Навчально-методичний посібник з культурології - Чабан Н.І. 2007

Лекція № 2
Тема № 2. Співвідношення культури та цивілізації від стародавнього світу до сучасності

Мета: опанувати зв’язок культури і цивілізації, визначити відмінні риси «цивілізації» і «культури», пояснювати причини й наслідки можливих конфліктів між культурою і цивілізацією, характеризувати культуру цивілізацій Стародавнього Світу й наступних епох, визначати цивілізаційні цінності.

План

1. Зв’язок культури й цивілізації в генетичному плані.

2. Культурно-історичні типи від Стародавнього Світу до сьогодення.

3. Типологія цивілізацій і цивілізаційні цінності.

Література

1. Андреева В., Куклив В., Ровнер А. Энциклопедия символов, знаков, эмблем. — М., 2000.

2. Асєєв Ю.С. Шедеври світової архітектури. - К.: Рад. Школа, 1982. - 87 с.: іл.

3. Барт Р. Мифология. — М., 1996.

4. Белик А.А. Культурология. Антропологические теории культур. - М., 1998.

5. Бокань В.А. Культурологія: Навчальний посібник для ВНЗ. — К., 2000.

6. Гончарук Т. В. Культурологія: Навч. посіб. - Тернопіль, 2004.

7. Гриненко Г. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М.: Юрайт, 1998.

8. Гуревич П.С. Культурология: учебник для средних профессиональных учебных заведений / П.С. Гуревич. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006. — 327 с.

9. История искусств: Учеб. пособие для учащ. худож. школ и училищ / Авт.-сост. А. Воротников, О. Горшковоз, О. Ёркина. - Мн.: Литература, 1998

10. Основи художньої культури: Ч.2: Теорія та історія української художньої культури: Навч. посібник для вищ. навч. закладів / За ред. B. Лозового, А. Анучиної. - Х.: Основа, 1997.

11. Поліщук Є.П. Історія культури: Короткий довідник. - К.: Український Центр духовної культури, 2000. - 196 с.

12. Энциклопедия для детей и юношества: Т. 1. Всемирная история / Сост. C. Т. Исмаилова. - М.: Аванта +, 1996.

13. Энциклопедия для детей. Т. 21. Ч. 2. Культуры мира / ред. коллегия М. Аксёнова, Е. Ананьева, М. Боярский и др. - М.: Аванта +, 2005. — 640 с.: ил.

Вступ.

Питання про співвідношення культури та цивілізації є питанням полемічним. Якщо поняття «культура» є складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття «цивілізація» в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культорології.

Діалектична взаємодія понять «культура» і «цивілізація», філософський аналіз сутнісних зв'язків, наукове прогнозування розвитку «цієї пари» на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час увага до їх співвідношення є чи не більшою, ніж до усіх питань культурології, разом узятих.

1. Зв’язок культури й цивілізації в генетичному плані.

У мовному арсеналі сучасності, а не лише в гуманітарному та соціологічному знанні, терміни «культура» та «цивілізація» є одними із найбільш вживаних. Вони досить часто використовуються як синоніми: ми кажемо «культурність», але так само можемо сказати й «цивілізованість», «культурний» — «цивілізований» та ін.

Саме слововживання підказує нам, що ці явища дуже тісно пов'язані між собою.

Більш суттєва спорідненість культури та цивілізації проявляється в генетичному плані, тобто тоді, коли ми розглядаємо їх історичне виникнення та формування.

Ранні прояви культури, як ми вже знаємо, пов'язані із таким втручанням людини в природні процеси, при якому вона надає природному матеріалу нових форм, нового впорядкування, внаслідок чого вже за часів «сивої давнини» виникають «артефакти», що мають особливе призначення: вони створюються зовсім не для задоволення фізіологічних потреб організму та забезпечення його простого виживання.

До таких найдавніших артефактів відносять жіночі статуетки різноманітні малюнки, позначки на кістках та камені, складні та витончені знаряддя праці з каменю та кістки, примітивні види житла, посуд з глини та ін. Проте до такого періоду історії, на якому вперше починали з'являтись та функціонувати такого роду артефакти, поняття цивілізації, як правило, не застосовується.

Сам термін «цивілізація» пов'язаний із латинським словом «civitas», що означає «місто». Це свідчить про те, що поняття цивілізації найбільш органічно пов'язане із проявами особливого типу організації колективного людського життя: цивілізація значно більшою мірою, ніж культура, передбачає та має своїм змістом соціальні, міжіндивідуальні дії та взаємодії високого рівня складності та організованості. Цей важливий момент із достатньою очевидністю засвідчується появою міст.

