Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина перша (1900 - 1945 рр.)
Розділ третій. Оновлення методів і напрямків розвитку мистецтва
Нова художня мова літератури Італії

В кінці XIX — на початку XX ст. в італійській літературі починається реакція проти натуралізму (веризму) і взагалі проти реалістичної літератури минулого століття. Перемагають неоромантизм, психологічний імпресіонізм, естетизм, декадентство. Напередодні Першої світової війни представники цих напрямків приходять до футуризму і націоналізму. Цей розвиток відображає ті етапи, які пройшло буржуазне суспільство Італії після об’єднання країни і до 1914 року.

Лідером італійського модернізму був найвизначніший письменник цієї країни Г.Д’Анунціо. Еволюція творчості Д’Анунціо весь час ішла по лінії відмови від естетизму. Встигнувши побувати в ролі військового, державного діяча, він все ж таки віддав перевагу письменництву, де й прославився найбільше. Намагаючись подолати кризу капіталістичної системи своєї країни, Д’Анунціо пропонує у своїх творах здійснити це шляхом експансії, воєнної величі («Може так, а може, й ні»). Незважаючи на те, що італійський імперіалізм в останні десятиліття напередодні світової війни діяв досить активно, письменник звинувачував його в пасивності. Заклики, промови і статті Д’Анунціо часів війни видані друком під назвою «В ім’я великодержавної Італії». В подальшому він перетворився на релігійного містика.

Вірністю старій поетичній школі, а також раннім естетизмом Д’Анунціо накликав на себе критику з боку футуристів. Італія, за програмою футуристів, повинна відкинути романтиків минулого, повинна знищити пам’ятники попередніх культур і схилитись перед технікою, індустріалізмом, воєнною і колоніальною анексією, силою і свавіллям. Війна вважалась кращою гігієною світу, а братство народів — гангреною.

Вождем і найвідомішим представником футуризму був Т.Марінетті. Поети футуризму (Марінетті, Лучіано Фольгоре, Паоло Буцці, Говоні та інші) оспівували гарячкові темпи індустріалізації, як підготовку до війни, складали гімни динамізму машин. Здається, що вони захмеліли від успіхів техніки. Все це було так схоже на радянську політику індустріалізації того ж часу. Тобто в дійсності Марінетті виявився набагато традиційнішим, ніж здається.

Характерно, що авангардисти всіх мастей обов’язково видавали свої маніфести. Небезпідставно вважається, що епоха авангарду залишила нам у спадок непохитну віру в абсолютну цінність естетичних маніфестів.

Зруйнування загальнозрозумілої художньої лексики утруднювало можливості художнього контакту. В цьому причина великої кількості теоретичних маніфестів, які заполонили художнє середовище перших десятиліть XX ст. Це відбулося буквально в усіх видах мистецтва. Творчі декларації і пояснювальні тексти художників, поетів, музикантів визначали висхідні позиції авторів, обумовлювали художні цілі. Ці маніфести скорше були ознакою неможливості дістатись до своєї аудиторії, ніж спробою порозуміння виробника із споживачем.

Для культури Італії першої половини XX ст. була характерною боротьба двох ідеологій — фашистської і демократичної. Навіть у самому футуризмі була демократична лінія. Одним з її представників був Р.Канудо, італієць, який писав французькою мовою і першим оцінив можливості зв’язку літератури і кіно. Як Д’Анунціо, так і Марінетті спочатку симпатизували фашистам, а потім і підтримували режим Муссоліні і навіть пішли обидва до нього на службу.

І справді, італійський декаданс не заслуговував би на увагу, якби з його впливом не довелось боротися багатьом талановитим письменникам. Твори модерністів усіх відтінків вплинули навіть на деяких з тих письменників, які безпосередньо не належали до їх епігонів. Таким був і Луїджі Піранделло, який прославився своїми новелами, драмами і романами («Шість персонажів в пошуках автора», «Сьогодні ми імпровізуємо», «Покійний Маттіа Паскаль» та ін.). Він без усяких прикрас змальовував світ маленької людини капіталістичного міста, з дивовижною витонченістю розкриваючи її психологію.

Італія вже в 1922 р., коли Європа ще приходила до тями після катастрофи Першої світової війни, пережила нову катастрофу — в країні встановився фашизм. В Європі ще продовжувався істеричний бунт індивідуалізму, а у фашистській Італії «буржуазному індивідуалізму» вже була протиставлена соціальна єдність і дисципліна. Водночас державній машині, яка оперувала категоріями «вищої користі» і законами «великих чисел», надавалися властивості духовної сутності. Та фашизм (так само як і соціалізм) за своєю суттю був грандіозною містифікацією. Тому італійцям не залишалося нічого іншого, як втеча у власний внутрішній світ від абсурдної дійсності фашистського режиму:

В Европе холодно. В Италии темно.

Власть отвратительна, как руки брадобрея.

О, если б распахнуть, да как нельзя скорее,

На Адриатику широкое окно.

(О. Мандельштам)

І мистецтво, яке хотіло зберегти себе, теж ставало в опозицію до фашизму. Причому це робилось неявним чином, законспіровано. Про катастрофічний розрив між особистістю і світом свідчить творчість всіх неконформістських митців Італії 20-30-х рр. Прикладом такої втечі є герметична поезія і метафізичний живопис, які відгороджувалися від зовнішнього світу за допомогою підкреслено темної образної мови. Темної в даному разі означає не обов’язково неясної, а з наміром зашифрованої. Не- конформісти не просто ігнорували дійсність фашистської Італії, а перебували щодо неї в стані активної протидії. Такою була лірична опозиція письменника Італо Звево, який протиставив у «Самопізнанні Дзено» людяність активного духовного життя нелюдяності бездуховної енергії. Письменник зумів показати всю нестерпну складність духовного життя італійця-неконформіста 20-х рр.

В 1931 р. в Парижі вийшла друком книжка журналіста і письменника Курціо Малапарте (Курціо Поганого) «Техніка державного перевороту» ( інакше — «Методи змови»). Це був великий політичний памфлет. Перекладена потім ще шістьма мовами, ця книжка зразу ж була заборонена в Італії, Німеччині, СРСР та інших країнах. Головними героями цього твору були Ленін, Муссоліні, Пілсудський, Троцький, Сталін, Гітлер. Більшість з них автор бачив, а з деякими зустрічався особисто. Він таврує своїх героїв, розкриваючи нелюдську суть їхньої політики. За два роки до приходу Гітлера до влади Малапарте пророче передбачив трагічні наслідки панування фашизму в Німеччині і світі.

В період чорного двадцятиліття правління Муссоліні вступили в літературу письменники, які згодом прославили Італію. На початку тридцятих років виходять друком перші книжки Е. Вітторіні, романи А.Моравіа, Ч.Павезе і К.Альваро.

Великою заслугою перед літературою Італії є діяльність філософа і літературознавця Бенедетто Кроче. Йому належать фундаментальні праці з естетики і філології. Він виступав проти позитивізму, що панував тоді в італійській літературі, і відстоював діалектику. Б.Кроче бачив у творах мистецтва відтворення особи автора і вважав її незалежною від часу і нації. Він поділяв письменників на психологічні типи. Б.Кроче був прихильником інтуїтивізму.