Українська мова - Новий довідник - М. Радишевська 2008

Орфографія
§ 23. Засоби милозвучності української мови

Для української мови характерне евфонічність, або милозвучність. Ще в XIX ст. видатний учений І. Срезневський відзначив, що «це мова поетична, музикальна, мальовнича».

Мелодійність української мови досягається природним чергуванням окремих голосних і приголосних звуків, спрощенням у групах приголосних, уживанням паралельних форм слів тощо.

Збіг двох і більше приголосних усувається використанням фонетичних варіантів самостійних та службових слів, яке називають евфонічним чергуванням звуків (від грецького euphonia — милозвучність).

Найуживанішим засобом досягнення милозвучності мови є позиційні чергування у — в, і — й: читав у книзі, рука в руку; холодно взимку, сніг узимку; приїдуть утрьох, працювали втрьох; зустріли ввечері, зустрілись увечері; фрукти й овочі, овочі і фрукти; він ішов, вона йшла.

Ці чергування регулюються такими правилами:

Чергування у — в

Пишемо у:

✵ Між двома приголосними: зустріч у школі, працював у полі, світять у віках.

✵ Перед наступними [в], [ф] та буквосполученнями [хв], [св], [льв], [тв] та іншими важкими для вимови звуками, навіть якщо попереднє слово закінчується на голосний: проживаю у Львові, пірнути у хвилі, заняття у фотолабораторії, одягнений у форму, виглянула у вікно, зібралися у Сквирі.

✵ На початку речення перед наступним приголосним: У всякого своя доля і свій шлях широкий (Т. Шевченко). Усі мовчать: говорить мати вус тами неба і землі (В. Крищенко).

✵ Після паузи (на письмі —- розділового знака):

Дзвінка ріка — у береги!

А я себе — у дзвони слів!

Г. Чубач.

У закоханих є найкоротша мова:

Усі слова — у потиску руки.

І. Світличний.

Пишемо в:

✵ Між голосними: жити в Україні, відпочивати в Одесі, вода в озері, здобула освіту в університеті, поїздка в автобусі.

✵ На початку речення перед голосним: В імлу вгорнувшись, дуб високий у небо велетом стримів (В. Стус).

✵ Якщо ж попереднє слово закінчується на в, то перед наступним голосним вживаємо прийменник в, а не у: перебував в Ужгороді, острів в океані.

У — в чергуються:

✵ Після голосного перед наступним приголосним:

✵ залежно від темпу мовлення й ритму віршів:

Все іде, все минає —

І краю немає.

Т. Шевченко.

Усе іде, але не все минає

Над берегами вічної ріки.

Л. Костенко.

В брилі широкім, сплетенім улітку,

Іде учитель на круте узгір'я.

А. Малишко.

Світить сонце

Колими з за взгір’я (В.Стус).

✵ у словах: вдень — удень, вчитель — учитель, взяв — узяв, взимку — узимку, вперед — уперед, вчений — учений тощо.

Порівняйте!

У вчителя — в учителя... у всі ці... —в усі ці... у всякого... — в усякого...

У — в не чергуються:

✵ У словах, що вживаються тільки з початковими у або в: влада, власний, взаємини, враження, вдумливий; умова, указ, укус, узгодити.

Серед них чимало слів іншомовного походження: варіант, вітаміни, вітрина, вегетаріанець, вуаль, велюр, вояж; утопія, унія, університет, ультимативний.

✵ Якщо це пов’язано зі зміною лексичного значення слова: вправа (спеціальне завдання), управа (установа; сила, що здатна зупинити); вдача (характер), удача (успіх); вклад (внесок), уклад (порядок); вступ (початок), уступ (виступ у чому-небудь); впливати (мати вплив), упливати (запливати).

✵ У власних назвах: Волинь, Ворскла, Владивосток, Врубель; Умань, Угорщина, Урал. їхнє варіювання в офіційних документах не допускається навіть при наявності обох варіантів: Удовенко — Вдовенко.

Примітка. Офіційна назва нашої країни — Україна, але в художній літературі та у фольклорі може виступати варіант Вкраїна. Це стосується й похідних слів: вкраїнці, вкраїнський:

Воздвигне Вкраїна свойого

Мойсея — не може ж так буть!

П. Тичина.

І встаєш ти, Вкраїно, на зло яничарам

у відвазі героїв своїх.

В. Крищенко.

О мово вкраїнська! Хто любить її.

Той любить мою Україну.

В. Сосюра.

Гряди, вкраїнство, мудре й молоде!

Шануйся, дбай, щоб хліб добра не черствів!

І.В. Бровченко.

Чергування і — й

[і] з [й] чергується в тиму випадку, коли треба уникнути збігу приголосних чи голосних: допомагав іти, швидко йти; брат і сестра, сестра й брат; Марина й Ольга; Роман і Сергій, спокій і тиша; мати й діти.

