Політологія: навчальний посібник Частина І - Висоцький О.Ю. 2012

Лекція 1. Предмет і метод політології
Політологія як наука, її виникнення, предмет та об’єкт

Політологія (назва походить від грецьких слів πολιτικός — громадський, πολίτης — громадянин, πόλις — місто, держава; λόγος — вчення) або політична наука — наука про політику, тобто про особливу сферу життєдіяльності людей, пов'язану з владними відносинами, з державно-політичною організацією суспільства, політичними інститутами, принципами, нормами, дія яких визначає функціонування суспільства, взаємини між людьми, суспільством і державою.

Політологія як наука пройшла досить тривалий період становлення та оформлення. Процес становлення та розвитку політології пов’язаний з двома великими періодами: донауковим і науковим.

Донауковий період розвитку політології можна поділити на два етапи:

Архаїчний період (Античність — Новий час) — відбувається накопичення й апробування знань про політику, політичні процеси і методи завоювання та утримання влади правителів.

Імпресіоністський період (Новий час — середина ХІХ ст.) — формування найважливіших уявлень про політичну сферу. На перший план висувається проблема політичного як особливої сфери життєдіяльності людини (Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Б. Спіноза та ін.). У період із середини XVIII ст. до середини XIX ст. були сформульовані головні підходи, на базі яких стало можливим розробляти різні політичні теорії.

Починаючи з кінця ХІХ — початку XX ст. політологія переходить в якісно новий, науковий період свого розвитку — відбувається інституціалізація політології, її виокремлення із сфери соціогуманітарного знання в самостійну наукову дисципліну з власним предметом дослідження, методологією, методами. У цей час були сформульовані основні критерії розмежування природничих і суспільних наук. Якщо перші стосувались до генералізуючих наук, у яких переважали загальні закономірності розвитку і суворо обмежені причинно-наслідкові зв’язки, то другі належали до індивідуалізованих наук, у яких переважали індивідуальні неповторні феномени і події.

Зародки викладення політичних знань можна знайти ще в середньовічних університетах. Вперше формальне викладення політики почалося в 1613 р. у Нідерландах у Лейденському університеті. У Швеції в 1622 р. в університеті Упсали була заснована кафедра з ораторства та політики, а в Академії Або в 1640 р. була створена кафедра політики та історії. Хоча знання, що

викладалися, досить сильно відрізнялися від сучасного уявлення про політику, однак це свідчить про визнання важливості та необхідності окремої галузі знань про політику.

В європейських університетах у сучасному розумінні слово «політика» почало вживатися з середини ХІХ ст. У Європі вперше професійна підготовка спеціалістів із історії та політики розпочалася в 1889 р. у Швеції в університеті Лунд, а в 1901 р. у Гетенбурзькому університеті розпочалася підготовка спеціалістів із політичних наук. У 1893 р. у Бельгії в Католицькому університеті Лоувейна та Вільному університеті Брюсселя були засновані факультети з політичних та соціальних наук.

Першою з країн англо-саксонської групи, де почався процес інституціоналізації політичних наук, була Ірландія: у Католицькому університеті Дубліна (нині — Університетський коледж Дубліна) у 1855 р. була створена кафедра із соціальної та політичної науки, на основі якої згодом був утворений факультет етики та політики.

У США розвиток політичних знань йшов більш стрімкими в порівнянні з Європою темпами. Перша інавгурація професора з історії та політичних наук відбулася в Колумбійському університеті в 1857 р. Ним став Френсіс Лейбер, який цього ж року започаткував курс лекцій з політичної теорії, а в 1880 р. відкрив вищу школу політичної науки.

У 1868 р. у Корнуелльському університеті був створений факультет історії, соціальних та політичних наук, у 1876 р. відбувся перший випуск фахівців за програмою «Історія та політичні науки» в університеті Джона Хопкінса. Окремі факультети з політичних наук були створені в багатьох університетах США. Вже в 1914 р. із 534 коледжів у 200 викладалися курси з політичних наук і 40 мали кафедри політичних наук.

Поширенню політичних знань у світі сприяло створення національних асоціацій політичних наук. Хоча в Європі ще в 1900 р. відбувся конгрес із політичних наук (м. Париж), саме в Північній Америці були створені перші професійні асоціації політологів: у 1903 р. організована Американська асоціація з політичних наук, а в 1913 р. — Канадська асоціація політологів. У міжвоєнний період у Стокгольмі відбувся конгрес з політичних наук (1930 р.), була створена група «Політичне та Економічне планування» у Великобританії (1931 р.), організовані асоціації в Китаї (1932 р.), у Японії (1948 р.), у Франції (1949 р.).

