Навчально-методичний посібник з культурології - Чабан Н.І. 2007

Лекція № 6
Тема № 6. Культурні надбання Доби Відродження

Мета: вивчити характерні особливості різних періодів культури Відродження у Західній Європі; визначити роль і місце діяльності видатних діячів Ренесансу у розвитку художньо-мистецьких стилів і жанрів; розвивати естетичний смак у ході ознайомлення із культурною спадщиною Західної Європи.

План

1. Передумови формування культури Відродження. Її гуманістична сутність.

2. Філософія й мистецтво Раннього Відродження.

3. Високе Відродження та його видатні діячі.

Література

1. Андреева В., Куклив В., Ровнер А. Энциклопедия символов, знаков, эмблем. — М., 2000.

2. Асєєв Ю.С. Шедеври світової архітектури. - К.: Рад. Школа, 1982. - 87 с.: іл.

3. Гриненко Г. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М.: Юрайт, 1998.

4. Гуревич П.С. Культурология: учебник для средних профессиональных учебных заведений / П.С. Гуревич. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006. — 327 с.

5. История искусств: Учеб. пособие для учащ. худож. школ и училищ / Авт.-сост. А. Воротников, О. Горшковоз, О. Ёркина. - Мн.: Литература, 1998

6. Основи художньої культури: Ч.2: Теорія та історія української художньої культури: Навч. посібник для вищ. навч. закладів /За ред. В. Лозового, А. Анучиної. - Х.: Основа, 1997.

7. Петрушенко В.Л., Пинда Л.А., Подольська Є.А. та ін. Культурологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації. — 3-тє видання виправлене / За заг. ред. Проф. В.М. Пічі — Львів: «Магнолія плюс», 2005. — 360 с.

8. Поліщук Є.П. Історія культури: Короткий довідник. - К.: Український Центр духовної культури, 2000. - 196 с.

9. Энциклопедия для детей. Т. 21. Ч. 2. Культуры мира / ред. коллегия М. Аксёнова, Е. Ананьева, М. Боярский и др. - М.: Аванта +, 2005. — 640 с.: ил.

Вступ.

Епоха Відродження ознаменувала собою значне зрушення в історії європейської культури. Воно характеризувалося великими економічними й соціально-політичними змінами, розквітом світської гуманістичної думки, науковими та географічними відкриттями, відродженням античної культурної спадщини. Історичний перехід від Середньовіччя до Відродження передбачали чимало діячів європейської культури, зокрема в Італії поет-гуманіст Франческо Петрарка (1304-1374).

Як культурно-історичну категорію термін «Відродження» почав уживати в XVI ст. італійський художник і теоретик мистецтва Джорджо Вазарі у своєму «Життєписі найзнаменитіших живописців, скульпторів та архітекторів».

Дещо пізніше поняття «Відродження» було розширено і стало уживатися для позначення епохи в історії світової культури, яка відобразила початок переходу від феодалізму до капіталізму; часу відходу від середньовічної культури до культури нового типу; періоду повернення до античної і формування світської культури, гуманістичної свідомості, розриву з релігією; художнього стилю, що ґрунтувався на поверненні до античних традицій.

Середньовічний естетичний канон (ідеал) став поступово руйнуватися під впливом індивідуалізму епохи Ренесансу, коли зросла роль світських жанрів у мистецтві.

М. Бахтін (1895-1975) зокрема зазначав, що в епоху Відродження неосяжний світ сміхових форм карнавальної творчості протистояв офіційній та серйозній культурі церковного й феодального Середньовіччя. «При усій різноманітності цих форм і виявів майданні свята карнавального типу, окремі сміхові обряди й культи, дурні, велетні, карлики, потвори, скоморохи різного роду й рангу, величезна різноманітна пародійна література й чимало іншого — всі вони, ці форми, володіють єдиним стилем і виступають частинами цілісної народно-сміхової, карнавальної культури».

1. Передумови формування культури Відродження. Її гуманістична сутність.

