Навчально-методичний посібник з культурології - Чабан Н.І. 2007

Лекція № 3
Тема № 3.Характерні особливості розвитку культури античності. Аполлонічні й діонісійні засади європейської культури

Мета: визначити характерні риси античної культури й мистецтва — Давньої Греції і Давнього Риму, розкрити суть діонісійних і аполлонічних засад культури, вивчити вплив цих факторів на духовну сферу життя суспільства в сучасну добу постмодерну; використовувати набуті знання для самовизначення і самовиховання.

План

1. Характерні риси античної культури.

2. Основні здобутки давньогрецької та давньоримської культур:

а. релігійні та філософські уявлення давніх греків і давніх римлян;

б. наукові відкриття й мистецтво античності.

3. Проблема аполлонічного й діонісійного в культурі.

Література

1. Асєєв Ю.С. Шедеври світової архітектури. - К.: Рад. Школа, 1982. - 87 с.: іл.

2. Барт Р. Мифология. — М., 1996.

3. Гриненко Г. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М.: Юрайт, 1998.

4. Гуревич П.С. Культурология: учебник для средних профессиональных учебных заведений / П.С. Гуревич. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006. — 327 с.

5. Иванов В. Дионис й прадионисийство. - СПб., 1994.

6. История искусств: Учеб. пособие для учащ. худож. школ и училищ / Авт.-сост. А. Воротников, О. Горшковоз, О. Ёркина. - Мн.: Литература, 1998

7. Куликова Л.Б. История начиналась с мифов. Античная мифология в текстах, схемах и задачах: Учебное пособие. 1-ое издание. - Симферополь: МСП «Ната», 2003. - 168 с.

8. Лисовой И.А., Ревяко К.А. Античный мир в терминах, именах и названиях: Словарь-справочник по истории и культуре Древней Греции и Рима. - Мн.: Беларусь, 1996.

9. Основи художньої культури: Ч.2: Теорія та історія української художньої культури: Навч. посібник для вищ. навч. закладів /За ред. В. Лозового, А. Анучиної. - Х.: Основа, 1997.

10. Петрушенко В.Л., Пинда Л.А., Подольська Є.А. та ін. Культурологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації. — 3-тє видання виправлене / За заг. ред. Проф..B. М. Пічі — Львів: «Магнолія плюс», 2005. — 360 с.

11. Энциклопедия для детей и юношества: Т. 1. Всемирная история / Сост. C. Т. Исмаилова. - М.: Аванта +, 1996.

12. Энциклопедия для детей. Т. 21. Ч. 2. Культуры мира / ред. коллегия М. Аксёнова, Е. Ананьева, М. Боярский и др. - М.: Аванта +, 2005. — 640 с.: ил.

Вступ.

Античність — своєрідний тип художньої культури, розвиток якого охоплює період, приблизно від закінчення III тисячоліття до нашої ери до 476 р. нашої ери (часу падіння Риму під натиском «варварів»).

Її виникнення й розвиток пов'язані зі становленням класового суспільства і державності, тобто з утвердженням рабовласницького суспільства в античній формі. Колискою цього типу художнього життя була давня Греція, полонена пізніше невеликою олігархічною республікою Рим.

Поняття «античний світ» ввели італійські гуманісти епохи Відродження, позначивши цим терміном греко-римську культуру як найбільш ранню із відомих їм на той час. Історія античної епохи поділяється на дві фази, які частково нашаровуються одна на одну — грецьку й римську античність.

Соціальні умови грецьких міст-держав можна назвати демократичними лише з великими поправками. В епоху найвищого розвитку Афін (сер. V ст. до Н.Х.) із загального числа більш ніж двісті тисяч жителів цього міста лише двадцять одна тисяча, тобто одна десята, дійсно могла користуватись повнотою громадянських й політичних прав. Суспільний устрій, заснований на рабстві, напевне, не може вважатися суспільством рівності й свободи. Проте у порівнянні зі східними деспотіями такий устрій все ж був прогресивним. Вільні громадяни, яких обслуговували раби, насолоджувались благами життя в упорядкованих, на їх погляд, невеликих державах — полісах.