Після Другої світової війни під егідою ЮНЕСКО при безпосередній участі професора політичних наук Принстонського університету Вільяма Еберштейна, який почав працювати в цій структурі ООН з лютого 1948 р., була створена Міжнародна асоціація політичної науки (МАПН).

Після започаткування МАПН процес створення національних асоціацій значно активізувався: в 1950 р. організовані асоціації в Данії, Ізраїлі, Пакистані, Польщі, Швеції, Швейцарії, Великобританії, у 1951 р. — в Австрії, Бельгії, Німеччині, у 1952 р. — у Бразилії та Італії. Асоціації політичної науки були створені й у соціалістичних країнах: у 1954 р. у Югославії, у 1964 р. у Чехословаччині, у 1968 р. у Болгарії, Угорщині та Румунії. Були сформовані також регіональні асоціації: в 1973 р. Африканська асоціація політичних наук та Азіатсько-Тихоокеанська асоціація політичних наук. Поза МАПН сформувалися Скандинавська асоціація політичних наук та Європейський консорціум з політичних досліджень.

У 1960 р. у СРСР створюється Всесоюзна асоціація політичних наук (цікаво, що від СРСР колективним членом МАПН ще в 1955 р. стала Радянська організація культурних зв’язків). Незважаючи на існування Всесоюзної асоціації політичних наук, політологія була поза законом, розглядалася переважно як «буржуазна псевдонаука». Лише в 1989 р. Державним комітетом СРСР з науки і техніки була офіційно затверджена номенклатура спеціальностей наукових працівників під загальною назвою «Політичні науки», де вперше передбачалася спеціалізація з політичних наук і можливість захисту кандидатських та докторських дисертацій, присвоєння вчених ступенів кандидата і доктора політичних наук.

В Україні підготовка фахівців за спеціальністю «Політологія» розпочалася в 1989 р. в Київському університеті ім. Т. Шевченка; у 1990 р. Дніпропетровський університет розпочав підготовку політологів. Зараз підготовка політологів здійснюється у 12 державних і 2 недержавних ВНЗ ІV рівня акредитації.

У квітні 1991 р. засновується Українська асоціація політологів, у 1992 р. — Українська асоціація молодих політологів і політиків, у 1995 р. — Асоціація політичних психологів України та Українська асоціація паблік рілейшенз. У квітні 1993 р. створюється Українська академія політичних наук, яка у своїй структурі має три галузевих відділення: історії політичної думки; методології і теорії політики; прикладної політології. У 2001 р. створюється Асоціація українських політологів.

У 1992 р. засновується Національний інститут стратегічних досліджень — урядовий науково-дослідницький центр політичного і економічного аналізу й прогнозування. У системі НАН України виникає Інститут національних відносин і політології (нині — Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса), в Інституті філософії НАН України створюється відділення політичних досліджень. Пізніше АПН України засновує Науково-практичний центр політичної психології (нині — Інститут соціальної та політичної психології).

Паралельно з державними та академічними засновуються недержавні політологічні структури, серед яких найбільш авторитетним став Інститут посткомуністичного суспільства (нині — Інститут політики). Створюються центри політологічних досліджень при Київському, Донецькому та Львівському національних університетах.

Предметна сфера політології формувалася доволі тривалий час, остаточно вона була оформлена на світовому симпозіумі з політичних наук, який відбувся в Сан-Франциско (США) у 1949 р. Саме на цьому форумі політичних науковців було прийняте рішення для позначення наукової дисципліни, сферою вивчення якої є світ політичного, вживати термін «політична наука». До предмета політичної науки були віднесені такі сфери вивчення:

1. Політична теорія: а) політична теорія; б) історія політичних ідей.

2. Політичні інститути: а) конституція; б) центральне правління; в) регіональне та місцеве управління; г) громадське адміністрування; д) економічні та соціальні функції управління; є) порівняння політичних інститутів.

3. Партії, групи та громадська думка: а) політичні партії; б) групи та асоціації; в) участь громадян в управлінні та адмініструванні; г) громадська думка.

4. Міжнародні відносини: а) міжнародна політика; б) міжнародні організації та адміністрування; в) міжнародне законодавство.