Найхарактернішою рисою Відродження є розвиток гуманізму (від. лат. humanus — людський, людяний). Гуманістична думка, що почала формуватися в Італії у ХУІ ст., в подальшому поширилась на інші країни Західної Європи і знайшла численних прибічників на Сході континенту. Європейський гуманізм — найвище досягнення ренесансної культури, водночас — це вершина загальнолюдської, світової культури.

Гуманізм — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. У його основі — прагнення до свободи особистості, утвердження поваги до її гідності й розуму, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Гуманісти стверджували самоцінність земного життя, можливість людини саме в ньому (а не в потойбічному світі) досягти вищого блаженства.

Отже, на зміну теоцентричній картині світу, що панувала в середньовічній культурі, утверджується антропоцентрична модель, яка з погляду гуманістів була характерною для античної доби.

Однак, Ренесанс аж ніяк не є повторенням античного гуманізму і антропоцентризму, він обіймає значно ширше коло проблем. Італійський гуманізм можна сміливо назвати ідеологією Відродження, оскільки він був не лише теорією, а й практикою повсякденної боротьби за утвердження

нового світогляду.

Характерними його рисами є: прагнення розмежувати світське й релігійне життя; звільнити людську думку від богословського догматизму; відкривати й пізнавати світ; розвивати світську духовну культуру, науку, а також аристократизм. Це культура суспільних верхів, буржуазної аристократії, інтелігенції, які визначалися не походженням, а привілеями, не розмірами достатків, а насамперед особистими якостями людини, рівнем її освіченості й культури. Разом з тим у культурі Ренесансу відображуються й народні інтереси. Наприклад,

Франческо Петрарка

Аристократична лірика на честь коханої жінки Лаури

Джованні Боккаччо

Новелістичний роман з народного життя «Декамерон»

Образами мистецтва забарвлюються навіть політика, господарство, війна, дипломатія. Наприклад, канцлер флорентійської республіки Ніколо Макіавеллі у своєму політичному трактаті «Государ» виводить образ правителя Кентавра, котрий повинен поєднувати природу звіра і людини, що надовго закріпило за Макіавеллі сумну славу циніка й проповідника аморальності.

Елітарність та індивідуалізм ренесансної особистості в поєднанні із секуляризацією культури та розпадом релігійної моралі призвели до побутового аморалізму, чому є немало прикладів з життя деяких гуманістів, так і церковних ієрархів. Це явище отримало назву зворотної сторони ренесансного титанізму.

Проте саме він був одним з перших, хто усвідомив трагічну суперечливість свого часу — між політикою і мораллю. Так, наприклад, італійський гуманіст вважав, що політику слід відділити від фальшивої, з його погляду, християнської моралі, яка «зробила світ слабким та віддала його під владу негідникам».

Людина доби Відродження наповнювала своє життя не постійним зверненням до Бога, а науковими пошуками, світськими справами — торгівлею, політичною діяльністю, збагаченням, насолодою тощо. Характер вона мала енергійний, у ній кипіла ініціативність, котру можна було спрямувати і на зло і на благо, і на великі справи, і надрібниці. Таке життя і ліяльність створювали ілюзію: від вольового зусилля особи залежить буквально все.

Звідси виростав і естетичний ідеал епохи Відродження — людина універсальна, позбавлена будь-яких обмежень. Її втілювали у своїх творах художники — живою, незвичайною, монументальною.

Традиційно дослідники виділяють такі періоди в розвитку Ренесансної культури:

✵ Проторенесанс (друга половина ХІІІ-XIVст.) — треченто;

✵ Раннє Відродження (XV ст. — 80-ті роки) — кватроченто;

✵ Високе Відродження (1490-1530) — чинквіченто;

✵ Пізнє Відродження (1540 — початок ХУІІ ст.)

Головний центр Проторенесансу — Флоренція, економічно розвинена і політично незалежна. У 1273 році було прийнято Флорентійську конституцію, за якою людина в суспільстві оцінювалася не за її становищем, а за тими внесками, які вона зробила у розквіт цього суспільства. Флоренція вважалася на той час і вітчизною демократії, що було досить відносним. Тут постійно боролися між собою дві сили — папи і світські правителі.