1. Характерні риси античної культури.

Формування античної художньої культури зумовило ряд чинників, визначальними серед яких можна вважати такі:

1. Своєрідні форми соціально-економічної і політичної організації суспільства, реалізовані в полісі. Поліс був цивільною общиною, заснованою на античній формі власності. Поліс орієнтувався на ідею автаркії — самозабезпечення і самого поліса, і окремого індивіда, а головним заняттям тут було землеробство. У ньому склалася система цінностей, зміст якої становили: упевненість у тому, що поліс — вище благо, без якого неможливе існування людини, а її добробут зумовлений добробутом усього поліса; визнання переваги землеробства над іншими видами діяльності; осудження прагнення до прибутку; пріоритет традицій у сферах життєдіяльності.

2. Уведення і послідовне втілення в життя демократії. Власне, демократія як поняття з'явилося вперше у Давній Греції, тут же послідовно втілювалася в життя сама ідея народоправста.

Демократія заперечувала гідну оцінку реальних здібностей звичайного — вільного, політично активного громадянина, поєднуючого в собі дві основи: почуття колективізму і агональність (змагальність). У суспільстві формувалася колективістська мораль, зумовлена неможливістю життя поза полісом, і в той же час культивувався принцип змагальності, що грунтувався на тому, хто ліпше прислужиться полісу. Виходячи з цього, в людині особливо цінується доблесть — і в подобі, і у вчинках, класична рівновага духу й тіла, ступінь досягнення прославленого ідеалу калокагатії — злиття краси й добра. Саме ідеал калокагатії вміщував вираження громадянських і етичних цінностей античного суспільства, втілених в гармонію розвиненої особи.

3. Релігійний культ і міфологія античності. Грецька релігія не знала ні касти жерців, ні віросповідної догматики, тут кожен громадянин поліса міг виконувати релігійний культ. В основі релігії перебував анімізм. Між божественим світом і світом людей не існувало нездоланної межі, зв'язною ланкою між ними були герої. Боги тут були антропоморфні, не позбавлені людських пристрастей і людських страждань. Над ними панувала безлика сила — Ананка (Доля).

Релігійні вірування античності тісно перепліталися з її міфологією. Саме в міфах втілені уявлення давніх греків про досконалість людини, про панування розуму, закону, гармонії, порядку як суспільної якості, як перемагаючу в героїчній боротьбі нерозумну стихійну основу, їх пронизує поетична сила і гуманістична основа, спрямована на утвердження героїки та ідеальних основ у житті кожної людини.

В античній культурі спостерігаються не розрізнені племенні міфи, а об’єднані у єдину, релігійно-міфологічну систему. Вже в поемах Гомера «Іліада» та «Одіссея», та Гесіода «Труди й дні» ця система набуває того вигляду, у якому вона стає основою усього античного світогляду. Чи можливий Ахіллес у епоху пороху і свинцю? Або взагалі «Іліада» поряд з друкарським станком?

4. Гармонія раціонального та емоційного як основа діяльності античної людини. Історія свідчить про те, що в житті давні греки особливо цінували розумність, рівновагу, міру. У своїх вчинках вони наслідували розум, свідченням чого послуговують раціональні розрахунки ведення господарства, розквіт філософії, діалогу й діалогічного мислення, розвиток історії як спроби осмислити минуле, активні пошуки в галузі точних наук — математики, фізики, зосередження уваги на логіці — науці про правильні способи мислення, про мистецтво будувати умовиводи і спростовувати фальшиві докази. Водночас усі раціональні пошуки виповнялися почуттєвими засадами.

5. Оточуюча давніх греків природа. Природа стародавньої Греції не ідеальна: зими тут холодні, з вітрами, літо спекотне, а весною в горах лежить сніг. Займатися землеробством за таких умов складно, і при всьому працелюбстві греків, їхньому поклонінні землі, вона не могла прогодувати людину, що наштовхувало їх на колонізацію земель Сходу і Заходу.

