Українська мова - Новий довідник - М. Радишевська 2008

Синтаксис. Пунктуація
§ 125. Основні поняття пунктуації

Розділові знаки — це як нотні знаки: вони міцно тримають текст і не дають йому розсипатися. К. Паустовський

Пунктуація (від латинського рunсtum — крапка) — це система загальноприйнятих правил про вживання розділових знаків.

Вона ґрунтується на трьох основних принципах — смисловому, синтаксичному та інтонаційному. Вживання розділових знаків залежить насамперед від змісту вислову, який зв’язаний із синтаксичною структурою, а в усному мовленні — з інтонацією.

Закономірно вжитий розділовий знак, який визначається певним пунктуаційним правилом, називається пунктограмою (графічне позначення — V).

Типи пунктограм

Розділові знаки бувають одиничні і парні.

До одиничних належать крапка, крапка з комою, двокрапка, три крапки, тире, знак питання, знак оклику.

До парних — дві коми, два тире, дужки, лапки.

Окрім того, розділові знаки поділяються на роздільні і видільні (при звертанні, вставних та вставлених словах, словосполученнях і реченнях, відокремлених та уточнювальних членах речення).

Видільним є також знак посилання, який указує, що частина тексту наводиться або в кінці сторінки, або в кінці тексту.

Історична довідка. Першими розділові знаки почали використовувати давньогрецькі філософи для виразного читання тексту вголос.

Батьком пунктуації вважають грецького вченого Арістофана Візантійського, він склав першу систему розділових знаків із... крапок. Написавши речення (закінчивши думку), Арістофан ставив крапку вгорі рядка. Крапка знизу означала, що думка висловлена неповністю: чекай продовження. Крапка посередині рядка говорила читцеві, що потрібно зупинитись і перепочити, бо речення має кілька частин.

Арістофанову систему від греків запозичили латиняни. Цей учений уперше використав і знак оклику.

У VIIl ст. з’являються нові розділові знаки. Їх уводить англосаксонський учений Алкуїн, який використовує вже кому, але тільки разом з крапкою (;) або двома крапками (..), знак оклику і знак питання.

Грецькі рукописи ІХ-Х ст. у кінці абзацу (тобто великої частини тексту) ставили велику крапку (.), хрестик (+), чотири крапки , чотири крапки з гачком або дві крапки з тире . Слов’янське письмо запозичило й собі від греків ці знаки, які ділили текст на частини. їх можна простежити в літописах IX ст. і в писемних пам’ятках XVI ст. А після XVI ст. українські друковані книжки користуються альдинською системою знаків, яку розробив венеціанський видавець, засновник найкращої на той час друкарні Альд Мануцій Старший. Його книжки так і називалися — альдини.

Тут після великої крапки писалася вже велика буква. Знаками (. , ? ! :) користувалися і наші предки кілька століть тому. Був у них ще й знак — попередник теперішніх лапок.

Правила вживання розділових знаків увів у XVI ст. Альд Мануцій Молодший, якими користувалися три століття. А в XIX ст. німецькі вчені розробили досконалішу систему інтерпункції, яка діє і в сучасних європейських мовах [23, с. 19-20].

Походження назв розділових знаків

Назва кома прийшла до нас з латинської мови, де слово comma (кома) мало такі значення: «кую», «б’ю», «відсікаю», «відру бую», «відділяю».

Крапка — найуживаніший розділовий знак. Слово крапка в латинській мові звучить як punctum (пунктум). Воно дало такі назви: пункт, пунктуація, пунктир, пунктуальний, пунктограма.

Тире — слово французьке. Перекладається як «тягти».

Апостроф — наймолодший правописний знак. Це слово, як і сам знак, прийшло до нас через посередництво французької мови з грецької. Воно означає: «повернутий убік», «кривий». «зігнутий».

А ще є знак, який завжди передає на письмі захоплення. Так, це знак оклику. Освічені люди XVIII ст. підкреслювали запальну, гарячу вдачу цього розділового знака.

До нашого часу дійшли розповіді про бувальщину з життя американського письменника О’Генрі. Видавець запитав його, як написати на обкладинці книжки прізвище О’Генрі чи О. Генрі. Письменник відповів: «Напишіть О! Генрі». Дотепно, чи не так?