Творців проторенесансної культури вважають останніми художниками середньовіччя і першими — Нового часу, настільки помітний у їхній творчості сплав цих двох основ.

Такий Данте Аліг’єрі, твір якого «Божественна комедія» є відсвітом мислення середньовічної людини, котра прагне полишити земне життя і перейти до кращого світу. Він стверджує, що земне життя не таке вже й страшне й убоге, як говорять монахи й священники. Його роблять потворним і жалюгідним нерозумні люди. Данте показує: люди в пеклі шкодують не про те, що не потрапили до раю, а про те, що не можуть жити на землі. Його думка про необхідність жити мудро, бути по-справжньому людяним випереджає уяву про людину часу Відродження.

Близький до Данте і зачинатель лірики Франческо Петрарка. Його зосередженість на собі, здатність до самопізнання дали змогу бути уважним до зовнішнього світу, земних радощів і спокус. Поетичне ставлення до земної жінки (а не до Богородиці) і виводило Петрарку із когорти середньовічних поетів, наповнювало його творчість новим змістом.

Ще білим відходом від традиційної середньовічної художньої основи позначена творчість Джованні Боккаччо. У його «Декамероні» чума, що охопила місто, є не що інше як символ розпаду старого суспільства, метою ж свободи є насолода життям.

У живописі представником нового часу був Джотто, який вбачав свою мету в правдивому зображенні руху людського тіла, в утвердженні краси людини. Щодо цього найзначнішими в його надбанні вважаються фрески релігійної тематики, зокрема «Поцілунок Іуди» (мал.).

Таким чином, Проторенесанс — час, що визначив утвердження нового типу культури.

2. Філософія й мистецтво Раннього Відродження.

Раннє Відродження вражає щедрістю, нібито надлишком художнього життя: ніколи стільки не писали, не будували, не ліпили скульптур, як тоді. Художня творчість на той час перейшла із рук багатоликого анонімного середньовічного художника до рук художника-професіонала, артиста, стверджуючого себе, свою індивідуальність.

Виконуючи функцію універсального пізнання, художня діяльність цього часу за своєю широтою й глибиною йшла попереду науки, філософії, техніки та ін. Рід Медичів, що правив на той час, активно протегував науці й мистецтву.

Саме тоді і встановлюються нові критерії оцінок прекрасного, в основі яких — схожість із природою, почуття спів розмірності. Вивчаються пропорції людського тіла, анатомія, лінійна перспектива, що дає змогу точно передати природу людини. Головним для художника стає утвердження краси ідеальної, але земної людини.

Виразниками ідей Раннього Відродження вважають архітектора Брунеллескі, художника Мазаччо, скульптора Данателло, який створив першу в Італії оголену скульптуру Давида, першу кінну статую (кондотьєра Гаттамелати), утвердивши тип круглої скульптури, яка самостійно стоїть, не зв’язана з архітектурою.

Безсумнівно перлиною того часу був Сандро Ботічеллі, який вважається найемоційнішим і найліричнішим художником, котрий зумів поєднати поетичну чарівність бразів з певною трагічністю («Весна», «Народження Венери»).

Сучасність люди того часу бачили в ореолі найвищої досконалості: жінка в них була найпрекрасніша, апостол — наймудріший тощо. Тому герої художніх товрів писалися із сучасників, і навіть праобрази Богоматері були дружини, коханки, куртизанки.

Отже, художнє життя кватроченто було пронизане мирським Духом з акцентом на красу як головну якість людського світу.

3. Високе Відродження та його видатні діячі.