Особливе місце в житті античних людей посідало море. Окрім того, що воно підтримувало їх у матеріальному відношенні, море давало їм змогу відчувати себе вільними, зміцнювало їхній дух, стійкість, сміливість.

А оскільки складні завдання міг ефективно розв'язати лише той, хто фізично розвинутий, володіє необхідними знаннями і досвідом, то особливо значними для суспільства були люди молоді, сповнені сил і здоров'я, готові для виконання будь-яких видів діяльності.

Тут необхідно звернути увагу на те, що природа сприймалася греками як прояв божества, як сфера, де здійснюється дія божественної волі. Виходячи із цього, формувалося містичне відношення до природи, захоплення нею, а також утверджувалося прагнення до природи як до вічного ідеалу.

6. Особливий характер світла в Греції. Очевидці свідчать, що світло в Греції нібито розлите в повітрі, нібито виповнює собою, своїм теплом навколишній світ. Воно нібито оживляє повітря, надає йому прозорості, робить предмети прозорими і живими.

Власне світло посилювало у людини відчуття волі, розкутості і в той же час оголювало грані між нею і безконечністю, наповнюючи небесний простір особливим змістом. Завдяки тому життя виповнював дивний акорд вічності, досконалості і абсолютної гармонії.

Усе назване надавало художнім процесам античності рис особливого виду, забезпечувало їхній неповторний характер.

У центрі художньої діяльності того часу перебувала звичайна вільна людина — громадянин, що володіла реальними можливостями свого прояву і мала розвинуті фізичні й духовні здібності. Вона ідеально пристосована до виконання усілякого виду діяльності, спритна, хитромудра. Перебуваючи віч-на-віч із всесвітом, античний герой вбачає свою місію в осягненні світової гармонії, у проникненні в тайну цілісності світу. Він позбавлений зовнішніх індивідуальних відмінностей, оскільки не вони визначають сутність людини, а ступінь її досконалості, ступінь наближення до божественного ідеалу. Тому він позбавлений фізичних вад, найменших відхилень від математично вивірених пропорцій людського тіла, тіла архітектурної будівлі.

Нарешті істотним для розуміння художнього процесу античності є той факт, що художник тут вільний, творить для вільного громадянина і його роль у суспільстві досить значна.

Спробуємо охарактеризувати етапи розвитку художньої культури античності. У спеціальній літературі найпоширенішим є розподіл античного мистецького життя на такі періоди:

✵ кріто-мікенська (кінець III тис. до н.е. — VIII ст. до н.е.),

✵ грецька архаїка (VIII — VI ст. до н.е.),

✵ грецька класика (VI — IV ст. до н.е.),

✵ давньоримська художня культура (IV — III ст. до н.е. — 476 р.

2. Основні здобутки давньогрецької та давньоримської культур: релігійні та філософські уявлення давніх греків і давніх римлян; наукові відкриття й мистецтво античності.

Передісторією грецької культури вважається крито-мікенська або егейська культура. Центром її був острів Кріт, який дещо пізніше перемістився до міста Мікени.

Про сутність мікенського періоду розвитку ми можемо почерпнути із творів «Іліада» і «Одіссея» (їхнім автором вважають Гомера), за основу яких узято епічні перекази Х — VIII ст.. до н.е., оповідаючи про реальні події і записані тільки в VI ст. до н.е.

У той же час, коли створювалися перекази, закладені потім до «Іліади» та «Одіссеї», наближалася до заходу мікенська культура. На думку істориків, це пов'язане зі смутним часом грецької історії, що розпочався приблизно в XI ст. до н.е., зумовленим вторгненням у Грецію північних племен — дорійців.

Розвиток художньої культури античності в період грецької архаїки (VIII—VI ст.. до н.е.) спеціалісти вважають особливо інтенсивним. Досить нагадати, що саме протягом цих трьох століть були зроблені ті важливі відкриття, котрі визначили характер античного суспільства, розвинулися соціально-економічні і політичні явища, що забезпечили специфіку античного суспільства (класичне рабство, система грошового обороту і ринку, поліс як форма політичної організації суспільства, концепція суверенітету народу і демократична форма правління), розроблені головні етичні категорії і обґрунтовані основні принципи моралі, сформовані естетичні ідеали, народжені головні феномени античної культури: філософія, наука, література, архітектура.

