Навчально-методичний посібник з культурології - Чабан Н.І. 2007

Лекція № 1
Тема № 1. Генеза первісної культури людства.

Мета: розкрити суть предмета та методів, які застосовуються в культурології; з'ясувати теоретичні засади курсу культурології; засвоїти сучасний (основний) понятійний апарат культурології; вивчити основні структурні елементи курсу культурології; вміти застосувати методологічні засади аналізу культурних явищ у повсякденній практиці.

План

1. Предмет, принципи і періодизація культурології.

2. Культура первісного суспільства:

а. матеріальна культура первісних людей.

б. виникнення й розвиток моральних норм, мови і мистецтва.

в. первісні релігійні вірування.

3. «Неолітична революція», її роль у розвитку людства.

Література

1. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2001. - 256 с.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. У 2-х т. - К.: «Оберіг», 1991.

3. Гриненко Г. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М.: Юрайт, 1998.

4. Гуревич П.С. Культурология: учебник для средних профессиональных учебных заведений / П.С. Гуревич. — М.: ЮНИТИ- ДАНА, 2006. — 327 с.

5. Історія української культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. - К.: Либідь, 1994.

6. Каганець І. Як це було 8 тисячоліть тому // Перехід IV. - 1999. - № 1. - С. 10.

7. Канигін Ю.М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства: Роман-есе. - 2-е вид. - К.: Україна, 1998. - 325 с.

8. Лекції з світової та вітчизняної культури / А.В. Яртись. - Львів, 1994.

9. Лєсков О. Скарби курганів Херсонщини. - К.: Мистецтво, 1974. - 124 с.

10. Основи художньої культури: Ч.2: Теорія та історія української художньої культури: Навч. посібник для вищ. навч. закладів /За ред. В. Лозового, А. Анучиної. - Х.: Основа, 1997.

11. Петрушенко В.Л., Пинда Л.А., Подольська Є.А. та ін. Культурологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів І-IV рівнів акредитації. — 3-тє видання виправлене / За заг. ред. Проф.. В.М. Пічі — Львів: «Магнолія плюс», 2005. — 360 с.

12. Плачинда С.П. Словник давньоукраїнської міфології. - К.: Укр. письменник, 1993. - 63 с.

13. Энциклопедия для детей. Т. 21. Ч. 2. Культуры мира / ред. коллегия М. Аксёнова, Е. Ананьева, М. Боярский и др. - М.: Аванта +, 2005. — 640 с.: ил.

Вступ.

На наших очах і за нашою участю започатковано глибинний переворот у культурному розвитку суспільства, освоєнні природного середовища. Відбувається процес формування інформаційного суспільства, змінюються ціннісні орієнтації, формуються принципово нові закони співжиття окремих народів, держав, культурних регіонів.

Однак, якими б складними і досконалими не ставали суспільні відносини, нові технологи, шляхи розв’язання проблем, в їх основі був, є і залишиться людський елемент — суб’єкт розвитку культури.

Олюднення культури і культурологізація людського життя стають критеріями сучасної цивілізації. Іншими словами, прогрес культури можливий за участю її основного елемента — людини, але і прогрес людини можливий лише в полі культури. Сьогодні цивілізована людина — це людина-творець: Homo Creator. Її місце у Всесвіті й у земному житті, результати діяльності, можливі шляхи розвитку вивчаються багатьма науками. Серед них культурологія посідає особливе місце, бо розглядає людину в її соціокультурному полі та природному середовищі.

1. Предмет, принципи і періодизація культурології.

В останні два десятиріччя активізувались зусилля вчених, котрі вивчають культуру. Гуманістичний пафос досліджень відображає глибину сучасних перетворень. Культура, як узагальнена категорія про природне та штучне, стала визначальним вектором розвитку людства у XX ст. На цій хвилі у другій половині XX ст. формується культурологія як наука про зародження та розвиток другої (створеної людиною) природи, її структурних елементів, інваріантів розвитку, місце людини-творця в цьому процесі.