Золотим віком італійської культури вважається Високе Відродження, коли Італія зазнавала економічного й політичного ослаблення. Турецькі завоювання на Сході, відкриття Америки, нового морського шляху до Індії позбавили італійські міста їхньої центральної ролі в торгівлі, а посилення міжусобиць в країні зробили її порівняно легкою здобиччю для інших держав; зміцнення буржуа і утвердження його як землевласника загострили феодальну реакцію. Над Італією нависла загрозв рабства, що викликало рух

за незалежність, республіканську форму правління. Це суспільне піднесення, загальна активність зумовили інтенсивний розвиток культури. Це в свою чергу привело до кінцевого утвердження особливості художньої системи, яка ґрунтувалася на тому, що її творці володіли надзвичайно широким суспільним кругозором, мали масштабні уявлення про світ і космос; на типі художника, світогляд котрого, положення в суспільстві зумовили небувалий творчий злет, наповненість і стійкість художніх процесів. У її центрі перебував образ досконалої людини, виповненої реальним життям, внутрішньою силою, значущістю, титанічною жагою самоствердження.

Троє творців уособлюють Високе Відродження — Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті й Мікеланджело Буанаротті. Усі вони як митці формувалися у флорентійській школі.

Леонардо да Вінчі — великий експериментатор, котрий цікавився більше принципом, аніж реалізацією задуманого. Можливо через це так мало відомо його творів: чимало ним не завершено, багато він доручав своїм численним учням, які працювали за його ескізами.

Найвідомішими його творами вважаються: вівтарна монументальна композиція «Мадонна у скеліх», фреска «Таємна вечеря», «Джоконда», «Мадонна Бенуа» та інші.

Образ ідеальної людини епохи Відродження знайшов широке відображення у мистецьких творах відомого італійського майстра Леонардо да Вінчі. Одним з найвідоміших полотен у жанрі портрету є «Джоконда», виконана біля 1523 року. На картині зображено дружину флорентійського купця Франческо дель Джокондо. Автор дотримується реалістичної традиції у зображенні портрету Мони Лізи, що характерно для періоду Високого Відродження.

Леонардо да Вінчі висловлював думку, що великий митець мусить писати дві основні речі - людину і внутрішній світ її душі. Мистецтвознавці підкреслюють прагнення майстра досягти «довершеності над довершеністю» і, здається, при створенні картини він досяг цього. Не можна уявити композиції більш простої та зрозумілої, більш завершеної та гармонійної.

Полотно зображує ніби два плани. На передньому виступає фігура жінки, чудово вписана у прямокутне обрамлення; фоном служить дивний, майже казковий пейзаж. Автор дотримується прямої перспективи у зображенні, акцентуючи увагу на образі Джоконди.

Основний потік світла спрямовано на обличчя та плечі, а також кисті рук Джоконди. Обличчя Мони Лізи вражає досконалістю світлотіньового моделювання. Складені навхрест руки служать ніби п’єдесталом образу, а хвилююча уважність погляду загострюється загальним спокоєм усієї фігури. Її абрис чудово пом’якшені напівсвітлом. Такого м’якого переходу від освітлених частин до затінених мистецтво XV сторіччя ще не знало. Сучасникові Леонардо художнику Дж. Вазарі навіть здавалося, що у заглибленні шиї Джоконди можна побачити биття пульсу, він був вражений реалізмом цього портрету.

Нейтрально, у коричнювато-темних тонах трактовано одяг і волосся, цей колір не пригнічує і не тисне на глядача. Одяг розпадається на найдрібніші складки, художник свідомо уникає тяжких драпірувань, які могли б затінити виразність обличчя і рук. Фантастичний місячний пейзаж - це не випадковість, оповитий легкою повітряною завісою, він здається далеким і неосяжним, внаслідок чого увага глядача не відволікається від обличчя. Димчасто-смарагдове марево неба і скель, розмитість контурів надають природі мінливості, плинності. М’які вигини серед високих скель перегукуються з музичним акордом пальців, зі складками сукні, з легким покривалом на плечах Мони Лізи. Гладко зачесане волосся спадає на м’які плечі. Верхом майстерності є зображення найтоншої прозорої вуалі, накинутої на голову жінки. За її допомогою майстер узагальнює контур фігури, досягаючи цільності силуету. Леонардо змушує обличчя і руки виступати з особливою силою на фоні затіненого волосся і одягу. Вражаюча художня досконалість твору визначається складною технікою «сфумато». Цей прийом допомагає акцентувати головну увагу на красі земного образу жінки, все живе хвилює у її фігурі, вона справжня, реальна, як саме життя. Така манера є характерною для даної епохи, коли небесно піднесений образ людини у середньовічному мистецтві поступається місцем гуманістичному, наближеному до реального життя образу людини епохи Відродження.