Саме в цей час відбувалося утвердження етнічної самосвідомості греків, що зумовило їхнє прагнення закарбувати себе в художніх творах, створити свою історію, привело до прояву цінностей, присвячених грецькому життю, діянню і способу мислення. Тоді ж відбувався процес становлення республіканського правління, полісу, демократизації, а це забезпечувало становлення, утвердження колективістської моралі, принципу змагання у життєдіяльності, завдяки чому людина стає центром світосприймання, і художні твори концентрують увагу на реальних здібностях, гідності людей.

Улюбленим став образ юнака-атлета, оскільки юнак у розквіті сил міг вартісніше послуговувати полісу, мудрістю, спритністю, злагодженістю, гармонійністю тіла досягати небачених успіхів. Окрім того на неповторний розвиток грецької художньої культури вплинуло і створення єдиного для греків пантеону.

Завдяки політеїзму, уявленням про загальне одухотворення природи, олюдненню богів розширилися межі художньої культури, оскільки розкрилася можливість побачити в усьому прекрасне, відкрилася реальна цінність усіх видів мистецтв, їхня значимість для повсякдення, доступність і необхідність для кожного громадянина.

Це був час становлення архітектури, що реалізувалася у храмових спорудах. Саме тут, у храмах, присвячених богам-покровителям, зміцнювалося почуття єдності громадськості. І хоч архітектурні споруди не є грандіозними, вони справляли незабутнє враження, оскільки базувалися на основі ясної і цілеспрямованої тектоніки несучих і несених частин.

Відмінною особливістю архітектури того часу було застосування ордерів. Ордерна споруда припускає ступінчату основу, на котру ставлять ряд несучих вертикальних підпор — колон, що підтримують несені частини — антаблемент. У грецькій архітектурі склалося три основні типи ордерів — дорійський, іонійський та коринфський.

Звичайно храми будувалися на акрополях. Як будівельний матеріал використовувалися вапна чи мармур без застосування зв'язного розчину, за допомогою чіткої підгонки, з'єднаної таким чином, що створювалося враження, нібито колони збудовані із цільного, одного каменя.

Розмальовані, з підсвіченими скульптурами, храми були величними, яскравими, святковими. Їхній внутрішній простір двома рядами колон розділявся на три нефа, у центральному із котрих стояла статуя бога, на честь якого зводилася споруда. Прикладом архітектурної творчості архаїки Давньої Греції є храм Аполлона в Коринфі.

Давньогрецькі храми відрізнялися тим, що були центрами зосередження художніх творів. Особливе місце серед них постала скульптура. Архаїчна скульптура уявлялася, головним чином, статуями куросів (оголених юнаків) і кор (дівчат, цнотливо задрапованих пеплосом). У них втілювалася узагальнена подоба ідеальної людини, поданої тільки в молодому віці, коли розквіту набули людські сили (ні дитинство, ні старість художників того часу не цікавили).

При цьому куроси, архаїчні Аполлони, були зразком чоловічої основи: стрункі й сильні, готові до руху, позбавлені індивідуальних рис характеру, не виражаючи будь-яких переживань, наділені умовною напівпосмішкою як натяком на радість буття. Кори, також позбавлені індивідуальності, являли ідеал жіночності, освітлювалися посмішкою, мали довірливий погляд. Вони втілювали в предметній формі пошук раціональних основ гармонії, краси.

Водночас зі скульптурою в архаїці значне місце займав вазопис, поєднуючий місцеві зображальні основи та занесені зі Сходу. Вазопис був на той час широко розповсюджений, ці витвори збереглися у великій кількості.

Стиль цих розписів протягом двох століть змінювався і може бути представлений як розвиток 2 його видів: чорнофігурний і червонофігурний.

