Політологія: навчальний посібник Частина І - Висоцький О.Ю. 2012

Лекція 2. Історія зарубіжної політичної думки
Основні політичні концепції ХІХ століття

Перша половина ХІХ ст. стала межею, на якій сформульовані матеріалізмом і класичною німецькою філософією уявлення про взаємозв'язки людини і світу перестали відповідати потребам нового рівня суспільного розвитку.

Створена Карлом Марксом (1818 - 1883 рр.) і Фрідріхом Енгельсом (1820 - 1895 рр.) теорія соціально-політичного і духовного розвитку суспільства стала базою для великої чисельності політичних концепцій. В праці «Німецька ідеологія» (1845 - 1846) вони вперше вводять і розглядають сутність матеріалістичного розуміння історії. В основі розвитку суспільства лежать виробничі відносини. Вони формують соціальну структуру, державні політичні і правові інститути, духовний світ людини. Класові суперечності присутні для усіх суспільств, які засновані на принципі приватної власності. Боротьба антагоністичних класів — це є рушійна сила історичного прогресу.

Марксизм стверджує: по-перше, політичні відносини, що випливають з боротьби класів за владу і здійснення влади, обумовлені економічними відносинами, і є політичною надбудовою відповідно формам суспільної власності; по-друге, хоча економічна база первинна, політичні інститути все ж відіграють активну роль в суспільних змінах. Політика виступає важливим інструментом формування економічних відносин. По-третє, держава є продукт класових суперечностей і служить інтересам економічно панівного класу. Насилля відіграє важливу роль у виникненні першого майнового поділу і появі держави. Економічно панівний клас обумовлює характерні риси суспільно-економічної формації. Кожна формація займає означений (короткий або довгий) історичний відрізок часу у розвитку кожного суспільства і охоплює усі сторони життя. В основі кожної формації лежить свій спосіб виробництва матеріальних благ та спосіб їх розповсюдження. Класики марксизму виділяли рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну формації. По-четверте, аналіз соціального становища класів, соціальних верств є початком розуміння політичної поведінки мас, окремих соціальних верств, громадян і лідерів. Відносна самостійність політики впливає на економічні відносини, прискорюючи або уповільнюючи хід економічних процесів.

У центрі марксистського аналізу політики як суспільного явища виступає висунуте Марксом і Енгельсом положення про політичну боротьбу, спрямовану на завоювання і удержання влади. Вони вважали, що політична влада — це організоване насилля одного класу для придушення іншого. Тому політична влада при капіталізмі виступає в вигляді диктатури буржуазії над пролетаріатом.

Держава, по Марксу та Енгельсу, це інструмент насилля і панування одного класу над іншими. Вони виділяли основні типи держав: рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та соціалістичну. Кожен тип держави має свої форми або, як прийнято говорити сьогодні, політичні режими. Наприклад, рабовласницька держава в Древній Греції могла бути демократичною республікою, тиранією або деспотією. Буржуазні держави виступають ліберальними демократіями або авторитарними режимами. Незалежно від форми, всі держави засновані на приватних формах власності, є внутрішньо антагоністичні. Тільки при комуністичній формації, де відсутня приватна власність на засоби виробництва, ліквідуються класові антагонізми, бо щезнуть панівні класи. Держава як політичний інструмент насилля повинна також щезнути. Досягнення цієї мети класики марксизму покладали на соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Головним революційним класом повинен був стати пролетаріат.

К.Маркс визнавав різноманітні форми класової боротьби, не заперечував значимість мирних форм боротьби робітників за поліпшення добробуту і реалізацію природних прав людини в межах професійного руху, або реформи, хоча вони не приведуть до подолання відчуження трудівників від результатів праці. Маркс і Енгельс негативно відносилися до буржуазної демократії як влади політичної меньшості. Вони не визнавали, що демократія як і капіталізм, можуть дуже гнучко пристосовуватися до реальності. Маркс та Енгельс не змогли вирішити всіх проблем економічного та політичного розвитку суспільства сучасного типу. Вони не розглядали своє вчення як ідеологічну концепцію. Для них це був метод аналізу ранішнього капіталізму за допомогою історичного матеріалізму.

Кардинально вирішити антагоністичні проблеми може тільки соціальна революція. Головне питання революції — питання влади. Енгельс обґрунтовував ідею взаємозалежності громадянського суспільства від держави.

Підкреслювалось, що громадянське суспільство — це зміст, а держава — форма, політичний лад є підпорядкованим громадянському суспільству, сфера економічних відносин — вирішальний елемент. Раніше ж вважалося, що держава є визначальним елементом. Всі потреби громадянського суспільства, незалежно від того, який клас панує, неминуче проходили через волю держави, щоб у формі законів одержати загальне значення.