Спокоєм і людською гідністю позначено красу Мони Лізи. У її обличчі відображено ледь вловимі душевні рухи, стан глибокої і тихої мрійливості. На обличчі Мони Лізи посмішка приковує увагу глядача, загадкова, вона ніби струмиться на прекрасному обличчі. Подібно до пропорцій леонардівських фігур посмішку Джоконди побудовано на глибокому знанні людського обличчя із суворим дотриманням індивідуальної виразності його окремих частин. І при цьому посмішка абсолютно природна. Саме у цьому сила її чарівності, вона відбирає у обличчя все жорстке, напружене, застигле, перетворює його на дзеркало мінливих душевних переживань. Можна навести спогади Дж. Вазарі. Він писав, що Леонардо під час позування Мони Лізи запрошував музикантів і співаків, постійно тримав скоморохів для її розваги. За допомогою цих заходів художник прагнув викликати на обличчі своєї моделі ту посмішку, яка вражає глядачів і мистецтвознавців усіх часів.

У її очах бачимо мудрість і лукавство, ніби ця жінка знає, пам’ятає або передчуває щось ще невідоме, недоступне глядачеві. Мона Ліза не здається ані красивою, ані закоханою, ані милосердною, але, подивившись на неї, глядач підпадає під її владу. У ній криється невідома, але вабляча сила гідності та гармонії. Відсутня скутість, яка традиційно притаманна позуючій моделі. Образ жінки мінливий, як течія води, шелест листя; водночас Джоконда незмінна і вічна, як сама природа.

У Джоконді, як у дзеркалі, кожен вік вбачає відображення одухотвореності й проникливості .Провідна ідея картини Леонардо да Вінчі «Джоконда» заключається в ідеалізації і піднесенні людини, поєднанні у земному образі гармонії та гуманізму людської краси.

Багатообразний твір Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря» створено між 1495-1497 р.р. Ця фреска дійшла до нас у напівзруйнованому вигляді. Художник писав композицію на стіні трапезної міланського монастиря Санта Марія делла Граціе. Прагнучи більшої яскравості і виразності у стінописі, художник покрив фреску лаком, своєрідна техніка сполучення олії з темперою викликала швидке пошкодження, яке дало про себе знати уже у 1517 році. З часом справу завершили грубі реставрації та вояки Бонапарта. Після захоплення Мілана французами 1796 року трапезну перетворили на конюшню, випаровування кінського гною покрили фреску густою пліснявою, а солдати, забавляючись, кидали цеглини у голови леонардівських фігур.

Уривок «Таємна вечеря» з «Євангелія від Св. Матвія» добре ілюструє події, зображені на фресці: «А коли настав вечір, Він із дванадцятьма учнями сів за стіл. І, як вони споживали, Він сказав: «Поправді скажу вам, що один із вас видасть Мене»... А вони засмутилися тяжко, і кожен із них став питати Його: «Чи не я то, о Господи?».

«Таємна вечеря» приваблювала Леонардо да Вінчі не стільки своїм релігійним змістом, а можливістю розгорнути перед глядачем велику людську драму, показати різні характери, розкрити душевний світ людини, передати її хвилювання. Митець сприйняв «Таємну вечерю» як сцену зради і поставив собі за мету внести у традиційне зображення те драматичне начало, яке надало творові нового емоційного звучання. У фресці майстер досягає глибокої переконаності у композиційному рішенні. У центрі він розташовує фігуру Христа, виділяючи її світлом, що проникає з дверей. Апостолів він свідомо віддаляє від Христа, щоб іще більше підкреслити його місце у композиції. З цією метою художник примушує сходитись усі перспективні лінії у точці,, яку безпосередньо розташовано над центральною фігурою. Учнів Леонардо розділяє на чотири симетричні групи, повні життя і руху. Стіл зображено невеликим, трапезу - скромною і простою. Це дає можливість зосередити увагу глядача на фігурах, яким притаманна значна пластична сила.