Незавершеність соціальної діяльності та дійсності залишає місце для різних шляхів і напрямів їх розвитку та відповідно різних інтерпретацій, що зовсім не виключає збереження деякої одноманітності в перебігу й розгортанні політичних явищ і процесів. Тому пізнання соціально-політичного неможливо підняти до рівня науки шляхом застосування індуктивних методів природничих наук. Політологія — це природнича наука лише в тому смислі, що особи і політичні інститути є об’єктивно існуючі феномени, діяльність яких здійснюється до певних закономірностей і які підлягають квантифікації, кількісному вимірюванню і математичним методам аналізу. Однак намагання знайти математично точні визначення і формулювання, які дозволили б втиснути в їх рамки все розмаїття реального життя, неефективні. Чітко сформульовані логічні теорії, приваблюючи своєю стрункістю, насправді виявляються досить спрощеними і механістичними.

Традиційно, аж до ХІХ ст., у політичній науці переважали нормативні знання. Головні зусилля були зосереджені на пошуках ідеального політичного устрою, який забезпечив би максимальне громадське благо або ж найкращу реалізацію притаманних людині природних прав. Політичні теорії можна було оцінювати не стільки як істинні чи хибні, скільки як гарні чи погані, соціально корисні чи шкідливі, гуманні чи негуманні, прогресивні чи реакційні (ціннісний аспект).

Нормативні знання і тепер становлять найважливішу складову частину політології. Виходячи із загальнолюдських цінностей дається оцінка політичного ладу, ведеться пошук найкращих, найбільш ефективних політичних інститутів, методів управління, способів розв’язання соціальних конфліктів та ін.

Істинність нормативного знання конвенціональна, тобто залежить від визнання людьми. Нормативне знання неможливо верифікувати, його неможна перевірити, отже, його не можна фальсифікувати, тобто спростувати. Водночас залежність частини політичних знань від їх визнання людьми не означає, що вони абсолютно релятивні, оскільки, за великим рахунком, людська самосвідомість, прийняття чи неприйняття ними тих чи інших політичних теорій та ідей багато в чому детерміновані рівнем матеріально-технічного, економічного, політичного і соціально-культурного розвитку.

Крім нормативних у політології існують і неконвенціональні знання, які адекватно відображають реальні політичні процеси та явища й не залежать від людської свідомості.

Неконвенціональні знання можна розподілити на дескриптивні (описові) та каузальні (причинні) знання. Дескриптивні знання являють собою науковий опис реальних подій і фактів. Це перш за все статистичні дані, результати опитувань, спостережень тощо. Каузальні знання розкривають причинно-наслідкові зв’язки між різними соціальними і політичними явищами. Ці неконвенціональні знання базуються на емпіричних даних та мають бути верифіковані, що означає можливість інших дослідників, використовуючи ті ж самі процедури, отримати той же результат.

Неконвенціональні знання можуть бути достовірними, тобто в істинності яких не можна сумніватися, та імовірнісними.

Достовірні знання фіксують два аспекти: істинність отриманого знання та впевненість (безсумнівність) у цьому. Перше звичайно здійснюється у формі практичного підтвердження або логічного доведення (емпірична і теоретична верифікація). Друге — залежить від логічного обґрунтування і від особистості дослідника, тобто має суб’єктивний характер, воно фіксує знання істинності як оцінку міри відповідності отриманого знання об’єктові.

Імовірнісне знання не має абсолютної обґрунтованості та достовірності. Об’єктивно воно обумовлено складністю, багатовимірністю і розмаїттям явищ соціально-політичної дійсності. Воно дозволяє «вловлювати» специфіку громадсько-політичної взаємодії через імовірнісні залежності та статистичну обробку даних.

Незважаючи на наявність нормативного знання, політологія все ж є сферою наукового пізнання. Вона, як і будь-яка інша наука, являє собою не тільки систему наукових знань, але й включає існування певних наукових співтовариств, а також діяльність з отримання нових знань і самі ці знання.

Як і кожна наука, політологія має свій об’єкт і специфічний предмет дослідження.

Взагалі під об’єктом пізнання (дослідження) розуміється те, на що направлена предметно-практична і пізнавальна діяльність суб’єкта. Іншими словами, об’єктом тої чи іншої науки є та частина об’єктивної чи суб’єктивної реальності, яка досліджується суб’єктом пізнання. Предметом науки виступають ті сторони, ознаки, властивості, відносини досліджуваного об’єкта, які підлягають аналізу.

Що стосується об’єкту політології, тобто того, на що спрямовано пізнання, дослідження в цій науці, то ним є політика, політичне, політична дійсність, політична реальність або політична сфера суспільства. В предмет політології входять:

1. Політичні погляди, ідеї, концепції, теорії, політична свідомість;

2. Політичні інтереси, зв’язки, дії, взаємодії, відносини;

3. Політичні цінності, норми, політична культура;

4. Політичні групи, об’єднання, партії і т.п.;

5. Політичні інститути, організації, установи;

6. Політичні процеси, діяльність та ін.