Великим досягненням архаїчної епохи було створення алфавітного письма, завдяки якому поступово практично всі вільні громадяни стали грамотними. Це забезпечило зростання духовного потенціалу суспільства, активно сприяло розвитку літератури. Остання була представлена, у першу чергу, епосом, який після фіксації Гомером поем «Іліада» й «Одіссея» поступився першістю ліричним жанрам.

Наприкінці VI ст. до н.е. на зміну грецької архаїки надійшов час найвищого злету Стародавньої Греції — класика, що визначалася пануванням полісу як громадської общини. У середині V ст. до н.е. після перемоги греків над могутньою перською державою вони здобули, завдяки волі, доказ власної переваги, поповнили кількість рабів і тим самим стимулювали розвиток економіки, забезпечили величність Афін як центру, що об'єднав численні міста Еллади.

Період грецької класики, як і попередній етап, ґрунтувався на демократичній простоті смаків і моралі, на поцінуванні розумності й рівноваги, на злагоді з природою, на розвитку природності людських прагнень. Особливе місце в художньому житті того періоду посідає афінський Акрополь. Він є вершиною давньогрецької архітектури, символом розквіту й могутності Афін, поезією скульптурного світу. Ансамбль був одночасно святилищем, суспільним центром, тут зберігалася державна скарбниця, містилася бібліотека і картинна галерея. Під час урочистостей на честь богині мудрості і праці Афіни, якій він був присвячений, тут влаштовувалися кінні і гімнастичні змагання, відбувалися змагання співаків і музикантів, сюди прямували всенародні процесії.

У створенні афінського Акрополя визначальну роль відіграв вождь афінської демократії Перикл і скульптор Фідій, що були натхненниками його створення.

Три прославлених скульптора творили в цей час: Мірон, Поліклет і Фідій, по суті уособлюючи класику.

Улюбленою темою Мірона було досконале тіло атлета («Дискобол»), Поліклета приваблювало зображення атлетів, котрі сприймалися як втілення кращих рис громадянина («Доріфор», «Поранена амазонка»), а Фідія цікавила велич, відчуженість, краса (богиня Афіна, Зевс Олімпійський, який вважався греками одним із семи чудес світу). Усіх трьох скульпторів поєднувало торжество ідеї людської основи в її ідеальному варіанті, втілення класичної краси, їх мало цікавила проблема індивідуалізації героїв, свої прагнення вони концентрували на духовній ємкості останніх, втіленні різних типів античного ідеалу.

Епоха класики давньої Греції характеризується небувалим розвитком у літературному житті драматургії, а також театрального мистецтва.

Головним жанром драматургії того часу була трагедія, сюжети якої пов'язані з міфами про богів та героїв, а також комедія, найчастіше політична. Центром трагедії була боротьба, а її учасники уособлювали мужність, протистояли нещастям, прагнули справедливості, добра, зіштовхувалися з чималими перепонами, найчастіше були приречені на погибель.

Драматургію представляли три великих автори Есхіл, Софокл і Еврипід, котрі жили й творили практично в один часовий проміжок. Есхіл («Прометей закутий») оспівував людину-борця, помсту й справедливість, створив несхитних героїв, Софокл («Антігона», «Едіп-цар») відрізняється тим, що зосередив увагу на моральній відповідальності людини за свої вчинки, створив яскраві характери героїв, дивовижні сюжети, Еврипід («Медея») головною темою своїх творів вибрав кохання і сімейні стосунки, наблизив трагедію до побуту. Якщо Есхіл виступав основоположником громадянської за своїм звучанням трагедії, а Софокл — виразником демократичного ідеалу Афін, то Еврипід, котрий відчув кризу полісної ідеології, був філософом на сцені, проявляючи інтерес до особистості. Герої Еврипіда, вимучені пристрастями, .сімейними незгодами, живуть у хатинках, автор, коментуючи події, оцінює їх, повчає глядачів, що для Софокла (вимагає самого глядача скласти судження про те, що відбувається) і Есхіла (стверджуючого справедливу помсту) неприпустиме.

