Українська мова - Новий довідник - М. Радишевська 2008

Синтаксис. Пунктуація
Пряма і непряма мова
§ 154. Пряма мова

Під час спілкування часто виникає необхідність відтворити чиєсь мовлення, передаючи не лише зміст, а й саму форму та інтонацію.

У зв’язку з цим існує кілька способів передачі чужого мовлення:

✵ пряма передача чужої мови (пряма мова, діалог);

✵ непряма передача чужої мови (непряма мова, цитати).

Прямою мовою називають чуже мовлення, передане дослівно, з повним збереженням змісту, форми та інтонації.

Слова, що вказують, кому належить пряма мова і як вона висловлена, називають словами автора.

Авторська мова може вказувати, хто, коли й за яких обставин вимовив слова прямої мови, називати дію, яка супроводжувала ці слова, емоційний стан мовця або мету висловлювання.

Опорними в авторській мові найчастіше виступають дієслова: подумати, міркувати, мислити, радити, нагадати, повідомити, зауважити, казати, спитати, учити тощо:

«А де моя весна?» — сама себе питаю.

«А де моя зоря?» — до себе говорю.

В. Крищенко.

«Всьому свій, час, своя пора є. На все є слушний час. І все, шо родиться, вмирає», — сказав Екклезіаст (Д. Загул).

Нерідко на місці дієслова вживаються іменники з відповідною функцією: слово, пропозиція, вимога, команда, прохання, запитання, голос, відповідь, думка, порада, наказ тощо: «Сади ялиночку в гурті: сама вона без подруг не ростиме», — пораду дав мені розумний садівник (М. Рильський).

Буває так, що в авторській мові немає слів із значенням мовлення, думки, почуття тощо:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її, —

знов молодість не буде!»

Олександр Олесь.

Або:

«Вартуй! Вартуй!» — з Кирилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Л. Костенко.

У реченні з прямою мовою слова автора можуть займати різну позицію:

✵ стояти після прямої мови;

✵ стояти перед прямою мовою;

✵ стояти в середині прямої мови.

Наприклад:

Згадаймо давній переказ про двох будівників.

Одного чоловіка з тачкою, наповненою камінням, запитали: « Що ти робиш?»

«Та от звеліли возити каміння, я й вожу!» - відповів він.

«А що ти робиш?» — запитали другого з такою самою тачкою.

«Я будую, — відказав той. — Будую собор святого Петра!» Собор святого Петра в Римі стоїть зав дяки тому — другому. Всі великі собори минулого — це передусім пам'ятки високогодуху. Всі великі творіння Данте, Рафаеля, Сервантеса. Шевченка — це теж творіння не пера і пензля, а творіння духу (С. Сверстюк ).

Увага!

1. Пряму мову беруть у лапки.

2. У лапки беруть також знак питання, знак оклику, три крапки, а крапку з комою виносять за лапки.

3. Якщо пряма мова містить знак питання, знак оклику, три крапки, то ні крапки, ні коми після них не ставлять.

4. Речення з прямою мовою — це не складне речення. Пряма мова і слова автора, пов’язуючись за змістом та інтонацією, утворюють особливу синтаксичну конструкцію — конструкцію з прямою мовою.

Примітка. У мовознавстві с різні думки з приводу того, як розглядати таку мовну одиницю. Більшість науковців уважає її складним безсполучниковим реченням, а дехто розглядав як два простих.

Розділові знаки при прямій мові

Умовні позначення:

Пряма мова: П — якщо пишеться з великої літери; п — якщо пишеться з малої літери.

Слова автора: А — якщо пишуться з великої літери; а — якщо пишуться з малої літери.

Пряма мова після слів автора. Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, а пряма мова береться в лапки і перше слово пишеться з великої літери.

Знак питання, знак оклику або три крапки ставляться перед другими лапками, а крапка — після них.

А: «П».

Вклоняюсь низько мудрецям, але люблю, неначе тата, я проповідни ка Сократа — людської мудрості вітця. Учив: «Ти сам себе пізнай, знайди велике у малому, жени догматика з дому, насильство й примус зневажай» (Л.Забашта).

Щедрують люди щедрою любов'ю, господу засіваючи зерном: «Та сійся, сійся, щедрістю родися, на ж дог і літа множся на землі і в мно- гості своїй благословися сонячноликим хлібом ни столі» (М. Ткач).

А: «П!»

І якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: «Так багато на світі горя. Люди, будьте взаємно красивими!» (Л. Костенко).

Покликать віршем давній спогад, схилити в сутінки чоло і простогнати: «Слива Богу за все, що є і що було!» (Г. Чубач).

А: «П?»

Я чую, як міщух мене пасе очима, що одвік не знали неба: «Чого спішиш? Тобі найбільше треба?»

І тільки мати з страдницьким лицем в розпуці рвала перев’ялі коси: «О люди! Як же це: і сонце, й роси. А сина вже немає... Як же це?» (З тв. Б. Олійника).

А: «П...»

Поклонюсь я низько житам: «Ви простіть мене, блудного сина, що я вас проміняв, прогадав на сирени, на брук, на машини...» (Д. Фальківський ).