Основним завданням, яке поставив собі художник у фресці, було реалістичне зображення найскладніших психологічних реакцій апостолів на слова Христа. Передаючи в образах апостолів закінчені людські характери, Леонардо примушує кожного з них по-своєму реагувати на вимовлені Христом слова. Саме така тонка психологічна диференціація, побудована на розмаїтті облич і жестів, більше всього вражала у розпису сучасників художника. Кожного з учнів Христа митець трактує індивідуально. Зокрема, російський художник О.Іванов з цього приводу пише: «Разнообразие впечатлений, произведённых словами Иисуса на апостолов, выражено самым совершеннейшим образом».

Як кинуте у воду каміння, призводить до появи хвиль і вони все більше й більше розходяться колами по поверхні, так і слова Христа викликають великий рух і переживання серед апостолів, які до того під час трапези перебували у стані спокою.

Композиційно фігури апостолів об’єднані у групи по обидві сторони від Христа. Мистецтвознавці зазначають, що до міланського розпису Леонардо ретельно готувався тривалий час. Він виконав безліч замальовок, у яких вивчав пози й жести окремих фігур. З особливою імпульсивністю відкликаються на слова Христа ті три апостоли, які сидять ліворуч від нього, вони утворюють нерозривну групу, проникнуту єдиним поривом. Молодий Пилип скочив з місця, звертаючись з питанням до Ісуса; старший Яків в обуренні розвів руками і відхилився дещо назад; Хома підняв руку догори, немовби прагнучи звернути увагу на фатальний зміст подій.

Група, розташована праворуч від Христа, проникнута іншим духом: відокремлена від центральної фігури значним інтервалом, вона відрізняється більшою стриманістю жестів. Юда стискає кусень хліба і перелякано дивиться на Христа, його затемнений, потворний і грубий профіль протиставлено яскраво освітленому і прекрасному обличчю Іоанна. Апостол покірно схилив голову і склав руки на столі. Між Юдою та Іоанном зображено Петра, який нахилившись до Іоанна, спирається лівою рукою на його плече і щось шепоче апостолові на вухо. Права рука Петра рішуче тримає меча, яким він готовий захистити свого вчителя.

Третій фрагмент: три інші апостоли сидять біля Петра, їх зображено у профіль. Уважно дивлячись на Христа, вони питають його про ім’я зрадника. На протилежному кінці столу представлено останню групу фігур.

Матвій вказує рукою у бік Ісуса і з обуренням звертається до похилого за віком Фадея, немов би жадаючи отримати пояснення тому, що відбувається. Проте жест останнього свідчить також про здивування і нерозуміння. Невипадково дві останні фігури зображені по краях столу у чистому профілі, вони замикають з обох сторін рух, що йде від центру.

На відміну від апостолів Христос виповнений покори своїй долі, усвідомленням її фатальної неодмінності. Про це свідчить його нахилена голова з опущеними віями, прекрасний і величний жест рук. При поясненні причини незавершеності зображення образу Ісуса Христа наводжу уривки Дж. Вазарі з «Життєпису Леонардо да Вінчі, флорентійського живописця».

Так Вазарі підкреслює, що Леонардо да Вінчі залишив голову Христа незавершеною «вважаючи, що йому не вдасться відобразити у ній ту небесну божественність, якої потребує образ Христа». Вазарі згадує, що живописець взірець для голови Ісуса Христа «не збирався шукати на землі, що уява його (Леонардо да Вінчі), як йому здається, недостатня, щоб він зміг у своїй уяві створити ту красу й небесну благість, які мусять бути притаманні втіленому божеству»...

Новаторське одкровення Леонардо да Вінчі дуже багатогранне, кожен глядач відкриває для себе все нові й нові переживання. Важливою у творі є інтерпретація морального сенсу вірності і зради. Ідея відповідальності людини за свої вчинки, їх наслідки для суспільства та історії прокладає місток від гуманізму епохи Відродження до сьогоденного існування людини. Фреска порушує проблему людської порядності й душевної охайності, які мають вельми важливе значення для нашого сучасного суспільства.

