Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина перша (1900 - 1945 рр.)
Розділ третій. Оновлення методів і напрямків розвитку мистецтва
Нова художня мова літератури Франції

За безглуздим присудом, винесеним самими французами, Франція не народжує своїх власних геніїв: ця старанна країна обмежується тим, що впорядковує і доводить до блиску духовні матеріали, ввезені з-за кордону. Наприклад, добра половина сучасних французьких поетів веде свій початок від Волта Вітмена. Або французький сюрреалізм, який начебто є запізнілим перевиданням німецького експресіонізму.

Цей присуд образливий подвійно: він звинувачує весь світ у варварстві, а Францію — у безплідді. Насправді ж блискучим спростуванням цього самозвинувачення є висока самобутня культура Франції.

У першій половині XX ст. в художній літературі Західної Європи спостерігається посилення інтересу до онтології— філософського вчення про буття. Це захоплення не обминуло навіть російських письменників. Раціоналістичне пізнання світу через досягнення науки, яке пропагували позитивісти, не пояснювало надприродної агресивності і кровожерності людини, аморальності політиків і панування зла. Позитивістів змінили християнські містики. Упередження проти філософського раціоналізму глибоко коренилось у сучасній культурі.

Соціально-історична визначеність характерів літературних персонажів, їхня духовна врівноваженість вже не була такою очевидною для авторів повістей і романів початку XX ст. Тепер поведінка героїв їхніх творів вже не була наперед обумовленою і психологічно обгрунтованою. Душі їхніх героїв стали ареною боротьби добра і зла, а джерела їх свободи пробивалися з підсвідомості.

В кінці XIX — на початку XX ст. панівним напрямком у літературі було так зване «католицьке відродження». Тобто пошуки втрачених істин ішли у формі християнської містики. В прозі це Ж. Бернанос, в поезії і драматургії — Ш. Пегі, П. Клодель, а далі Ф. Моріак тощо. Взагалі ж в літературі Франції цього періоду зберігаються традиції соціально-психологічного роману.

На початку століття в Парижі виник гурток поетів, музикантів і художників. Вони називали себе кубістами. Очолював їх поет Гійом Аполлінер. На кшталт того, як геометрія абстрагується від видимого світу, вважали кубісти, їхня поезія повинна звільнятись від реальності. Бо вона, ця поезія, немовби хистке, неясне відбиття у воді. Треба зазначити, що талановитий поет Аполлінер вийшов у своїй творчості за межі кубізму, хоча сам же і був його теоретиком. Аполлінер прагнув до оновлення змісту й форми поезії, до зближення її з життям. Основні його твори видані в збірках «Алкоголі. 1898-1913» і «Каліграми. Вірші Миру і Війни». Віршам Аполлінера властивий тонкий ліризм, тяжіння до фольклорної традиції. Аполлінер був пов’язаний не тільки з кубізмом, а й з сюрреалізмом (роман у дусі сюрреалізму про війну «Жінка, яка сидить»). Взагалі ж кубізм був, здається, однією з останніх спроб застосувати зброю минулого століття (витівки «проклятих поетів», епатаж, публічні скандали тощо) проти сучасного буржуазного противника.

Близько 1910 р. у Франції кілька ліричних поетів, мимоволі конкуруючи не тільки з предметністю живопису, а й з газетою, оголошенням, афішею, рекламою, плакатом, прагнули включити у вірш максимум наочної інформації. Вони подавали її так, щоб вона впадала у вічі неподільно, безпосередньо, без узагальнюючої типізації. Лірика поетів цього напрямку стала поезією великих просторів, соціальної динаміки. Одним з основоположників цього напрямку, відомого як «поетичний реалізм», був Блез Сандрар, поет, мандрівник, авантюрист, революціонер, солдат і філософ, який все життя вболівав за простих людей і жив одним з ними життям. Коротше, Блез Сандрар, людина, яка взнала всі професії, об’їздила весь світ, був «дріжджами» свого покоління. Другим основоположником «поетичного реалізму» був Аполлінер. Він же разом з В. Незвалом дав йому цю назву.