Походження терміну «культурологія» пов’язане з працями американського антрополога Л. Уайта (1900-1975 рр.). Він виділив культурологію як самостійну науку в комплексі соціальних наук, яка відмежувалася з антропології. Власне термін «культурологія» походить від латинського слова «cultura» — оброблення, виховання, освіта, розвиток тощо та грецького «logos» — слово або вчення.

Дослівно «культурологія» — це наука про розвиток культури, її норми, традиції, соціальні інститути, технологічні процеси, системи оцінок тощо.

Об'єкт культурології — увесь світ штучних порядків (речей, будівель, історичних подій, технологій діяльності, форм соціального життя, знань, понять, символів, комунікаційних мов і т. п.).

Предмет культурології — це процеси ґенези морфології культури, її структури, сутності і змісту, типології, динаміки і мови.

Предметна галузь культурології може бути визначена і в залежності від мети культурологічного пізнання. В цьому випадку культурологію зазвичай поділяють на теоретичну і прикладну.

Метою теоретичної культурології спеціалісти називають теоретичне пізнання феномена культури, розробку категоріального апарату і методів дослідження.

Метою прикладної культурології, яка спирається на теоретичні знання, є прогнозування, проектування і регулювання актуальних культурних процесів, що відбуваються в сучасній соціальній практиці, розробка основних напрямів культурної політики, завдань і методів діяльності культурних інститутів.

У системі гуманітарних наук найбільш складним є питання їх суб'єкта. Однак, якщо в філософії, політології, соціології стосовно суб'єкта предмета вже сформувалася усталена думка, то в культурології суб'єкт посідає особливе місце, пов’язане з проблемою самопізнання.

З початку 60-х рр. XX ст. створено досить багато важливих праць із проблем людини. Проаналізовано культурну спадщину таких великих письменників, як І. Франка, М. Бердяєв, Л. Толстой, М. Драгоманов, М. Потебня та інших, визначено основний термінологічний апарат, що описує проблему.

Суб'єкт культурології походить від латинського «subjectum» — людина, індивід, що спрямовує своє пізнання на культуру. Не вдаючись до аналізу детермінованості поведінки суб’єкта, на що сьогодні серед вчених світу немає єдиної точки зору, слід зазначити, що суб’єкт, який пізнає культуру, пізнає самого себе. Тобто людина є і суб’єктом, і об’єктом культурології.

Культурологія як наука принципово відрізняється від усіх інших наук. тим, що вона, аналізуючи культурний розвиток, виходить на творця культури — конкретного індивіда, поведінка якого не завжди є логічно адекватною середовищу, а створені ним матеріальні культурні цінності (піраміди, стели, канали, архітектурні комплекси тощо) вражають своєю довершеністю та таємничістю.

Незважаючи на великий спектр поглядів з цього приводу, залишається домінуючим класичне уявлення про те, що людина, як істота розумна, унікальна, несе в собі таємницю світобудови. Більшість вчених розглядають еволюцію як нарощування все нових і нових якостей, що наближують живу матерію до певного ідеального варіанту.

Культурологія оперує понятійним апаратом багатьох наук. Визначальним поняттям є поняття «культури». Чим об’ємніше за змістом воно визначене, тим більш точним буде і визначення предмета курсу та його структури.

Визначення культури

На сьогодні не існує єдиного визначення культури. В науково- монографічній літературі подається понад 500 визначень. Складність полягає в тому, що окремі визначення є взаємозаперечувальними. Часто з культури елементи її структури вичленовуються і розглядаються поза межами основного поняття. Багатьом поняттям притаманний спрощений галузевий підхід.

Насамперед, культура — настільки динамічне явище, що її визначення, адекватне сьогоденню, завтра може виявитися хибним. Людство перебуває у постійному русі до «істини». Наші знання адекватні світу настільки, наскільки ми його освоїли.

До першої наукової революції людство задовольнялось геоцентричною моделлю Всесвіту. При цьому розвивалось судноплавство, відкривались нові території, вироблялись необхідні товари. Але нові знання змінили бачення світобудови на діаметрально протилежне — геліоцентричну модель.