Класики марксизму дуже грунтовно та системно вистроїли свою концепцію доказів. На фундаменті марксизму виросли дві впливові сили ХХ століття — комунізм та соціал-демократія. Вся політична буржуазна думка будувалася на критиці марксизму та пошуках альтернативного шляху розвитку.

Політичні вчення Заходу (кінець ХІХ — початок ХХ ст.). В цей час поряд з марксизмом і в боротьбі з ним зростають і інші концепції, політичні теорії, що збагатили соціально-політичну науку новими положеннями і висновками. У другій половині ХІХ ст. популярність здобуває теорія завоювань Людвіга Гумпловича (1838 - 1903 рр.) — представника соціального дарвінізму. За його теорією суспільне життя спочатку становить нещадну і невпинну боротьбу між групами людей. На початку історії ворожнеча розділених расово-етнічними ознаками орд привела до поневолення одних іншими і до виникнення держави, де на зміну боротьбі між ордами приходить боротьба між станами, класами і політичними партіями. Конфлікт між державами — неминучий супутник існування людства. Тоді ж значне місце серед представників позитивістського

напряму займає Герберт Спенсер (1820 - 1903 рр.), який розробляє теорію соціальної обумовленості влади. В процесі свого розвитку суспільство еволюціонує від війни до миру, від військового до промислового (індустріального) стану. Спенсер передбачав, що в майбутньому може виникнути федерація вищих націй, яка як верховна влада заборонить війни між народами. Він вважав, що в основі суспільних відносин лежить не взаємна ненависть людей, не класове протиборство, а співробітництво і класова солідарність. Еволюція суспільства сприяє придушенню агресивних інстинктів людей і призводить до виникнення нового типу людини, який зможе гармонійно поєднувати задоволення своїх особистих і суспільних потреб.

На початку ХХ ст. широке розповсюдження одержала теорія еліти, запропонована двома італійськими ученими Вільфредо Парето (1848 - 1923 рр.) і Гаетано Моска (1858 - 1941 рр.). В одній із праць «Елементи політичної науки» Моска твердить, що влада завжди знаходилась і має знаходитися в руках меншості. Коли ж влада переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Правлячу меншість Моска називає панівним класом, тобто елітою. Політичний прогрес полягає в переході влади від однієї правлячої еліти до іншої. Кожна еліта управляє шляхом поширення тієї ідеології, що відповідає завданням і меті її влади. Моска вказує на дві тенденції в історії держав: аристократичну і демократичну. В аристократичних державах влада знаходиться у замкнутих еліт, а в демократичних — у еліт, які виходять з мас. Демократичні вибори — це спосіб оновлення еліт.

В праці «Трактат про загальну соціологію» Парето розглядає еліту як групу природжених керівників нації, як людей, що наділені видатними якостями і виділяються на загальному фоні. Він вважав, що в любу епоху існує дві такого типу групи — еліта і контреліта, які ведуть між собою боротьбу за владу з допомогою мобілізації мас. Домінуючою якістю політичної еліти служить здатність управляти людьми. Індивіди, наділені такою здібністю, маніпулюють масами за допомогою обману або насилля. Якщо еліта не оновлюється, то деградує, що призводить до революції, в ході якої змінюється склад правлячої групи.

Особливе місце в розвитку науки про політику належить німецькому соціологу Максу Веберу (1864 - 1920 рр.). Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства бюрократичним апаратом. Головна увага приділяється техніці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розроблено дві взаємозв'язані проблеми: виділення типів панування і способи легітимізації (визнання законності) типів панування. Вебер розглядав панування як монопольну владу, а владу як здатність нав'язувати свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо. І тут Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування — такі відносини між управляючими і управлінцями, за яких управлінець може нав'язувати управляючому свою волю шляхом примусу, наказу тощо. Відносини влади, звичайно носять подвійний характер, що складається як взаємозв'язок наділених владою і підкорених їй. Володіючи владою, управлінці не тільки опираються на фізичний примус, але й переконання підлеглих у власній необхідності підкорятися, оправдання своєї позиції і дії. Панування, за Вебером, це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне. Традиційне панування засновано на звичаї. Для його легітимізації потрібна віра людей в законність влади. Це основне, соціальне панування. Харизматичне панування засновано на звичці. Для його легітимізації потрібна віра людей політичному лідеру, володарю. Легітимізація тут відбувається завдяки вірі в особливі політичні якості володаря. Легальне панування основане на праві. Спосіб його легітимізації — віра в раціональність норм, які зобов'язують одних людей підкорятися іншим. Бюрократія є ідеальним типом легального панування, втіленням раціональності влади. Демократизацію Вебер розумів, як мобілізацію мас політичними лідерами, розглядав її як діючий засіб протидії тоталітарній бюрократизації. Тоді ж харизматичний лідер урівноважує і спроби узурпації влади з боку олігархічних груп самого громадянського суспільства. Макс Вебер надає особливе значення інституту президентства, а президента розглядає як обраного вождя нації.