У мене в серці злиток горя й муки, та й ти вже, бачу, каєшся сповна, і я кладу тобі на плечі руки: «Пробач... моя вина...» (В. Симоненко).

Пряма мова перед словами автора. Якщо пряма мова стоїть перед словами автора, то вона береться в лапки, після неї ставиться кома, або знак питання, або знак оклику, або три крапки (залежно від характеру речення) і тире, а слова автора пишуться з малої літери.

«П», — а.

«Три біди є у людини: смерть, старість і погані діти», — говорить українська народна мудрість.

«Ніщо нам не коштує так дешево і не цінується нами так дорого, як ввічливість», — нагадує Сервантес.

«П!» — а.

«Краще померти стоячи, ніж на колінах жити!» — сказав учитель історії дітям (Б. Олійник).

«П?» — а.

«Куди ж це ви, мамо?» — сполохано кинулись діти.

«Куди ви, бабусю?» — онуки біжать до воріт.

«Де ти, батьку?» — кличу вічно...

Тільки прізвище на братській символічній... символічно

(3 тв. Б. Олійника ).

«П...» — а.

«І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...» — пан-народник так говоре й поспіша за море (В. Самійленко ).

Пряма мова в середині слів автора. Якщо пряма мова стоїть у середині авторського речення, то після слів автора ставиться двокрапка, пряма мова береться в лапки, а після неї, перед другою частиною слів автора, ставиться кома й тире або тільки тире, якщо пряма мова — речення питальне, окличне чи містить три крапки.

А: «П», — а.

Іще бліда, іще мов крейда біла, а наче й усміхалась, лебеділа: «От бачте, мамо, все і обійшлося», — і цілувала матері волосся (Л. Костенко).

А: «П!» — а.

Я прощаюся з літом. І воно мені каже: «Прощай!» я — і хumaє над шляхом порожнії гнізда грачині (Л. Костенко).

А: «П?» — а.

Коли мене питають: «Любиш ріки, річки, і річечки, і потічки?» — відмовчуюсь: вони в мені навіки, а для мого народу на віки... (В. Підпалий).

Пряма мова розривається словами автора

1. Пряма мова — одне речення:

Увага!

Якщо слова автора стоять у середині прямої мови, то лапки ставляться тільки двічі — на початку і в кінці прямої мови.

«П, — а, — п».

Якщо на місці розриву прямої мови не повинно стояти жодного розділового знака або повинна стояти кома, крапка з комою, двокрапка чи тире, то слова автора виділяються з обох боків комою й тире, а після них перше слово пишеться з малої букви:

«Ходімо у весну, — нам річка ска зала, — бо крига вже скресла і плесо заграло» (А. Мойсієнко).

«Ні, не клич мене, весно, — казала я їй, — не чаруй і не ваб надаремне. Що мені по красі тій веселій, ясній? В мене серце і смутне, і темне» (Леся Українка).

2. Пряма мова — кілька речень:

Якщо на місці розриву повинен стояти знак питання, знак оклику три крапки, то ці знаки зберігаються а після них ставиться тире; після слів автора ставиться крапка й тире, а друга частина прямої мови починається з великої літери.

«П... — а. — П».

«Яка ти розкішна, земле... — думала Маланка. — Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом» (М. Коцюбинський).

«Так буде краще. Прощайте... — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. — Я буду носити вас в душі» (В. Винниченко).

«П! — а. — П».

«Синку, кріпися! — мені ти твердила. — Адже ж не паном родився ти чей! Праця, що в гріб мене вчасно вложила, та лиш тебе доведе до людей» (І. Франко).

«П? — а. — П».

«Хіба ж, дівчино, можна так пізно ходити? — сказав з докором, з тривогою і для чогось, як на свідка, кинув головою на місяць. — Уже он скоро перші півні заспіваю (М. Стельмах).

Якщо на місці розриву повинна стояти крапка, то перед словами автора ставиться кома й тире, а після них — крапка й тире; друга частина прямої мови пишеться з великої літери.

«П, — а. — П».

«У нас була, як рожа цвіла, а тепер така стала, як квітка зов'яла, — сказала Балашиха словами пісні, роздивляючись на свою дочку. — Чого ти, дочко, зблідла та неначе пилом- припала? І голос твій став такий тихий та смутний» (І. Нечуй- Левицький ).

«Тобі оддихать, сил набратись треба, — казав мій друг. — Тепер же на селі жовтіє листя в сонному спокої, і павутина сяє по ріллі, і трави плачуть срібною росою» (М. Рильський).

Якщо одна частина слів автора стосується першої частини прямої мови, а друга — другої, що стоїть після слів автора, то перед другою частиною прямої мови ставиться двокрапка і тире, а перше слово прямої мови пишеться з великої літери.

«П (!?...) — а: — П».

сказав +- додав

«Чи бачили таке! — сказав батько і, помовчавши, додав: — Готовий хлібороб, одним словом» (А. Головко).

Я спитавсь колись у батька: «Ви скажіть мені, на щирість, що найтяжче ранить серце?» — і почув: «Несправедливість» (М. Нагнибіда).