Під кінець Першої світової війни у Швейцарії виник дадаїзм. Символ беззмістовності, безглуздості, «напрямок літератури, який займався беззмістовними речами», — так пояснюють французькі тлумачні словники дадаїзм, породження інтелігенції. Вся анархічність людського духу, знесиленого жахами світової війни, проявилась у цьому напрямку. Найбільшого значення дадаїзм досяг у Франції, де він став чисто літературним напрямком. Засновник дадаїзму Трістан Тцара так пояснював суть цієї течії: «Дадаїзм стверджує, що сумнів передує дії, що він понад усе. Дадаїзм піддає сумніву все. Все — дадаїзм. Не довіряйте дадаїзму». Це був ще один бунт проти офіційних шор. Гасла дадаїзму дратували міщан.

Від дадаїстів залишилося кілька уламків. Справжні художники, хоча й з певними обмовками, примкнули до сюрреалістів.

В 20-х рр. у Франції виникає сюрреалізм. Філософською основою його був інтуїтивізм А.Бергсона. Висхідним пунктом сюрреалізму стала книга Ф.Супо і А.Бретона «Магнітні поля». Підґрунтям сюрреалізму була поетика сновидінь. Натхненником сюрреалістів довгі роки був П.Елюар. Сильний вплив сюрреалізму на свою творчість пережив і Л.Арагон. Сюрреалізм (надреалізм) був для французьких поетів прагненням ствердити місце поезії в житті, допомогти зміні реальності буржуазного суспільства іншим, більш справедливим і більш гідним людини.

Однією з останніх новинок буржуазного мистецтва був абстракціонізм. В абстракціонізмі знаходять своє завершення тенденції всіх попередніх течій у мистецтві — футуризм, кубізм, експресіонізм, дадаїзм тощо. Абстракціоністи вважали, що осягти явища дійсності шляхом образного їх сприйняття неможливо. Абстрактне ж, чи безпредметне, мистецтво досягає повного знищення подібності з дійсністю за допомогою абстрактних форм.

Під впливом жахливих наслідків світової війни, політичної й економічної кризи, що охопила Європу, творча інтелігенція віддала перевагу змалюванню внутрішнього світу окремої людини, втікаючи таким чином від катаклізмів дійсності. Модерністи стають співцями сутінків. Вони пильно і довго вдивляються в найпотаємніші закутки людської душі. Таким був і М.Пруст — один із найбільш складних і суперечливих письменників XX ст., глава модерністської школи.

За своє коротке, замкнуте (через хворобу) в чотирьох стінах життя М. Пруст створив низку романів, які були об’єднані фабулою, оповідачем і героями під назвою «Впошуках втраченого часу». Славу Прустові принесла книга «В затінку дівчат у розквіті». За неї М.Пруст отримав Гонкурівську премію. Потім вийшли друком «В бік Германтів», «Содом і Гоморра» та інші. Всього ж епопея складається з 7 частин у 15 книгах. Цей цикл є монолітним «плином свідомості»¹. В ньому об’єктивні предмети наштовхують героя на суб’єктивні відчуття. Мистецтво, вважає Пруст, є одним з універсальних способів пізнання себе і єднання світу. Якщо людина пережила, засвоїла й усвідомила прожите, вона може віднайти втрачене, себе у світі і світ як такий. Саме в цьому полягає вищий сенс суб’єктивної епопеї М.Пруста, яка справила величезний вплив на літературу XX ст. Правда, захвалена, але пустопорожня кучерява проза М.Пруста не сприймається читачами XXI ст.

Блискучим стилістом, високоерудованим письменником був Андре Жід. Між двома світовими війнами багато хто вважав його вчителем, совістю епохи, мало не пророком. Жід став лауреатом Нобелівської премії з літератури. На початку 20-х років А.Жід був володарем дум значної частини французької інтелігенції. Поряд з М.Прустом він був визнаним главою модерністської школи. Та навіть він не утримався від спокуси оспівування соціалізму в СРСР, від чого, правда, потім відмовився.

Характерно, що саме в Парижі в 1935 р. був скликаний Перший міжнародний конгрес письменників на захист культури. В 1937 р. в Іспанії (Валенсія) проходили засідання Другого конгресу. Найактивнішу участь у роботі обох конгресів брали митці Західної Європи, за ініціативою яких і проводилися ці заходи.

Примітки

¹ Цей термін належить Вільяму Джеймсу — старшому братові видатного письменника Генрі Джеймса (США), одному з основоположників філософського вчення XIX ст. — прагматизму, згідно з яким ідея набуває змісту лише в своїх практичних наслідках і, навпаки, реальний світ здійснюється тільки в плині свідомості.