Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина друга (1945-2000 рр.)
Розділ четвертий. Східна Європа: занепад культури в 40-х, початок її відродження в кінці 80-х років
Роль культури в становленні нових незалежних держав Східної Європи

В межах колишньої Російської імперії в 1917 році встановився тоталітарний режим. Він існував до 1991 року. Тоталітарний, тобто такий, за якого глава держави розпоряджався не тільки майном і життям, а й свободою совісті громадян. Соціалістичні ідеї в тому вигляді, в якому їх намагалися втілити в життя на 1/6 земної кулі, виявилися остаточно скомпрометованими і втратили значення орієнтира суспільного розвитку.

Повоєнний період по 80-ті роки включно характеризувався повільним масовим підвищенням рівня і якості життя. В межах цього часу з кінця 60-х років почалося активне освоєння західної соціально-наукової культури, яка вже розповсюджувалась через засоби масової інформації.

Тільки з кінця 80-х рр. почався процес подолання наслідків тоталітаризму. Заперечення минулого суспільного ладу, розвінчання сталінізму в усіх його проявах привело до змін в економіці і політиці, в моралі, психології і культурі. Однак події початку 90-х років показали, що країни, які позбулися тоталітаризму, не можуть жити самим лише запереченням минулого. Породжені таким запереченням песимізм, скепсис і цинізм осудження і відчуження самі по собі непродуктивні. Такі явища виникають як наслідок розладнаної свідомості деморалізованої людини. Тобто вони є супутнім продуктом розладнаної культури перехідного періоду.

Хаос і анархія, руйнування і революційний злам ніколи не народжували нового громадянського суспільства. Так само і сліпа надія на зовнішні фактори, на воєнну силу, на зарубіжну допомогу і т. п. безпідставна. Безпідставна вона ще й тому, що є спробою досягти результатів, минаючи процес. Отже, досягти добробуту без затрати зусиль неможливо.

Занурення людей з головою в політику й економіку відбувається через нерозуміння того, що поза культурою і без неї і політика, і економіка стають непотрібними. В основі правильної політики лежить культурне багатство і своєрідність країни, всього її багатонаціонального населення.

До прикладу, повоєнній Європі знадобилося 30 років, щоб звикнути до очевидних форм нерівності. Ними були розкішні ресторани, дорогі лімузини і манто — з одного боку, і відсутність часом елементарних умов життя — з другого. Ці протилежності були збалансовані за допомогою соціального забезпечення в суспільстві споживання через демонстрації і страйки, на яких висувались економічні вимоги.

Західне суспільство тільки на 70-ті роки зуміло забезпечити собі високий рівень соціальної захищеності і добробуту своїх громадян. Там настав час prosperity — процвітання. Тому-то сьогодні благополучне суспільство Західної Європи і Сполучених Штатів називається, не без підстав, суспільством двох третин чи навіть трьох чвертей.

Інша справа — «нові індустріальні країни», які за інерцією ми все ще зараховуємо до країн «третього світу». Тут, на відміну від Заходу, модернізаційний ривок був здійснений у стислі історичні строки. Супермаркети і дорогі магазини з’явилися там, де ще років 20-30 тому стояли солом’яні хижі і повзали змії. При цьому в основі ривка кожної зі східних країн — чи то Японія, чи Південна Корея, Сінгапур чи Тайвань, Туреччина чи Індія — лежало власне «економічне чудо», своя оптимальна модель розвитку і успіху.

А що є головним здобутком людей у посттоталітарному суспільстві Східної Європи? Відповідь зрозуміла: 73 роки негативного досвіду. Загальна рівність і справедливий розподіл національного багатства є нездійсненною мрією. Вона утопічна. І перш за все тому, що не змогла забезпечити ефективність суспільного виробництва. А спроба впродовж 73 років реалізувати ці принципи показала, що мета соціалізму недосяжна, а його програма нереальна.

Справжнім запереченням шкідливого минулого стане тільки розвиток попередніх успіхів. Хто і як визначить нові шляхи суспільного розвитку, нове політичне і філософське мислення? Як привести існуючу систему у відповідність зі світовими цінностями демократії?

В кінці XX ст. ми стояли перед тими ж питаннями, які здавна хвилюють людство. Чому все змінюється, а не залишається незмінним? Чому весь час відбувається становлення, а не зберігається вічна сталість? Відповідь слід шукати у працях філософів, які пояснюють, що змінність є суттю буття. Змінюється культура і її складові частини — література, живопис, архітектура, музика, наука, філософія, релігія, мораль і право. Змінюються також і форми соціальних, політичних і економічних організацій. Відбувається це тому, що кожна з них являє собою діюче підприємство і несе в собі засади своїх змін.

Проблема полягає в тому, щоб встановити — якого роду культура настільки вільна сама в собі, що започатковує і народжує політичну свободу як свого супутника і наслідок.

В XX ст. відбувалась руйнація соціальної бази постіндустріального протесту, спрямованого на створення нового ладу. Індустріальна бюрократична верхівка Росії, України, Білорусі, Казахстану та інших пострадянських країн руйнувала нові середні прошарки суспільства, сфери культури, освіти, науки, виробництво нових технологій. В цей же час в інформаційних суспільствах Заходу суспільний сектор в особі держави включає в себе сфери культури, науки, освіти, соціальної допомоги, охорони здоров’я. Тобто там держава всіляко підтримує ці сфери, причому в тонкій ув’язці з ринковими секторами і з використанням елементів ринкових механізмів. У країнах же СНД все відбувається навпаки. За перших же проблисків капіталізму чиновники-розподілювачі цих країн кинули науку, освіту, охорону здоров’я напризволяще.

Почалася деградація. Руйнування нового середнього прошарку суспільства, пов’язаного з наукою, освітою, наукоемким виробництвом, обернулось руйнацією соціальної бази постіндустріального протесту. Це стало імпульсом до небезпечного зворотного руху суспільства.