Спільне проживання великої кількості людей в містах вимагає принципово нового (у порівнянні із попередніми формами організації життя) способу впорядкування та організації людської життєдіяльності, а саме:

✵ розвиненого розподілу праці, а також її кооперації, взаємного узгодження та доповнення;

✵ централізованого управління, оскільки велику кількість людей треба було підпорядкувати якомусь встановленому для всіх однотипному порядку;

✵ довготривалого планування спільних людських дій; запровадження складних видів діяльності (наприклад, транспортування, будівництво, водопостачання та ін.); запровадження різноманітних форм узгодження людських інтересів, забезпечення умов їх співжиття та ін., таких, як судочинство, навчання, медична допомога, встановлення норм успадкування майна та ін.

Отже, в цілому йдеться про високий рівень організації спільного проживання людей, який врешті передбачає існування держави. Відповідно, поняття цивілізації некоректно застосовувати до тих спільностей людей, які були пов'язані із первинними родинними зв'язками, займались однорідною діяльністю, переважно збиральницькою, жили в печерах — наданих самою природою оселях, вирішували питання спільного життя на засадах авторитету старійшин роду та ін.

Не виникає сумніву в тому, що поява цивілізації передбачає існування вже досить тривалого досвіду культуротворчої людської діяльності, в якій неминуче вироблялись не лише артефакти, а й певні способи людських колективних взаємодій, форми спілкування, накопичувались позитивні знання та ін. Звідси випливає те, що цивілізація, як особливий рівень та тип соціальної життєдіяльності, виникає на основі культурного прогресу.

Тому, цивілізація базується на культурі та певних культурних надбаннях. Але, виникнувши, вона постає як активний, важливий та в чомусь якісно інший чинник культурної еволюції: цивілізація суттєво стабілізує процеси суспільного життя, надає суспільству більш надійних та життєздатних форм існування, вищого рівня організованості та впорядкування всіх процесів суспільної життєдіяльності. В генетичному плані цивілізація постає дітищем культурного процесу та його підсилювачем.

Справа у тому, що сучасне суспільство переважно є суспільством технізованим, навіть — технократичним. У ньому на першому плані перебувають питання технічних новацій, технології, інженерного прогресу та ін. Сучасна гуманітарна інтелігенція дуже занепокоєна якраз тим, що на тлі технічного прогресу спостерігається не просто гальмування духовного сходження сучасного людства, а й навпаки, певний занепад, перманентна криза духовності.

Цей суттєво важливий при обговоренні співвідношення культури та цивілізації момент в наш час опиняється в епіцентрі даної теми: людство досить інтенсивно рухається в напрямі нарощування зручностей життя, облаштування побуту, оптимізації витрати життєвих зусиль на забезпечення різних видів життєдіяльності, проте питання духовного пошуку та вдосконалення, питання виявлення та задіяння потенціалу людської духовності залишаються на периферії цивілізаційного процесу, в своєрідному резерві, «так, про всяк випадок».

Марков Б.В. вважає, що серед різних негативних наслідків сучасних способів життя найбільше філософів непокоїть зникнення моральності як основи міжлюдських стосунків. Суперечність необхідності та свободи отримала в сучасному суспільстві наступну конкретну форму: оскільки економічна, науково-технічна, інформаційно-комунікативна системи, що раніше виконували службові функції, стали автономними, остільки соціальні рішення приймаються виходячи із внутрішньої логіки розвитку даних систем, а не із інтересів людей, що проживають спільно. Людська поведінка все далі відходить від системи норм, сформованих на моральних засадах, і все сильніше інтегрована в саморегульовані системи типу «людина — машина».

Культура — це прагнення людини прояснити таємницю свого буття, дати суто людську відповідь на виклик самого факту людського свідомого існування.

Цивілізація ж більше стурбована суспільними умовами та результатами такого існування, вона опікується ефективністю використання людської життєвої енергії, пошуками форм, що забезпечували би стабільність та виправданість прийнятих форм людського співжиття, опікується прибутками, надлишками, здобутками.

2. Культурно-історичні типи від Сторадавнього Світу до сьогодення.

Термін «Схід» розуміється не як географічне поняття, а як щось єдине в культурному розумінні, хоча, природно, Схід був строкатим і різноманітним. Там існувала маса культур. Англійський історик А. Тойнбі налічив 21 цивілізацію в історії людства. Чимало з них унікальні, неповторні, але вони мали спільні типологічні риси і більшість із них об'єднуються поняттям «Схід».

Схід— це перший найдавніший тип цивілізації, який можна позначити як традиційне суспільство і традиційну культуру.