По-друге, історичні шляхи розвитку народів світу, регіони формування культур виявились різними. Це привело до формування діаметрально протилежних способів співжиття, систем вірувань, побутових відносин.

Все це породило абсурдний поділ на відсталі і невідсталі народи, на демократичні і недемократичні. З погляду культурології не існує відсталого чи недемократичного народу. Існує різний рівень освоєння світу та системи соціальної організації.

По-третє, якщо спробувати виробити єдине визначення культури, то воно в принципі не наблизить нас до «істини», а стане, як статичне поняття, гальмувати процес природно-соціального еволюційного розвитку культури.

З точки зору наукового пізнання доцільно окреслити сучасне бачення змісту поняття «культура». Як визначалось вище, структурно культура включає сукупність матеріальних, духовних цінностей та їх творця. З позиції наукових поглядів кінця XX ст. структура культури може бути подана наступним чином:

У сучасній культурології найбільш вживаним є погляд на культуру як сутнісну рису людського буття, складне матеріально-духовне поле самореалізації суб’єкта і соціальних груп, особливу саморегулюючу форму відтворення розумного життя, як складову умову розвитку світу.

Культурологія як наука використовує такі загальні принципи, як принцип історизму та принцип науковості:

принцип історизму вимагає, щоб аналіз явищ був адекватним до часу їх виникнення, висновки визначались історичною прогресивністю їх розвитку, а не кон’юнктурними політичними мотивами окремих індивідів чи соціальних груп;

принцип науковості включає достовірність емпіричного матеріалу, повторюваність у часі і просторі результатів досліджень, можливість повторної перевірки, застосовність і результативність висновків у реальній практиці.

Принципи предмета культурології започатковують шлях дослідження. Рух цим шляхом зумовлюється вибором методів.

Метод дослідження в науці відіграє ключове значення, бо наближає дослідника до «істини». Сучасні гуманітарні науки виробили цілу низку методів, які дозволяють отримати більш-менш достовірні результати щодо явищ та перевірити їх на практиці.

«Метод» — слово грецького походження (methodos), дослівно означає «дослідження». В сучасному розумінні це спосіб теоретичного або емпіричного одержання інформації. Однак таке поняття методу є неповним.

Метод — це насамперед певна технологія дослідження, в якій чітко визначено послідовність кроків на шляху пізнання «істини».

Сьогодні культурологія глибше пізнала реальність та складність культурних процесів, до яких раніше існував спрощений підхід. З урахуванням зміни уявлень про сутність людини в кінці XX — на початку XXI ст. системний метод аналізу культурології дозволяє, виділивши «загальне», що діє за єдиними законами, розкрити його зміст за допомогою існуючих методів, що використовуються при аналізі культури.

У щоденній свідомості та поведінці під культурологічними знаннями розуміють знання з культури, коли вона асоціюється як поведінка, спілкування, добрі манери, мистецтво тощо. На побутовому рівні культура часто підміняється культурністю. Однак, виходячи з означення культури як суми матеріальних і духовних цінностей, або всього того, що створене штучно, культурологічні знання є знаннями про другу природу, створену людиною, і в широкому розумінні включають всю сукупну інформацію про матеріальний світ, соціальні утворення, індивідів.

У розумінні культурологічних знань доцільно виділити два рівні:

Знання про світ були, є і будуть основою його освоєння, самоусвідомлення, фундаментом в розвитку людства. Однак було б несправедливим стверджувати, що розуміння того, що знання (інформація) — це не просто відомості про щось, а певне інформативне поле, яке має свої закони, структуру, межі існування, напрямки розвитку, з’явилося в другій половині XX ст. із розвитком таких наук, як кібернетика, інформатика, біоенергетика тощо.

