Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина перша (1900 - 1945 рр.)
Розділ третій. Оновлення методів і напрямків розвитку мистецтва
Нова художня мова літератури України

Українській літературі першої третини XX ст. було властиве стильове розмаїття. Велику частину цього часу плідно працювали письменники старшого і середнього поколінь: Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Степан Васильченко, «покутська трійця» — Лесь Мартович, Василь Стефаник, Марко Черемшина.

Вступили на ниву літературної праці й молоді письменники і поети. Найвідомішими серед них стали поети — М. Рильський, П. Тичина, М. Семенко, В. Сосюра; прозаїки — М. Хвильовий, Ю. Яновський, П. Панч, З. Тулуб та інші.

Більшість з молодих письменників була неоромантиками, багато хто сповідував ідеї імпресіонізму, символізму, футуризму. Наприклад, український футуризм можна розглядати як школу Михайла Семенка, який, за його висловом, багато років працював «футурорубом у диких лісах української літератури». «Передовими явищами» сучасної їм літератури було «знищення всього старого», «введення ленінізму в мистецтво» і «побудова комунізму в культурі». Так писав про це М.Семенко в статті «Мистецтво як культ». І це не дивно, тому що фактично всі без винятку авангардисти на перших порах підтримували радянську владу в Україні. Про що потім гірко пожаліли.

Це були «перші хоробрі» (В.Еллан). Питання соціального визнання, відповідності часові їхнє покоління сприймало доволі боляче. Непомітно гарячі культурологічні дискусії початку 20-х рр. переростали у неприховану війну компроматів і доносів. З формальних термінів вже виводились репутації, донос ставав провідним жанром епохи, а біографії разом з відкладеними науковими дискусіями переносились на Колиму. Це було явищем закономірним, тому що в межах великої і героїчної епохи вони формували нове літературне середовище, а разом з ним змінювали і дійсність. «Та вино революції неминуче скисає в оцет реакції», внаслідок чого криза світогляду приводить до занепаду особистості і масової свідомості. Це сталося і в Україні в 1918-1920 рр., і цьому явищу П.Тичина поставив точний діагноз:

Чи вже стомилась наша нація,

Чи недалеко до кінця,

Коли кругом одна прострація

І майже жодного слівця,

І майже жодної поезії,

Яка б нас вдарила, нема.

Як бачимо, всі ці літератори належали до різних груп і дотримувались як різних естетичних програм, так і різних поглядів на те, що відбувалося в країні. Та все ж таки для них «був украй актуальним пошук узгодження свого національного єства та національних стимулів з історичною реальністю, в якій тоді домінуючою була тенденція до пролетарсько-інтернаціоналістичного перетворення світу» (І. Дзюба).

Ідейним натхненником групи «неокласиків» був Микола Зеров, видатний діяч національного відродження, блискучий перекладач, поет, критик, професор, дослідник культури античності. М. Зеров підніс українську поезію, літературу до вимог європейської естетики. Його вплив на розвиток української літератури мав величезне значення.

Всю історію української літератури можна безпомилково визначити як активне прагнення для власного самоствердження відокремитись від Росії, «геть від Москви». Так, і в ці роки М.Хвильовий порушує питання про орієнтацію української культури на Європу як «великий тракт прогресу».

Плекаючи надії на розквіт своєї молодої нації, письменник наголошував на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від російського диригента.

Варто, однак, ще раз підкреслити, що найбільш плідною була творча діяльність українських письменників тільки до Першого з’їзду письменників СРСР. Після нього всі вони мусили творити в рамках методу соціалістичного реалізму, що катастрофічно позначилося на якості їхніх творів і відкинуло українську літературу далеко назад.