Палітра давніх цивілізацій немислима без культури давньої Месопотамії. Месопотамією (Межиріччям) давньогрецькі географи називали рівнинну область між двома річками — Тигром і Євфратом, розташовану в їхній нижній і середній течії. Із півночі й зі сходу Месопотамія оточена передгір'ями Вірменського та Іранського надгір'їв, на заході межує із Сирійським степом і напівпустелями Аравії, з півдня її омиває Перська затока.

Тигр і Євфрат можуть розливатися поривно і непередбачено, затоплюючи посіви. Тут дмуть пекучі вітри, засипаючи людину піском, загрожуючи задавити її, ідуть зливи, перетворюючи зелену поверхню в брудні потоки. Оточена такими силами, людина бачить, яка вона слабка, дух її стає тривожним.

Центр розвитку найдавніших цивілізацій перебуває у південній частині цієї території — у давній Вавілонії. Північна Вавілонія називалася Аккад, південна — Шумер. У північній Месопотамії (горбкуваті степи, що переходили в гірські райони) містилася Ассірія.

Месопотамська цивілізація — одна з давніх, якщо не з найдавніших у світі. Саме в Шумері наприкінці IV тис. до н.е. людське суспільство чи не вперше вийшло із стадії первісності і вступило в епоху давності. Перехід від первісності до давності, від «варварства до цивілізації» означає. формування культури принципово нового типу: народження нового типу свідомості.

Існування якоїсь межі, що відділяла первісну культуру від давньої, відчувалося дослідниками давно, але спроби визначити внутрішню суть відмінності між цими різностадійними культурами розпочалися лише останнім часом. Унаслідок цього було окреслено суть відмінностей двох типів культури.

Важливу роль у становленні й закріпленні нової культури давнього суспільства відіграла писемність, із появою якої виникли можливі нові форми зберігання — передачі інформації та теоретичної, тобто суто інтелектуальної діяльності. У культурі давньої Месопотамії писемності належало особливе місце: винайдений шумерами клинопис— найважливіше і найхарактерніше з того, що було створене давньомесопотамською цивілізацією. Роль шумерів у імперіях нагадує роль римлян і римської культури в історії європейських держав. Протягом майже трьох тисячоліть шумерська мова, подібно латинській, не тільки не вмерла, а й продовжувала розвиватися, хоча шумерів давно вже й не існувало.

Шумеро-аккадська держава існувала лише два століття. Знищили її войовничі племена горців-еламітів, а згодом на її руїнах заснував могутню вавілонську імперію великий завойовник і законодавець — Хаммурапі. Через 550 років у Месопотамії виникає нова держава ассиріян, а потім у 626538 рр. до н.е. — Нововавілонське царство, створене семітськими халдеями. Пізніше Месопотамію завойовує персидський цар Кір. Нарешті тут з'являється один із найбільших завойовників в історії людства Александр Македонський і підкоряє увесь Близький Схід.

Археологічні знахідки засвідчили, що в архітектурі і прикладному мистецтві шумери виявилися чудовими майстрами. Саме вони відкрили такі декоративні елементи, як арка, купол, пілястр, фриз, мозаїчні настінні орнаменти, але найголовніше — розробили принципи пропорції та гармонії у будівництві, завдяки чому їхні фортечні стіни, храми, палаци, піраміди, незважаючи на масивність, не були позбавлені певної витонченості та легкості форм. Саме тут були створені унікальні шедеври архітектурного будівництва: семиповерховий зикурат Етеменанки («Храм наріжного каменя Небес і Землі»), названий у Біблії як Вавілонська вежа.

Вавілонська вежа вважалася в давнину однією із семи чудес світу. Тут же знаходилося ще одне із чудес світу — висячі сади, призначені для дружини царя Навуходоносора — Аметіди (Семіраміди). Сади знаходилися на високих камінних стінах, що тримали грунт і екзотичні дерева. Нічого від цього не залишилося, усі грандіозні споруди розпливлися у безформенні горби.

Вавілонський кодекс Хаммурапі, знайдений в Сузах на великому базальтовому стовпі, був не чимось іншим, як подальшим розвитком основних положень давнього шумерського права. Тяжка тілесна покара, яку передбачає кодекс за найменшу провинність, є свідченням жорстокості того часу, проте слід вважати безсумнівним кроком вперед те, що в основі його перебував принцип вини та ряд інших суто юридичних категорій, і те, що він був позбавлений релігійних пересудів. Отже, це був перший секуляризований кодекс, в якому не Бог, а держава здійснює правосуддя. Ця раціональна риса шумерського, а потім вавілонського законодавства проявилася пізніше у кодексах Юстиніана та Наполеона.