З точки зору реалій XXI ст. ідея примату (переваги) світових цінностей в загальноземному вимірі ще не може бути реалізована в силу наявних міжнаціональних, міждержавних, регіональних, релігійно-світоглядних протиріч. У самих знаннях, якими сьогодні володіє людство, в яких воно самореалізується, існують суттєві протиріччя. Однак практика останнього десятиріччя свідчить про можливі і розумні компроміси.

У первісному суспільстві культурологічні знання обмежувалися «культурою» добування їжі, а змістовно вони були окреслені такими формами, як тотемізм, анімізм, магія, фетишизм.

З формуванням ранньокласових держав знання набувають системного характеру. Вони зведені в міфи, що не мають ні початку, ні кінця. Люди живуть як боги, а боги — як люди. Однак, уже в цей період знання стають предметними (галузевими), як, скажімо, арифметика, геометрія, риторика, філософія тощо. Формуються перші матеріалістичні підходи до явищ природи і буття. Однак системи накопичення знань, канали їх передачі досить малопотужні, повільні, навіть у межах одного соціуму, не говорячи про оперативний обмін інформацією між окремими ранньокласовими державами.

У таких знаннях могли самореалізуватись тільки дослідники, еліта суспільства. Самореалізація здібностей, навичок і умінь основної маси населення відбувалась у щоденній трудовій діяльності за наперед відомим алгоритмом, в якому знання були присутні опосередковано, бо вони належали іншому, досить малочисельному прошарку населення.

Перші наукова та технічна революції посилили значення знань як засобу підвищення продуктивності праці, конкуренції, реалізації власних цілей.

З другої половини XX ст. суттєво змінюються системи накопичення, збереження і передачі знань. Знання стають продуктивною силою. Наявність певного об’єму культурологічних знань стає необхідною умовою існування індивідів. Виникає нова ситуація, в якій знання необхідні заради самих знань про світ, як запорука виживання людства в сучасній соціотехносфері.

2. Культура первісного суспільства (матеріальна культура первісних людей; виникнення й розвиток моральних норм, мови і мистецтва; первісні релігійні вірування).

За сучасними даними, час виникнення і формування біологічного типу людини Homo sapiens (людини розумної) відноситься до періоду від 40000 до 100000 років тому. Далі необхідно детальніше зупиниться на періодизаціях культурної еволюції, в основу яких покладено різні принципи. Наприклад, за послідовно змінними формами господарювання (полювання, рибальство, скотарство, землеробство); виділяючи стадії у процесі розвитку історії (дикунство, кочове скотарство, землеробство, цивілізація); археологічна або загально-історична періодизація (кам'яний вік — палеоліт, мезоліт, неоліт; бронзовий вік; ранній залізний вік); за «Етимологією» Ісидора Севільського тощо.

Розглядаючи культуру первісного суспільства, слід чітко усвідомлювати, що вона у своєму історичному розвитку охоплює величезний період — від появи людини до виникнення перших цивілізацій, а можливо і до сьогодення, через те, що і сьогодні існують народи ,що ведуть первісний спосіб життя. У сучасній науці прийнято розрізняти власне первісну культуру, яка існувала до виникнення цивілізації, тобто приблизно до III тис. до н.е., і традиційну первісну культуру, що існує водночас із цивілізаціями різного типу і рівня.

Первісна культура вивчається археологією, а традиційна — ще й етнографією. Все, що ми знаємо про первісну культуру, пов’язане лише з матеріальними предметами, які збереглися: знаряддями праці, побудовами, цвинтарями тощо.

Матеріальна культура первісної людини репрезентується через одяг, зокрема зі шкіри тварин та оброблених волокон рослин, що захищає її від зовнішнього середовища (холоду, спеки, механічних подразників), по-друге, як магічний захист від наврочення і чаклунства, по-третє, як естетична: одяг прикрашає людину. Остання функція була дуже важливою, про що свідчать знахідки намист, підвісок, залишок фарби для розмальовування тіла, що породило і татуювання.

Серед житла і архітектурних побудов слід виділити печеру, яму, заслон від вітру, землянку як основні типи житла. Після періоду користування природними матеріалами (на півдні — глина, лоза, очерет; на півночі — сніг, крижані глиби), людина поступово піддає обробці будівельні матеріали.

