу, одержав тоді епітет «мавп'ячого» мистецтва. Музика ж уважалася вищим видом мистецтва, як і театр.

Мистецтво й життя у XVIII ст. стрімко зближуються і тому без перебільшення можна вважати художню культуру цього століття предтечею французької революції, школою громадськості і одним із засобів оформлення цивільного суспільства.

Висновки.

Таким чином, характерними особливостями формування світоглядних засад культури Нового часу став розвиток науки, а також поява нових художньо-мистецьких стилів бароко, рококо, класицизму та Просвітительства у ХVІІ— ХVІІІ ст.