Шумерам людство завдячує за появу бібліотек, архівів і художньої літератури, але перш за все — створення прототипу героїчного епосу. Народна легенда про Гільгамеша викликала захоплення не тільки своєю поетичною чарівністю, а й глибиною закладених у неї роздумів. Безпощадний володар Урука, на якого його піддані мали всі підстави скаржитися богам, під впливом життєвих вражень перетворюється в благородного героя, який вважає за мету свого життя боротьбу за щастя свого народу. Епос «Гільгамеше» має запитання філософського характеру: про зміст людського існування, про пошук безсмертя.

Глибокий слід у сучасній культурі залишили шумеро-вавілонська математика та астрономія. І досі ми користуємося позиційною системою цифр і шістдесятирічною лічбою шумерів, ділячи коло на 360°, а годину — на 60 хвилин, а кожну з них — на 60 секунд.

Одна з давніх цивілізацій народилася у Північно-Східній Африці, в нижній долині Нілу, між його першим порогом і Середземним морем у IV тис. до н.е. і вмерла в V ст. н.е., проіснувавши утричі довше, ніж існує сучасне західне суспільство. Називалася ця цивілізація давнім Єгиптом.

Прийнято вважати, що слово «Єгипет» походить від давньогрецького «Айгюптос».

Художнє життя Єгипту, країни фараонів, розпочинається приблизно за чотири тисячі років до н.е. Періодизація історичного розвитку Єгипту досі ще уточнюється ученими-єгиптологами і суперечки тривають.

Історія художнього життя Єгипту, яку можна простежити за пам'ятками протягом усіх періодів розвитку, відрізняється деякими незмінними характеристиками: мистецтво Єгипту ніби втілило ідею міцності і тривалості, воно монументальне і вічне. З ідеєю міцності пов'язана повага до традицій, до минулого, єгипетське мистецтво підлягає умовностям і формулам.

У художній культурі Єгипту архітектура була домінуючим видом мистецтва. Один грецький історик початку нашої ери, Діодор, зазначав, що єгиптяни дивилися на свої будинки як на тимчасові житла, а на могили як на вічне житло. Це досить справедливе зауваження, оскільки єгипетське мистецтво відоме нам «за своїми могилами»: за величезними кам'яними чи цегляними пірамідами, збудованими на поверхні землі, склепами, висіченими в скелях. Могили багатих прикрашені всередині ліпленням, живописом і барельєфами. Це справжні храми, і божество їхнє — упокоєний, що пов'язане з особливістю уявлень давніх єгиптян про життя після смерті, з культом померлих.

Єгиптяни вірили, що захід і схід сонця означає смерть і воскресіння бога Ра. Із цих же міфів вони черпали впевненість, що на них також чекає воскресіння і щасливе життя на тім світі.

Культ померлих — явище, котре відіграло в культурі Єгипту особливу роль. Саме з ним, з ідеєю міцності, тривалості, вічності, пов'язане зведення пірамід, що стали символом єгипетської культури.

Археологи нарахували 80 пірамід, більшість яких зруйновано. Найзнаменитішими з них є три піраміди: Хеопса, Хефрена та Мікерина. Найбільша з них, піраміда Хеопса, сягає понад 146 м. Вона складається з 2,3 млн. кам'яних блоків вагою кожен в середньому 6 тонн.

Геродот твердив, що цю піраміду будували 20 років і що тільки для транспортування будівельного матеріалу було залучено 100 тис. селян, котрих зганяли сюди на три місяці, коли розливався Ніл і припинялися польові роботи. Окрім того, як про це можна гадати за руїнами бараків, там постійно працювало близько чотирьох тисяч ремісників, каменотесів, мулярів, різьбярів по каменю.

Перед пірамідою і нині знаходиться величезний сфінкс, вирізьблений із цільної брили. Він належить до періоду держави одного із спадкоємців Хеопса. Фігура лежачого лева з людським, виповненим таємничого задуму лицем, символізує безмежну міць єгипетських володарів. Сфінкс вражає тільки своїми грандіозними розмірами — 20 м висотою і 73 м довжиною.

Єгипет залишив нам у спадок тисячі статуй із каменя, бронзи, глини. Скульптура була також тісно пов'язана з культом померлих: переконаність, що душа жива, доки живе зображення людини, примушувала створювати довговічні скульптури із найміцніших матеріалів (ливанський кедр, граніт, базальт). Скульптурний портрет започатковується з відливання посмертних масок.