У комедійному жанрі, найгострішому стосовно політики, особливе місце посідала драматургія Аристофана («Мир», «Хмари», «Оси»). Його провідною темою став мир і в той же час він створив сатиру, відображаючи зміст життя і проблеми грецького розвитку того часу.

Особливістю драматургічних творів класики була присутність у них хору, співу і танків, що супроводжували всю дію. Це зумовлено історією походження грецького театру і трагедії.

Кожне загальнонародне свято не мислилося без театралізованих вистав, що тривали три дні від сходу до заходу сонця і мали характер змагань. На них збиралися мешканці, прихопивши харчі та подушки для сидіння.

Власне римська культура розпочинається із закінченням історії культури етрусків і стародавніх греків. До цього про художню діяльність у Римі майже нічого невідомо. Та й сама римська історія до кінця періоду Республіки мало сприяла розвитку художніх основ, оскільки тривали безкінечні війни. Проте саме тоді сформувалася система цінностей римських громадян, що ґрунтувалася на особливій богообраності римського народу, призначеного для перемог, на патріотизмі, проголошенні Рима вищим началом. Обов'язок римлян полягав у служінні Риму не шкодуючи життя, у підкоренні залізній дисципліні, закону, у мужності, стійкості, чесності.

Зрозуміло, що ця система цінностей була цілковитою протилежністю давньогрецьким ідеалам, і хоч римляни активно освоювали грецьку філософію, художні досягнення, але вкладали до них свій зміст і з часом створили своєрідну культурну систему.

Творцями історії в Римі були політики, для котрих мистецтво не мало життєвого значення, тому художники не відігравали визначальної ролі у суспільстві, свою творчість присвячували не загальнолюдським проблемам, а потребам поточного часу.

Звідси природним є те, що римське культурне життя проявляється, в першу чергу, в утилітарних формах: будівництво шляхів, оборонних стін, водопроводів, мостів — тієї основи, що зміцнює сили могутнього міста — держави. Зберігши три ордери грецької архітектури, римські зодчі застосовували дорійський ордер, а на основі коринфського і дорійського створили новий ордер — композиційний. Але колони збудованих ними споруд нагадують однорідну масу і не мають власного обличчя.

Поступово Рим перетворюється в художній центр, куди прагнули потрапити всі майстри. Тому римська художня культура формувалася завдяки діянням художників багатьох народів, у зв'язку з чим і характеризується як космополітична культура, але з римськими ідеалами. На неї особливо впливало те, що в Римі ідеали общини, роду панували над людиною, позбавляли її тієї духовної свободи, притаманної грекам. Окрім того, вона була підпорядкована ідеї фіксації літопису римського життя, була спрямована на возвеличення римської основи. Ідеалом для римлян був образ літньої людини, досвідченої, котра пізнала істину життя.

Культурологи схильні виділяти в історії римської художньої культури кілька етапів:

✵ епоха Республіки,

✵ ранньої імперії, культура Риму II ст. н.е.,

✵ пізньої античності IV ст. н.е.

Спробуймо визначити особливості художніх процесів названих періодів. Рання імперія Риму фактично пов'язана із часом правління Августа Октавія. Саме з цього моменту римське художнє життя розвивалося під знаком того чи іншого імператора чи династії. Особливо активно розвивалася у цей час поезія. Вергілій («Енеїда»), Горацій (любовна лірика, сатира), Овідій («Метаморфози»), при всій своєрідності створеного ними поетичного світу,

були єдині в одному — Рим ідеальний, а Август уособлює його. Іншими словами, вже на початку ранньої імперії поети не мислили себе поза римською величчю, поза оспівуванням того, хто стояв на чолі Риму.

Художники, поряд із відтворенням грецьких зразків, створювали численні скульптури, статуї Августа — великого полководця і понтифіка.

Тоді ж утверджується, здобуває особливого розвитку інтерес до психології особистості, що стало основою художньої діяльності.

У фресковому живописі набувають поширення три стилі: інкрустаційний, імітуючий облицювання стін дорогими породами мармуру та яшми; архітектурний, пов'язаний з натуралістично написаними великими картинами, що відкривали фантастичний світ; канделябрний, що поривав із архітектурою, пропонуючи легкі сюжети, що створювали райський куточок.