З’явилося 2 основні типи конструкцій дерев'яних побудов:

✵ з вбитих у землю стовбурів при круглому чи овальному плані з конічним покриттям, що кріпилося на центральному стовбурі;

✵ з колод, що складалися горизонтально, створюючи прямокутний зруб з двоскатним покриттям.

Найдавніші кам'яні споруди будувалися з необроблених або грубо обтесаних глиб каменю, які часто сягали дуже великих розмірів (мегаліти).

У епоху первісного суспільства зароджуються основні види духовної культури: релігійні уявлення і міфологія, музика, танці, театралізовані дійства, архітектура і образотворче мистецтво.

Характерною особливістю традиційної первісної культури є синкретизм: усі сторони духовної культури існують у синтезі, і вони так тісно переплетені, що лише умовно можна говорити окремо про образотворче мистецтво, танці, співи, міфологічні та магічні уявлення.

Схематично можна відобразити процес зародження художньої культури:

Тому наскельні зображення не є власне мистецтвом (за функціями і завданням) для своїх творців та соплемінників. Мотиви своєї художньої діяльності вони запозичували майже виключно з тваринного світу. Наскельні розписи (Франція: печери Фон де Гам, Лімейль, Ляско; Північна Іспанія: Альтамірська печера) відкривають нам увесь тваринний світ того часу (бізони, бики, дикі коні, корови, лані, гіллясті олені, зубри, ведмеді, мамонти) із конкретними пізнавальними рисами, у різноманітному русі і положенні: стрімко біжать, пасуться, лежать, поранені, вмираючі, готові до сутички.

Фігури тварин передаються великими плямами двома-трьома фарбами. Використовувалися для цього земляні фарби, жовта і бура вохра, червоно-жовтий залізняк, біле вапно. Об'ємні форми досягалися за допомогою зміни сили тонів фарби.

Первісне мистецтво, на відміну від сучасного, не знало поділу на різновиди, воно було єдиним, тому виникло з утилітарних потреб, як засіб соціального регулювання: кругла скульптура, і рельєфні зображення рослин і людей, мисливських і воєнних сцен, танців та релігійних церемоній.

Розглядаючи первісні релігійні уявлення, слід зазначити, що вони були такими ж примітивними, як і людина та суспільство того часу. Всі явища і предмети людина оголосила живими особами, що діють свідомо, подібно до самої людини. Таке уособлення дає можливість дати відповіді на чимало запитань. А саме щодо існування таких форм релігії як анімізм, фетишизм, тотемізм, магія.

Анімізм (від лат. anima — душа, дух) уявлення про душу, яку мають люди, тварини, рослини, неживі предмети, і про те, що ця душа може відділятися від тіла і вести окреме існування.

Тотемізм — вшанування тварин, рослин і зрідка неживих предметів у якості предків, засновників роду. З тотемом пов’язані певні обряди і табу, наприклад, танці, культові дії на честь тотема, заборона їсти його м ’ясо або ритуальне поїдання його окремих частин (серця, мозку і т.ін.).

Фетишизм — культ неживих предметів — фетишів, наділених надприродними властивостями. У ролі фетишів виступали амулети, талісмани, ідоли, камені і т.ін.

Магія — певні дії, обряди, пов’язані вірою у надприродні властивості людини (чаклуна, мага) впливати на людей та явища природи. В магії вперше ми бачимо спеціалізацію духовної діяльності: з’являються люди з особливими здібностями у духовній сфері, які стають дуже впливовими особами в організації життя роду.

Завершити розгляд даного питання можна думкою Д.Фрезера, що погляди людей на світ у процесі розвитку проходять три етапи: магічний, релігійний, науковий. Причому магія ближча до науки, оскільки обидві вони походять із переконання в існування зв'язку у природі причини або наслідків. У той же час магія протилежна релігії, оскільки в останній люди вважають себе безсилими перед природою, внаслідок чого звертаються до вищих сил, прагнуть їх умилостивити.