Єгипетському мистецтву притаманний прояв індивідуальності. Наприклад, уміння досягнути портретної схожості проявилося у статуях фараонів (Аменхотепа III — поч. II тис. до н.е.; Рамзеса II — 1250 р. до н.е.) і в найзнаменніших творах давньоєгипетського мистецтва — двох скульптурних портретах цариці Нефертіті (скульптор Тутмес), у гробниці фараона Тутанхамона.

До основних умовностей єгипетського мистецтва відносять: традиційне забарвлення чоловічих і жіночих тіл та фронтальність. Для єгипетського живопису характерне постійне забарвлення чоловічих тіл у червоно-коричневий, жіночих — у жовтий колір.

Фронтальність зображень полягала в тім, що всі статуї, ті, що сидять чи стоять, ідуть чи завмерлі, завжди зображені такими, що дивляться прямо перед себе; верхівка голови, початок шиї і середина тулубу завжди перебувають в одній вертикальній площині, на одній осі; будь-яке відхилення від осі, будь-який нахил вправо чи вліво був заборонений, неприпустимий.

По-друге, фігури, котрі не рухаються або йдуть, усією своєю вагою опираючись на п'яти, єгиптянин ніколи не зображав як людину, яка переносить центр ваги на одну ногу і торкається грунту кінчиком другої ноги. Майже завжди люди, починаючи рух, висувають ліву ногу, жінки й діти, як правило, зображені у позі спокою, зі зімкнутими ногами; особи відображені в профіль, але з тією особливістю, що очі і плечі показані спереду, розвернуті просто на глядача.

Єгиптяни зробили мистецтву найцінніший подарунок — орнамент. Європейці привласнили собі майже без усілякої зміни мотиви єгипетських рослинних орнаментів.

Самобутність художньої культури давньої Індії визначила релігія. Саме слово «релігія» у нашому, європейському, розумінні навряд чи застосовне до індуїзму, корені якого губляться в давнині. Інколи індуїзм називають способом життя, але це надто вузьке і поверхове уявлення. Найшвидше індуїзм — це складна система світосприймання, що включає в себе і філософський, і соціальний компонент, тісно переплетені і взаємозалежні.

Релігія для індуса — це відчуття себе частиною Всесвіту, дотримання його космічних законів, а життя — це релігія. Індуїзм позбавлений антропоцентризму. Людина розглядається на рівних із усією живою й неживою природою, причому в рамках теорії переселення душі можливі варіанти посмертного втілення не в людській подобі. І людина, і природа — форми божественного прояву.

Культурі Індії належать чотири основних Веди: Рігведа, Самаведа, Яджурведа і Атхарваведа. Відомі й пізніші вединські твори: Брахмани, Араньяки, Упанішади , а також епічні твори «Махабхарата» та «Рамаяна».

Поява буддизму (наприкінці І тис. до н.е.) і проголошення його державною релігією викликала широке спорудження храмів, присвячених Будді.

У зображенні людської фігури на Сході завжди робилася спроба створити ідеал надприродного, котрий часто втілювався у формах, лише абстрактно пов'язаних з якимось дійсним фізичним тілом або його пропорціями.

В Індії ніколи не було найменшого святенництва щодо оголених тіл. Оголена фігура в індійському мистецтві використовується для передачі почуттєвості духів плодючості або вищого «йогічного» контролю джайністського аспекту. Зображення призначені нагадати віруючому, котрий прийшов на поклоніння, його власну здатність до еротичної насолоди і відтворення нащадків.

Давньоіндійський живопис може бути представлений найвідомішою пам'яткою — настінними розписами у печерах Аджанти: так звані фрески Аджанти. Різноманітні сюжети передають сцени із життя Будди, різні міфологічні теми ілюструють буддійські оповіді-авадани. Тут же містяться і сцени із повсякденного життя і двірська тематика {царське полювання, прийом послів тощо).

Вважалося, що саме колір найбільше мав упливати на глядача. Вибір кольору залежав від того, які фігури передбачалося зображувати. Боги і царі завжди малювалися білими фарбами; цим кольором не можна було зображати персонажі, що уособлювали зло.

Основи культурної традиції Китаю нового часу закладені в Чжаньго-Цінь-Ханьську епоху. Ця епоха мала для історичного розвитку Китаю і всієї Східної Азії в принципі те ж значення, що й греко-римський світ для Європи.

Епоха Чжаньго була певним чином неповторною епохою широкої і відкритої боротьби ідей, фактично необмежуваної ніякою офіційною ідеологічною догмою. Ні до, ні після, протягом давності і середньовіччя суспільство Китаю не знало такого напруженого інтелектуального життя, такого розповсюдження гуманітарних учень.