Творчість Рафаеля втілила уявлення про велич, ідеал гуманізму епохи. До його творчого доробку відносяться фрески, серед яких найкращою вважається «Афінська школа», портрети мадонн: «Мадонна Конестабіле», «Сікстинська мадонна» тощо.

Життям Геркулеса, що складалося із низки подвигів, називають життя Мікеланджело — скульптора, архітектора, художника, поета, який вважав вершиною мистецтва скульптуру. Всі його герої — титани: їхні рухи сильні й пристрасні, бугри м’язів перебільшені, як і товщина тіла, стегна важкі й заокруглені. Так, наприклад, є Давид, прекрасний у своєму стриманому гніві-молодого гіганта.

Відомий біограф і учень скульптора Дж. Вазарі побачив якось Мікеланджело з різцем і молотком у руках, який працював при світлі факела. Вазарі побачив одержимість творця, який здавалося нападає на мармуровий блок у бажанні якомога швидше побачити прихований образ. Це вольове начало сучасники називали «террібіліта», що стало характеризувати індивідуальну манеру Мікеланджело-скульптора.

Ірвінг Стоун у романі «Муки і радощі» пише, що Мікеланджело міг працювати над скульптурним задумом багато діб, а то і тижнів поспіль, забуваючи подеколи про їжу і сон.

У різні творчі періоди Мікеланджело створив скульптурні композиції «П’єта». Одна з них - із Собору Святого Петра, яку молодий майстер створив 1499-1500 р.р. на замовлення французького кардинала Жана Білера де Лагрома. Друга скульптурна група «П’єта» із Собору Санта Марія дель Флоре у Флоренції, виконана між 1550-1553 р.р.

Ідею гуманістичного ставлення до людини в епоху Відродження підкреслюють фрески, створені Мікеланджело для Сікстинської капели, зокрема фреска «Створення людини».

Акцентую увагу на тому, що герої фрески «Створення людини» міцні духом і тілом, сповнені натхнення і життєстверджуючої сили, підкреслюють провідні філософські ідеї гуманізму у творчості Мікеланджело.

Біблейський уривок «Створення людини» Першої книги Мойсеєва: Буття: «І сказав Бог: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усією землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі. І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка...»

Композиційна побудова твору відображає образи Старого завіту, представлені у стані творчої та духовної напруги, наділені міццю сильних характерів і пристрастей. Композицію уподібнено стрімкому вирію піднесених образів. Простягнута рука Творця світу спрямована на поки-що в’ялу, неживу, але найдивнішу з усіх живих істот на землі - першу людину Адама. Це своєрідний місток від небесно-божественного до приземлено- людського начала.

Фресці притаманна твердість ліній, гармонія і разом з тим світлосяйність колориту. Домінування зелено-голубих тонів утворює враження прозорості й чистоти зображуваного моменту всесвітньої історії. Фреска передає оптимістичний настрій теми людського майбуття. Це підкреслює основну гуманістичну ідею твору - утвердження людини як цінності Всесвіту.

У даній фресці найповніше відображено три моделі філософського розуміння Відродженням світу, людини і мистецтва - це чуттєвий космос, єдиний і надсвітовий Бог, творець світу та особисто тілесна окрема людина.

Мікеланджело помер у Римі у віці 89 років. Тіло його було вивезене вночі у Флоренцію і поховане в церкві Санта Кроче. Історичне значення мистецтва Мікеланджело, його вплив на сучасників і на наступні епохи важко переоцінити. Деякі дослідники трактують його як першого художника і архітектора бароко. Але найбільше він цікавий нам як носій великих реалістичних традицій Ренесансу.

Висновки.

Отже, художня культура західноєвропейських країн епохи Відродження зробила свій особливий внесок, неповторний і значний, у формування й розвиток наступного типу культури. Разом із тим; світорозуміння, прагнення, властиві епосі Відродження, забезпечили її якісну самобутність, повели світ від середньовічної культури до XVII ст.