Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина друга (1945-2000 рр.)
Розділ четвертий. Східна Європа: занепад культури в 40-х, початок її відродження в кінці 80-х років
Культурне відродження: повернення народові імен і творів видатних діячів культури

Культурне відродження є насамперед актом самоусвідомлення. Кожен з народів Східної Європи, отримавши незалежність і державність, мусив вирішити багато проблем. Сучасний стан кожної східноєвропейської нації, її духовна історія впливатимуть на національний поступ. Оскільки йдеться про відродження, то мається на увазі минуле кожного народу, що звільнився. У минулому зберігається те, що треба відродити у своїй пам’яті, щоб жити далі.

Кажуть, що народ, який не знає свого минулого, не має права на майбутнє. Історична пам’ять поряд з мрією про майбутнє є основою національної свідомості. А остання є усвідомленням власної історії. Отже, суттю відродження є усвідомлення народом себе як нації, як дійової особи історії і сьогодення.

Разом з тим виникла нагальна потреба поновлення цілісного образу української культури і мистецтва, наукового аналізу всього розмаїття понять і явищ, які входять до їхнього кола, повернення багатьох заборонених імен художників та їх творчого доробку (О.Голубець).

Це ж стосується національної культури всіх народів, на долю яких випало нещастя існувати в системі країн соціалістичної співдружності.

Відроджується те, що через різні причини не ввійшло до складу сучасної культури. Впродовж історії зміст цієї пам’яті змінюється. Тобто пам’ять включає в себе лише те з минулого, що відповідає потребам сьогоднішнього дня.

В ім’я чого здійснюється національне відродження? Перш за все задля пробудження творчих можливостей соціально-культурної активності нації, згуртування її на досягнення бажаних змін у духовній сфері суспільного життя. Ці творчі можливості і є суттю явища, яке зветься духом нації. Процес відродження саме й спрямований на відтворення національного духу. Дух нації невіддільний від її історії. Тому саме у розвитку духовної культури слід шукати витоки національної ідеї.

В історії, в минулому кожного народу формується дух і національні риси, спосіб життя. Якщо цивілізація — це спосіб виробництва, технологія, то культура — це спосіб життя, ментальність.

Процес культурного відродження відбувається паралельно з двома іншими — з утвердженням незалежних держав і перетворенням тоталітарних суспільств на демократичні. Ліквідація монополії однієї партії чи держави на засоби масової інформації, ліквідація цензури¹, свобода совісті — це фактори, які сприяють культурному відродженню.

Основи пошуку національної ідеї мають скласти суспільні ідеали геніїв і мучеників за волю народу. Українцям треба пам’ятати імена Василя Стуса, Миколи Руденка, Ігоря та Ірини Калинців, братів Михайла і Богдана Горинів, Михайла Косіва, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, діяльність яких замовчувалась, а самі вони жорстоко переслідувались за радянської влади. Творча і громадська діяльність Вацлава Гавела (Чехо-Словаччина), Жельо Желєва (Болгарія), А.Паточки (Польща), О.Солженіцина², В.Буковського, В.Максимова, А.Сахарова (Росія) і багатьох інших дисидентів у країнах Центральної і Східної Європи допомагала розхитувати підмурки соціалістичної тоталітарної системи. Завдяки їм в епоху тоталітаризму продовжувала жити національна гідність цих народів і прагнення до справжньої культури.

Отже, національна ідея має акумулювати загальнолюдські цінності, які були створені людством за той час, поки народи Східної Європи перебували в політичній і духовній ізоляції від усього світу. І останнє: ця ідея не тільки вказує власний шлях розвитку країнам і народам Східної Європи, а й орієнтує їх на досягнення рівня науково-технічного і соціального поступу постіндустріальних країн.

Примітки

¹ Аркадій Аверченко колись жартував з приводу цензорів: сталеві мізки, мідні лоби, чавунні підборіддя. Коротше, розквіт російської металургії.

² Як стало відомо з достовірних джерел (архіви КДБ в Москві), О.Солженіцин насправді був не дисидентом, а донощиком і провокатором. За його доносами були засуджені на великі терміни його дружина Решетовська і ще ціла група зовсім невинних людей. На совісті Солженіцина також «екібастузький донос», який допоміг владі жорстоко придушити в зародку повстання українських націоналістів в 1952 р. Всі учасники повстання відразу ж були розстріляні без суду і слідства.