На міських майданах, на вулицях і в провулках, у палацах правителів і будинках знаті відбувалися ідейні диспути. У знаменитій на весь Китай «академії» Цзіся (Біля воріт Цзі) в пінській столиці Ліньцзи воднораз сходилося до тисячі мужів, удатних у спорі, котрі змагалися в красномовстві.

У цю епоху «змагання ста шкіл», як її називають історики, складалися основні напрямки філософської думки давнього Китаю: конфуціанство, даосизм тощо, створювалися авторські художні твори. Саме тоді як результат тривалого подолання архаїчних форм суспільної свідомості і трансформації міфологічного мислення в давньокитайському суспільстві сформувався новий соціально-психологічний тип особи, що вирвалася із рамок традиційного світосприймання. Разом із нею виникає критична філософія і теоретична наукова думка.

Символіка Китаю, як країни давньої землеробської культури, здавен пов'язана з образами природи. Кожна рослина, кожна квітка співставлялися народною мудрістю із спостереженнями законів життя природи і з людськими якостями. У Китаї еталоном прекрасного була природа. Тому в Китаї уже в перших століттях нашої ери, значно раніше, ніж в інших країнах, появився пейзажний живопис, що завоював у наступні століття провідне положення в мистецтві, як і поезія, в котрій оспівувалася природа.

Так, принцип естетизації природи вивів класичний пейзажний живопис на одне з провідних місць. Його особливістю була відмова від копіювання зовнішнього світу. Китайський живопис за традицією прагнув відтворювати не зовнішній стан, а осягнені властивості речей. Таким чином, у давньокитайському мистецтві уже знімається характерна для європейського мистецтва естетична полеміка про протиставлення і взаємодію форми і змісту.

Усі, хто споглядав китайський і японський пейзажний живопис, певне, помітили наявність на картинах зразків каліграфії.

Знаменно, що багатозначність ієрогліфів витікає із різноманіття рухів і безкінечних метафор природного світу. Значення ієрогліфічного письма як символу передачі культури і наявність у ньому елементів зв'язку зі світом природи сприймається як момент єдності природи і культури.

Період імперії Цінь і Хань був для давнього Китаю і його культури своєрідною кульмінаційною точкою розвитку культурних досягнень. У цей час був удосконалений місячно-сонячний календар на підставі вікових астрономічних спостережень. У 28 р. до н.е. ханьські астрономи уперше відзначили існування сонячних плям.

Досягненням світового значення у галузі фізичних знань є винахід компасу у вигляді квадратної залізної пластини з магнітною «ложкою», що вільно оберталася на її поверхні, ручка котрої незмінно показувала на південь. Учений Чжан Хен (78-139рр.) першим у світі сконструював прототип сейсмографа, спорудив небесний глобус, описав 2500 зірок, включивши їх до 320 сузір'їв. Ним розроблена теорія Землі та безкінечності Всесвіту у часі й просторі. Ханьські математики знали десятинний дріб, уточнили значення числа р. Медичний каталог І ст. налічує 35 трактатів із різних хвороб. Чжан Чжунцені (150-219 рр.) розробив методи пульсової діагностики і лікування епідеміологічних захворювань.

Закінчення епохи стародавності відзначається винаходом механічних двигунів, що використовували силу падаючої води, водопідйомного насоса, вдосконалення плуга. Ханьські агрономи створюють твори, описуючі грядкову культуру, систему змінних полів і чергування посівів, способи удобрення грунту і передпосівне просочення насіння, у них вміщено керівництво щодо зрошення і меліорації.

Лакове виробництво відноситься до видатних успіхів давньокитайської культури. Лакові вироби є вишукані твори прикладного мистецтва і тому становили важливу статтю зовнішньої торгівлі Ханьської імперії. Лаком покривали зброю, предмети військового спорядження для збереження дерева і тканини від дії вологи, а метал — від корозії. Ним оброблялися архітектурні деталі, предмети поховального інвентаря. Лак широко використовувався і у фресковому живописі. Китайські лаки високо цінувалися за унікальні фізичні й хімічні властивості: здатність консервувати дерево, протистояти впливу кислот і високих температур (до 500°).

Із часу «відкриття» Великого шовкового шляху Ханьська імперія стає всесвітньо відомим постачальником шовку. Китай був єдиною країною давнього світу, яка освоїла культуру шовкопряда. Саме в Китаї започатковано мистецтво шовкографії, живопису на шовку. В імперії Хань розведення шовковичного черв'яка було домашнім промислом землеробів. Існували великі приватні й державні шовкоробні, які нараховували до тисячі рабів. Вивіз шовковичного черв'яка за межі країни карався смертю.