3. «Неолітична революція», її роль у розвитку людства.

У науці існує думка, що мистецтво генетично пов'язане з трудовою діяльністю людини. Воно відображало колективний досвід общини, сприяло його емоційному закріпленню, вдосконаленню і передачі наступним поколінням. Питання щодо «неолітичної революції» та її ролі у розвитку культури людства вимагає розгляду проблеми економічної кризи, яка не могла не спричинити кризу, так би мовити, «політичну».

Конкуренція між племенами досягла небувалої жорстокості, вбивство і людожерство стали звичайною бойовою нормою. Кількість населення скоротилася на порядок, а подекуди люди зовсім зникли. Екологічна ніша була вичерпана, людство стояло на порозі самознищення. Для відвернення катастрофи потрібно було терміново знайти радикальний вихід. Таким радикальним вирішенням кризи став перехід деяких племен до землеробства і тваринництва. Почалася «неолітична революція» — грандіозний процес комплексного перетворення суспільної життєдіяльності. Землеробство і тваринництво — діяльність незрівнянно «толерантніша» до природи, ніж полювання і збиральництво: вона використовує додаткові ресурси середовища і тому чинить менший руйнівний вплив для отримання одиниці корисного продукту.

Необхідно зробити акцент на тому, що неолітична революція стала можливою завдяки одночасному здійсненню трьох модернізацій, трьох радикальних проривів — світоглядного, організаційного і технологічного.

Мисливцеві, озброєному луком і стрілами, щоб прогодувати себе, в середньому потрібна територія площею 20 квадратних кілометрів. Проте цієї ж території достатньо для існування сотні землеробів.

Варто особливо наголосити, що застосування нових способів господарювання стало можливим завдяки ускладненню мислення і піднесення його на значно вищий рівень. Для мисливця дії землероба і скотаря видавалися безглуздими, адже людина кидала у землю придатне для їжі зерно, годувала і захищала замість того, щоб їх убивати і з'їдати. Таким чином, технологічний прорив став можливим завдяки ширшому погляду на світ, здатності далі дивитись у майбутнє і краще бачити причинно- наслідкові зв'язки.

Важливим аспектом неолітичної революції стало створення нових видів зброї, без якої було б неможливо боронитися від навал агресивних палеолітичних племен. Передусім це стосується винайдення мідної, а згодом бронзової та залізної зброї, а також формування першої у світі кінноти. Хлібороб врятував суспільство від голоду, вершник врятував його від ворогів. До речі, це призвело до формування двох важливих культів — архетипів української душі — культу хлібороба і культу вершника. До наших часів це дійшло у вигляді двох взаємо доповнюваних типів народної української культури — хліборобської і лицарської.

Висновки.

Культурологія як наука формується в умовах зміни наукової парадигми, коли потреби суспільного розвитку в аналізі і синтезі суспільних явищ вже не вирішуються традиційними підходами, які сформувались в науці (перша половина XX ст.). Науково-технічна революція другої половини XX ст. суттєво змінила можливості людської спільноти в освоєнні природного середовища та умови співжиття. Якщо під темпами розуміти усі змінні суспільні процеси, то вони зросли найбільше. Внаслідок цього людина стала почувати себе дискомфортно. Виникла потреба з'ясувати фундаментальні напрямки культурного розвитку, більш об'єктивно розкрити детермінантне поле культури, виробити загальнолюдські цілі і критерії їх оцінки в розвитку людства. Культура стала багатополярною, що вимагало її глибокого теоретичного осмислення в межах конкретної, адекватної їй науки.

У широкому розумінні культурологічні знання включають усі сукупні знання, накопичені людством за весь період свого розвитку. Однак, з точки зору предмета культурології, культурологічні знання — це, насамперед, знання про культурний розвиток людства, в якому культура реалізується як сутнісна риса людського буття. В такому розумінні культурологічні знання об'єднують в єдине ціле усі науки і забезпечують функціонування сучасної наукової парадигми та її подальший розвиток.