Невдовзі уявна ідеальність Риму, його золотий вік були грубо зруйновані наступниками Августа Октавія — Юлієм Калігулою, Клавдієм, Нероном, знавіснілими від необмеженої влади деспотами, котрі вважали себе божествами і розбестили і плебс, і аристократію.

Епоха Флавіїв — Віспасіана, Доміціана, Тита була продовженням процесу, розпочатого попередніми імператорами. Тут особливо проявилися прагнення імператорів, а за ними й багатих римлян, увічнити себе в історії. Тому так активно розвивалося мистецтво скульптурного портрета, що характеризувалося пластичною силою, міццю, повнотою, патетикою. З'являються особливі художні твори, котрі були пам'ятниками слави, життя імператора, його мавзолеєм— тріумфальні арки (наприклад. Тріумфальна арка Тіта — одна з кращих у Римі).

Життя римлян зміцнювало їх у думці про те, що світ — театр, зробивши улюбленими видовищами гладіаторські бої, цькування тварин, бій взагалі, оскільки тут вони виконували ту божественну роль, котра в реальності була привілеєм імператора: вирішували, кого покарати, а кого помилувати. Для ще більшого утвердження римлян в ілюзії влади, для їхньої розваги, відвернення від нагальних потреб і був збудований грандіозний пам'ятник, амфітеатр колосальних розмірів — Колізей, що став втіленням театру світу, розпорядницею в котрому була публіка.

Нова епоха в римській художній культурі — епоха ІІ ст. н.е. розпочалася з приходом до влади імператора Траяна, котрий забезпечив ще більшу пишність імперії.. Це був час безперервних війн, що давали величезні прибутки, але не компенсували об'єднання народу.

Наступник Траяна Адріан, котрий щиро протегував митцям, бравував демократизмом, намагався довести, що міць Риму ґрунтується не тільки на фізичній, а й на духовній силі. Тому головним витвором його часу був Пантеон — великий і несумірний людині. Тут людина мала цілковито змінитися, оскільки Пантеон відкривав шлях у небо і являв образ всесвіту: підземний морок, земне світло, небесне сяйво. Кожен міг відчути себе в ньому божеством, прилученим до вічності. По суті Пантеон об'єднував землю, небо, людей, богів, скороминуще і вічне. Більше нічого величнішого і одухотворенішого римська культура дати історії не могла.

Своєї кульмінації криза у Римській імперії досягла у середині III ст. н.е. Розруха в імперії стала не просто необоротною, але зумовлювала її швидкий крах. Люди все більше тяглися до релігії, котра проповідувала відхід від світу суєти.

Наприкінці III, у ІУ ст. н.е. Рим огрублювався і варваризувався. При Діоклетіані імперія розпочала розподілятися на дві частини — східну й західну, а Костянтин переніс свою столицю на схід у Візантію. Він же офіційно прийняв християнство. Тим самим фактично була зруйнована велика Римська імперія (Рим упав під ударом варварів у 476 році), а разом із нею відійшла у минуле не тільки римська, а й антична культура в цілому.

Таким чином можна охарактеризувати історію одного з типів світової культури — культури античної.

3. Проблема аполлонічного й діонісійного в культурі.

У наш час усім стало зрозумілим, що розум, наука і технологія не розв'язали всіх наших проблем. Злиденність, відчай і злочинність кидають виклик нашим спробам раціонального соціального конструювання.

Найбільш смілива спроба побудувати суспільство у відповідності з раціоналістичною, матеріалістичною теорією комунізм — зазнала краху.

Баланс добра і зла, ірраціонального і раціонального, інтуїтивного і логічного, афективно-динамічного і спокійно-статичного в культурі адекватний балансу цих начал у світі, в людському суспільстві. В європейській традиції цей баланс розглядається крізь призму співвідношення двох образних понять — аполлонічного і діонісійного. Використання цієї пари протилежних понять спостерігається ще в давньогрецькій міфології.