Давній Китай — батьківщина паперу, його винахід став внеском Китаю до загальнолюдської культури. Ще до нашої ери його робили із відходів коконів шовку. Шовковий папір був дорогокоштовний і посильний лише для вибраних. Пізніше знайдено загальнодоступний спосіб виробництва паперу із деревних волокон.

Винайдення паперу і туші створило умови для розвитку техніки естампів, а потім і виникнення друкованої книги. З папером і тушшю пов'язане і вдосконалення китайської писемності: у ханьські часи був створений стандартний стиль письма кайшу, що поклав основу сучасному начерку ієрогліфів.

Основні особливості традиційної китайської архітектури склалися в Цінь-Ханьську епоху. Грандіозним витвором давнини була Велика Китайська стіна, зведена для захисту від набігів кочівників у IV — ІІІ ст. до н.е. на північному кордоні Китаю. Спочатку вона сягала 750 км, а після численних добудов її довжина переважила 3000 км. Стійка й широка, пролягала вона по неприступних вершинах гір, утворюючи химерні петлі, вражаючи строгістю і поєднанням із гористою природою. Складена із дерева та очерету, стіна лише згодом була облицьована каменем, але і в первісному вигляді видалась надто стійкою. Середня висота її становила 5-10 м, ширина 5-8 м. Верхом проліг шлях, огорожений зубцями з бійницями. Важкі кутові башти, розташовані через кожні 100 м, послуговували для швидкого передавання світлових сигналів.

3. Типологія цивілізацій і цивілізаційні цінності.

Філософи і культурологи по-різному розуміють зміст терміна «цивілізація». Одні висувають ідею існування локальних цивілізацій, інші вважають за можливе говорити про існування двох суперцивілізацій (Схід і Захід). Треті запевняють, що з часів Великих географічних відкриттів і особливо з Промислової революції взаємозв'язок культур і цивілізацій став настільки сильним, що можна говорити про початок єдиної світової цивілізації, про загальний шлях людства. Таким чином, виділяють цивілізації: світову; суперцивілізації (Схід і Захід); локальні цивілізації.

У XK і XX ст., розуміючи під цивілізацією особливий культурно- історичний тип суспільства, філософи виділили найбільш істотні фактори, що визначають вигляд цивілізацій: їхній тип, етнічні і конфесіональні основи й ін.

Локальні цивілізації визначаються через національні (етнічні): китайська, російська, давньогрецька, конфесіональний (релігійний) фактор, адже буддизм, конфуціанство, іслам, християнство й інші релігії вносять істотний вклад у формування цивилизаційних особливостей.

Таким чином, визнається многофакторность цивілізацій, їхнє формування під впливом геополітичного і культурного середовищ.

Сучасні філософи й історики розрізняють три типи цивілізацій у залежності від геополітичних факторів і особливостей їхнього виникнення: первинні, вторинні, периферійні.

Первинні (чи найдавніші) цивілізації виникли на «голому місці». Це — давньоєгипетська, вавілонська, шумерська, древньокитайська, індійська, давньогрецька, давньоримська й ін. Вони надстійкі, але архаїчні по природі і не здатні до розвитку. Їхня історична роль полягає в «перекиданні» людства з передісторії в історію.

Вторинні, виникнувши «не на голому місці», а на уламках найдавніших цивілізацій, вбирають те, що дала їм первинна (архітектурне середовище, дороги, систему господарських зв'язків, соціальну і технологічну культуру й ін.). Так, західна цивілізація всмоктала культурні основи Древньої Греції, політико-правові — Древнього Рима.

Периферійні цивілізації складаються на окраїні світової цивілізації і виникають на «голому місці», як первинні, приблизно в той же час, що і вторинні, але під впливом економічних, політичних, культурних та інших контактів з розвинутими цивілізаціями. До цієї групи цивілізацій можна віднести і вітчизняну.

Загальнолюдські цінності присутні й у культурі Сходу, і в культурі Заходу, але їхня значимість у цих системах різна. Адже цінності можна по- різному розставити в залежності від їхньої пріоритетності для людини, культури, цивілізації.

Розташування цінностей, їхній порядок у залежності від визначеної їхньої значимості в кожній конкретній цивілізації створюють різну ієрархію цінностей. Російський соціолог і культуролог Є.С. Кульпін вважає, що «на одному рівні значимості в системах цінностей різних цивілізацій можуть знаходитися не тільки різні, але і прямо протилежні за змістом цінності».