Пишемо тільки і:

1. На початку речення:

І вечір молитовно склав долоні зір (Б.І. Антонич );

Іду за літом, за літами (Р.Лук'янчук );

І океанів тих немає.

Щоб вірні роз'єднать серця.

М. Рильський.

2. При зіставленні або протиставленні понять: любов і ненависть, червоне і чорне, сміх і сльози, краса і сила.

У заголовках художніх творів: «Війна і мир» Л. Толстого, «Батьки і діти» Б. Олійника, «Руфін і Прісцилла» Лесі Українки.

3. Перед словом, що починається на й, я, ю, є, ї: Юля і Юра; Ольга і Йосип; батько і я; злагода і єдність; тихо і ясно.

4. Після паузи (розділового знака):

І тридцять літ, і триста літ,

Зелені склавши крила.

Верба стояла край воріт

І стиха говорила.

В. Коломієць.

Ріка біжить,

І з сонцем грається.

І відбиває небеса.

М. Чернявський.

Примітка. Відхилення від норм чергування у — в, і — й можливе в художній літературі, зокрема в поезії, що зумовлено законами ритму:

Ймення матері — священне.

Ймення матері — святе.

О. Ющенко.

В хустках всміхаються личка жоржин,

В смушки сховались коралл шипшин.

В ряднах нап'ятих стоять нагідки.

Всі чорнобривці наділи шапки.

Олександр Олесь.

Любити буду і осінні дні

Листком останнім на високім вітті.

Г. Чубач.

Купається яблуня в зливі променів

й безсмертя своє на вітах колише.

І. Савич.

Щоб дотримуватися милозвучності мовлення, уникати важкої вимови, треба знати евфонічні засоби н уміло ними користуватися.

Фонетичні варіанти прийменників:

у — ув — уві;

зайшов у клас, глянув ув очі, бачив уві сні;

з — із — зі — зо:

скарб із лісу, зі сходом сонця, зо два кошики, тижнів зо три;

під. перед тобою:

піді, переді, підо, передо мною.

Фонетичні варіанти інших частин мови:

✵ Після приголосних уживаються частки би, же, після голосних — б, ж: прочитав би, прочиталаи б, як же, що ж, ходім же, казала ж.

✵ Перед приголосними вживаються форми дієслів на -ся, перед голосними — на -сь: дивлюся на річку — дивлюсь у річку; повернемося вранці — повернусь уранці, але після приголосних завжди пишеться -ся: посміхайся, посміхається, посміхаєшся, посміхався.

✵ Нормативні варіанти прислівників: раніше — раніш; попереду — поперед; звідкіля — звідкіль — звідки; відтіля — відтіль.

Фонетичні синоніми

Чимало слів зі звуковими відмінностями стилістично марковані, тобто вживаються в окремих стилях мовлення.

Наприклад, форма працювати — загальновживана, а працювать властива переважно розмовному та художньому стилям; Єлизавета (літературне) — Лисавета (розмовне, просторічне). Такі слова виступають як фонетичні синоніми.

Милозвучності можна досягти також певним добором і розміщенням слів.

Будуючи речення, треба стежити, щоб на межі слів не виникали немилозвучні збіги звуків: ці цікаві розповіді — ці захопливі розповіді; велика калюжа — здоровенна калюжа; поривчасто дув вітер — дув поривчастий вітер.

Не треба допускати римування слів у прозі: любов людини до батьківщини — любов людини до рідної землі; у показі образів троянців — у змалюванні троянців.

Фонетичні засоби милозвучності часто виявляються в текстах художнього стилю. Серед них — звукова анафора, епіфора, алітерація, асонанс тощо.

Звукова анафора — повторення початкових звуків:

І по клавішах сивого смутку

Ходять сині, сумні слони.

І. Драч.

Звукова епіфора — повторення кінцевих звуків чи звукосполучень У закінченнях слів віршованого рядка:

Іди, іди, дощику.

Зварю тобі борщику

В полив'янім горщику.

Нар. тв.

Алітерація — повторення подібних за звучанням приголосних у рядку чи у строфі для підсилення інтонаційної виразності й музикальності:

Крилами між люди лину (П. Тичина ).

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива...

Т. Шевченко.

У наведених прикладах алітеру- ються звуки, які створюють враження легкості пташиного польоту й бурі-негоди.

Асонанс — концентроване повторення голосних звуків у поетичному рядку, яке теж витворює ефект милозвучності:

О панно Інно, панно Інно(П. Тичина).

Сунуться, сунуться хмари - думи сумні (М. Вороний ).

Найчастіше поети вдаються до одночасного використання алітерації й асонансу, що створює звукову поліфонічність твору:

О, як та біла білота боліла! (В. Стус).

Хурделить хурделиця,

заметіль-метелиця,

Заміта околиці край села.

О. Білаш.

Звичайно, правильно підібрані зі стилістичною метою звукові повтори посилюють емоційний вплив твору на читача і становлять фонетичну окрасу мови.