Будь-яка цивілізація виправдовує своє існування суперідеєю спасіння людини. Вона ставить собі за мету досягнення людиною щастя. Спасіння може мислитися як в цьому, так і в потойбічному світах. Воно може бути справою самої людини або Бога чи богів, або ж їх спільною справою.

Сучасна європейська цивілізація, яка претендує в наші дні на статус глобальної, також має свій духовний стрижень. В образному виразі засади європейської цивілізації характеризуються через поняття аполлонічного і діонісійного.

Аполлон — буквально перекладається українською як «осяйний». В культі Аполлона виразно збереглися сліди первісних релігійних вірувань — фетишизму і тотемізму. Він — бог Сонця, бог світла. Грецькі скульптори зображували Аполлона в образі вродливого, високого стрункого юнака з довгим волоссям, з луком або лірою в руках. У переносному значенні ім'я Аполлон вживається для позначення ідеалу чоловічої краси.

Одним з найпопулярніших богів давньої Греції був бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства і виноробства — Діоніс або Вакх. Його культ був більш поширений серед простого люду. Він живе серед людей, звеселяючи вином їх серце, мандрує світом у супроводі Силена і гомінкого гурту сатирів і менад і пропагує виноробство. В усій Греції особливо шанували Діоніса в період зимового сонцестояння. Грудневі свята відзначалися вночі. Ті обряди, в яких брали участь вакханки, сатири, менади, називали оргіями (від грецького збудження). Шалені танці, дикі вигуки й оглушлива музика викликали екстаз, релігійну нестяму, яку вважали духовним єднанням з божеством.

Найбільшого розвитку культ Діоніса досяг у вченні орфіків. Земні страждання — «страсті Діоніса», його загибель і відродження становили головний зміст містерій орфіків, до яких допускалися тільки посвячені, що накладали на себе деякі аскетичні обітниці. Неважко помітити певну проекцію цих містерій на християнство. Так, Христос ототожнює себе з виноградною лозою. Перше чудо, яке вчинив Христос в Кані Галілейській — це перетворення води на вино, причастя Ісус теж встановлює у вигляді споживання вина, яке чудодійним способом перетворюється на Божу кров.

Християнство, з одного боку, кинуло виклик грецькій культурі, а з іншого, стало втіленням її ідеалів.

Джин Едвард Вейз

Підсумовуючи виклад даного питання, відзначимо головні ознаки, за якими різняться між собою дві образні протилежності в культурі — діонісійна і аполлонічна:

Так, наприклад, музика Діоніса — це музика сп’яніння, на відміну від музики Аполлона, яка є музикою сновидіння.

Аполлонізм панує над ілюзорним блиском краси у внутрішньому світі фантазій, він — бог усіх сил, які творять образами. Він є мірою, числом, які панують над усім диким і неприборканим. Аполлон означає образ божества, що несе із собою принцип індивідуалізації.

Діонісизм, навпаки, означає визволення необмеженого прагнення, вибух неприборканої динаміки тваринної і божественної природи. Тому діонісизм можна уявити як сп’яніння. Він витискає індивідуальне і на його місце ставить колективні потяги. В діонісизмі людина поєднується з людиною, кожен відчуває свою єдність з ближнім.

Висновки.

Таким чином, античність як особливий тип культури проіснувала майже 4 тисячоліття й залишила по собі вагомий внесок у скарбницю світової культури, оскільки сьогодні майже уся європейська культура ґрунтується на засадах античності — традиціях, закладених Давньою Грецією і Давнім Римом.

Кожен із періодів розвитку Греції і Риму мав певні особливості в розвитку культури, релігії, філософії й мистецтв, що позначилося на культурному доробку не лише цих країн, але й в майбутньому у Західній Європі та Візантії.

Архіважливим залишається розгляд питання аполлонічного та діонісійного в європейській культурі. Правильне розуміння їх співвідношення і взаємодії на кожному конкретно-історичному етапі культурного розвитку суспільства дозволяє не лише адекватно зрозуміти минуле, але й служить для кращої орієнтації в сучасній культурі й ефективного прогнозування її розвитку.