До основних цивілізаційних цінностей учений відносить пари, що домінують системі Сходу, це — стабільність і держава, а в системі Заходу — особистість і розвиток.

На полюсах Євразії — крайньому Заході і крайньому Сході — у процесі історичної взаємодії людини і природи склалися дві принципово різні системи цінностей — основи уявлень людей про світ і про себе. Місцем формування цінностей Сходу (конфуціанських) вважають північ сучасного Китаю, а Заходу — Древню Грецію.

У тих місцях, де гори, кам'янистий ґрунт берегів та лісова місцевість визначали життя хліборобів, була потрібна значна інтенсифікація праці, винахідливість, удосконалення знарядь праці. Так було на Балканському й Апеннінскому півостровах. Природні умови Балканського півострова жадали від хліборобів Древньої Греції постійної напруги сил. Уже в часи полісів (міст-держав) Древньої Греції почали складатися елементи цивільного суспільства. Приватна власність, що формувалася тут, стала матеріальною основою свободи особи. На відміну від Сходу, де приватна власність носила умовний, обмежений характер, отут приватна власність розглядалася як абсолютна невідчужувана власність власника.

Особливе місце в розвитку західної цивілізації мають реформи Солона в Афінах (594 р. до н.е.). Вони показали, що в давньогрецькому суспільстві виникло усвідомлення особистості людини як громадянина і власника.

Різноманітна важка праця, виснажлива боротьба з природою в античному світі у випадку успіху підтверджували торжество розуму над стихією, привели до усвідомлення можливості активного впливу на природу, розвили активно-творчий погляд і впевненість людини у своїх силах.

Китайська державність склалася в північно-західному районі сучасного Китаю. Усе більшого значення набувала культура рису, що витиснула ячмінь та інші зернові. Особливість культивування рису полягає в тім, що в умовах сформованої технології його розведення не вимагаються нововведення. Вирощування рису майже не піддається механізації. Таким чином, рис формує природно-історичну незмінність китайського суспільства, держави на багато століть. Технологія рисового заливного господарства, коли велику частину часу року рисове поле знаходиться під шаром слабопроточной води, вимагає створення родючого шару мулу трьома-п'ятьма поколіннями людей, протягом 60-100 років, і тільки після цього дає віддачу у виді гарантованої врожайності.

Велике число дрібних полів, зв'язаних у єдине ціле іригаційною системою, єдина господарська система з дотриманням неухильно й чітко технологічної дисципліни вимагають зовнішнього захисту, оскільки руйнування на одній ділянці загрожує загибеллю всієї системи. Потрібний тривалий мир (як у державі, так і в душі людини), порядок, забезпечувані сильною державою й традиціями.

Висновки.

Таким чином, cамі по собі, за своєю сутністю культура та цивілізація є реалізацією різних важливих потреб людини та суспільства. Культура і цивілізація не співпадають між собою, оскільки мають різні джерела та чинники становлення, різні суб'єкти творення, різні спрямування та різне ставлення до знання, техніки, технології. У своїй взаємодії вони покликані стимулювати та підсилювати одне одного, проте внаслідок своїх відмінностей вони можуть входити у досить відчутні суперечності та навіть конфлікти.

Художня культура Сходу в її давньому стані відображає зовсім інший спосіб життя, що вражає нас нині. Це влада фатуму, неминучості в житті людей (храмова проституція, тваринні й людські жертвопринесення були повсюди поширені в давньому світі), абсолютизація ритуалу, авторитету звички. Психологія рабства породжувала навіть у освічених на той час державах відверту і спокійну зневагу до раба (його могли продати, живим поховати із господарем).

З другого боку, Схід дав світовій культурі зороастризм. буддизм, конфуціанство, даосизм, обгрунтував владу ідеї, заклав основу створення суто філософських систем, висунув принцип науковості, раннього раціоналізму, критику міфологічного світогляду.

Давній Схід залишив нам такі неперехідні цінності, як епос про Гільгамеша, «Махабхарата» і «Рамаяна», «Пісня пісень», строгу єгипетську скульптуру, піраміди, письмові знаки, котрими користується сучасний світ, колесо, календар, компас і папір — все це спадщина давнини.

Стародавність розпочала діалог культур, оскільки на Сході цивілізація склалася набагато раніше, довгий час Захід залишався переважно «приймаючою» стороною, реципієнтом впливів. Уже в глибокій давнині племена й народи Сходу й Заходу перебували в тісних контактах, збагачували один одного досягненнями матеріальної та духовної культури.

Антична культура ніколи не змогла б досягти таких висот, якби не була спадкоємницею культур стародавнього Сходу.